Вісім думок про Шевченківську премію
Григорій ШТОНЬ: Премія державна - це нонсенс. Коли ми живемо в незалежній Україні, то перший, хто цю незалежність реалізує вповні, - це митець. Таким чином, якщо його талант, тип мислення держава вважає правильним чи неправильним, таким, що можна преміювати - це вже ставить митця, який би хотів бути відзначеним, в ситуацію, коли він змушений сподобатись. Але сподобатися не тільки якійсь міфічній державі, а ще й конкретним людям, з їхнім конкретним досвідом. Який - коли він дослужився до певних посад - уже є вчорашнім: таким, який відбувся, устаткувався і який задовольняє чиновницьку думку. Премія, найвища літературна премія - це та, яка дається від певного "намісника" Бога. А Богом цим є всемистецький дух. Він міняє свої лики, щодесятиліття має інші ознаки. Не претендує на об'єктивну істину. Він вільний! І його уподобання несуть на собі тавро мистецьких уподобань. Формулювання "література і мистецтво" - це один із ідіотизмів, адже в даному випадку література - це і є мистецтво. А мистецтво - воно вільне апріорі, онтологічно, і, таким чином, і преміально.
Тарас ФЕДЮК: Шевченківська премія є. Є її сорокалітня історія і є імена прекрасних письменників, яким вона присуджена. Є менш прекрасні, які нею увінчані також. Можна сперечатися про статус, імена, склад комітету, грошовий додаток. Але: кому б стало легше, якби її не було? Що краще: її відсутність чи її наявність?
Тому, гадаю, пропозиціям і вдосконаленням немає меж. А Шевченківська премія є. І хай буде.
Микола РЯБЧУК: Ось уже років вісім мені доводиться повторювати те саме: всякі державні премії в ділянці культури є величезною небезпекою - і для культури, і для держави, точніше - для громадянського суспільства, розвиненістю якого в кінцевому підсумку визначається обличчя тої чи тої держави. У пост-совєтських республіках, де суспільство слабке, а держава паханська, відповідними є й премії з рук цієї держави.
Можна, звісно, тішити себе думкою, що ця премія має горду назву "Шевченківської", що присуджують її цілком достойні люди, - і заплющувати при тому очі на вкрай неприємну подробицю: хто її фінансує і хто вручає. А тим часом якраз ця подробиця є визначальною: Мефістофелю не досить дрібних чортенят, що самі в десятках газет і телеканалів підлещуються до августійшого. Мефістофелю завжди кортить розтлити когось пристойнішого, бажано з незаплямованою репутацією і з безсумнівними ознаками таланту. Бо хоч якою милою й рідною є для нього звична компанія "конкретних чуваків" та "орлів без усякої совісті", все ж потреби "державотворення" спонукають і лексику на людях дещо міняти, і з західними політиками спілкуватися, і всяких там "украінскіх пісьмєннікав" крихтами з панського столу підгодовувати - навіть наперед знаючи про їхню чорну невдячність.
Головне, зрештою, не те, яку дулю в кишені або й на публіці ті письменники згодом скрутять; головне - щоб зіграли безвідмовно відведену їм роль у політичному шоу. Саме про це, про імітацію "нормальності", йдеться правлячому режиму, і саме для цього - після проколу з Андруховичем - від усіх кандидатів на премію беруться письмові розписки, що вони, блін, не заперечують, щоб їх влада трохи попользовала - за відповідну, звісно, винагороду. Невже шановні кандидати й шановні члени Комітету не відчувають принизливості подібних розписок? Невже ніхто з них не розуміє, що беручи участь у цьому сумнівному дійстві, вони тим самим леґітимізують режим, відмивають його брудну політику чистою (нібито) культурою, визнають де-факто право вручати найвищу культурну премію України імені Тараса Шевченка за людьми, які насправді не мають нічого спільного ні з культурою, ні з Україною, ні з Шевченком?
Мені важко уявити кого-небудь із порядних польських митців, що погодилися б прийняти державну премію з рук Войцеха Ярузельського чи засідати в якому-небудь комітеті під його патронатом. Хоча кліка Ярузельського проти нашої - це, можна сказати, товариство шляхетних панянок. "Орли" Ярузельського принаймні не заарештовували й не били польських студентів тільки за те, що ті розмовляли польською мовою. Видатний російський інтелектуал Сергій Аверінцев на початку 1991 року мужньо відмовився від Державної премії СРСР - після того, як горбачовські головорізи влаштували криваву бойню під Вільнюським телецентром. Цього року подібну бойню влаштували в Києві кучмівські соколи, беркути та інші стерв'ятники. Я все чекав, що 9 березня хоч комусь із наших інтелектуалів, кандидатів на "совість нації", стане мужності повторити жест кабінетного не-політика й не-борця Аверінцева.
Не стало.
Яка нація, така й совість. Яка політична еліта, така й інтелектуальна.
Богдан ЖОЛДАК: Треба бути ідіотом, аби відмовлятися від Шевченківської премії індивідуально, а, головне, всенародно. Нагадаю, що шалена атака на Кобзаря почалася саме з атаки на Шевченківську премію. Дивно, але дехто з гіперінтелектуалів (наприклад Микола Рябчук) наскакував в першу чергу чомусь не на комітет Шевченківської премії - найвразливішу ланку її - а на те, що, мовляв, така премія не може існувати, бо вона державна, а державних премій в цивілізованому світі, мовляв, більше не існує і премії мусять бути лише "приватизованого ґатунку". Щодо цього можна посперечатися, по-перше, наприклад, Нобелівську премію присуджує Королівська академія, а вручає її символ шведської державності - король. По-друге, про яку українську державність на Україні взагалі можна говорити? Яким романтиком треба бути, аби цю фактично державу-колонію (в кращому випадку - домініон) отак трактувати? До того ж колонію багатократну, якою маніпулюють кілька її власників - північний "брат" і МВФ, відверто і привселюдно диктуючи умови, на які б жодна незалежна держава не погодилася.
Шевченко - ось наша державність. Він був її ідеологом і творцем, і, на жаль, вона повноцінно ще й досі перебуває лише в царині його творчості. У царині духу! Таке твердження є ідеальним, але, на жаль, геть не матеріальним. І коли атаку на Шевченка "розкручує" газетка "Кієвскіє вєдомості", яка тепер належить панові Суркісові, тому саме, який запродав за кордон Шевченка, лише Андрія-футболіста, підірвавши геть цим національний футбол, - і тут же віддячив українському народові на своїх шпальтах звинуваченням Шевченка-поета у "вурдалацтві" - нехай хтось заперечить, що ці синхронні факти не є взаємопов'язані. Звісно, в теперішній ситуації "прихватизації" і розпродажу державності наскоки на Тараса Григоровича триватимуть і посилюватимуться. А от щодо Шевченківської премії, то, промовляючи "гамлетівськими" вустами Леся Подерев'янського, запитаємо:
"Яка розумная цьому альтернатива?"
Та ніякої, навіть би, якщо ця премія була й імені Миколи Рябчука. Ось чому я вважаю, що від Шевченківської премії відмовлятися не можна.
Віра АГЕЄВА: Перш за все, я захоплююся жестом Юрія Андруховича, який відмовився від Шевченківської премії, оскільки національна премія, яка вручається іменем держави, на сьогодні є трошки анахронічною, тому що це, як колишній радянський орден: той, хто отримав Шевченківську премію, вже входить нібито в ранг класики.
І це все дуже умовно, бо ця премія скомпрометована не лише радянськими лауреатами, а й лауреатами останніх років, коли премію давали більше за патріотичні успіхи, ніж за успіхи наукові чи літературні. Тому одна справа - висока вартість монографії Дмитра Наливайка, яка була нагороджена Шевченківською премією, інша справа - "Історія української літератури", за яку колективно ми колись отримали Шевченківську премію. Це речі неспівмірні, та й посібник не мусив би бути винагороджений поряд із літературними текстами. Якщо говорити про цьогорічну премію, то думаю, що те, що премією удостоєний роман Пашковського, дуже добре, оскільки цей жест свідчить про те, що та однозначна закостенілість, яка завжди увінчувала Шевченківською премією патріотичні реалістичні романтичні тексти, відходить у минуле, тому, ймовірно, цього разу справді дано премію за майстерність.
Стильова магія цього тексту часом справді заворожуюча. Пашковський уміє передати настрій, суґестувати якусь атмосферу. Однак, як на мене, роман надто часто зіскакує у плитку публіцистику, таку собі газетну лайку. Доглибно закоріненому в правічно ніби незмінний український ґрунт авторові страшенно не подобаються ідеали відкритого суспільства, усі ці "американські" свободи, а найбільшими нашими ворогами, як я дізналася зі сторінок "Щоденного жезлу", треба вважати демократію, емансипацію і ряд інших, ну геть неукраїнських, прикрих явищ...
Євген Пашковський таки, здається, більший патріот за самого Тараса Шевченка, бо заклик "і чужого научатись, й свого не цуратись" він би, схоже, звів лише до "свогонецурання", бо вчитися у розтлінного Заходу нам ніби й нічого.
Євген ПАШКОВСЬКИЙ: Сама постановка питання є марґінальною. Можна по-різному ставитися до людей, які в різні роки отримали цю відзнаку. Сьогодні стало кон'юнктурою розводити подібні теревені. Для мене це премія, яку отримали такі європейські майстри українського ґрунту, як Павло Загребельний, Ліна Костенко, брати Тютюнники (хоча посмертно була відзначена їхня праця), Феодосій Роговий та інші. Я ставлюся до національної премії так само, як до Шевченка. У кожній державі є свої святі імена, і якщо запитати, скажімо, в поляка, як він ставиться до премії імені Адама Міцкевича, то це не означає, що він мусить "наїжджати" на Міцкевича. Це вже повний дурдом. Це тільки в такій дебільній ситуації, як наша, можна ставити подібні питання, які є звичайним блюзнірством.
В історії премії було різне. Але тепер, якщо когось не влаштовує той чи інший лауреат чи його твір, то треба так і сказати, а не гудити премію. Це те ж саме, що когось не влаштовує стан справ - зокрема інтелектуальних - в Україні, а комусь дуже кортить спаплюжувати саму Україну.
Мені здається: і Шевченко, і Україна багатьом нашим інтелектуалам бридять смертно як виразники найперше інших, простих традиційних вартостей - то нехай вони про це збридження щиро й прямо скажуть як речники збоченства (нетрадиційності) і неукраїнства, а не дзявонять "глибоковдумливо" і з осудним посткомсомольським пафоском на тій же надривній ноті, з якою рвали груди при врученні комсомольського білету (читай комсомольські вірші О. Забужко середини 80-х, друковані, якщо не помиляюсь, у журналі "Україна").
Нині багато хто дорікає мені за невідмову від премії, так, як би вони дорікали мені, нащо я написав п'ять романів. Якби навприсядки за політичним моментом чи чиїмось снобізмом я відмовився від національної премії України імені Тараса Шевченка, я б відмовився для себе найперше - від української держави, від української нації і Тараса Шевченка. Я б зневажив комітет державної премії, думку таких високошанованих людей, як Павло Загребельний, Іван Дзюба, Євген Станкович, Олег Бійма, Микола Вінграновський та п'ятнадцять інших особистостей, що оддали свій голос в останньому турі голосувань на користь мого роману "Щоденний жезл".
Шана й схиляння перед українською державою, українською нацією, Тарасом Шевченком і кращими митцями сучасного означилися для мене тим, що я з їхнього подання отримав цю високу відзнаку своєї праці - і тим засвідчив Україні свою синівську вдячність.
Володимир ДАНИЛЕНКО: Я вважаю, що Шевченківська премія найбільш корумпована за всю історію української літератури. Вона завжди виконувала держзамовлення. Дуже часто достойних письменників відкидала. Доки в Україні не буде прозорих механізмів літературного преміювання, доти не можна буде говорити, що це премія за видатні явища в літературі. Хоча разом з тим, серед шевченківських лауреатів поруч із відвертою кон'юнктурою були й достойні люди.
Цій премії притаманна "дідовщина". Включно до Яворівського, який був головою комітету Шевченківської премії, її принципово не давали письменникам, молодшим за шістдесятників. І коли нарешті дали вже останньому шістдесятнику - перед тим пороздавали всім апаратникам, киянам і врешті провінціалам-шістдесятникам - ввели Малу Шевченківську премію, яку дали Ульяненку. Скажімо, висували надзвичайно талановитого письменника Василя Герасим'юка - разів чотири чи п'ять - і щороку "торпедували". Не менш драматичний момент був пов'язаний із висуненням на Шевченківську премію Юрія Шереха. На сьогодні - це найавторитетніший український філолог. Його теж кілька разів "торпедували" через внутрішню цензуру з боку держчиновників. Ці достойники посилалися на те, що колись структураліст Роман Якобсон сказав, наче Юрій Шерех був задіяний у структурах, які працювали на фашизм у роки війни, і нібито видавав у Харкові подібної орієнтації журнал. Але яке це має відношення до творчості цього вченого? І чи не є в такому разі ця премія ідеологічна? Ще одне. Григір Тютюнник, коли йому не дали Шевченківську премію, закінчив життя самогубством. Перед тим цю премію дали письменникові значно слабшого рівня, а Тютюннику дали за дитячі твори премії ім. Лесі Українки. Тюнник навіть обурювався: "Не дитячий я письменник! Не дитячий!"
Оксана ЗАБУЖКО: Живемо в культурі настільки дико поперекручуваних вартостей, що, далебі, розпач бере щоразу, коли мусиш - вкотре! - тлумачити речі, всюди поза Україною самоочевидні: якщо найвищою літературною премією року в країні вважається та, котру присуджує держава, значить, у цій країні панує авторитарний режим. Крапка. (Бо демократичні держави не "височайшими преміями" законослухняних писателів до дальшої законослухняності "поощряють", а зовсім навпаки, роздають із бюджетних фондів ґранти й стипендії для написання нових творів - "почувствуйте разницу"!). І навіть безсоромна узурпація державою імені національного ґенія не годна змити з такої "височайшої" відзнаки нечисте тавро колаборантства (адже й колгоспів, чи навіть свиноферм - sіс! - імені Шевченка по нашій славній Україні також, гай-гай, не бракувало...).
Якби ми були не НЕОрадянською, а справді-таки ПОСТ-радянською країною, то Державну премію Української РСР ім.Т. Г. Шевченка слід було не підпудрювати "під національну", а залишити нашій ганебній і болючій підрадянській історії - з усіма її лавреатами, отими Корнійчуками-Шамотами-Подолянами (нагадаю: був такий автор полум'яних памфлетів проти укр. бурж. націоналізму, за що й вдостоївся...), чиї стрункі сексотські лави на сьогодні вже до невпізнанності розмито-затуманено іменами їхніх-таки жертв, тією самою премією увінчаних (не раз і посмертно!), - ось власне це розмивання, це працьовите, з року в рік, розмазування лайна по бутерброду - при драстичному бракові виразних голосів протесту з інтеліґентського стану (якби не пирхнули позаторік хоч сяк-так Іллєнки з Андруховичем, то взагалі б суцільне тобі "мовчання ягнят"!) - і є процесом глибинно, сутнісно деструктивним: антикультурним. Так що - нехороша виходить премія, ой яка нехороша: великий гріх на сумлінні тої ґенерації, котра її зберегла - з Шевченком у ролі чиновника Президентської адміністрації... А тепер, із лавреатством Пашковського, уже й у моєму поколінні продовжилося дальше тиражування "совдепського гріха" - тяжкої й ганебної содомії літератури з державою.
Правда, на виправдання моїм колегам - коли й не моральне, то, що називається, "чисто людське" - варт би завважити, що наша держава зробила все, від неї залежне, аби цілковито перекрити письменникам шанси на будь-яку від неї, рідненької, економічну незалежність - на можливість чесно заробити собі з продажу своїх книжок оті самі марні 50 тисяч гривень річно, заплатити їй приналежний податок і після того цілком законослухняно мати її "десь". Про таку модель взаємин літератури з державою можемо наразі лише мріяти - підрубавши під корінь національне книгарство, держава тим самим гепнула національних авторів назад на коліна саме під ту історичну хвилину, коли вони тільки-тільки засумнівалися були в споконвічній природності такої пози. Тепер уже, здається, не сумніваються - а, в переважній більшості своїй (непремійованій!), люто заздрять такому-от Пашковському на його гривні (котрі, от уже дослівно, "чурек же ваш - та й вам, як тій собаці": бігме, варт би було зробити цю цитату девізом премії - принаймні виправдане було б Шевченкове ім'я!), в переважній же (премійованій!) меншості носять титул свого упокорення з не меншою гордістю, ніж носили його шамоти з подолянами. Коло замкнулось - умови біологічного виживання автоматично диктують рабську мораль: що нам Гекуба, що - побиті того самого урочистого-Шевченкового дня тою самою державною дланню студенти, коли їсточки "хоцца", а на базарі з турецькими куртками стояти западло, та не в кожного й вийде?..
Раби коштують дешево - за визначенням (не без цинізму припускаю, що наш "полум'яний трибун" Женя Пашковський проковтнув би язичка на врученні і за меншу суму).
Тож нагадаю ще раз, по порядку: спочатку з'являється вільний (від законодавчої наруги) книжковий ринок, відтак - вільна (від держави) література, і вже аж потому - літературні премії, різні й багато: "жирні" й не дуже, пі-арівські й гонорово-колежанські, від читачів і від критиків, від бібліотек і від книгопродавців, "від академіків" і від популярних журналів - усе то важелі, більші, менші й геть дрібненькі, чимефективнішого функціонування цього самого вільного ринку. Чи діждемося Вашингтона? Шевченко відповідав ствердно - шкода лиш, дати не уточнив...
Ну, а собі від сучасної української держави всім серцем зичу єдиного: повного й абсолютного невтручання в мій особистий "літературний процес". Чи то у вигляді візитерів із КГБ (пардон, СБУ!), чи у вигляді держпремій - прошу не турбувати. РLЕАSЕ DОN'Т DІSТURВ: як на табличці, що вивішується на дверях готельної кімнати. Наперед дякую.
www.aup.iatp.org.ua/litplus/lit28.php#2
ЛIТЕРАТУРА ПЛЮС № 3 (28)
травень 2001 р.
|