Лариску – пошматувала б! Оце так подруга!... Оце порадила!... Він, мовляв, вихований, ввічливий, а в математиці – сила, будь-якому доцентові носа втре, і курсову роботу виконає за кілька днів, і плату візьме невелику. І що ж, цей "корифей" математики, інвалід нещасний, що навіть ходити не може, невже він сподівається, що я розрахуюся із ним саме так! Невже він припускає, що я здатна на таку зустріч із ним? Але ж і дурепа! Замість того, щоб дати йому ляпаса, щоб аж ляснуло (дарма, що в інвалідному візку), та щосили грюкнути дверима, пішла мовчки. Та хіба то пішла?... Почервоніла, ніби варений рак, і вилетіла з квартири, як реактивний снаряд. А як на лихо – завдання залишила у нього, і він подумає, що погодилася на його умову... Та нехай, мине два-три дні, я прийду до цього математика-маніяка, дам йому півсотні гривень, а ще – велике-привелике спасибі, і на цьому – бувайте-прощавайте, шановний. І подібного стосовно мене навіть у голову не беріть. Стоп! А чи не заробляє моя вірна подружечка на поставці цьому розумнику невстигаючих студенток? (Так, так, який час – така й мораль, все продається і все купується.) Ось побачиш, торохтіла цілий день, він дорого не візьме, а гарантія зарахування курсової – сто із хвостиком, рекламувала його, ніби фірму рідного татуся. Ні, не подумайте: у списку невстигаючих студенток мене немає, і з курсовою роботою і сама успішно впоралася б, але часу не вистачає, хоч сядь та й плач, хоч стоячи реви. А останні два тижні, так взагалі все з рук падає, бо мій двоногий козел, ну, мій коханий (хоча, я ще потерплю і козлом не називатиму його ще тиждень, а потім – козел, і всьому край, і ніяких вибачень, навіть з подарунками...), привселюдно, із нічого, влаштував сцену ревнощів, і вже ні появляється, ні телефонує цілісіньких два тижні. Сподівається, що сама прибіжу, приповзу до нього... А цей, в інвалідному візку, бідолаха, звичайно, шкода його (що з ним трапилося?), але ж це не дає йому ніякого права отак нахабно використовувати трудне становище бідних студенток. "Я з вас грошей не візьму... давайте домовимося... ви по-іншому мені віддячите..." Казав би вже відверто і прямо, а то ще й за інтелігента себе видає. Йому, бачте, потрібні мої здорові ручки і трохи мого вільного часу... Ну й нахаба! Таких ще й не зустрічала. (Хоча, якщо чесно, то попадалися ще й не такі... Ось візьмімо наш університет. Але про нього іншим разом.) А чому, власне, тільки ручки?... Ненормальний якийсь...
* * *
Інвалід-математик свого слова дотримав: через три дні курсова була готова.
Юля прийшла за нею зранку. Піднімаючись ліфтом до квартири цього огидного для неї типа, вона тримала у кишені джинсів затиснуту в кулачку п'ятдесяти гривневу купюру, яка їй так і не знадобилася.
...Коли все було закінчено, Юльчині рученята були такі втомлені, хоч відірви та викинь, а тендітну спинку, ніби сто сверделець вивірчували. Хотілося одного: упасти на ліжко і спати, спати, спати. Але попри втому було приємно, і, ну як би сказати, відчувала радість, побачивши, що математик дуже задоволений її вмінням і старанністю. Він із подивом і вдячністю озирав кімнату, ніби й не пізнавав її.
Спочатку вона хотіла відмовити йому, зіславшись на зайнятість, і що мусить поспішати, але зміркувала, що півсотні на дорозі не валяються, та й погодилася. І взагалі: яке жіноче серце хоч без краплиночки жалю та співчуття... А він – самотній, і при такому здоров'ї тримати квартиру в порядку дуже важко. Зате тепер його помешкання, що не прибиралося напевно місяців зо два, дихало затишком, сяяло вимитими вікнами й натертим паркетом. Найприскіпливіше око, навіть озброївшись лупою, не знайшло б жодної порошинки.
ОЛЕКСА КОСАР