Привіт, кумо! Якщо прикинути, що в гості я приїжджаю двічі на рік, то виходить, що свого хрещеника до десяти років я побачу лише 20 разів. Що це за мізерна кількість? А він же щодня стикається з важливими проблемами.
Позичив другу щойно привезеного мною жовтого трансформера, а отримав мотоцикла. Рука від трансформера десь загубилася. Що робити? Як пояснювати батькам безрукість трансформера — чесно чи не зовсім? А раптом вони не побачать, що трансформер — каліка?
Бува таке, що кажеш правду, а тобі не вірять. Мама завжди звинувачувала мене в тому, що я подарувала подружкам золотий зуб, який заховали на антресолях за старим шматтям. Мама вважає:
— Ця Свєтка — вона скрізь знайде. Дістане скрізь, де б не заховав.
Я ж уважаю, що батьки — дивні люди:
|
| |
Спочатку бралися крайні цукерки
|
|
|
— Ховають золоті цяцьки на антресоль, де вже лежать цукерки з коньяком ”на случай”. А потім дивуються, коли я лізу в це цілком логічне місце.
Цукерки я під’їдала: який сенс їм був там лежати, якщо ”случай” так і не наставав. Спочатку бралися крайні цукерки, а решта викладалася трішечки навскоси: а раптом подумають, що це фабрична укладка? Потім ще і ще...
Я знову приїхала в гості і знову, як завжди, сказала мамі, що не дарувала нікому золотого зуба. Мама зітхнула і почала згадувати часи, коли воду треба було носити в хату відрами, золу просіювати в решеті, бо раптом там іще є годяще вугілля, а потворний золотий зуб, який невідомо звідки нам дістався, вважався на той-таки ”случай”. І мені так стало шкода мами, якій треба було ще й за мною стежити, аби я ненароком хату не спалила. Я б їй купила новий золотий зуб. Але, на щастя, він їй ні до чого.
