Прем’єра героїчної легенди «Мамай» - подiя в культурному життi Запорiжжя i України
Запорiзькому обласному музично-драматичному театрi iм. В.Г.Магара 17 квiтня вiдбулася прем’єра героїчної легенди на двi дiї «Мамай» за одноiменною п’єсою сучасного київського письменника Костянтина Карпенка, присвяченої 70-рiччю утворення нашої областi.
Аби зрозумiти, про що i навiщо взагалi ця вистава, якою мiрою її жанр, сценарна основа та гра акторiв розкривають заявлену у її назвi тему, слiд насамперед згадати, хто такий, власне, Мамай. У даному випадку йдеться не про бунтiвного золотоординського темника, що його 1380 року на Куликовому полi перемiг святий благовiрний князь Дмитро Донський. Йдеться про постать Козака Мамая, що вiн усiм нам змалку знайомий за численними варiантами зображення типового сiчовика в самозаглибленiй позi «лотоса» з бандурою чи кобзою в руках. Бiля нього — бойовий кiнь, прив’язаний до всторомленого в землю списа, зелений дуб, шабля та iнша зброя, люлька, пляшка i чарка. Такi лiтографiї дiйшли до нашого часу з глибини 17-19 вiкiв. Ще на початку минулого столiття вони, поряд з iконами, прикрашали майже кожну селянську хату, що на той час було яскравим, промовистим виявом характерних архетипiв етнiчної самосвiдомостi.
Перед нами — суто художнiй, ба навiть мiфологiчний образ. В українському нацiональному епосi вiн узагальнює усi чесноти славетного запорозького лицарства — волелюбнiсть, шляхетнiсть, вiйськову звитягу, палку, жертовну любов до рiдної землi та її народу, повсякчасну готовнiсть вiддати власне життя за їхню свободу, незалежнiсть i добробут. Разом з тим вiн уособлює природню фiлософiчнiсть малоросiйського русина, його схильнiсть до тишi, спокою та миру, до абсолютної гармонiї з навколишнiм свiтом та власним внутрiшнiм. З iншого боку, поширений у порiвняно недалекому минулому культ Козака Мамая — це стихiйна, нiким навмисне не зорганiзована манiфестацiя мрiй, iдеалiв та прагнень так званого «простого люду» до справжньої, максимально можливої самореалiзацiї як особистостей, як етносу, як суспiльства i як держави.
Таким чином, Мамай — це й досi одна з центральних, якщо взагалi не головна постать Нацiонального Мiфу, що його розумiємо як сталий комплекс уявлень народної спiльноти про те, «хто ми i звiдки, яких батькiв дiти, яке наше мiсце й покликання у свiтi, ким волiємо стати». Тому для нас не так вже i важливо, чи iснував колись насправдi козацький ватажок на iм’я Мамай — реальний прототип епiчного героя, за яких саме часiв вiн жив, дiяв i т.i. Як справедливо зазначає головний персонаж п’єси К.Карпенка, «Мамаїв на Українi багато: що не козак, то Мамай». Головне, вiн живе у невмирущiй пам’ятi багатьох поколiнь, i житиме в нiй доти, допоки iснує Україна.
Самобутнiсть цього образу-легенди ще й у тому, що «Мамай» — слово суто тюркського походження. Во¬но беззаперечно вказує на те, що як окремий, переважно козацький у своїх витоках схiдно¬сло¬в’янський народ, українцi формувалися пiд значним впливом великого Тюркського Свiту.
З огляду на вищезгадане стає очевидним, на¬скiль¬ки складне художнє надзавдання поставив перед собою автор сценарiю. Аби здiйснити його, iснує тiльки два шляхи. Перший з них: зробити так, щоби герої п’єси лише згадували про присутнiсть Мамая десь поблизу, щоби сам факт нетерплячого очiкування на його ймовiрну швидку появу «во плотi» незримо, але владно i потужно керував розвитком сюжетних подiй, щоби у фiналi дiйовi особи усвiдомили беззаперечне — пройшовши «вогонь, воду й мiднi труби», кожен з них сам став воiстину Мамаєм (приблизно за такою схемою побудована класична п’єса Ежена Iонеско «Чекаючи на Годо»).
Другий шлях, що його обрав київський драматург — втiлити метафiзичний за своєю суттю Образ-Мiф в iпостась начебто конкретної особи, котра жила у пристеповiй Пiвденнiй Русi в питому iсторичну епоху, здiйснила тi чи iншi вчинки etc. Обидва варiанти вiд¬кри¬вають безмежний простiр для творчої фантазiї, обидва мають iманентнi переваги та вади. Проте мусимо говорити про той з них, котрий зреалiзований на сценi театру iм. В.Г.Магара.
Отже, фабула й сюжет «героїчної легенди» у вкрай стислому виглядi такi. Кримський хан Гирей (його роль виконують Григорiй Антоненко i Володимир Голяк), напiвсуверенний васал турецького султана (iмператора), володаря могутньої Отоманської Порти (Ос¬манiї, Iсламської Iмперiї), викликає до себе одного з кращих воякiв-яничарiв, «славного батира» Дельгат-бея (Вiталiй Павелко, Олександр Прокiп) з вимогою виконати ухвалу Вiйськової Ради меджлiсу: «за зраду вiри i держави зловити, доставити до Стамбула i привселюдно стратити» колишнього полковника Iмператорської гвардiї, у нещодавньому минулому — командира полку охорони столичного порту Мамая-агу (Юрiй Бакум, Антон Попудренко). Майже з трьомастами невiльникiв вiн на двох галерах втiк зi Стамбулу й тепер козакує, «ганяє по всiй Українi й пiдбурює простий люд тiкати вiд своїх панiв на Запорiжжя» (треба б казати «на Запорожжя» — авт.).
Особливу занепокоєнiсть хана викликає той факт, що «майже бiля самих кордонiв Османiї створюється козацьке вiйсько. Зараз воно нечисельне, розпорошене, але ми не можемо чекати, поки цi окремi загони почнуть об’єднуватись». Принагiдно — зi слiв Дельгат-бея — з’ясовується, що вiн разом з Мамаєм навчався в однiй школi «спочатку в Iстамбулi, потiм тут, у Джалiтi, пiд Аю-Дагом», що обидва вони — з України. «Бiльш точна мiсцевiсть мого народження менi невiдома, тим бiльше невiдоме мiсце народження Мамая», — додає яничар.
Але схопити «зрадника» задурно — то марна справа. «Нашi солдати називають його летючим шайтаном, — вступає в розмову Рахiм (Олег Котеньов), довiрена особа хана. — Вiн завжди з’являється несподiвано: або сам, або з сотнею козакiв — можливо, з тими, що втекли з ним iз Стамбулу». Тому виникає пiдступний план — спiймати Мамая, так би мовити, на «живця», викравши його кохану дiвчину красуню Килину (Галина Капралова, Оксана Турiянська), котра наймитує в маєтку польського князя Желiховського (цiлком вiртуальний персонаж). Цей пiдлий намiр за власною iнiцiативою пiдказує татарам мерзенний зрадник, пiдлабузник i боягуз Вiйт (Анатолiй Сиротенко), вiн же сiльський староста. Здiйснити ж його мають за допомогою пихатого i алчного русофоба, «бундючного» пана Бжеського (Володимир Голяк, Євген Козьмик), управителя маєтку.
Водночас розгортаються ще двi сюжетнi лiнiї. Одна — на Сiчi, де кошовий отаман Левко Отченашенко (Вла¬дiлен Попудренко) чинить праведний суд над не¬гiд¬ником з числа козакiв, котрий, наче бузувiр, завдав кривди i лиха своїм землякам, звертається з палкими визвольними закликами до товариства й диктує знаменитого листа запорожцiв до султана.
Друга лiнiя — це пiдготовка чумакiв до важкої, небезпечної й тривалої подорожi степом до Азовських солончакiв. Тут ми знайомимось iз чумацьким ватажком Якимом Дiбровою (Iван Смолiй), який згодом виявиться батьком Мамая i Дельгата (у дитинствi — Ромчик i Орестик), з його товаришем-побратимом Софроном Журбою (Володимир Лук’янець), батьком Килини та юного сiльського богатиря Гаврюхи (Вадим Кир’ян), з низкою дiйових осiб другого плану — чумаками, козаками, селянами, з православним священиком о. Озарiєм Святибоженком (Андрiй Косодiй), з родиною єврея-шинкаря Гершки Голдвасера (Олександр Гапон, Євген Козьмик). Дiзнаємося також, що вбита багато рокiв тому ординцями Софiя (Вiкторiя Мотайленко, Нiна Шинкарук), дружина Якима Дiброви, могила якої бiля його оселi — то мати Мамая, котру вiн бачив, з котрою розмовляв у своїх пророчих, вiщих, мiстичних у доброму сенсi сновидiннях.
Причому, всi цi дiалоги i сцени насиченi то непiдробним сумом, то смачним, соковитим, суто українським гумором, а також прикметами тогочасного повсякденного побуту, яскравою, на мiй погляд, хореографiєю, етнографiєю, спiвом, майстерними спецефектами, масовими сценами etc. Лише кiлька прикладiв: «Гершко: У мене сьогоднi день народження. Я пригощаю. Бейкло, неси медовуху, оту мiцну, що з хроном! Чумак Онисько: Це щось у лiсi здохло: єврей пригощає!» Або «Мамай: Терпи, шинкарчику! Виростеш — багатим шинкарем станеш! Мотл: Я козаком хочу!». Чи — «Чумак Макар: Та й скажена. Як ви її п’єте? (передає чару Охрiму). Чумак Охрiм (випив, крякнув): П’ємо, бо мокра. Якби суха була, то гризли б».
Разом з тим розкривається душа i характер головного героя, котрий у попереднiх епiзодах з’являвся, так би мовити, штрих-пунктиром. «Дитинства свого я майже не пам’ятаю, — згадує Мамай. — Єдине, що я знаю напевне — наскочили на моє рiдне село яничари i вивезли мене до Стамбула. Там мене продали хановi, який вiддав мене у школу, в якiй з дiтей з України роблять ворогiв своєї рiдної землi. Я навчився грамотi й вiйськовiй науцi. Я був одним iз найкращих учнiв i вже у 25 став агою — офiцером...». У дiалозi з Софроном Журбою випливають новi жахливi подробицi: «Повисушували нам пам’ять про все те, що було до того, як нас взяли у полон. Бусурмани так з усiєю малечею роблять, яку в полон беруть. Голять голову i натягають на неї вимочений у ропi шлунок барана. Прив’язують до стовпа на самiй спецi i держать, доки той шлунок не висохне. А коли вiн висихає, то голову так стискає, що дитина вiд болю назавжди забува про все те, що колись знала. А потiм вже з тiєї дитини роблять яничара, жорстокого звiра без роду i племенi.»
Промовляючи до нареченої, головний герой розповiдає iсторiю свого повернення до власного нацi¬о¬наль¬но-релiгiйного ко¬рiння: «Але я розiрвав пута, якi зв’язували мене з отим життям на чужинi. Я не став грабiжником i людоловом. Жоден українець не носить кайданiв з моєї вини. Жодна дiвчина з України не стала наложницею в гаремах султанiв. Коли я тiльки-но почав розумiти, хто я i звiдки, я сказав собi: «Коли я вперше перейду кордон України, то нiколи не повернуся на чужину». Я вiрив, що Україна простить мене, тому що я нiчим не завинив перед нею. Там, у Стамбулi, доля звела мене зi слiпим кобзарем, якому яничари викололи очi. Вiн навчав мене грати на кобзi i спiвав менi свої думи про Україну. Вiн так i помер з кобзою на колiнах. А коли помирав, сказав менi: «Так, синку, ти нiчим не завинив перед Україною, але маєш спокутувати грiхи своїх землякiв, що завинили перед рiдною землею, якi стали яничарами i манкуртами (? — авт.), грабували рiднi села, викрадали дiтей, полонили дiвчат, убивали матерiв i батькiв».
Таким чином, Мамай — це єдиний персонаж сценiчної «легенди», характер якого показаний у розвитку, хоча й не надто динамiчному (iнше питання — дещо штучний, натужний пафос, вкладений в уста Романа Якимовича Дiброви автором п’єси; живi люди зi здоровим смаком та почуттям мiри так не висловлюються; малоймовiрно також, щоби османський офiцер годинами i тижнями спiлкувався з полоненими «гяурами» — султанська контррозвiдка не дозволила б).
Характери iнших дiйових осiб геть статичнi. По сутi, всi вони — своєрiднi «виробничi функцiї», такi собi фiгурки на шаховiй дошцi, покликанi своїми реплiками i вчинками iлюструвати авторський задум, уособлювати соцiальнi верстви, майновий стан, нацiональну приналежнiсть (карикатурний лях — работоргiвець i алкаш; огидний жирний хан — гвалтiвник слов’янських дiвчат), риси вдачi (пiдла сволота сiльський староста; благородний парубок Гаврюха), «пiдсвiчувати» собою головного героя. Такий ухил вiд психологiзму, вiд чистої художньостi — неодмiнна плата за iнкарнацiю Образу-Мiфу в iпостась конкретної людини.
Притаманна сталiсть i образу жорстокого, безстрашного, дуже розумного, абсолютно аморального й цинiчного Дельгат-бея — антагонiста i водночас, як виявиться згодом, рiдного брата Мамая на справжнє iм’я Орест. Ось як вiн атестує самого себе: «Я прийняв iслам як свою єдину вiру, i моє життя належить Аллаху!.. За Аллаха будь у кого серце вирву i Йому вiддам». На братове запитання, «хiба десь у Коранi сказано, хiба закони шарiату твердять — грабуй, убий, осироти?», етничний виродок вiдповiдає: «Шарiат тiльки для правовiрних. Всi iншi — вороги iсламу й не мають права на життя. Так мене вчили мої духовнi пастирi. Так я думаю!».
Ментальна протилежнiсть двох єдинокровних, але рiзновiрних братiв яскраво проявилася у сценi їхньої першої зустрiчi в шинку, перед тим, як Вiйт i пан Бжеський мали викрасти для «кримського гостя» красуню Килину: якщо Дельгат намагався пiдло приспати Мамая дурманом у винi, то мудрий, передбачливий Мамай, непомiтно обдуривши супротивника, не став вбивати його непритомного. За це той сповна «вiддячив» братовi, наскочивши з загоном вiд¬бiр¬них головорiзiв-нукерiв на чумацький обоз, що його наздогнав Мамай зi спасенною дiвчиною. Саме тут, буквально за мить перед останнiм вирi¬шаль¬ним боєм з ворогом, Яким Дiброва дiзнався, що славетний лицар Мамай — то його рiдний, загублений колись Ромчик.
I ось вдарили з мушкетiв, пiстолiв та фальконетiв по ординцях. Iскри летять вiд перехрещених щабель. Падають один за одним мертвi нападники i чумаки. Ось у безкомпромiсному двобої зiйшлися брати, символи Добра i Зла. I, наче, обiйнявши (насправдi убивши) один одного, разом впали на колiна. Залитий кров’ю, з купи мертвих тiл пiднявся смертельно поранений Яким. Знесилений, вiн ледь дiс¬тався до Мамая. I раптом побачив на оголеному лiвому плечi Дельгата родимку у формi обручки. Така саме родимка була в його зниклого безвiсти сина Орестика! «Боже правий! — вигукнув батько останнi у своєму земному життi слова. — Синочки мої рiднi! Навiщо знов покинули мене одного на цiм свiтi? Вставайте, синочки мої, пiшли додому...».
Здавалося б, загальна смерть, чорне провалля небуття. Та раптом спалахує блискавка — одна, друга, третя. Вдарив грiм i покотився степом. А коли вiн затих, звiдкись згори почувся владний жiночий голос: «Мамаю! Вставай, козаче! Ти не помреш. Ти не маєш права на смерть. Ще розривають мене ненажери-чужинцi. Ще шматують мене свої мародери. Без тебе, без таких, як ти, синiв, не буде i менi життя. Ми все здолаємо з тобою. Ще запанує на Богом данiй нам землi один цар, один господар — ЛЮБОВ! Чи маєш вже силу, козаче? Чи готовий ти стати Оберегом моїм?».
Так промовляє до улюбленого сина з потойбiчних небес безсмертна душа матерi Софiї — прозорий символ неньки-України, що поступово, наче в примарному сяйвi матерiалiзується у вишинi над сценою. I ось вже пiдводиться Мамай, за ним — батько Яким, усi полеглi козаки, чумаки й простi селяни. Ба навiть колишнiй Дельгат-бей, воскреслий для нового, чистого i чесного життя православний лицар-козак Орест Дiброва. Така-то сила справжньої ЛЮБОВI!
Мiж тим Мансур (Мiхаель Маглакелiдзе), охоронець Дельгата, пiдхоплює знепритомнiлу Килину й тiкає з нею в Пекельну Нiч. Вiдкритий фiнал, що читається майже злободенно — так, як i належить у зрi¬лiй, довершенiй драматургiї. Чимала заслуга в цьому режисера-постановника Євгена Головатюка, художника-постановника Валентина Слонова та iнших досвiдчених митцiв, котрi працювали над виставою. Судячи з усього, вони значною мiрою вдосконалили вихiдний текст п’єси, його внутрiшню структуру, ком¬по¬зицiю i логiку. Хоча деякi дрiбнi недоречностi й iс¬торичнi неточностi у ньому, на жаль, залишились (предмет окремої розмови у вузькому колi).
Не насмiлююся оцiнювати якiсть акторської гри: це справа фахових театрознавцiв. На мiй суб’єктивний смак, зiграно на мiцному професiйному рiвнi — без явних «проколiв», але й без того шалено-радiсного пiднесення, без того вiдчуття креативного щастя («нам таки вдалося!»), яке ми бачили й спiвпереживали рiк тому на прем’єрi героїчної саги «Тарас Бульба». Однак це питання не до акторiв, якi чесно заробили бурхливi оплески i квiти, а виключно до драматурга. Щоправда, треба вiддати i йому належне: надзвичайно сильною стороною його дiтища є демонстративно-показова неполiткоректнiсть. Особливо в зображеннi мiжетнiчних стосункiв, яке volens nolens перегукується з актуальним сьогоденням, в блискучому розкриттi теми яничарства та етнiчної химерiзацiї, котра нинi насувається з дещо iншого, нiж 4-5 столiть тому, геополiтичного напрямку. Бо сором’язливе замовчування iс¬то¬ричної правди, якою б гiркою й жорстокою вона не була, дорого коштуватиме народу i країнi.
Сергiй ГРИГОР’ЄВ, спецiально для «IСКРИ»
24.04.2008