Відтоді як в країні призначили перевибори, мене гризе питання "за кого, власне, голосувати?". І чим більше я про це розмірковую, тим більше стверджуюсь у думці, що Україна ще не дозріла до виборів депутатів за партійними списками. Напишу як виборець.
Як можна голосувати за партію, якщо вона сьогодні є, а завтра її вже немає? Або за блок партій: – коли сьогодні блок один, а за тиждень чи місяць – це вже зовсім інший блок? Це як фірма-виробник дешевих товарів: купив у неї шафу, фірма навіть дала гарантію на три роки. За півроку щось у шафі зламалося. Ви у фірму – а на тому місці вже ні фірми, ні її магазину. І до суду не подаси, бо ж фірми вже немає. Хоча... якийсь магазинчик є, люди якісь у ньому сидять. Один навіть схожий на того, з ким ви спілкувалися, коли купували шафу. Але не та вже це "лавочка". Вивіска інша в неї. І вже не шафи, а килими продає.
Із партіями та блоками виходить те саме. Хто знає, де сьогодні партія "Вперед, Україно!", блоки "За ЄдУ!" та "ЗУБР"?.. Люди, які фігурували там в списках, наче й на видноті – Анатолій Кінах, Таріел Васадзе, Володимир Сівкович та інші більш чи менш відомі особи. А відповісти за товар (тобто за втілення в життя передвиборних планів) нема кому. Той же фокус, що й з товаром: гасла продали, голоси отримали, pro forma пошуміли в Раді і тихцем розбіглися.
Часом мені видається, що партії навіть більше схожі на фінансові піраміди. Вони все пориваються нагріти руки: пообіцяють золоті гори, голоси позбирають і зникають.
Все-таки, коли можна було голосувати за конкретного кандидата, було зрозуміліше. Ти міг поритися в її біографії, в минулому. І робити висновки. Виникає до людини відчуття довіри – голосуєш за неї. Ні – "прости – прощай".
Ідеально було б, якби кандидати балотуватися тільки від тих регіонів, де вони довгий час проживали чи працювали. Тоді більш імовірно, що, по-перше, виборці проголосують за того, кого добре знають і кому довіряють. А по-друге, що такий депутат буде старанніше виконувати свої обіцянки, бо інакше не зможе навернутися на очі в рідному містечку чи районі. До речі, аби таке обмеження хоч колись би діяло, то ми б ніколи не побачили в парламенті багатьох сучасних політиків. Наприклад, Наталю Вітренко. У своєму "рідному" районі Києва її не поспішали підтримувати, зате активно підтримав віддалений Конотоп, від якого вона й стартувала в політику.
Натомість в нинішніх списках партій сам чорт не розбере: хто, де, з ким і за скільки. Інколи в одному списку – такі несумісні люди, що взагалі неясно, як їхні прізвища навіть на папері уживаються поряд. Приміром, знаю я людину зі списку, маю до неї певну повагу за її справи, і її колишні колеги добре відгукуються. Словом, проголосувала б за цього кандидата. Але ж поряд з його іменем у тому ж партійному реєстрі імена з такими "послужними списками", що страшно віддавати їм свій голос.
Запропоновані нам списки політичних сил і блоків можна порівняти з меню придорожнього генделика в глибокій провінції: те, що ти хотів би, в меню нема. Є сметана, але вона несмачна, є осетрина, але вона третьої свіжості, є ковбаса, але вона – соєва.
Так що все зводиться до того, що доведеться зціпивши зуби вибирати між поганим і ще гіршим, голосуючи за чергову фінансову піраміду, знаючи наперед, що вона "лопне" як мильна бульбашка у кращому разі перед наступними виборами, у гіршому – почне лізти по швах вже з перших засідань нової Ради. А потім знову нікому буде виставити претензій. "Чому ваш блок (партія) не виконав отаку-от обіцянку?" – "Який блок? Яка партія? А немає вже такого!"
Цей матеріал опублікований в тижневику Новинар № 06 від 24 вересня 2007 року