Твори наших авторів - 2003 р.           

Аня Хромова            
м. Київ                  

^{Стукати сюди}          Тапети

* * * Поселення/містечко у серпанку, поліціянти прямують до Замку, у променях ранкового сонця виблискують їхні шоломи. Солодкий вітер вовтузить фіранку, грає квітом каштанів на ганку. І прокинувшись я дістану з-під подушки червоний прапор. Інсталяція Давати свободу - це, кажуть, не позбавляти її. Брехня - бо то руки на себе накласти і повсьому свобода - клітка, сітка, хвіртка з дощок чорних од часу і вільних вітрів свободи дощів Бере пачку з-під сигарет, пусту, витягає з неї фольгу, та шарудить, тріскається, рипить, мерехтить в пальцях тьмяною радістю. Тоді пачку набиває ватою й папером: ксерокси, книжки. Пачку роздуває - вона стає чимось розбухлим, не синіє, звісно, та черевце, спина, боки… Потому бере дріт - товстий такий, сірий, глянсуватий маслянисто, викручує його в нігтебрудних пальцях почорнілими мозолями пишається. Дротину застромляє в пупа роздутій пачці, картон напинається, рветься з шурхотом, пачка схлипує ксероксовими нутрощами, випинає спину горбом, а той вкручує дріт їй у ватяно-паперові кишки, вкручує в целюлозну спину, пропинає наскрізно дротом виделковим. Одна дротина, друга, третя; повільне садистичне навіженство мазутово згрубілих пальців розтерзує малюнки й написи. Тоді бере фарбу чорно-смолянисту, лискучу, густу, паточну - замазує рани на пачковім тілі спаплюженім, понівеченім картоні яскравім. Аби тельбухи не стирчали з дірок замазує рани паточною чорнотою. У поруху деміургічного щастя вигинає жиросмердючий дріт, звиває, закручує… І як вінець, фінал і катарсис - пластмасовий ґудзик оком одним з чотирьох настромлює над картоновою головою, і той німбом в повітрі на алюмінії. * * * Розмови затягують (нафта на язику і в волоссі згустками налипла чорною-веселковою прозоро-брудною плівкою закрива мені очі.) - відтінок, тінь од слів, прогалини між словами, просіки, дивись, он за водою сплавляють зв'язані в плоти наші слова * * * З крововиливу народжується життя з м*ясом жереш думки Щоразу видираючи акруша малюю ті самі будинки Якщо існує щось подібне до світла то це і є сенс мого існування. У безмежності варіацій чи можна щось знайти навмання? сама для себе міра вартості і правди - залізна м*ясорубка. * * * Сповни мої стегна медом страхом сповни мене медом страху страхом меду Сховаю від страху льоду як даш мені меду страх Miel de miedo Miedo de miel Сховаю тебе без страху медом тебе сховаю забудь про лід і цвяхи є лише страх меду Живіт мій, сповнений медом - Найкращий сховок од страху Літанія незграбного мовчання Хто порятує нас від нас самих? Ми стали трохи старші: на прощання Вже ти не скажеш "Па, дитино, добре спи." Я не розкажу вигадку чергову Про пара-, психо-, мета- надзвичайний Трафунок, про якусь свою пригоду, Про те, як закипів на кухні чайник, Про те, що снилось, і про те, що уявлялось, Про книгу і про птаха за вікном. Мовчатиму, як про якусь банальність, Мовчатиму, немов це моветон. * * * Я мала б бути вдячна тобі дякувати-дякувати трясти бородою А замість того самозакохана-впевнена-жаліючи (хвора, знаєш, скажи мені, попесть мене словами брехливими нещирими солодкими стомлена кицюсонцекоханий)… виколюю тобі очі своїм тілом тліном виглядом виколюю тобі вуха своїми м'ясо (знаєш знаєш заюмилийрідний…) "міазми ядучі" ДІКЕНС Стоятиму, незграбна, у дверях "Я, звісно, розумію, милий пане" Стискатиму кашкета у руках, почервонійю й слів мені не стане. До мене не повернешся лицем, Дивитимешся у вікно байдуже, Нервово якось поведеш плечем. Там за вікном грязюка, дощ, калюжі. * * * безсмертя в тріщинах і в гуркоті спокійні одвічні маски і плащі, підбори з-за рогу визирає безупинність годинника на башті ратушовій під пальцями колючою щокою і шерстю мокрою за плечі обійма шорстке каміння, зазирає в очі, як п*яний блазень, стверджу й питає ізжовклі книги мовою чужою на пальцях залишають запах страти колись давно у довгій синій сукні я йшла на ринок устриці купляти * * * О море, ти рівна до неба подоба, і дихання твоє подібне до порухів вітру! О море, таке непостійне і вічне, ти виток і смерті, й життя, а ще радості й горя! О море, ти тіло моє перетворюєш в зоряний порух, неначе в Чумацькім шляху у твоїх я обіймах, твоє молоко - і гірке, і солодке, О море, ти мати і батько, й грайлива дитина.