Тарас Батенко

ВІЧНИЙ СУЧАСНИК

З приводу сімдесятиріччя голови ОУН(з) Анатоля Камінського

Ще не встигла відшуміти національна осанна на честь вісімдесятирічного ювілею голови ОУН (бандерівців) Слави Стецько, як доспів у часі ювілей Анатоля Камінського, голови ОУН (за кордоном). Доукомплектує цю славну когорту на початку червня ще один ювіляр – Микола Плав'юк, голова Проводу українських націоналістів (мельниківців). Можливо, ювілеї трьох лідерів колись єдиної ОУН схилять націоналістичні організації до потреби міжпартійного діалогу на предмет пошуку єдиного “кореня життя” як в Україні, так і за кордоном. Несподіваний тріумвірат ювілярів, що формують колективний образ націоналістичного середовища у діаспорі, а частково і в Україні, змусив автора цих рядків загострити увагу на ще одному портреті. Отож, ким для української сучасності є Анатоль Камінський?

Сучасник від “Сучасності”

З усього націоналістичного діаспорного середовища Анатоля Камінського (даруйте за суб'єктивну думку) ставлю у ряд найґрунтовніших та найбільш конструктивних теоретиків екзильної визвольної концепції. Навіть поверхово ознайомившись із його публіцистичним доробком, переконуєшся, що для А. Камінського у боротьбі з радянською системою більше важить наука – об'єктивний політологічно-історичний ракурс, а не емоційно-традиційні переконання у дусі революційної патетики ОУН (б) та ОУН (м). Раціо взяло гору над емоціо ще у час, коли, здавалося, від А. Камінського можна було очікувати “юнацького максималізму”.

Народився пан Анатоль у селі Кошляки Збаразького повіту (тепер Підволочиського району Тернопільської області). У Львові закінчив гімназію. Наприкінці 1944 р. змушений емігрувати (Австрія-Німеччина-Англія-США). В еміграції продовжив навчання, спершу в Мюнхені, згодом у Лондоні, вивчаючи право та міжнародні відносини. Зокрема, він закінчив Лондонську школу економічних і політичних наук за спеціальністю “теорія і практика дипломатії”.

На два десятиріччя у Нью-Йорку розтягнулася його праця у дослідно-видавничому об'єднанні “Пролог”, заснованому діячами Української головної визвольної ради М. Лебедем, М. Прокопом та ін. Перо гострив у журналі “Сучасність”, котрий від 1961 р. видавало Українське товариство закордонних студій, філія “Прологу” у Німеччині. Журнал “Сучасність” зібрав чи не найбільший цвіт модерної емігрантської наукової еліти; а серед інших це – Вольфрам Бургардт, Ілько Борщак, Святослав Гординський, Григорій Грабович, Тарас Гунчак, Володимир Дорошенко, Григорій Костюк, Іван Кошелівець, Володимир Кубійович, Іван Лисяк-Рудницький, Юрій Луцький, Євген Маланюк, Василь Маркусь, Богдан Нагайло, Мирослав Прокоп, Роман Сольчаник, Юрій Стефаник (син Василя), Данило Гусар-Струк, Юрій Шевельов, інші.

Ім'я Анатоля Камінського було добре відоме в українських опозиційних колах вже у першій половині 60-х років. Серед шістдесятників відбувалося переосмислення засобів і методів політичної боротьби, тож політична публіцистика А.Камінського виявилася на часі. Щоправда, вона й зашкодила, бо стала формальною підставою для отримання присуду. У 1965 р. Україною пройшов перший “покіс” шістдесятництва. Логічним його підсумком є судові процеси, які відбулися на початку 1966 р. Так, у “Доповідній записці” в ЦК КПУ першого секретаря Львівського обкому компартії В. Куцевола, в якій повідомлялося про арешти, здійснені у Львові, та ідеологічну базу заарештованих шістдесятників, ми знайдемо ім'я А. Камінського. Саме його стаття “Термоядерна зброя і революційний процес” (Нью-Йорк, 1964 р.) була вилучена на квартирі заарештованого Михайла Гориня і лягла в основу його судового вироку. Каральні органи вбачали у ряді статей українських шістдесятників “спільні установки” з програмними документами націоналістичних закордонних центрів, зокрема з програмними документами Закордонного представництва УГВР.

Ми розшукали згадану статтю А. Камінського. Найважливіше, що міститься у ній (і з чим солідаризувалася більшість львівських шістдесятників), – це теза про “мирний фактор”, еволюцію замість революції. Саме еволюція національного зміцнення, а також еволюція кризових явищ радянської системи, як вважав на початку 60-х А. Камінський, спроможні розкласти апарат влади і призвести до революційної ситуації. “Камінський мислить у тісному зв'язку із сучасною дійсністю”, постійно стверджували видавці “Сучасності”. “Вічним Сучасником” А. Камінський став не лише завдяки своїм інтелектуальним демократичним настановам. Він належить до тих небагатьох закордонних політичних діячів, які збагнули, що усім своїм досягненням у діаспорі слід завдячувати не самій діаспорі, а насамперед ступеню визвольної боротьби в Україні. Тривалі роки А. Камінський мобілізовує у діаспорі інтелектуальні сили в обороні українських інакодумців. Більше того, він прагне не стільки нав'язати готові західні зразки боротьби, скільки зрозуміти феномен українського спротиву. Однак А. Камінський завжди пам'ятає про свою належність до одного з відгалужень ОУН і не наважується цілком заперечувати чинник революції у зламі радянського режиму. Він стає новим революційним апологетом. Апологетом мирної революції.

Революція – рефолюція – еволюція

Аж на десятиріччя Анатоль Камінський розтягнув полеміку з бандерівським відгалуженням ОУН. Він став ревним ідеологом нової моделі національного визволення, співзвучної з позиціями дисидентських кіл в Україні. Насильна чи мирна революція здатна призвести до омріяної незалежності на українських теренах? Так чи інакше, цій проблемі А. Камінський присвячує з десяток книжок, більшість яких вийшла друком у видавництві “Сучасність”. Він відшліфовував відповідь на цю проблему і тоді, коли керував протягом 1983-89 рр. українською службою радіо “Свобода” (Мюнхен, Німеччина).

А. Камінський ставить і дає відповіді на найболючіші для діаспори питання. Перше і найголовніше з них: якою повинна бути опозиція радянському режимові. Він веде атаку на ОУН (б) словами О. Герцена: “опозиція, яка веде фронтальний наступ проти режиму, завжди сама має, в зворотному сенсі, щось із характеру такого режиму”. Отож іще О. Герцен вважав, що “комунізм є російським самодержавством, поставленим догори ногами”. А. Камінський, по суті, перефразовує його слова і заявляє, що революційна ОУН багато в чому є повторенням цього феномена: вона є таким самим тоталітарним утворенням, наразі з головою донизу. Логіка і практика зрозуміла: “клин клином вибивають”: побороти радянський тоталітаризм можна хіба що іншим тоталітаризмом. А. Камінський пропонує “демократичний клин проти тоталітарного”. Він вважає доцільним для політичних кіл у діаспорі зупинитися виключно на моделі “антитоталітарної революції”. Чи це абсурд – з огляду на дефініцію поняття “революція”? Політолог А. Камінський доводить, що не варто розмежовувати революцію та еволюцію. На практиці завжди є співдія, схрещення, переплетення. Пошук А. Камінським такого синтезу на українському ґрунті і є одним з найбільших його внесків у сучасну політичну думку.

А. Камінський стверджував, що старі та нові діаспорні революціонери, протиставляючи революцію еволюції, насправді втікають від реалій у підрадянській Україні. Можна скільки завгодно повторювати безсмертні прізвища Коновальця, Бандери, Мельника, лоскотати себе спогадами, виголошувати ура-патріотичні гасла, і, як наслідок, опинитися у ситуації, коли таку визвольну стратегію неможливо буде реалізувати в Україні. Упродовж років А. Камінський за кордоном вивчав російську політичну думку – і дійшов висновку, що після Другої світової війни російськими інакодумцями було зроблено ставку на еволюційну боротьбу з режимом. По суті, така позиція російських опозиціонерів змусила й український опір обрати еволюційні засоби. Для А. Камінського немає сумніву, чому російські ідеологи боротьби з радянською системою зробили ставку на еволюцію: “Є побоювання, що революція просто розвалила б імперію і докорінно послабила б передусім імперіяльний політикум, а при самій еволюції можна сподіватися на рятунок імперії”.

Отже, в інтерпретації російських опозиційних кіл мова йшла радше про реформізм чи “революцію згори”. Це те, що Тімоті Гартон Еш назвав (а Ральф Дарендорф повторив) “рефолюцією”. Себто зміни є досить глибокими (революційними), але реалізовані вони у вигляді реформ згори, а не в результаті успішного тиску знизу. А. Камінський послуговується звичним терміном “революція згори” і, висуваючи концепцію “мирної революції”, каже, що не варто їх змішувати. Мирна революція – це не лише реформізм, але й антирежимна боротьба низів. Якраз “мирна революція”, стверджує А. Камінський, вирвала з рук Горбачова та розбила реформаторські проекції його “революції згори”. По суті, А. Камінський пропонує новим політичним партіям в Україні (насамперед НРУ, ДемПУ, УРП та ПДВУ) еволюцію, але з революційною суспільною динамікою. Він відходить від крайнощів і бачить порятунок України в органічному поєднанні еволюційної та революційної боротьби. Однак виявляється, що й цього замало. І тут А. Камінський вибудовує своєрідний антибермудський трикутник.

Секрет успіху мирної революції: “антибермудський трикутник”

З 1991 р. політична кар'єра А. Камінського безпосередньо пов'язана з ОУН (з) (“двійкарями”), організацією, яка своєю появою завдячує ревізії та відмові від “корану” Д. Донцова, іншими словами – інтегрального націоналізму. ОУН (з) стала ревним проповідником демократичного націоналізму, навіть з більшим ухилом до націонал-демократії. Хоча коли ми кажемо про проповідника, завжди маємо на увазі людину не лише твердих переконань, але й певного фанатичного заряду.

Родовід ОУН (з) варто починати від ІІІ Надзвичайного великого збору Організації українських націоналістів у 1943 р. та Української головної визвольної ради, створеної у липні 1944 р. з метою здійснення головного проводу визвольними процесами на території України. У ширшому контексті поява ОУН (з) була зумовлена демократичними тенденціями в оунівському середовищі, коли було не сприйнято Закордонні частини ОУН під керівництвом С. Бандери. Зокрема, С. Бандера звинуватив Закордонне представництво УГВР у “безпринципній орієнтації на США”, що було “найгіршим підривом української самостійницької акції за кордоном”. У 1954 р. стався новий розкол. “Меншовики” або ж “двійкарі” (з З. Матлою і Л. Ребетом на чолі) створили власну структуру, яка згодом перебрала назву ОУН (з). Глибинні причини другого розколу в ОУН містилися саме в недемократичному поводженні оточення С. Бандери, а відтак орденському, вузько-елітарному характерові ЗЧ ОУН.

У червні 1991 р. на делегатській конференції ОУН за кордоном (Ноттінгем, Англія) Анатоль Камінський замінив Дарію Ребет на посту голови політичної ради ОУН (з) (померла Дарія Ребет у січні 1992 р.). У 1995 р. він став ще й головою Ради середовища УГВР. Саме у 1991 р. доконаним фактом стала його концепція “мирної революції”. Реалізація такої концепції можлива за умови поєднання трьох чинників. По-перше, наявності власного революційного потенціалу; по-друге, слабкості ворожого потенціалу; по-третє, міжнародної кон'юнктури. Отже, дія “трикутника” стала можливою лише за умови відповідної комбінації, парадоксального збігу обставин, що й сталося в Україні 1991 року. Нині ОУН (з) залишається вірною своїй назві й відмовилася від перенесення структур з діаспори в Україну. Представники УГВР та ОУН (з) постійно критикують своїх опонентів – мельниківців (і особливо – бандерівців) за імпортування в Україну власних організацій. Водночас, як вважають А. Камінський, М. Прокоп, Є. Стахів та ін., було імпортовано й відверті анахронізми часу – позірну конспірацію, орденство тощо.

Діяльність в УГВР та ОУН за кордоном зробила менш однозначною репутацію А. Камінського як “Вічного Сучасника”. Хоч він і намагається компенсувати це поїздками в Україну (зокрема до Львова). У 1992-93 рр.

А. Камінський читає лекції з міжнародних питань в Інституті міжнародних відносин у Києві, а з 1992 р. щорічно проводить лекційні заняття на факультеті міжнародних відносин у Львівському національному університеті ім. І. Франка. У Львові цього року готується його третє видання “Вступу до міжнародних відносин”. Нині А. Камінський найбільш сучасний нам саме завдяки дослідженням “міжнародної кон'юнктури”.

Анатоль Камінський є переконаним демократом, який намагається обходити вузькі доктрини та заідеологізовані бар'єри. Він доволі обережно ставиться до співпраці з націонал-демократичними структурами в Україні, наче керуючись неписаним принципом емігрантського націоналіста: “Не нашкодь!”. Та все ж і це оунівське відгалуження не втрималося від бажання знайти в Україні свого партійного відповідника. Тривалий час велися переговори щодо інтеграції ОУН (з), УГВР – з одного боку, та ДемПУ – з іншого. Було проведено ряд спільних урочистостей і з УРП. Врешті, у травні 1996 р. члени ОУН (з), УГВР (згодом до них приєдналася багрянівська Українська робітничо-демократична партія) стали асоційованими членами ДемПУ В. Яворівського. Так асоціативним шляхом ОУН за кордоном влилася в існуючий український політикум. Таке влиття, однак, не зміцнило суттєво ДемПУ, яка фактично розгубила свій потенціал після парламентських виборів 1998 року. Саме А. Камінський був ініціатором створення передвиборного блоку “Міст”, який закінчив свій шлях під назвою “НЕП” – та поразкою на виборах. Згодом А. Камінський підтримуватиме кандидатуру І. Біласа як претендента на кандидата в президенти України. Як відомо, таке “висунення” теж нічим не скінчилося. Тобто на перший погляд складається враження, що будь-які спроби голови ОУН (з) вплинути на існуючий політикум не давали бажаного результату. Чи стане сучасник А. Камінський ідеологічно субсидувати нинішні проолігархічні тенденції в ДемПУ, чи обмежиться декларуванням позиції невтручання у подальше бродіння націонал-демократичного табору? Ймовірно, А. Камінський знову спробує випередити нас новою концепцією. Наприклад, концепцією всеперемагаючої демократії, яка все ж таки вийде з сьогоднішньої кризи “партійних клонувань”.

"Поступ" № 85 (529), 16 травня 2000 року.