По-перше, якщо офіційна Москва в особі свого Міністерства закордонних справ висловлює «стурбування посиленням антиросійських проявів в Україні», це змушує говорити про реальні здобутки націоналістичної ідеї. Згадаймо, що ще пару років тому дипломатичне спілкування між «братніми» державами провадилось на виключно ввічливих інтонаціях. Конфліктні ситуації, якщо і виникали, стосувались лише проблем постачання паливних ресурсів та базування Чорноморського флоту РФ. Офіційний Кремль майже ніяк не реагував на спроби українських націоналістів підняти на розгляд українського суспільства проблему реальної незбалансованості україно-російських стосунків (проте «українське питання» насправді ніколи не залишало байдужими російські владні еліти). Замість прямого втручання уряд «демократичної» Росії застосовував добре налагоджену тактику «п‘ятої колони», яка безвідмовно діяла ще з часів політичної невизначеності в Україні 1917 року. В результаті у нас ніколи не виникала недостача українофобських політиканів а-ля Вітренко чи Симоненко.

Проте послідовність дій українських націоналістів, як і абсолютна безкарність антиукраїнських проявів всередині нашої держави (кульмінацією яких став акт вандалізму на Говерлі) змусила ультралібералістські вітчизняні владні еліти підіймати на поверхню замовчуване національне питання. Наслідком став фактично вимушений указ Президента про надання звання Героя України Романові Шухевичу та його непохитна позиція щодо статусу подій 1932-33 рр як геноциду. На тлі підняття з колін національної гідності українців першим не втримав язика Віктор Черномирдін. Його слова стосовно Голодомору та визнання героїки ОУН-УПА, записані формально як інтерв‘ю, стали першим сигналом нездатності Москви робити вигляд, що в Україні «все спокійно». Сьогодні маємо вже заяву не рядового посла, а самого МЗС, при чому ці слова юридично трактуються як офіційна позиція держави Російська Федерація. Відповідно можемо говорити, що російська влада вимушена визнати український націоналізм як потужну державницьку силу, сфери впливу якої виходять далеко за внутрішньоукраїнські рамки.

З іншого боку, заява була оприлюднена саме напередодні нового (для Росії виборчого) 2008 року. Події, які розгортаються на теренах нашого північного сусіда примушують замислитись над імовірним повторенням політичного сценарію 1999 року. Згадаємо, що тоді рівень довіри російського народу до єльцинської влади був надзвичайно низьким. За існуючих обставин Президент РФ не міг реально розраховувати на любов електоральних мас до свого наступника. Тому замість того, щоб виробляти стратегію виходу з системної кризи (як економічної, так і політичної), єльцинська адміністрація запустила у хід агітаційний образ національного ворога. Спочатку з криком «Наших бъют!» через медіа була розпочата кампанія з висвітлення локальної війни у Косово. Її метою було вбити у голову пересічного росіянина, що якщо Росія не отримає фактично військову владу, то завтра чобіт натівського вояки топтатиме «Русь-матушку». Пізніше фактично нізвідки у політичному телепросторі стало з‘являтись ім‘я маловідомого тоді Директора ФСБ Володимира Путіна. Астрономічному стрибку його рейтингів сприяло розпалення (нібито чеченськими сепаратистами) другої Чеченської війни та осінні вибухи будинків у російських містах. Реальні виконавці та планування «терактів» детально висвітлені у відомій на Заході книзі «ФСБ взрывает Россию». Проте пропагандистська кампанія, побудована на кістках невинних росіян на гаслі «Мочити в сортирі», увінчалася успіхом. В результаті Володимир Путін став Президентом РФ, а його адміністрація фактично сталінськими методами почала нищення політичної опозиції.

Хто слідкує за російським телебаченням останні рік-два, не міг не звернути увагу на кульмінацію антизахідних настроїв у медіапросторі на тлі репортажів про доблесть та силу сучасних силових структур Росії. Окреме слово – висвітлення українських подій після «Помаранчевої революції». Лише сліпий не бачить, що перед вирішальним для путінської влади 2008 роком знову запускається пропагандистський маховик зовнішнього та внутрішнього ворога. Мета його – змусити росіян закрити очі на неефективність економічного та політичного курсу Росії за останні кілька років та зіграти на ілюзії незахищеності. Після нещодавніх вибухів у російських автобусах в новинах знову чуються до болю знайомі слова «теракти» та «Кавказ».

Можна робити доволі вірогідні предбачення щодо найближчих подій у Росії, проте російський народ вже має досвід гри на нав‘язаному почутті беззахисності, щоб знову не наступити на ці граблі у 2008 році
Ігор Удовиченко МНК
http://www.ukrnationalism.org.ua/

Текст заяви можна почитати тут http://www.embrus.org.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=735&mode=thread&order=0&thold=0