Ярослав Кендзьор: До мови звикнуть. Навіть «група 239» звикла до тризуба..., "Україна молода"

Народний депутат від Блоку  «Наша Україна - Народна Самооборона»— про мову і церкву, роботу свого комітету, а також про те, скільки саме держбюджет–2008 «відстібне» на «окультурення» народних мас
 

Депутати підуть до ченців, а прихильники двомовності черпатимуть досвід у США

— Пане Ярославе, а яких саме змін торкнеться новий закон про свободу совісті? Чи йтиметься у ньому, наприклад, про нові умови оренди церквою пам’яток культури? Маю на увазі дуже гостру ситуацію на території київської Нижньої лаври, де церковники в усіх промахах свого господарювання винуватять світське керівництво заповідника, а те, у свою чергу, — Московський патріархат...
— Так, це велика проблема — те, що на 17–му році незалежності з пам’яткою, яку охороняє ЮНЕСКО, так безпардонно поводяться представники неукраїнської церкви, котра, до того ж, не соромлячись, відстоює інтереси іншої держави. Якщо у нас церква відділена від держави, вона не повинна втручатися у дер¬жавні справи і зловживати таким унікальним багатством, як пам’ятки Києво–Печерської лаври. Якщо ми не маємо проблем із функціонуванням Софії (хіба що поруч з заповідником ведеться будівництво, яке загрожує його цілісності), то в Лаврі ми стикаємось із доволі агресивним поводженням церковної установи, тож постає питання: а чи має вона право знаходитись там узагалі?
— Але Московський патріархат звідти вже не виженеш...
— Але й спостерігати далі за тим, як напівграмотні ченці доруйновують заповідник, теж не випадає...
— Гаразд, що конкретно ви пропонуєте для розв’язання цієї проблеми?
— Я думаю, що ми обов’язково будемо практикувати виїзні засідання комітету до Києво–Печерської лаври (які вже проводились, до речі, і в минулому), бо коли ти безпосередньо на місці пересвідчуєшся у тих «дивах», які творять у Лаврі, робота йде якось продуктивніше.
— Хочу уточнити щодо мові: чи є серед останніх законодавчих напрацювань зміни до Закону «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов», на яких наполягає Кабмін?
— Знаєте, на цій Хартії йде велика спекуляція. Чомусь, наприклад, до дії цієї хартії віднесено російську мову...
— Маєте на увазі те, що в Хартії насправді говориться про міноритарні мови, а не про мови національних меншин? Але яким тоді ви бачите статус російської мови?
— Це мова, якою користується певна частина громадян України. У Сполучених Штатах принаймні проживає (за деякими даними) близько мільйона українців, але їхніми мовними проблемами якось ніхто не переймається — це є справою української громади, яка за власний рахунок створює недільні школи, видає журнали тощо. Я не відкидаю добру волю дер¬жави — допомагати у цій справі, але порівняйте, скільки витрачає Україна на комфорт російськомовного населення і що у цьому плані робить Росія? Я противник того, аби щось забороняти, проте вважаю, що 90 відсотків роботи і матеріальних витрат має брати на себе громада. А до української мови як єдиної державної звикнуть, як звикла колись (хоч процес був довгим і болісним) «група 239» до «бандерівського» прапора в стінах Верховної Ради, тризуба та до «Ще не вмерла Україна...».
Тимошенко дала мільярд, а Богословська — свою вимушену згоду
— Пане Ярославе, скільки коштів закладено в бюджеті–2008 на розвиток культури?
— Ви знаєте, мені завжди було прикро усвідомлювати те, що культура у нас — на останньому місці. Що зішкребли з бюджетного «столика» — те й дали на культуру.
— І що, Тимошенко цю традицію продовжує?
— Ні. В бюджеті–2008 асигнування на культуру збільшені дуже суттєво: за попереднього уряду на потреби культури закладалося 88 мільйонів 533 тисячі гривень, а в цьому році — 1 мільярд 160 мільйонів 242 тисячі...
— По–моєму, досить солідно. Але скажіть, будь ласка, наскільки взагалі ефективним є існування Комітету з питань культури і духовності, як і будь–якого іншого профільного парламентського комітету? На що впливають «комітетники»? Чи вплинули ви з колегами, приміром, на суму, яку ви щойно назвали?
— Комітет з питань культури і духовності завжди був проукраїнським. Але Міністерство культури (за винятком 2005 року) належало до сфери впливу Кучми або Януковича — тут, як ви розумієте, виникала певна несумісність. Я — свідок того, як і з Богуцьким, і з іншими міністрами велись дуже гострі суперечки. Зараз ми вперше маємо унікальну ситуацію, коли і Президент, і Прем’єр, і парламентська більшість — одного політичного поля ягоди. Тобто зараз, я думаю, є розуміння того, що культуру необхідно підтримувати.
— З приводу «проукраїнськості». За минулу каденцію (хай вона навіть і була «неповноцінною») ви як член комітету розробили тільки один законопроект — зміни до кримінального законодавства у зв’язку із запереченням Голодомору. Чому такий скромний коефіцієнт корисної дії?
— Минулої каденції по суті не було. Зрозуміло, що під час формування демократичної коаліції (йдеться про 2006 рік. — Ред.) було не до законотворчості. Потім, коли було сформовано «широку» коаліцію, стало ясно, що з такою більшістю жоден законопроект не пройде. Водночас у листопаді 2006–го був прийнятий закон про геноцид, тож як логічне продовження виникла потреба в юридичній підставі для кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору. Однак шлях цього законопроекту обірвався на етапі включення його до порядку денного — за це проголосували 160 депутатів...
— До складу вашого комітету входять десятеро депутатів — при необхідному мінімумі у вісім осіб. Зате в Бюджетному комітеті — натовп. Не скажеш, що «культурний» профіль користується особливим попитом. Що ви про це думаєте? І ще запитання: як до вас потрапила юристка Богословська?
— Ну, пані Інна, я так розумію, прийшла до нас не з власної волі. Вона делегована фракцією «Регіонів» за їх¬ньою квотою... У нас був унікальний за складом комітет у Раді ІІІ скликання — з В’ячеславом Чорноволом, Петром Симоненком, Едуардом Гурвіцем та Леонідом Кравчуком. Щоправда, Симоненка, наприклад, ми взагалі жодного разу не бачили, і Кравчука — так само. А в попередньому парламенті комуністи делегували нам Яна Табачника, який, як не дивно, хотів бути членом комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Тобто, це я до того, що дуже часто до нас приходять люди, які не мають до культури жодного відношення або ж не хочуть мати цього відношення. Як, власне, і інтересу.
 

Про театри також не забудуть, а вивезених фресок складуть повний перелік

— Пане Ярославе, на початку розмови ви згадали про мовні проблеми та закон про свободу совісті. Це й усе, що цікавить профільний комітет Верховної Ради?
— Звичайно, ні. Я не хочу, аби склалося враження, що, окрім цих двох проблем, у нас більше нічого немає. На двох засіданнях комітету, які відбулися до Нового року, ми визначили ще цілу низку питань, що чекають вирішення — приміром, стан закладів культури, які мають статус національних (зокрема, Львівський театр імені Марії Заньковецької). У попередні роки аналогічна увага була до стану Одеської опери — зараз театр, слава Богу, реставрований. Тож ми плануємо провести виїзне засідання комітету в театрі Заньковецької — разом із представниками профільного міністерства і органів місцевої влади.
— А у вас прийнято брати на себе якісь персональні «соцзобов’язання»? Наприклад, конкретно вас цікавить проблема повернення художніх цінностей до України? Цьогоріч ми святкуємо 900–річний ювілей Михайлівського Золотоверхого собору, тож на часі було б згадати, як у 1934–му до Москви звідти вивозили фрески і мозаїки...
— Над цією проблемою комітет постійно працював. І багато що корисного було зроблено — з Франції повернуто архів Винниченка, частина його художніх творів та особистих речей. Наразі ми будемо ставити питання про завершення повного переліку того, що було свого часу вивезено з України зі зруйнованих більшовиками храмів, в тому числі і з Михайлівського Золотоверхого собору...

ДОСЬЄ «УМ»
Кендзьор Ярослав Михайлович
Народився у 1941 році на Львівщині. Освіта вища, закінчив Львівський державний університет імені Франка, факультет журналістики (1963—1966); Львівський інститут фізичної культури (1968—1976). У 1966–му — виключений із Львівського університету за контакти з «дисидентами» — Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом та іншими. З 1970–го — залучений Чорноволом до видання нелегального журналу «Український вісник». У 1972 році — позбавлений роботи і виключений з інституту. Був членом ради обласної філії Української Гельсінської спілки, у 1998—1999 роках очолював редакцію газети «Час». Народний депутат шести скликань. З 2002 року обирається до Верховної Ради за списками «Нашої України». В нинішньому парламенті — заступник голови Комітету з питань культури і духовності.