РОЗДІЛ ІІ

ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ПОДІЇ

з 14 грудня 1918 року по 1 червня 1919 року

ПОДІЛ БОРОТЬБИ НА ПЯТЬ ПЕРІОДІВ

До 1-го червня 1918 р. бойові події на Україні можна поділити на такi пять періодів:

1. Боротьба за лівий берег Дніпра.

2. Відступ нашого війська за Дніпро та бої за Коростень-Бердичів-Козятин-Цвіткове. Прорив українського фронту.

3. Контр-маневр української армії.

4. Зосередження Запорізького корпусу, підготовка української армії до нового наступу.

5. Перехiд польського війська в наступ прибулими дивізіями Галера проти УГА і Надднiпр. армії.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД БОРОТЬБИ

Боротьба за Лівобережжя.

У висліді несприятливих зовнішніх обставин Директорія змушена була volens nolens боронитися проти ворогів, що зі всіх боків загрожували та шукали співзвучних собі "п'ятих колон" на нашому запіллі, підриваючи джерела наших власних сил і спроможностей.

Без сумніву, найбільш небезпечним грізним ворогом була Совєтська Росія, а тому до боротьби проти неї треба було підготовлятися політично й стратегічно, а головно психологічно. Директорія, що складалась з 5 членів (Голова В. Винниченко, Головний Отаман С. В. Петлюра, проф. Швець, Андрієвський і Макаренко) не була, на жаль, однозгідною в питаннях зовнішньої, а в багатьох випадках і внутрішньої політики, і це несприятливо відбивалося на настроях провідних кіл інтелігенції, українських масах і на характері боротьби. Совєтська Росія заздалегідь пляново, систематично та інтенсивно підготовляє сприятливі передумови, щоб знову опанувати Україну. Свою підготовку вона вела по двох головних напрямках:

1. Організація, скупчення та відповідне розгортання збройної сили, головно на нашому передпіллі;

2. Утворення большевицьких вогнищ на Україні (різні військові і робітничі осередки) і, нарешті, влучна і беззастережна пропаганда спочатку проти гетьманської влади, а потім ще настирливіше проти "буржуазної Директорії - запроданця Антанти".

Большевицькі сили.

Червоні заздалегідь почали формувати на Київському і Харківському напрямках зі збігців-українців дві дивізії. Значний контингент кадрів дала Тараща. Надто після заломання свого розпучливого повстання проти німців літом 1919 р. Багато тоді таращанців наклало головами, решта партизан подалася на схід, щоб при допомозі большевиків помститися, але й німці зазнали болючих втрат.

Повстання проти Гетьмана значно спричинилося до приспішеного утворення і оформлення Вищого Червоного політично-стратегічного органу для керування збройним нападом на Україну.

Так, 11 листопада 1918 р. Рада Народніх Комісарів ухвалила дати революційній воєнній Раді республіки директиву - в десятиденний термін почати наступ на піддержку робітників і селян України, що повстали проти Гетьмана. Того ж дня відбулася нарада членів революційної воєнної Ради з українськими комуністами. "Були присутні головнокомандувач Воцетіс, Сталін, Скрипник, Епштайн, Затонський і я, пише Антонов - згідно з заявою Епштайна, хоч робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є на нашому боці, проте нема чого й числити без пересунення значних сил Червоної армії не тiльки на успіх революційного руху, але й на сам його вибух". (Записки т. ІІІ.)

У висліді цієї наради була 17 листопада утворена Революційна Рада на чолі з Сталіним, Пятаковим, Затонським і Антоновим. Воцетіс, для зручности політичних комбінацій, назвав цю армію Групою курського напрямку. В склад цієї групи за короткий назагал час увійшли: дві повстанчі українські дивізії, що були на Чернігівщині й Курщині вже майже цілком укомплектовані й озброєні, московська робітнича дивізія, 43-тій робітничий полк; 2-га орловська бригада, дуже боєздатні партизанські відділи Кожевнікова зпід Уфи (головно татари).⁵

5-го грудня вже зовсім сформувалася ця група. До складу її ще долучено і 2 полки Всеросійської Чрезвичайки, два продовольчі полки 8-ої армії, 4-тий кавказький полк, різні частини мадярів і т. ін. Отже большевики організували поважну силу, комуністичний її кістяк творили полки Всеросійської Чрезвичайки, головно латиші й китайці, завзяті, сильно розпропагандовані татарські партизани Кожевнікова та московські робітники. Фасад армії творили українські частини. Політично-стратегічна керма спочивала в руках Секретаря Ком. Партії Сталіна. Командував армією Антонов. Совєтський Уряд України - Плахта, для політичного замилення очей.

Червоні мали на меті і сподівалися в першу чергу швидко і легко здобути Лівобережжя, щоб опертися на могутню перепону р. Дніпро та, пристосувавши до оборони переправи в Катеринославі, Кременчуку, Черкасах і Києві, бути напоготовi, щоб дати відсіч можливому наступові антантських військ з Чорного Моря. Також з цього зручного стратегічного становища маневрувати як проти Денікіна, так головно проти Директорії.

Антонов бажає приспішити наступ на Україну доки там триває боротьба і він просить допомоги у Леніна своїм листом до нього.⁶ Отже большевики пішли на Україну не оголошуючи війни.

Як відомо, уперта й жертвенна боротьба української героїчної Армії заперечила легковажні заміри і твердження "Антонових", теж їх надії на легкі успіхи і Сов. Росія тільки напругою всіх сил, після довготривалих змагань, спромоглася осягнути своєї мети. 16-го січня Директорія оголосила війну Сов. Росії, вичерпавши всі сироби порозуміння з нею. Розпочалася драматична боротьба українського війська. Необхідно було стримувати большевицьку навалу з фронту і гасити численні повстання в запіллі, навіть часами обезброювати цілі українські частини. Найбільший тягар впав на рамена Запорожців і Сірих на Харківщині, Республиканського Коша в Катеринославі і Січових Стрільців у Києві.

Особливо відповідальне і скомпліковане становище було Січових Стрільців.⁷ Вони творили гарнізон бурхливого тоді Києва. Січові Стрільці відповідали за київський бойовий напрямок і до того ж змушені були на Київщині втихомирювати повстання спантеличених червоною пропагандою українців.

Назагал, сполучення фронтального наступу червоних з розкладовою працею їх прихильників у запіллі допомогли їм, після запеклих боїв в районі Харкова, Полтави, Катеринослава, Воронежа й Чернігова, зайняти мало не все Лівобережжя. Величезний підтрим їм подали: 1. Анархіст Махно що захопив своїми бандами в нашому запіллі майже цілу Катеринославщину, 2. Палкий, неурівноважений отаман Зелений на чолі Дніпровської повстанчої дивізії в розпалі упертих боїв за Київ врізався клином в нашу армію між Києвом і Кременчуком і тим прискорив залишення нами Лівобережжя й Києва; 3. Частина збольшевізованих селян в багатьох районах теж активно виступила проти свого рідного війська, охолоджуючи його бойовий запал. В цей період до большевиків перейшло чимало отаманчиків зі своїми загонами. Вони часто-густо відкривали наш фронт то на тому, то на іншому відтинкові. Доводилося прикладати багато праці, щоб своєчасно затикати місцеві прориви та скріплювати бойові відтинки.

Такі небезпечні епізоди гальмували виконання наказів Штабу і незвичайно скомпліковували, а часами унеможливлювали плянове керування військом.

В наслідок цих подій 6-го лютого 1918 р. з наказу Директорії військо залишило столицю України - Київ.

З огляду на спокій на одеському та дністровому напрямках Штаб Дієвої Армії (ШДА) поволі до половини лютого спромігся скасувати наші Південну та Дністрову групи, а військом, що їх складало, посилив правобережний фронт і Північну групу, на яку большевики повели впертий наетуп з метою захопити м. Рівне.

Таким робом лишилися чинними тільки два фронти: большевицький на Сході і Півночі (головний фронт) і польський на Заході (другорядний для Наддніпрянської армії, але головний і покищо єдиний для Галицької). Крім того, лишилися також небезпечними добровольці з їх сильними впливами в державах Антанти.

ДРУГИЙ ПЕРІОД БОРОТЬБИ

Бої за лінію Коростень-Житомир-Бердичів-Козятин-Цвіткове.

Протягом місяця лютого і на початку березня большевики розвивають свій успіх. Вони ведуть концентричний наступ, стратегічно обхоплюючи нас: 1. З півночі в напрямку: а) Мозир-Коростень, б) Лунинець-Сарни-Рівне, погрожуючи нашій комунiкацiї з Галичиною; 2. З південного сходу, з району Катеринослав і Кременчук через Знаменку на Бірзулу-Жмеринку, щоб відтяти нас, від портів Чорного Моря; 3. Одночасно сильною центральною групою вони натискають із Києва на фронт Бердичів-Козятин, щоб продертися на Вінницю-Жмеринку.

Большевики поставили собі мету, розрахувавшись з Українською Армією, скинути в Чорне море антантський десант і через Румунію подати руку мадярським комуністам, що тоді захопили владу в краю. Назагал вони старалися успіхами Червоної Армії та привабливими кличами також скріпити позиції комуністів-спартаківців в Німеччині.

Обставини, здавалось, сприяли большевицьким замірам. Їм стала в пригоді нерозважна політика керівників французького десанту в Одесі. Протегування ними добровольців давало корисний матеріял для большевицької пропаганди проти Директорії.

Як відомо, антантські потуги, після поразки Німеччини, для "заспокоєння" слов'янського Сходу поділили між собою сферу впливів.

Україна і Польща - сфера французьких впливів. Кавказ - англійських. Франція і мала в плані підперти політично, а як поведеться, то і стратегічно російські реставраційні групи для відновлення великої, неподільної імперії.

Директорія, як речник і оборонець суверенности України була перешкодою до реалізації цих плянів і рішень Франції. Тому і важко було французьким політикам на Україні найти спільну мову з відпоручниками Директорії, особливо в перші місяці.

На початку грудня прибулив Одесу два французькі воєнні кораблі. В середині цього місяця наспіли до Одеси перші французькі транспорти з військом. Командувач ген. Боріюс пропонував українському гарнізонові залишати Одесу і передав добровольцям адміністрування в місті.

В середині січня вивантажився новий десант (французька див. на чолі з ген. д'Ансельмом). Він запропонував українцям відвести свої частини на лінію Тираспіль-Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон, звільнивши цей район для французів. Директорія, що шукала згоди з Антантою, погодилася з цією пропозицією. Пертрактації з французами в Одесі, особливо спочатку, не дали позитивних вислідів. Бож вимоги французів усунути з Директорії Винниченка, Петлюру і голову Уряду Чеховського та підпорядкувати українські збройні сили зверхній кермі добровольців і т. ін., були не до прийняття і серед українцiв викликали огірчення і почуття образи, що дуже болюче відчула наша південна група, а найбільше запалився емоційний отаман Григор'їв. Він був виразником і, ми сказали б, "рупором" змінливих настроїв селянства на Херсонщині. В Києві в Штабі Армії ми читали звіти й гострі телеграми Отамана Григор'єва, в яких він, повідомляючи про свої блискучі перемоги над добровольцями, обурювався на політичні потягнення французів і палав бажанням "вразумити" їх.

Нарешті зовсім несподівано в тяжкий момент відвороту наших військ за Дніпро, отаман Григор'їв, порозумівшися з большевиками, завдає сильний удар по нашому правому крилі і тилу в напрямку Знаменка-Єлисавет. Вся Херсонщина і частина Катеринославщини переходять до його рук. Ми відкидаємо наше праве крило фронтом на південний схід і зупиняємо дальший наступ Григор'єва (Н-ком його Штабу був відомий отаман Юрко Тютюнник).

На північному фронті (група Оскілко) небезпечний нагальний наступ червоних пощастило затримати і навіть дещо відкинути назад контрударом резервів, що були тут скеровані Штабом Армії з Дністровського фронту і вчасно наспіли. Хоч ворог і залишився в Сарнах та Коростені, але він знесилився і перейшов до оборони. Для зміцнення цієї групи Штаб Армії надіслав на становище Начальника Штабу колишнього генерала Генерального Штабу Агап'єва, бож отаман Оскілко не міг дати собі раду, хоч мав і великі амбіції, але малий досвід (прапорщик запасу).

Далеко гірша створилася ситуація в центрі (східній фронт). Кістяком оборони на важливому напрямкові Київ-Фастів-Козятин-Вінниця був Корпус Січових Стрільців. На жаль, перевтома від майже безпереривних 4-місячних боїв (повстання проти Гетьмана та оборона Києва проти большевиків), а головно моральна депресія від активної ворожости збольшевізованого населення до війська Директорії погрожувала при дальшій боротьбі на бойовому фронті можливою деморалізацією Січовиків - цієї дотепер найміцнішої та твердої в боях частини. Тому необхідно було хоч-не-хоч дати Січовикам принаймні короткий відпочинок для поповнення, і переорганізації. Конечність цього була категоричною вимогою От. Коновальця та його Штабу. (Нарада в Козятині 21-го лютого). Врешті Січові Стрільці відійшли в район Проскурова в резерву Штабу Армії. Ця обставина значно погіршила нашу відпорність на східньому фронті.

Правда, для оборони цього важливого напрямку були нами розгорнуті і скупчені вистарчаючі по кількості сили, 3 див. піхоти, багато окремих відділів і повстанчих загонів. Одначе значна їх частина була здеморалізовна (вони не виявляли охоти до боротьби на фронті, а іноді й переходили до ворога). Положення на Східньому фронті яскраво ілюструє звіт Начальника оперативного відділу полк. Решке. Наведу витяги з нього:

"З дня мого перебування в Штабі Східнього фронту (7. березня 1919 р.) частина цього фронту і всі органи керування переживали надзвичайно тяжкий час ... Після того, як Корпус Січових Стрільців мав неуспіхи під Козятином... деморалізація війська набрала в той час таких розмірів, що порушення і невиконання бойових наказів з боку цілих частин було звичайним явищем. Так, наприклад: 5 березня частини 55. піш. полку розбіглися, а більша частина козаків перейшла до ворога, 60-ий і 53-ий полки за невиконання наказів були обезброєні. 59-ий полк по відомостям вирізав більш ніж 10 своїх старшин. 10-го березня легко-гарм. полк Сірожупанників самовільно вирушив до Новгороду-Волинського... 16-го березня гарматчики батареї 3-го Чорноморського полку перейшли на бік ворога. Теж зробила майже половина 58-го піш. полку. Кінний полк Козир-Зірки покинув своєвільно позицію... Постійна відсутність звязку з підгрупами й окремими частинами, що було наслідком роботи ворога, а також наслідком роботи місцевих большевиків серед селянства, яке вороже ставилося до нашої армії, разом з іншими, були загальними причинами, що змушували нашу армію до відвороту".

Всеж Штаб Східнього фронту та віддані справі частини продовжували і в цій атмосфері деморалізації мужно і самоофірно боротися й стримувати ворожу навалу.

Червонi тільки після сильних боїв здобули Житомир - Бердичів. Козятин - Цвіткове і погрожували Вінниці.

Головний Отаман С. Петлюра і Ш. Д. А. хоч розцінювали положення на фронтах тяжким і скомплікованим, але вважали його далеко не безнадійним і вживали заходів до зміни його на краще.

ТРЕТІЙ ПЕРІОД БОРОТЬБИ

Українська Армія відступаючи з боями потроху впорядковується. Штаб Дієвої Армії поволі реорганізує свої частини, в той же час головно, поза своїм лівим крилом і центром скупчує резерви і підготовляє випадові становища для переходу в рішучий наступ. Наш контрманевр, широко і сміло закроєний, розпочався в першій половині березня. Його мета концентричним наступом Північної й Південної груп і армійської резерви (Січові Стрільці) відрізати, оточити і знищити велику групу большевиків, що прорвалася в районі Бердичів-Козятин і прямували на Вінницю-Жмеринку, і у висліді відкинути червоних геть за Дніпро і Припять. Сх. 3.

Наш наступ бурхливо розвивається. Бої точаться з великим напруженням з обох боків. Головний удар завдають Січовики і Північна група, до їх розпорядимости виряд, зброя й одяг з нашої бази в Рiвному-Бродах-Тарнополі. Група Оскілка для забезпечення з півночі своєї операційної лінії відкидає лівим крилом червоних в багна Припяті, б'є й деморалізує їх. У висліді в перших днях квітня в районі Мозиря на наш бік переходить в повному складі большевицька дивізія з 35 гарматами під командою Стренгiрова (робітники з Тули). Вона рішуче повертає свої багнети проти червоних і потім поруч з нашими частинами завзято бореться на фронтах.

Нажаль, дальший перехід окремих частин 1-ої совітської армії на наш бік до чого вони виявляли охоту, не відбувся з зайвої обережности та формалізму наших військовиків того відтинку перед можливою небезпекою бути поглинутими большевицькими частинами з їх непевними настроями, а теж і енергійними заходами Штабу 1-ої совітської армії.

Своїм центром Північна група наступає на Коростень-Житомир-Фастів. Під настирливим ударом Січовиків Бердичів декілька разів переходить з рук до рук. Большевики, щоб затримати грізний наступ Січових Стрільців, стягають, з Козятина майже всі свої частини і оголюють цей відтинок.

Січове військо несе великі втрати, але продовжує змагатися. Назагал у висліді бойових зусиль на прикінці березня большевиків відсунуто на напрямку Коростень-Київ далеко на схід і наші передові частини наблизилися на 25 км до Києва.

У Південій групі Запоріжці частиною своїх сил просовуються наперед в напрямку на Козятин через Таращу, де спалахнуло вже повстаиня проти большевиків.

Французьке керування в Одесі нарешті зрозуміло шкідливість своєї політики (хоч це було й пізно, як побачимо далі), обіцює забезпечити запілля нашої Південної групи, а при потребі навіть і допомогти.

Полк. Капустянський їде до Н.К.Г.А (Начальна Команда Галицької Армії), щоб переконати її в необхідності підсилити 3-4 тисячами Галичан наш наступ і цим спричинитися до нашої перемоги, принаймні закріплення здобутого тяжкими боями.

Одначе зреалізувати наш стратегічний план розгромом большевиків на Правобережжі не пощастило. Москва, здивована та занепокоєна несподіваним для неї виявом нашої активності, сили й оперативної зручности, вирішує ціною відмовлення від своїх агресивних плянів в Европі (похід на Румунію з допомогою Мадярщині та Болгарії) спинити наш наступ і остаточно знищити україньку армію.

Для здійснення цього наміру московський головнокомандувач 25 березня телеграфує Антонову:

"Переслідування треба було вести в тому напрямі, куди відходив Петлюра з своїм військом, тобто в напрямі від Києва на Сх. Галичину до цілковитого знищення всякої органiзованости у військах Петлюри. Цього ви не зробили. Частина ваших військ наступає в сторону Румунії, а дивізія Дибенка втискується на Кримський півостров. А найбільше небезпечний для вас напрям, звідки в кожному разі треба було чекати удару, вами цілком без уваги був залишений. Тепер, коли Петлюра знову опинився під Києвом, необхідно вжити всіх заходів для остаточного розгрому Петлюри. Пропоную припинити розвиток операцій в напрямі румунського кордону, як рівнож і до берегів Чорного моря та перекинути звідти всі зайві війська проти військ Петлюри і поставити своєю ближчою метою остаточно зліквідувати наступ Петлюри проти вас. Ваше ж просунення в західньому напрямі необхідно довести до кордонів південно-східньої Галичини та Буковини". (Антонов: Записки о гражд. войне, т. ІІІ., ст. 323-324.)

Антонов, одержавши цей наказ, швидко починає перекидувати свої сили з півдня на загрожені нами відтинки фронту. А йому обставини як раз і почали сприяти. Французько-антантський десант поволі розкладається і втрачає свої опірні райони над Чорним морем. Григор'їв 9-го березня здобуває Херсон i 12-го Миколаїв, 6-го квітня він з 10 і 12-им загоном при 2-ох батареях скидає в море майже 2 корпуси французького і грецького війська і переможно вступає в Одесу. Отже замість допомоги несподівано твориться загроза нашій південній групі з флангу і тилу. Це заохочує червоних і вони на Жмеринському напрямку йдуть ризиковно "ва-банк", пхаючися в мішок між нашими Північною й Південною групами. Вони тут підсилюють свiй наступ шаленою пропагандою серед населення і наших вiйськ (пр. див. Звіт Н-ка Опер. Відділу Східнього Фронту підполк. Решке) організують повстання в районі Жмеринка і 19-го березня займають її. Таким чином, наша Південна група стає відрізаною від залізничого і телеграфного сполучення зі Ш.Д.А. і рештою військ.

Ця обставина хоч скомплікувала ситуацію, одначе по істоті могла і мусила бути виправлена енергійним і пляновим виконанням Південною групою поставленого їй завдання "ліквідувати прорив ударом, з південного-сходу" (Плян Штабу Армії. Крім того, перед своїм від'їздом до Вапнярки, Ген. Колодій і Н-к його Штабу полк. Ген. Штабу Е. Мішковський про це ще були докладно поінформовані в Жмеринці автором цих рядків і одержали вказівки. На жаль, Волох К-р Запоріжців з групою демагогів самовільно на півдні перебирає владу і замість нищильного удару по большевиках, до чого Південна група мала сили, засоби й спроможності, він стає на радянофільську плятформу і агітує проти Директорії, а наприкінці березня починає мирні переговори з Раковським.

Таким чином, отаман Волох зі своїм оточенням дають большевикам так конче потрібну їм передишку. І вони, вигравши на часі, захоплюють Бар-Могилів і, перервавши переговори з Волохом, атакують здезорієнтовану Південну групу. Деякі її частини переходять до большевиків або розпорошуються. Решта з боями пробивається до Румунського кордону і 16 квітня з дозволу французів переправляється через Дністер.

Несподівано легко розрахувавшись з нашою сильною Південною групою - червоні з півдня перекидають решту свого війська проти наших ударних груп. Сюди ж наспівають большевицькі сили з Вітебська і Брянська. За вичерпанням резервів в боротьбі з переважаючими свіжими ворожими силами, наш перможний наступ зупиняється. Галицька Армія, звязана боротьбою з поляками не може дати нам допомоги.

Усеж наше героїчне військо поруч з відважною дивізією Стренгiрова дає відсіч навалі большевиків.

Але... знову й тут, мов грім з ясного неба, авантюра - хвороблива амбіція отамана Оскілка та боротьба поміркованих українських партій проти С.Петлюри і наново сформованого соціялістичного уряду (есдеки і есери) ослаблюють і дезорганізують цей фронт.

Головний Отаман 28-го квітня усуває Оскілка з посади за невиконання бойових наказів і сваволю. Оскілко арештовує членів уряду і новопризначеного командувача Північною і групою відомого організатора Синьожупанників Ген. Зелінського, 29-го березня окремою відозвою оголошує себе "Головнокомандуючим всіми збройними силами Наддніпрянської України", усуває від державної праці кабінет мiнiстрiв, обвинувачує в зраді Ш.Д.А. усовує його... радить Директорiї обрати собі нового голову з правами тимчасового президента республіки - на це становище пропонує члена Директорії Д-ра Петрушевича - пропонує скликати народне представництво з правами Установчих Зборів, перед якими (урочисто і гордо кінчає Оскілко) "мали б відповідати тільки президент і я". 30-го квітня оголошений поза законом, осамітнений "молодий диктатор" Отаман Оскілко безславно зникає з Рівного разом з Н-ком свого Штабу й самостійниками О. Мацюком, Ол. Макаренком та іншими і... шукає ласки в Польщі. (Оскілко згодом уже після скінчення війни за свою "хрунiвську працю" на Волині був покараний на смерть членами Української Військової Організації - У.В.О.).

Розуміється, що стягнення частин з фронту отаманом Оскілко для доконання перевороту, та останні події вплинули негативно на боєздатність війська, що уможливило червоним посісти Коростень-Бердичів-Житомир-Жмеринка.

Отже наш генеральнний наступ назагал хоч вирвав ініціятиву з ворожих рук та змішав карти червоним, затримав їх добре підготований наступ на Румунію й Мадярщину, захитав 1-шу Совітську Армію на Припяті, притягнув на наш фронт значні сили й увагу большевиків. Але не дав нам рішучої перемоги, до чого ми прагнули і мали шанси.

ЧЕТВЕРТИЙ ПЕРІОД БОРОТЬБИ

Пригода з Запорізьким корпусом.

З дозволу Антанти Запорізький Корпус і частини південно-східньої групи було перевезено околишним шляхом через Румунію і Галичину в район Радивилів-Новий Почаїв, куди вони і прибули наприкінці квітня.

Усю зброю, амуніцію, часть обозів, величезну силу провіянту навперекір підписаним умовам румуни не повернули Запорізькому корпусові і частинам Південно-східньої групи.

Тоді румуни відібрали у наших частин 80 гармат різних калібрів, до 700 скорострілів різних систем, 15.000 крісів, до 7.000.000 крісових патронів, 34.000 гарматних набоїв, 2500 ручних гранат і величезну кількість всякого припасу (40 ешелонів).

Усі ці витрати дорогоцінним воєнним матеріялом були дошкульним ударом для Української Армії.

Европа не лише нам не допомогала і сама лякалася большевиків, а навіть наші останні запаси амуніції вiдбирала і лишала нас з голими руками.

Підготовка до нового наступу. Сх. ч. 4.

Прибуття Запорізького корпусу, а також повстання, що розпочалось на Україні в запіллю у большевиків, спричинилися до нового контрудару. Підготовка до нього інтенсивно переводилась Штабом Дієвої Армії, головним чином до озброєння і постачання Запорізького корпусу до реорганізації армії і розвинення партизанської чинности в запіллю у большевиків. Треба зауважити, що українська людність, спробувавши на гіркім досвіді большевицьку владу, почала ставитися до неї вороже.

П'ЯТИЙ ПЕРІОД БОРОТЬБИ

Перехід польської армії в наступ і наслідки його. Сх. ч. 5.

Галицька армія протягом цілого цього періоду веде героїчну боротбу з поляками за Львів і нафтові райони східньої Галичини.

Уряд У.Н.Р. допомагає Галицькій Армії амуніцією, одягом і грішми. Так. Директорія, зокрема Ш.Д.А. по змозі своїх сил старається підтримувати західньо-український фронт і відряджає туди курінь полк. Кравчука, який спрямовано на хирівський фронт, окрему піхотну Козятинську Бригаду. За ними в січні 1919 дісталися на західній фронт "Дніпровська Дивізія" (селяни трипільщини). Найкращою як допоміжною частиною були два полки 2-ий і 4-ий артилерії Київських Січових Стрільців, вони з'явилися на оперативному фронті в Галичині в лютому 1919 р. і брали в боротьбі корисну й відповідальну участь.

Уже Львів готовий був капітулювати, але з'являється новий могутній чинник - дивізії Галєра, добре забезпечені та озброєні у Франції.

Цим тараном польське командування в травні наносить сильний удар Галицькій армії, а також на Луцьк-Броди по тилах Наддніпрянської Армії. Цiкаво, що Франція замісць того, щоб допомогти українській армії в її нерівній боротьбі з московськими большевиками та примирити з Польщею, дає Польщі зброю проти українців.

Несподіваний удар переплутав усі карти і українська армія опинилася в критичному стані.

Большевики використовують цю сприятливу для себе ситуацію і також ведуть рішучий наступ зі сходу на Рівне-Кременець.

Деякі наші частини (19 дивізія), захитавшись від польського удару в спину, переходять на бік большевиків або ж розпадаються і... наслідком цього Наддніпрянська армія скупчується на маленькій території по обидві сторони від залізничої лінії Дубно-Броди.

(Усі ці події подано з памяти в самих загальних рисах, аби більш зрозумілими стали воєнні операції наступного періоду.)

Таким чином, Українська Армія після п'ятимісячної героїчної боротьби потрапила в критичний стан.

Фактично польське військо врізалося клином проміж Наддніпрянську та Галицьку армію і захопило цілковито базу Наддніпрянської і більшу частину бази Галицької армій.

Тил Наддніпрянської армії висів у повітрі і був цілком відкритий: лінія Єзерна-Тернопіль-Волочиськ з заходу була вільною. Штаб Наддніпрянської армії з урядом переїхав в ешелонах в Тернопіль.

Большевики, прорвавши фронт, тисли нашу армію з північного сходу. Лінія р. Збруч теж була ними тісно обсаджена. Галицька армія, захитавшись від наступу свіжих польських сил, позбавлена амуніції та бойового припасу, почала відступати у кут між рр. Збручем і Дністром, майже зовсім відриваючись від Наддніпрянської армії. Там вона сподівалася упорядкуватися і реорганізуватися.

 

-----------------------------------------------------------------------

[5] За царських часів "солдати" татари визначалися твердістю та зразковою дисципліною.

[6] Подаю витяг з нього: "... Рада Нарoдних Комісарів і за її вказівками революційна Воєнна Рада рішила, негайно приступити до активних операцій на Україні. Вже оформилася рада Українського Фронту, замасковано названа Радою "Групи курського напряму". Поможіть, Володимире Ілічу. Нас кличуть з України. Робітники всюди ухвалюють привітання большевикам. В таких умовах я рішив іти вперед. Зараз можна голими та спритними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом." Записки, т. ІІІ. (підкреслення наше.)

[7] Див. Золоті Ворота. Історія Січових Стрільців 1917-1919.