«Сім'я і дім» (Луцьк), Віктор Вербич, травень 2008

Патріарх Любомир Гузар - один із найавторитетніших духовних провідників України всіх часів. Маючи за плечима 75 літ земного шляху, Верховний архієпископ Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви залишається людиною з молодою люблячою душею. Інтелектуал (вільно спілкується англійською, італійською, польською та німецькою мовами), надзвичайно скромний, завше відвертий та чесний. Сьогодні Блаженнійший відповідає на запитання СіДу, покликавши Боже благословення на тижневик й усіх його читачів.

«ХТО ХОЧЕ ЖИТИ ЧЕСНО, ТОМУ НЕЛЕГКО»

- Ваше Блаженство, так сталося, що Ви ще дитиною покинули Україну. Роки поневірянь, чужини. Багато світських спокус. Що зумовило вибір пастирського шляху?

- Бажання стати священиком, як і монахом, - усе те від Господа. Я остаточно переконався (це не означає, що ангел з'явився і щось сказав), що стану священиком, ще десятилітнім хлопцем. Може, тому, що мав нагоду зустрічати тих, які були добрими пастирями. Вони і своєю поведінкою, і способом мовлення заохочували йти таким шляхом.

- Ви, ще будучи молодою людиною, стали священиком. А Блаженнійший Патріарх Йосиф (Сліпий) здійснив обряд єпископської хіротонії. Хоча римська курія фактично впродовж двох десятиліть це свячення не затверджувала. Непростою була ситуація, коли після смерті кардинала Івана (Любачівського) на патріаршу місію запропонували Вас. Ваше життя нелегке. Що давало і дає силу не впустити в серце змія ненависті?

- Життя кожного, хто хоче жити чесно, нелегке. Труднощі, перешкоди, непорозуміння... Як даємо собі раду? Бо віримо в Бога. Я не знаю, як дають собі раду ті, хто не вірить. Коли говоримо «Отче наш» і думаємо про те, що небесний Отець нас любить, то нема чим перейматися. Бо все - у Божих руках. Ми свідомі того, що над нами, біля нас і з нами завжди є Бог. Ісус Христос сказав: «Якщо ви, земні отці, не відмовите проханню своїх дітей, то як може відмовити небесний Отець?» Як Бог дає, так воно і йде. І я переконався, що на добре виходить. Ніколи ні за чим не жалкував. Сьогодні ж християни нерідко не лише сваряться між собою...

- Чого не було при великому князеві Володимиру...

- Церква насправді одна. Тільки вона розколена на чотири частини. Адже є настанова нашого Спасителя: всі маємо бути одне. І це не просто мрія чи бажання, це є заповідь, наш обов'язок. Коли цього не виконуємо, мусимо бути свідомі. Коли говоримо про необхідність єдиної церкви, то держава користає на тому. Але ми, як християни, маємо забезпечити, щоб церква була одна. Це нелегко, але при Божій помочі здійсниться. Без праці, без нашого бажання нічого не вийде.

- На сьогодні про таку єдність не надто й говорять...

- Мене нині непокоїть саме оте, що бракує бажання. Політики це називають «відсутністю політичної волі». Ми ніби граємося. А це дуже небезпечно, бо з Господом Богом не можна бавитися.

- Вдається знаходити спільну мову з православними братами і сестрами? Маю на увазі передовсім Патріарха Філарета.

- Звичайно! Впродовж останнього часу стосунки тільки поліпшувалися. Під час недавнього засідання Всеукраїнської ради церков (збираються предстоятелі 19 найвпливовіших конфесій - двох католицьких, трьох православних, однієї юдейської, двох мусульманських, решта - протестантські). Ми вільно дискутуємо. Але завше стараємося досягти консенсусу. Спілкуватися сьогодні набагато легше, ніж ще два-три роки тому. Не маю жодних ілюзій, що невдовзі все владнається. Потрібен тривалий час для взаємної довіри. Та остаточна мета зрозуміла.

«НАВЧИТИСЯ ШАНУВАТИ, ЛЮБИТИ ОДИН ОДНОГО»

- Ваше Блаженство, сьогодні, коли маю нагоду спілкуватися з Вами, водночас тішуся цим квітучим благодатним весняним днем.

- Це день, який сотворив для нас Господь. Коли ми, дорогі у Христі, повинні відчути любов небесного Отця. Радіємо, що нещодавно створено Луцький екзархат. Тішимося, що могли поставити владикові, який буде вчителем, святителем, пастирем вірних Української греко-католицької церкви, що живуть на Волині.

- Однак цей факт сприйматиметься й критично.

- Дехто каже, начебто уніати прийшли навертати православних. Прикро це чути. Я ж заявляю (хай чують усі, хто має вуха), що Українська греко-католицька церква на Волині, як в усій Україні, не має бажання будь-кого навертати силоміць. Ми не хочемо, не сміємо бути загрозою для щирого віросповідування будь-якого громадянина України. На Волині чи Галичині співживуть сьогодні й православні, й греко-католицькі, й римо-католицькі громади. Таку ситуацію можна сприймати як факт: нехай так собі буде. Та мені здається, що присутність на цій землі християн різної конфесійної приналежності якийсь виклик. Я сказав би навіть більше - це покликання від Господа Бога.

- Хоча стосунки між православними та католиками були і драматичними, і трагічними...

- Так, історія стосунків між православними та католицькими церквами дуже складна. Були й прикрі, трагічні моменти. Сьогодні ж, Богу дякувати, живемо спокійно. Та запитуємо себе, чи має так бути, коли на цій землі співмешкають християни, які отак поділені. Ми раді, що живемо толерантно. Не дай Боже заколотити цей спокій. Я радше хотів би його поглибити. Бо ми християни. Адже читаємо Святе Письмо і знаємо слова Господа нашого Ісуса Христа про те, щоби всі були одно як єдина пресвята Трійця, в абсолютній славі та єдності. Суто толерантності (її зазвичай інтерпретують як пакт неагресії) мало. Адже ми, християни, маємо від Господа Бога заповідь бути одно. Тому нам потрібно плекати набагато більше, ніж суто зовнішню толерантність. Нам треба навчитися шанувати, любити один одного. Це не означає, що відразу об'єднаємося. На жаль, цей процес не завершиться скоро. Роз'єднання теж не прийшло за один день. Та наші стосунки вже мають відбуватися під знаком отого наставлення взаємної пошани, бажання добра один для одного.

- Але це хіба початок. Укотре...

- Це перший крок. Ще в 30-х роках наші владики заявляли: не можна сказати нічого такого, що могло б образити, засмутити співбратів. Мусимо не тільки словами, але й ділами виявляти пошану. Сердечно всіх заохочую: плекаймо її у християнській спільноті! Будучи поділеними юрисдикційно, ми є християни й творимо єдину спільноту. Коли мене запитують, чи може бути в Україні, як за часів великого князя Володимира, одна церква, я відповідаю: «Так!». Вірю в це. Все залежить від нас, від того, наскільки будемо прагнути отої єдності, наскільки будемо готові пожертвувати своїми стереотипними переконаннями, щоб не лише відчути, а й показати себе справжніми братами. Нема жодного сумніву, що Господь Бог, який є джерелом єдності, ніколи не відмовив би нам, якщо ми виявилися б готовими отой дар прийняти.

СіД-інфо
Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року в місті Львові. 1944-го сім'я виїхала до Австрії, згодом - до США. Навчався у Стенфордському та Вашингтонському університетах. Рукопокладений у священики 30 березня 1958 року. Дисертацію доктора богослов'я захистив 30 березня 1958-го в Римі. Впродовж 1973-1984 років викладав у папському місійному університеті «Урбаніана». 2 квітня 1977-го Патріархом Йосифом (Сліпим) висвячений на єпископа. 1983 року повернувся в Україну. 26 січня 2001-го Синодом єпископів УГКЦ обраний Верховним архієпископом. 21 лютого того ж року Святійший Отець Іван Павло ІІ, Папа Римський, надав титул кардинала.

ІЗ ОДКРОВЕНЬ ПАТРІАРХА ЛЮБОМИРА
...Релігія нагадує людині, що вона - творіння Боже.
...Насилля нічого не дає, окрім страждання.
...Церква не тільки не загинула, але в якийсь спосіб духовно скріпилася.
...Я вважаю найбільшою трагедією намагання принизити когось.