Ми до сих пір не второпаємо, що в байці про вовка і ягня в образі вовка і його ставлення до ягняти передана правдива історія про ставлення нашого ворога до нас. Ми, як те ягня, що підійшло до потічка сьорбнути водички нижче від вовка за течією і вмовляло того вовка так само переконливо, як і ми вмовляємо свого ворога.
Але ж ворог як не визнавав, так і не визнає, що ми є і маємо бути зі своєю мовою, звичаями, традиціями, менталітетом на своїй давній етнічній землі. Не визнає і не погоджується щоб ми були тому, що, будучи за генетикою збирачем, мисливцем, розбійником і загарбником, набрався знань і сили за нашою ж допомогою, нахабно присвоїв собі нашу назву (ім’я), прилип до нашої історії та, загарбавши нашу землю і поневоливши нас, не має іншого виходу за його розумінням ситуації, як тільки винищити і асимілювати нас. Інакше, якщо ми є і будемо, нечуваний в історії людства факт тотального канібалізму стосовно цілої великої і древньої нації рано чи пізно буде досконально засвоєний народами світу. Це потягне відповідну реакцію світу і відповідне ставлення світу до молодої нації-людожера. А ця молода нація-людожер цього не хоче, бо світ сильніший за неї. Поїдати ж можна тільки слабшого. Саме тому розумніші і культурніші від нас, українців, нації, опинившись через недолугі вчинки збоку сильних держав вільного світу аж у зубах нації-людожера за наслідками Другої світової війни, цим же людожером у парі з біснуватим Гітлером розв’язаної, хутко зорієнтувалися і, вислизнувши в сприятливий момент з тих хижацьких зубів, негайно поспішили в коло вільних народів, об’єднаних на принципах взаємодопомоги, взаємного визнання і поваги в єдиний сильний кулак, що вже не по зубах нації-людожеру.
І тільки наша нація на такий крок не спромоглася, бо в порівнянні з іншими є найбільш обезкровленою, „обезмовленою“, „обезпам’ятеною“, скаліченою, з’яничаризованою, до напівтрупа загризеною, напханою з середини жадібними до чужої свіжої крові засланцями нації-людожера. А тому наша нація впала в стан коливання: іти напруженим шляхом в об’єднання вільних і гідних національних держав Європи, чи безсило здатися і згинути в пазурах нації-людожера після щасливого шансу визволитися, підтриманого усім світом. Не просто згинути, а знову, як і в минулому, з 1654 р. починаючи, підживити лютого ворога свого своєю кров’ю, своїм мозком, своїми роботящими руками, своїми родючими землями, багатими надрами і синім Чорним морем, додати ворогові знову сили і повісити знову смертельну загрозу над народами Європи і світу!
Якщо в добу Нової історії наш ворог, нахабно вкравши наше ім’я і присвоївши собі нашу велику історію, „ізловчілся“ затінити нас від світу собою настільки, що світ майже забув і не знав про нас, то тепер світ уважно пильнує за нами: ми ще є, чи нас уже немає?!
Брати і сестри! Ми ще є! І маємо бути, бо світ не вибачить нам нашого небуття. Ми потрібні світові як найдревніша в ньому нація з традиціями плекання землі, хліба, любові, миру. А ворог наш в суті слабкий. Він не може збагнути, що прийшов час вибачитись за канібалізм і спокутувати свої гріхи. Тому він приречений.
І мова наша, і розмова наша з ворогом має бути йому зрозумілою, а він здатен чути тільки мову сили. І це має бути мова гордих, незнищенних, тих, хто не боїться ні боротьби, ні смерті, тих, хто свою національну гідність ставить понад усе.
М.Білий
політолог