Як було показано в попередній статті, останнім часом почастішали випадки висловів про українську культруру як таку собі "селянську", провінційну. Давайте подивимся, чи дійсно це так?
Кухня.
Почнемо з кухні. Яскравим свідченням високої культури українців була і лишається українська кухня. Український борщ по праву можна вважати витвором кулінарного мистецтва, а вареники, галушки, ковбаси... Як приправи до страв вирощували прянощі: цибулю, часник, хрін, кріп, аніс і м'яту, перець і корицю. Широко використовували мед і горіхи, яблука, груші, вишні, сливи, смородину, малину, ожину тощо, вирощували гречку і гарбузи. Звичайне сало засолювалось з додаванням попередньо висушеного і перетертого духмяного листя, шпигувалось часником, морквою та хроном. В квас додавали мед, ягоди, духмяне листя тощо.
Значну долю в харчуванні українців відігравали молоко, риба та м'ясо. Технології обробки і приготування цих продуктів дозволяли зберігати місяцями сир та в'ялену рибу, м'ясо та готові ковбаси.
Велика кількість вишуканих страв, до складу яких входило до двох десятків різних складових вказує на існування активної торгівлі та розвиток транспортного сполучення. Не з проста в Україні шляхи чумаків продовжені і небом у вигляді Чумацького Шляху.
Як відомо – голодному не до різносолів. Знайомства тільки з однією українською кухнею могло б цілком вистачити, щоб оцінити рівень культури та виробництва в Україні.
Освіта.
Освіта є запорукою культури. Павло Алепський мандруючи Україною в 1654-1655 роках писав, що більшість козаків письменні і навіть серед жінок багато письменних. На той час майже повної грамотності переважно сільського населення можна було досягти тільки одним шляхом – кожне село повинне було мати свою школу. За історичними даними в 1740-вих роках в семи з десяти полків: Лубенському, Миргородському, Ніженському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Чернігівському (про полки Гадячський, Київський та Стародубовський відомості відсутні) було 866 шкіл на 1099 поселень (в середньому одна школа на 1000 душ), в яких навчались діти козаків, селян та духовенства. В чотирьох полках Слобожанської України було ще 124 школи.
Одним з центрів освіти в Україні була Братська школа, яку заснував і постійно підтримував митрополит Петро Могила. Після смерті Петра Могили Братську школу перейменували на Києво-Могилянську Колегію. Права Колегії відстоював і гетьман Іван Виговський, який при укладанні Гадяцького догову в 1658 році вимагав зрівняти права Колегії з правами Краківської академії. Його намагання були зреалізовані лише 1701 року, коли Колегія була перейменована на академію з правом володіння маєтками та щорічним фінансуванням в сумі 1000 золотих (для порівняння – на той час подушна подать складала 70 копійок на рік на чоловіка). Значну увагу Києво-Могилянській академії приділяв і гетьман Іван Мазепа. За часів Мазепи в академії викладали Стефан Яворський – ректор Київської академії, який славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами, та Феофан Прокопович – автор "Риторики" в десяти томах.
Молодь того часу також мала змогу навчатись за кордоном, в тому числі у Краківському, Празькому, Падуанському та інших університетах і академіях. У списках студентів цих навчальних закладів уже в XIV ст. є українці. їх можна впізнати по додатках до імені національної приналежності – "бакалавр рутенської нації з Києва", "національність рутенська з України", "Петро з Рутенії". У Краківському університеті українці навчалися з самого початку його заснування (1364 р.). В документах Сорбонського університету є запис: "Магістр Петро Кордован і його товариші з Рутенії", на інших – "Іван з Рутенії" (1369 р.), "Герман Вілевич... рутенської нації з Києва" тощо.
Про рівень освіти української аристократії того часу можна скласти уявлення на прикладі того ж таки Івана Мазепи. Навчався в Київському колегіумі та Варшавській єзуїтській школі. Прослухав курси лекцій в університетах Італії, Німеччини, Нідерландів, Франції. Знав вісім мов (українську, польську, російську, татарську, латинську, німецьку, французьку, італійську). За його підтримки Києво-Могилянська Колегія була перетворена на Академію, а 1700 року засновано Чернігівський колегіум. Надавав всіляке сприяння Феофану Прокоповичу, Стефану Яворському тощо. Зібрав велику бібліотеку, був щедрим меценатом – французький дипломат Жан Балюз, відвідавши 1704 року гетьманську резиденцію Батурин був у захваті від добірних латинських книжок, якими він також щедро обдаровував бібліотеку Могилянської Академії.
Церква.
Суттєвим чинником культури 18-го століття була українська церква, яка мала значний авторитет і в Росії. Результатом цього впливу став Духовний регламент, який був складений 1721 року Феофаном Прокоповичем. Цей регламент фактично визначав напрямки реформування російської церкви, викорінення патріаршества та заснування Духовної колегії, яка надалі була перейменована в "Святійший Синод" і мала права, рівні до Сенату. Першим президентом Духовної колегії став Стефан Яворський (Києво-Могилянська академія), віце-президентами – Феофан Прокопович (Києво-Могилянська академія) та Феодосій Яновський (архієпіскоп Новгородський).
Церква забезпечувала і інші культурні потреби – наприклад, Києво-Печерська Лавра була одним з центрів друкарства в Україні. З 1656 року по 1721 рік тут вийшло понад 200 видань, в тому числі "Буквар" та "Граматика".
Архітектура.
Культурний та освічений народ здатен створювати і лишати нащадкам величні пам'ятки. Кінець 17-го та 18-те століття увійшли в історію України як пора розквіту української архітектури, пора, коли статки української аристократії, козацтва та міщанства трансформувалися в видатні споруди свого часу. Серед значних пам'яток слід відзначити Миколаївськй собор в Ніжині – 1668 рік, Троїцький собор Густинського монастиря, який вразив того таки Павла Алепського – 1670 роки. В архітектурі з'являється новий стиль – українське бароко. Окремо виділяється козацьке бароко, в стилі якого збудований будинок Лизогуба в Чернігові (1690-ті роки),
З часів гетьмана Івана Мазепи лишились величні пам'ятки в пишному урочистому стилі українського бароко, що гармонійно поєднувався з українською традицією, серед них Богоявленський Собор Братського монастиря, Микольський Собор у Києві, Церква Всіх Святих Києво-Печерської Лаври, Вознесенський собор в Переяславі, Собор Крестовоздвиженського монастиря в Полтаві, Покровський Собор в Харкові, Преображенський Собор Мгарського монастиря біля Лубен тощо. Все це було збудовано в період 1680-1690 років. В 1691-1705 р. в стилі бароко була поновлена та реставрована Софія Київська.
З 1730-их років Україна переживає наступну хвилю піднесення мистецтва. Яскравими прикладами того часу є Покровська церква на Подолі, митрополичі палати в садибі Софійського собору та брама Заборовського, Велика дзвінниця Києво-Печерської Лаври (висотою майже сто метрів), частина будинків Києво-Печерської Лаври, що була зруйнована в 1943 році, Успенський Собор в Почаєві (Гофман), Ковнірова дзвінниця на Далеких печерах та Ковнірівський корпус (Ковнір, 1721-1772), Києво-Могилянська Академія (Шедель, 1734-1740), Андріївська церква (Растреллі, 1747-1753), церква святого Юра (Меретин, 1745-1770)... В кінці 18-го століття Закладаються парки "Софіївка" в місті Умань (біля 150 гектарів) та "Олександрія" у місті Біла Церква.
Побудова та реставрація храмів вимагали роботи не тільки каменярів, але і граверів по дереву та металу, художників, які залишили по собі прекрасні зразки оформлення іконостасів та церковних брам. Відмінною рисою тогочасних майстрів було наповнення росписів храмів сюжетами народних легенд, побуту, видатних історичних подій того часу.
Література.
Велике значення для культури мають історичні записи свідків подій минульщини. 18-те століття багате на історичні документи. Це і написаний французькою мовою "Дневник" Петра Апостола (1725-1727 років), сина гетьмана Данила Апостола, і "Дневник" (1735-1740 років), який залишив Яків Маркович, і "Дневник" генерального хорунжого Ханенка, і фундаментальна праця писаря Самійла Величка, і "Літопис Самовидця" тощо.
Значну роль в художньому слові того часу відіграли роботи Феофана Прокоповича як автора трагікомедії "Владимир", присвяченої Мазепі, і автора підручника піїтики, яку викладали у Київській академії. Трагікомедія "Владимир" була виставлена 1705 року в "Православній Академії Могилянской Кіевской на позор россійскому роду от благородних россійских синов добре зді воспитуємих". Роботи Феофана Прокоповича практично заклали основу театрального мистецтва в Україні.
18-му століттю належать також творчість великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди та майстра слова Івана Котляревського, які фактично започаткували літературу національного відродження.
Висновки.
Значний культурний вплив України на російські землі викликав занепокоєння у правлячої еліти Росії. Одним з символів намагань Росії вийти з під впливу української культури стало "вікно в Європу". Водночас уряд Росії проводить політику на руйнування української культури. Наприклад, під час спалення Батурина в 1708 році були зруйновані палац гетьмана Івана Мазепи на Гончарівці. Зруйновані були і будинки старшини. Але й цього виявилось замало, треба було зруйнувати пам'ять і освіту. Так, в 1768 році на території Городенського, Сосницького та Чернігівського повітів було 134 школи і на кожну припадало 746 душ. Через столяття, в 1875 році на тій самій території було вже 52 школи на які приходилось 6750 душ. Ще більших втрат зазнала Києво-Могилянська академія, в якій в 1709 році за часів Петра І кількість учнів скоротилась з 2000 до 161 учня і тільки за Данила Апостола досягла слави часів Мазепи.
Не тільки культурний вплив України на Росію викликав спротив Росії, але й сама можливість національного відродження України після цілої епохи постійних чисток та руйнації. На початку століття більшовиками був пограбований маєток Кочубеїв, в бібліотеці якого були документи генерального писаря Василя Кочубея. В 1938 році був засуджений до страти український історик, письменник та бандурист, харків'янин Гнат Хоткевич. Руйнують і донині, в тому числі і заявами про "селянську" культуру України. Руйнувати нашу пам'ять про славне минуле, яким ми по праву маємо і повинні пишатись. Намагаються "засудити до страти" нашу культуру, бо закривати школи та академії, грабувати бібліотеки, руйнувати міста вже не виходить... Тим не менше ми пам'ятаєм хто ми і "якого ми роду". Хай і вони не забувають.
Звичайно імен, що прославляли української культуру набагато більше, ніж вдалось вмістити в цей опис. І не тільки імена – разом з українською кухнею можна було б згадати веснянки та щедрівки – до кожної урочистої події в нашого народу було припасене поетичне слово. То хіба наша культура "селянська"? – ні, наша культура багата, різноманітна і древня. І цим значно відрізняється від культури деяких "культурних" народів, для яких культура починається з буржуазного розвитку суспільства середини 19-го століття. Нам є чим пишатись, і пишатись не "селянською" культурою, а древньою, багатою та самобутньою культурою великого народу України.
*** При підготовці статті використані матеріали різних авторів з історії України.