Mixa-Blog

Прокидатися о десятій ранку - погана прикмета. Потім цілий день відчуваєш себе дегенератом, не здатним властувати своє життя. Якщо це трапляється систематично, то тут або варто звернутися до лікаря, або щось міняти у власному житті. Принаймні, налаштовувати себе на зміни. І продумувати все, готуючи План Барбаросса. Бо, якщо я ще можу дозволити собі подібний спосіб існування в найближчі місяць-два, то після нового року я можу опинитися поза зоною досяжності всіх своїх життєвих планів і сподівань…

І хоч інколи руки опускаються: а чи дійсно мені це все потрібно: тісне місто з пробками, гарна робота з костюмом і краваткою та корпоративами, кредити у банку на кватриру з вторинного ринку і кожного дня туди-сюди з правого берега України на лівий? Мдя, Київ - не найкраще місце для життя, хоча, здається, більшість людей так не вважає. Проте, чому б і ні? Поки я матиму здоров’я, можна принаймні отримати насолоду від самого процесу боротьби за Місце під Сонцем. Може з цього щось і вийде…
Тож, тепер залишається лише справа вибору. Вибору шляху та методу його подолання. І робити щось потрібно вже зараз. Хочеш бути програмістом, але читаючи вакансії з переліками умінь кандидатів, відчуваєш себе неповноцінним? Прогресуй! Вже сів за вивчення PHP…; Мудакович обідцяє (якщо йому вдасться знову захопити владу) при підписанні контракту на 20 років одразу видавати вчителям ключі від квартири, яку через 10 років можна викупити за пів ціни - я готовий, але спершу треба закінчити магістратуру (всього 3 місяці лишилося!), - то, може слід хоч поверхнево дійсно в чомусь розібратися? Що там казав Макаренко?…; А от Юля обідцяє (якщо Янукович не повернеться і Луценко не покатить) з 2008 року не брати в армію… Гм, я й не збирався голосувати за Яника - в нього й так електорату вистачає!…
Тож, попри всі проблеми на нинішньому етапі (скажіть, а коли їх не буває, цих проблем?), зароджується всередині мене якесь радісне відчуття очікування, великих змін в моєму житті. А всі зміни, як ми знаємо, попри початкове враження, завжди ідуть на краще….

Tags: життя, що робити далі?, життєвий вибір

Пам’ятаєте, колись на екранах в вагонах метро транслювалися текстові повідомлення типу: “[Тобі] Блондинка в красной юбке, которая 20.03 где-то в 13.45 вышла на Политехе! Отзвось! Я тот парень с красным ирокезом, который сидел возле тебя и пил пиво. Давай дружить! Напиши! 8 0XX XXX XX XX”
А й справді, що людям було робити, коли у відповідний момент їм не вистачало сміливості, а потмі починали мучити докори сумління?
А ще буває так: їдеш на ескалаторі, розглядаєш людей, і тут бачиш…це ВОНА! Ти затримуєш на ній погляд на час, що не відноситься до загальноприйняті норми споглядання і аж ніяк не вписується в стандарт “Погляд звичайний/погляд байдужий”. І головне, ВОНА теж поводить себе аналогічно! Але що ж робити? - мало хто відважиться на голівудоподібну поведінку і, вигукнувши на всю станцію “Доля моя, я йду до тебе!” почне робити карколомні трюки, перестрибуючи на сусідній ескалатор з протилежним рухом…
Для тих, хто не бажає втрачати свою долю або просто хоче пофліртувати - нове співтовариство ua_zustrich, створене по типу російської спільноти vstre4i_v_metro, але ua_zustrich не лише про зустрічі в метро…
Тому не соромтеся, користуйтеся!

Tags: метро, доля, зустрічі в метро, зустрічі, чарівна незнайомка , пошук людей

“Іноді перестаєш відчувати будь-які емоції до всіх людей…тобі просто байдуже. Але як усе в цьому світі, цей стан не може бут постійним. Саме тоді він починає проходити певні мутації і перетворюватись на ненависть до людей. Я іноді люблю такий стан. Бо він змушує прокинутись свідомість. І саме тоді ти починаєш щось змінювати у своєму житті.”

Elen_Stellion

Хоча повністю навряд чи вийде. Та все ж… Мабуть, воно щось дає. Принаймні, можна побачити, що ти не один у світі зі своїми проблемами…

Меня предал любимый человек, и мне не столько больно от того, что она изменила физически, сколько от того, что она так и не смогла этого сказать, и до сих пор так и не может сказать, хотя мы уже и не общаемся. Зачем говорить неправду, обманывать, ведь можно потерять не только любимого человека, но и друга…

завидую своим подругам, когда они про успехи всои рассказывают. при этом делаю вид, что я за них рада.

я высокооплачиваемый бездельник, я сижу в современном офисе с кондиционером, каждый день обедаю в приличных ресторанах - в общем весь такой успешный представитель московского среднего класса, но на работе я ни хера не делаю кроме того что серфю в сети и постоянно сижу в аське, на лепре, и в жж. И всем похуй на меня потому что 80% персонала моей конторы точно такие же как я. Нах нужна это видимость если у тебя в душе пустота и все время хочется чего то большего

А я вчера имел первокурсницу, при этом разница у нас около 11 лет. До чего же бревном лежало, но все равно приятно вспомнить. Вот такой вот я КАЗЕЛ, но все равно это молодое тело…

Я всегда и везде пытаюсь показать всем, какой я крутой и успешный. А на самом деле - я полное дерьмо. Все мои деньги мне дают мои родители, а я их просаживаю на пустой выпендрёж перед друзьями. На самом деле я сам не могу ничего решить в своей жизни, и меня это раздражает…

Висказати те, що лежить на душі…

Я - звичайна людина, що крутиться, наче білка, у колесі життя. Інколи я хочу щоб колесо крутилося швидше, інколи мені хочеться спокою; інколи я відчуваю себе щасливим, інколи мені здається, що життя - то паскудна штука; інколи я задоволений собою, а інколи почуваюся повним дегенератом, недостойним існувати в світі, де, здається, усі знають відповідь на питання, як правильно жити. Крім мене. А я все роблю неправильно… ; інколи мені хочеться бути абсолютно відвертим і висловлювати все те, що думаю, саме тими словами, які спадають на думку, а інколи мені соромно за все написане/сказане/пережите і я намагаюся заховати подібні реалії від тих, хто може лише посміятися з того всього… ; інколи я змінюю свою точку зору на певні речі; інколи… інколи мені просто важко бути самим собою…

Я не ідеальний, як і світ, в якому я живу…