|
© Дмитро Бондаренко
 |
Унсовці |
17:19 26.02.2006
Присвячується героям Крут та героям 9 березня 2001 року.
Валера Самощенко мав у Києві дві справи. Ну, по-перше, звісно, відвідати футбольний матч, котрий повинен був відбутися сьогодні — команда його рідного східноукраїнського міста грала на виїзді з однією із київських команд.
А по друге… Власне, Валері важко було і самому визначитися, що то була за друга справа. Але безумовно, що вона була настільки важлива для нього, що не будь її, то Валера навряд чи і потаскався у таку далечінь як Киів, тільки заради футболу.
По правді кажучи, він не був аж таким заядлим вболівальником. Так, він зі своїми приятелями із будівельного професійно-технічного училища майже не пропускав жодного матчу своєї місцевої футбольної команди, котра грала у вищій лізі. Так, він носив фанатський шарфик і разом із іншими після кожної гри гордо марширував вулицям міста волаючи на усю горлянку: «Наші — чемпіони! Такі-то такі-то — параша, пабєда буде наша!» Власне кажучи, оце дефілювання і подобалося Валері найбільше. Худенький і слабенький від природи хлопець у такі хвилини відчував себе майже могутнім велетнем. Та що там гріха таїти — його просто кидало у захват, коли йдучи з колоною фанів, він бачив як навкруги усі перехожі, що трапляються їм по дорозі, спішно намагаються зникнути і сховатися. Кожен випадково зустрінутий очевидячки остерігався колони футбольних вболівальників, бо нутром відчував їхню приховану агресивність і згуртовану силу. І саме оце відчуття енергії натовпу і єдності колективу і подобалося Валері найбільше у всій футбольній справі. Але ж, звісно, насолоджуватися тим відчуттям Валера ніколи не міг довго. Здолавши традиційний свій шлях від стадіону до вокзалу фани розходилися. Від недавньої єдності не лишалося і сліду. Більшість найзапекліших уболівальників були так само, як і Валера із передмість, і вони діставшись вокзалів — авто та залізничного, звісно, поспішали по домівках.
Валера ж, після схвильованого піднесення тим маршем, завжди вертався додому особливо пригніченим. Увесь інший час, крім футболу, він був слабохарактерним і боязливим хлопцем, котрий терпів до того ж вдома страшенні муки.
Справа була в тім, що після смерті батька мати Валери вийшла заміж знову. Вітчим був жорстоким і нестерпним. У Валери серце кров’ю обливалося, коли він бачив, як його мати із сил вибивається аби догодити чоловіку. А догодити тому було майже неможливо. Вітчим був інвалідом і постійно вимагав до себе уваги. Він капризував, лаявся що його погано годують за його ж власні гроші, і, здавалося, отримував якесь садистське задоволення від постійних принижень своєї дружини. Все йому було не так. Наприклад, коли мати годувала його борщем, він лаявся що йому підсовують схололе, коли ж борщ підігрівали волав, що спеціально хочуть припекти йому язика. Валера тільки і дивувався терпінню матері:
-Мамо, ну скільки можна терпіти знущання того гидола? Він же ж жити тобі не дає! Давай його проженемо з хати!
-Тихіше, тихіше синку! Не дай боже Яків почує! А за мене не хвилюйся, Валеро. Нічого. Я стерплю. Та і як я залишуся сама? Ти молодий, скоро підеш до армії, потім прийдеш — одружишся, свою сім’ю заведеш. Не до мене тобі буде. А я самою не хочу на старості залишатися. Та й до слова, ти згадай тільки яку пенсію велику Яків отримує? Ти навіть коли підеш робити, менше за роботу будеш одержувати, ніж він пенсію получає!
Так, мати казала правду. Вітчим Яків пішов на інвалідську пенсію із органів КДБ, і тому отримував дуже пристойні гроші щомісяця. Що була в нього за інвалідність така ані Валера, ані його мати не могли довідатися, бо вітчим їм нічого про те не розповідав. Але при тому був іще здоровий як віл, і зовсім не походив на інваліда. Коли ж пив, то ставав дуже агресивний і небезпечний. Навіть піднімав руку на матір і оце вже, звісно, Валера не міг стерпіти.
Він захищав собою матір — маленьку беззахисну жіночку, і йому самому перепадало чимало. Але хоча він проти своєї природи у такі хвилини ставав несподівано відважним із Яковом нічого особливого не міг зробити. Ба більше. Яків, як колишній кадебіст, бив професійно і дуже боляче.
«Ні, я його сам ніколи не здолаю!» — в серцях повторював про себе Валера. «От якби його гуртом якось!» Тут хлопцеві мимоволі спадало на думку, що як було би гарно, якби колись, коли він йшов у колоні футбольних фанів їм би під руку попався Яків. О! Вітчим би тут не попер проти натовпу! Його залізні кулаки очевидячки виявилися би безсилими проти згуртованої сили.
Яка жаль, що єдність фанів існує так не довго! Хіба що годину-дві після чергового матчу. Ні, звісно, футбольні уболівальники не підходили би Валері для того, щоби помститися вітчиму. Тут потрібна була якась подібна, але інша сила. Більш згуртована і більш організована.
Якось Валера помітив, що Яків, котрий цілими днями тільки і робив, що валявся на дивані і дивився телевізор, переключився на новини. Там у випуску йшлося про якійсь судовий процес, що триває над як зазначалося «організаторами і учасниками масових заворушень у столиці дев’ятого березня дві тисячі першого року — членами організації УНА-УНСО.» Журналіст саме розповідав, що зараз підсудні оголосили голодовку на знак протесту проти їхнього затримання".
-У-у-у! Падлюки! Голодовку вони оголосили! — заволав раптом Яків із люттю в очах. Я би їх нагодував, мерзотників! Вони би у мене шовковими були, і не таких зламували!
Валера у цей час якраз проходив кімнатою і зупинився зацікавлений, чим же ж так розлютився його вітчим. Він уже, власне, декілька разів підмічав, як Якова виводила із себе лише сама тільки назва — «УНА-УНСО». А колись, десь із пів-року тому, коли вітчим збирався на червону демонстрацію сьомого листопада сталося таке.
Спочатку мати з опаскою дивилася як Яків вдягався, а потім, коли він вже дістав червоний прапор, що зберігався у шафі, боязко припустила:
-А може не треба тобі йти, Якове? Все ж таки не комуністи зараз при владі. Ще, не дай боже, станеться щось…
-Затули пельку! Що ти розумієш. Комуністи не при владі? Хе-хе! Та кругом нагорі — усі наші! Навіть мер співчуває нам — обіцяв на наступній сесії підняти питання, щоби свято Великої Жовтневої Соціалістичної революції було у нашому місті вихідним днем, і про російську мову він теж «за»… А ти кажеш… От хіба хто може справді завадити — так це унсовці! Якісь, розумієш, наймити західні. Організовані… ну і таке інше… Зараз, правда, із ними працюють дуже тісно, як я розумію, мої колишні колеги. Принаймні ватажків усіх їхніх вже запроторили до в’язниці…
Валера, як і більшість його однолітків, був до політики абсолютно байдужим. Коли б його запитали колись, то він би відмахнувся стандартним висловом, котрий був поширений серед його знайомих: «Що я лох, щоби політикою цікавитися!»
Але зараз, після того як хлопець побачив, як розлютився Яків лише тільки при згадці по ТБ про УНА-УНСО його цілком щиро схвилювали останні новини.
«Так ось кого боїться наш безстрашний кадебіст! Унсовців! Але хто ж вони такі, і що за організація їхня?»
Про це Валера знав небагато. Бачив він хіба що декілька маленьких швидкоплинних кадрів по ТБ, як якісь хлопці з якимись дивними пов’язками на руках дефілюють вулицями міст із запаленими смолоскипами. Декілька разів бачив на парканах свого міста загадковий напис «УНА-УНСО», але навіть що він означає хлопець не знав, і дізнатися йому було не звідки. У знайомих Валера соромився питатися, бо був очевидячки впевнений, що йому відповінуть знову ж таки стандартним: «Що я лох, щоби політикою цікавитися!»
Але одного разу доля у цій справі двічі посміхнулася Валері. Якось, програвши цілу ніч у комп’ютерному клубі в ігри, Валера вже був збирався йти геть, як побачив що хлопець, який сидів за машиною поруч закинув власне ігри і підключився до Інтернету. Заради забави відкрив якісь сайт-пошуковик і набрав слово «секс» у віконці з написом «Знайти». Миттєво на його запит пошуковик видав до ста милійонів посилань.
"Інтернет! — Валера ледве не ляснув себе по лобі. — І як я міг забути про таку штуку. Адже відомо, що у мережі можна знайти інформацію про все що завгодно. Хвилюючись Валера і собі відкрив той таки сайт-пошуковик. Набрав тремтячими пальцями у віконці пошуку таємничі слова — «УНА-УНСО».
Миттєво ж на його запит відкрилося чимало посилань. Але всюди відомості і повідомлення були уривчастими, і з отого всього Валера так і не зміг до діла розібратися, що ж то за загадкова організація така. Хіба тільки на якомусь сайті «Майдан» Валера прочитав, що зараз останнім часом ледве не щодня у кінотеатрі «Загреб», що у Києві проводяться судові слухання справи унсовців. В своїх повідомленнях сайт неодноразово закликав усіх, хто може, прийти і підтримати своєю присутністю арештованих. Тих, кого позбавлено волі за політичними мотивами.
Так нічого толком не зрозумівши з усіх цих повідомлень, Валера мусив врешті таки йти з клубу, бо закінчувався його час. Але на диво ця справа мала для нього продовження. Наступного вечора, як і зазвичай у дні футбольних матчів, Валера пішов на стадіон. А там якраз диктор майже кожні десять хвилин сповіщав, що наступний матч «нашої всіма улюбленою місцевої команди» відбудеться у Києві з однією із столичних команд. І позаяк матч той буде дуже принциповим, то керівництво «нашого» клубу вирішило надати до десятка автобусів для безкоштовної поїздки в столицю будь-кого, хто забажає підтримати нашу команду, як вболівальник.
Валера почувши таке одразу ж подумав про своє. Еге! Яка гарна нагода і можливість з’їздити до Києва! Тоді цілком реально відвідати засідання суду у тому столичному кінотеатрі «Загреб». Отут уже, ті хлопці з загадкової організації від нього не втечуть! Отут уже він буде мати змогу досхочу роздивитися на них — бо ж вони будуть під вартою, на лаві підсудних. Клас! Нарешті йому вдасться побачити — кого більш за все боїться ненависний йому вітчим Яків! О! Якби тільки хоча б одним оком глянути на них — що то за одні, можна б було тоді на майбутнє і собі перейняти їхніх рис. А заради того, аби дошкулити Якову Валера був ладен на будь-що, навіть і на далеку поїздку до Києва.
* * *
Автобуси зі Сходу прибули у столицю вранці біля дев’ятої, а власне футбольний матч запланований був на шістнадцяту годину. Тож увесь натовп вболівальників, які приїхали, одразу ж посунув теліпатися по «оновленому» Хрещатику. Потрапивши уперше в житті до Києва Валера спочатку трохи розгубився крикливої розкоші столиці і тому не насмілювався деякий час навіть і думати відставати від головного натовпу. До того ж боявся, що з шарфиком нетутешньої команди йому можуть запросто набити пику на першому ж розі. Але виявилося, що ці побоювання були даремними — кияни їх то тут, то там радо вітали. Абсолютна більшість із столичних вболівало за «Динамо», а Валерина команда якраз грала не з ними, а з однією з інших столичних команд. З часом Валера освоївся і вже пішов сам по собі. Для безпеки все ж таки сховав свого фанатського шарфика, котрий одразу ж видавав його за прибульця, і відправився на пошуки кінотеатру «Загреб».
Хлопцю довелося досить таки довго розпитувати перехожих, поки нарешті один дідусь, що мирно відпочивав на лаві у якомусь сквері, детально виклав хлопцеві як йому дістатися до потрібного місця. Отже, врешті, не минуло і двох годин, як Валера вже був біля головної цілі своєї подорожі.
Кінотеатр «Загреб» знаходився у досить тихому місці. Акуратні і не крикливі п’ятиповерхівки, дерева потопаючі у зелені і обмаль, як для столиці, перехожих створювали вигляд мирного благополуччя і спокою. І тільки чимала кількість міліцейських «бобіків», на котрих то тут, то там натрапляв очима Валера давало ознаку того, що всередині самого «Загребу» відбуваються якісь надзвичайні події. Валера дістався до входу в кінотеатр і одразу ж натрапив на кількох людей, які очевидячки на щось чекали.
-Скажіть, будь ласка, а суд тут відбувається? — запитав обережно Валера у найближчого чоловічка.
-Який суд? — здивовано витріщився на хлопця останній, з таким виглядом ніби у нього щойно запитали щось відверто ідіотське. Тут тільки ошелешений Валера роздивився, що чоловічок той є добряче напідпитку, власне як і ще декілька його товаришів, котрі сновигали біля брудного вуличного кафе, що примостилося при вході в кінотеатр. Валера прикусив губу і хотів вже присоромлений йти геть, як почув, що його раптом окликнула якась жіночка:
-Юначе, ви хочете потрапити на суд?
-Так, хотілося б… — непевне признався Валера.
-То зачекайте з нами. Ранкове засідання вже розпочалося, а суддя забороняє впускати і випускати будь-кого до зали під час засідань. Тож якщо бажаєте, зачекайте як і ми перерви, коли дозволять зайти всередину…
Валера нарешті радісно зітхнув. Фу! Нарешті він зачепився бодай хоч за щось! Чекайте, а ця жіночка не…
-Так, я мати одного з засуджених, — неначе вгадала Валерині думки жіночка, — Мого Костю теж забрали у той самий день, дев’ятого березня. Правда він не якась велика шишка в УНСО, тож його потім випустили на підписку про невиїзд. Але ж потрібно було кожного дня їздити із Василькова, де ми живемо, до Києва на кожне засідання — відмічатись. А де у нас скільки грошей на ці поїздки і чи можна отак довго витримати уже майже півтора року… Так, саме стільки вже тягнеться суд. Одного разу спізнився мій Костя на засідання і що ж — його посадили до усіх решти, за недотримання умов підписки. Тепер сидить разом із своїми побратимами…
Схвильована жіночка відвела очі вбік і Валера тут раптом побачив, як вона схожа на його власну матір. Таке ж саме, просте і добре за природою обличчя маленької жіночки-матері, жіночки-трудівниці. Боже, ну чого вони завжди потерпають найбільше, ці майже святі берегині домашнього вогнища: хто від лютого чоловіка, хто від того, що їхній син потрапляє до в’язниці? Хіба ці істоти що не скривдили за своє життя жодної мухи заслуговують на такі страждання?
Разом з тим було очевидним для Валери, що мати унсовця Кости не картала свого сина. І хоча вона казала, що Костя вступив до УНСО усього за тиждень до тих подій, відчувалося, що вона була на його боці і повністю підтримувала його вчинки. Вона так казала Валері:
— Вони правильно зробили, що виступили з протестом — бо далі так жити, як ми живемо більше нестерпно — кругом злидні, безвихідь, і жодних перспектив на покращення…
Тим часом почався літній дощ і загнав усіх тих не багатьох, хто чекав на перерву засідання суду, у фойє кінотеатру. Тут усередині фойє стояло декілька більярдних столів. Телевізор у кутку крутив кліпи російської попси, снували туди-сюди якісь бармени чи офіціанти. Біля сходів входу власне до зали імпровізованого суду вартувало декілька стомлених міліціонерів, що не пускали нікого всередину. Люди ж, приблизно чоловік з п’ятнадцять, у чеканні перерви засідання робили хто що. Більшість із них були очевидно батьками підсудних, а решта — усе журналісти, із диктофонами і відеокамерами у руках. Від нічого робити журналісти брали інтерв’ю у батьків, і ті охоче розмовляли з ними. Один статний батько очевидячки був дуже улещений особливою увагою преси до своєї персони. Він надувався, як важний сич і про щось поважно розводився якійсь білявій журналістці з привабливою фігуркою. Він так намагався сподобатися останній, що у Валери навіть виникло якесь неприємне відчуття того, що старий можливо навіть радий арешту сина.
«Ні, він, мабуть, все-таки не батько, — промайнула думка в голові у Валері, бачачи яку величезну насолоду отримує цей статний чоловік позуючи перед фотооб’єктивом білявої журналістки. — Не може справжній батько бути таким блюзніром, коли його син під судом. Мабуть, теж чийсь вітчим, когось із заарештованих» — вирішив врешті Валера і раптом схопився пригадуючи, чого він тут власне знаходиться. Почав ретельніше придивлятися навколо. Крім журналістів і батьків у фойє чекали також і декілька худорлявих і непоказних хлопців.
«Невже оце вони і є унсовці? — розмірковував Валера. — Щось не дуже вони страшний вигляд мають. Невже оце їх так боїться вітчим Яків? На перший погляд — ну самі звичайнісінькі хлопці!»
Час йшов, а суддя все не оголошував перерви. Уже скінчився і дощ, і Валера відчувши голод подався до найближчого гастроному. Купив собі декілька булочок і води. Поки ходив туди-сюди і поки повернувся побачив, що у фойє вже повиходило чимало людей і всі чомусь вже розходилися.
Зацікавлений тим, що трапилося Валера підійшов до якогось кореспондента, котрий записував телерепортаж, і став тому просто за спиною.
«Отже, — казав кореспондент із мікрофоном у руці просто у відеокамеру, — щойно завершилося чергове засідання у справі масових заворушень дев’ятого березня. Суддя вирішив не проводити вечірнього засідання, а зробив перерву аж до наступного тижня…»
«Тю! Йокелемене! — розчарований Валера теж подався за більшістю до виходу з кінотеатру. — От же ж паскудство, прямо наче і не судилося побачити тих унсовців наживу! От завжди так: як треба — так і не везе! Навіть, бач, до столиці дістався — і все тобі під хвіст собаці!»
Розгублений Валера почвалав на стадіон. Вже скоро розпочинався футбольний матч і треба обов’язково було зустріти «своїх» аби примкнути до них іще до початку зустрічі. Додому Валера міг повернутися тільки у своєму фанатському «безкоштовному» автобусі, бо грошей на дорогу у нього не було.
* * *
Коли Валера приїхав вранці додому, то виявилося, що на нього чекає велика несподіванка. Мати, вся в сльозах кинулася йому назустріч:
— Синку, що ти наробив! Боже, яке нещастя!
— Мамо, про що ви? Я не розумію… — Валера був щиро здивований поведінкою матері.
— Ой, ну досить вже прикидатися! Я знаю все… — стара була безутішна.
— Про що, мамо, про що ви таке знаєте?! Не лякайте мене! Я нічого не можу второпати.
Мати, угледівши нарешті, що Валера цілком щирий у своїх почуттях, все ж недовірливо поглянула на сина:
— Валеро, ну ми вже все знаємо, нащо ти їздив до столиці…
— На футбол…
— Та який там футбол, хоч не бреши вже, — махнула в серцях стара, — Боже і навіщо ти тільки вступив в оте УПА… Чи як його там — УНСО!
— Що?! Я вступив в УНСО?! — ледве не заволав від несподіванки хлопець, — з чого ви узяли?
Валерина мати не йняла віри синовнім запевненням.
— А знаєш, як ми дізналися? Яків, як завжди, дивився новини по телевізору. А він же ж ти знаєш — жодних новин не пропускає. Тільки і клацає пультом, перестрибує з каналу на канал, шукає де йдуть… Так от вчора ввечері дивилися ми, як завжди, телевізор. І тут тобі на — новини про УНА-УНСО. Суд там якійсь проходить у Києві, чи що. І показують тебе. Точно тебе, іще таким крупним планом узяли.
Боже милий, Яків тут як спалахне! Бачиш, кричить, як ти свого синочка виховала, ти думаєш чого він до самого Києва поперся? Сказав що на футбол, а сам он бач де! А я тобі так скажу — поїхав він туди спеціально, щоби в оте УНА-УНСО вступити! Він тим всім погибелі моєї хоче!
Отак волав Яків, а потім швидко зібрав речі і заявив, що не збирається жити під однім дахом із унсовцем — такої наруги над собою не потерпить! Сказав так і пішов собі геть. Боже, Валеро, що ж ти накоїв?! Як же я тепер сама, без чоловіка, буду?
-Мамо, — мовив раптом зраділий від усього серця Валера. — Мамо, не плачте, краще вже голодувати, ніж жити з таким мерзотником. Не хвилюйтеся — я вас ніколи не покину…
-Слухай, синку, — мовила врешті-решт стара матір, все ж таки стурбована якимсь питанням, котре очевидячки ятрило їй душу. — Гаразд, умовив ти мене. Хай йому грець, тому Якову, нехай йде собі. Але ти все ж таки признайся мені чесно, Валеро. Ти вступив таки в оте УНСО?
Валера на мить знітився, але потім швидко опанував себе. Стиха, але досить твердо мовив:
-Так, мамо, вступив…
* * *
Дмитро Бондаренко
Народився в 1974 році у місті Дніпродзержинськ. Закінчив Дніпропетровській державний технічний університет залізничного транспорту (ДІІТ).
За збірку оповідань “Пацюк” був відмічений дипломом Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов-2001” та третьою премією видавництва “Смолоскип” за 2002 рік. Також оповідання “День зарплати” зі збірки “Пацюк” посіло третє місце у мережевому конкурсі “Літературного журналу сучасної української літератури” за адресою в Інтернеті:
http://www.ukr.liter.net
Більшість оповідань зі збірки “Пацюк” неодноразово виходили друком у численних періодичних виданнях загальним накладом понад 100 000 примірників.
У 2004 році за нові роботи вже вдруге був відзначений дипломом Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов-2003”
------------------------------
В тему:
Програма Української Національної Асамблеї «СОНЯЧНА РЕВОЛЮЦІЯ, ТРЕТІЙ ГЕТЬМАНАТ»
Українська Національна Асамблея (УНА-УНСО): коротка історія, структура, контакти
Юрій Шухевич оголосив надзвичайний набір до лав УНСО
Запитай Миколу Карпюка. Наприклад, про те, чому Бог любить УНА-УНСО?
|