ХАРКІВ'ЯНИН XIX СТОЛІТТЯ

НАТХНЕННИК КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА

ВИТОКИ КІНЕМАТОГРАФА

ПЕРША СТОЛИЦЯ

НОВА НАУКА - ФІЗИКОХІМІЯ

СТОЛИЦЯ ФІЗИКИ

ПОСЛІДОВНИК ЕВКЛІДА І АРХІМЕДА

ПРЕДТЕЧА ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ

ПОКЛИКАННЯ - В ТРАВАХ І КВІТАХ

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ГЕНЕТИКИ

І РОЗКВІТНУТЬ САДИ УКРАЇНИ

ШОВКОВИЙ ШЛЯХ ДО МЕРЕФИ

«И ВСЕ-ТАКИ Я БЫЛ ПОЭТОМ...»

КОРОЛЬ ГУМОРУ
 

 
ХАРКІВ'ЯНИН XIX СТОЛІТТЯ

«Що се таке?.. крий Матер Божа!» — аж скрикнула ївга, з гори побачивши вже не свій, а ґубернський город; сплеснула руками і не зна куди і розглядати. Так дух і заньмається, і у животі похолонуло. «Дивлюсь, каже, собі, дивлюсь, і кінця не видно. А церков же то, церков!. . А хорoм же то, хорoм!.. Ну, тут коли не пропаду, то добра буду... Та вже ж!» Таким — чужим, великим і незбагненним — сприймають Харків люди патріархального села, герої Квітчиної повісті «Козир-дівка».

А один з героїв «Сватання на Гончарівці», навпаки, підкреслює щедрість, простоту, відкритість харків'ян: «Што за пріятной оцей Харков! Єй, істинно! І за границею такого не видал! Таки што хазяїн, то і доброй чалавєк! Той тєбя просіт абєдать, другой на кунпанію; та всьо с потчи-ванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францію і Рассєю прахадили, а нєтутє такого приязного города! То-то Харковская Русь матушка!» Ці створені письменником образи настільки щирі, а описи такі яскраві, що і через два століття розповідають про той старовинний Харків набагато краще, ніж більшість історичних довідок.

Неможливо оцінити, хто більше вплинув на розвиток Харкова — Квітка — громадський діяч чи Квітка-письменник. Він настільки відчував своє харківське, слобожанське коріння, що в іншому середовищі, я думаю, геніальний його літературний талант міг би і не розкритися повною мірою. Недарма ж найбільшу популярність отримали його українські твори, що розкривають слобожансько-харківський колорит і місцеву ментальність, — саме над ними сміялася і плакала навіть вибаглива російська публіка.

В одному з нарисів відомий своїми критичними висловлюваннями Микола Костомаров визнає: «Немає сумніву, честь зведення рідного слова на вищий ступінь розвитку, ...честь створення малоросійської літератури належить письменнику, який приховує себе під вигаданим ім'ям Основ'яненко». Дійсно, роль Квітки-письменника важко переоцінити. Він є засновником української художньої прози, автором численних робіт з української історії та етнографії, зокрема досліджень, присвячених історії Слобожанщини та міста Харкова. Тому саме Квітці ми багато в чому маємо подякувати за створення і поширення — як зараз кажуть — позитивного іміджу Харкова, що на той час був звичайним ґубернським містом.

Крім того, з іменем Григорія Квітки-Основ'яненка пов'язане заснування й розвиток харківської журналістики, що відіграла провідну роль у перетворенні провінційного Харкова на центр українського культурного відродження. Саме в харківській періодиці — журналі «Украинский вестник», газеті «Харьковский Демокрит», альманасі «Утренняя звезда» та інших — з'являються перші друковані художні твори Квітки. Певний час він був одним з редакторів журналу «Украинский вестник», вів у ньому місцевий відділ. У своїй знаменитій «Історії Слобідської України» Дмитро Багалій пише, що саме завдяки Квітці Харків набув значення літературного центру не тільки для українських, але й для російських письменників: і ті, й інші або листувалися з Квіткою, або заїжджали до нашого міста, щоб з ним познайомитися.

Григорій Квітка був одним з ініціаторів заснування в Харкові професійного театру, що почав працювати в 1812 році. До 1817 року Квітка був його незмінним директором. Саме він запросив до театральної трупи молодого Михайла Щепкіна. У 1836 році на сцені цього театру було здійснено першу постановку Квітчиного «Сватання на Гончарівці». Комедія «Шельменко-денщик» мала шалений успіх не тільки серед харківських глядачів — її ставили також у Петербурзькому імператорському театрі. Протягом театрального сезону 1841 —1842 років п'єсу було показано сім разів на сцені Александринського театру в Петербурзі, вона й сьогодні з успіхом іде на театральних сценах України, Росії, Європи. Шельменко, вийшовши з-під пера автора, давно став фольклорним персонажем — як бравий солдат Швейк або іспанський Фігаро, уособлюючи в собі кращі риси народного характеру.

У тому ж 1812 році одночасно з відкриттям театру за ініціативою Григорія Квітки в Харкові було засновано «Товариство добродіяння» — благодійну організацію, на кошти якої одразу було відкрито Інститут шляхетних дівчат. Це був перший на Східній Україні середній навчальний заклад для жінок, що існував понад століття — аж до 1917 року. Квітка керував його справами і, за свідченням сучасників, для інституту «приніс у жертву весь достаток свій». У листі до Андрія Краєвського він писав: «...На мне лежала обязанность устроить и вести публичное заведение, с шумом и блеском основанное обществом, члены коего на другой день забыли обещание платить деньги, а между тем не оставляли наблюдать за ходом дела». За клопотанням Григорія Квітки Харківський інститут шляхетних дівчат було прийнято «під монаршу опіку» імператриці Марії Федорівни й зараховано до розряду казенних навчальних закладів. У нього вистачило сміливості, переконливості, авторитету впроваджувати нове. Але доводилося постійно боротися із забобонами, а часом і з людською заздрістю. Незважаючи на це, він також добився імператорського дозволу на відкриття в нашому місті кадетського корпусу.

У 1816 році Григорія Квітку було обрано ватажком дворянства Харківського повіту. Загалом він обіймав цю посаду протягом дев'яти років — його обирали тричі. У різні часи Квітка був піклувальником Харківської публічної бібліотеки, головою палати карного суду, суддею — він жив і працював для міста, в якому народився, за долю якого відчував відповідальність, міста, в заснуванні якого брали участь і його прадіди.

Йому пощастило бути визнаним земляками ще за життя — таке трапляється не дуже часто. Додаток до газети «Харьковские губернские ведомости» (№ 33 за 1843 рік) помістив такий некролог з приводу смерті Григорія Квітки-Основ'яненка: «Хто бачив цей винос, не міг не помітити, що все місто глибоко відчувало, кого воно втрачало, що воно все шанувало одного з найвизначніших людей краю! Всі стани, від найвищого до найпростішого, тисячі зійшлися вклонитися праху свого улюбленця. Майдан від будинку, де жив небіжчик, до воріт храму був повен народом, і сльози були видні на очах багатьох... О пів на другу почалася похоронна процесія по Катеринославській вулиці на Холодногірське кладовище. Вся ця широка й довга вулиця була повна народу. На сумну процесію зійшлися не тільки громадяни з усіх кінців міста, а й селяни з ближніх сіл!»

Тож Квітка завжди був улюбленцем — і за життя і за безсмертя.

НАТХНЕННИК КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА

О інститутського курсу історії я свого часу засвоїв, що Микола Костомаров був добре знайомий з російськими революціонера-ми-демократами Олександром Герценом, Миколою Чернишевським та Миколою Добролюбовим, які підтримували його, але незмінно критикували його ліберальну обмеженість та релігійний містицизм. Головною помилкою Костомарова, як нас тоді вчили, був розрив із Чернишевським і зближення з ліберальними націоналістичними колами. Пам'ятаю, на іспиті я розповідав, що найважливіші питання російської та української історії учений тлумачив з позицій буржуазної історіографії, що теорія його була в основі своїй націоналістичною, бо ідеалізувала минуле українського народу, а значить, не була науковою.

Потім з'явилися нові наукові праці, де можна було прочитати про Костомарова — великого українського історика та археографа, фольклориста та етнографа, поета, прозаїка та просвітителя, — проте вони все одно мало що додавали до розуміння його ролі в українській історії та культурі. Лише прочитавши спогади самого Костомарова та його сучасників, я зрозумів, що його професійне становлення відбулося багато в чому завдяки Слобожанщині. Без Харківської школи романтиків, публікацій у харківських альманахах та перших українських книжок Ієремії Галки — такий псевдонім мав тоді Костомаров, — я думаю, не зміг би реалізувати себе великий учений, ідеолог Кирило-Мефодіївського товариства, визначний громадсько-політичний діяч свого часу.

1833 року в шістнадцятирічному віці Костомаров став студентом Харківського університету, і протягом наступних десяти-одинадцяти років його доля була нерозривно пов'язана з нашим містом. Сам Костомаров у своїй «Автобіографії» так описує тогочасне культурне середовище Харкова: «У цей час я зблизився з гуртком молодих людей, так само, як і я, відданих ідеї відродження малоруської мови і літератури...» Як писав один із сучасників Миколи Костомарова, Харків того часу з його університетом можна було порівняти з островом в українському морі: місто в буквальному розумінні являло собою український інтелектуальний центр. Саме це середовище сформувало Костомарова як науковця. Але він пішов далі.

Він вважав, що «історію треба вивчати не за мертвими літописами й записками, а і в живому народі», і тому звертав особливу увагу на слобожанський фольклор та етнографію. За спогадами сучасників, багато хто не розумів його, дехто критикував, а хтось вважав його дослідження не-достойними науки. Проте наполегливий учений не дуже зважав на це. Навіть після засудження його дисертації до спалення через неофіційне тлумачення автором певних історичних фактів Костомаров усе одно обрав предметом нової дисертації те, що йому було цікаво, те, що він сам вважав гідним дослідження, — народні пісні.

У тридцяті роки XIX століття в нашому місті виник гурток під назвою «Харківська школа романтиків», що об'єднав тих, хто прагнув проявити себе на терені літератури й науки. Але головною метою харківських романтиків став захист літературного статусу української мови, доведення того, що вона не є наріччям російської чи польської мов, а має повну самостійність. Видання Харківської школи романтиків започаткували традицію українських літературних альманахів, які в умовах заборони в царській Росії стали ледь не єдиною можливістю для підтримки та розвитку українського культурного життя. Першою україномовною книжкою, можливо, на всій території України, було саме видання харківських романтиків — альманах «Утренняя звезда», що побачив світ у 1834 році. Тож гурток був дійсно значним літературним явищем, аналогів якому в Україні на той час не існувало. Згодом Костомаров став одним з його незаперечних лідерів.

У Харкові наприкінці 1830-х — на початку 1840-х років Микола Костомаров відбувся як український поет. Тут одна за одною виходять його українські книжки «Сава Чалий», «Українські балади», «Вітка». В альманасі «Сніп» було надруковано його віршовану історичну трагедію «Переяславська ніч». Ці твори стали справжньою подією в українській літературі. Уже після смерті Костомарова трагедію «Переяславська ніч» було перекладено російською мовою. Я думаю, цей факт — ще одне свідчення значущості костомаровського доробку харківського періоду.

Зауважу, що, приїхавши до Харкова на початку 1830-х років, Костомаров вивчав українську мову, як писав він у «Автобіографії», влаштовуючи собі етнографічні екскурсії Харківською ґубернією. Один із його сучасників, Ф. Неслуховський, писав, що саме в Харкові Костомаров став людиною «національного типу»: «Як син свого народу, він любив рідне повітря, хотів ним дихати і бажав, щоб кожному було надано це право. Людей, готових убити духовне життя чужої їм народності, він порівнював з Іродом, який, прагнучи згубити Христа, велів перебити всіх його однолітків; невинних жертв загинуло багато, а Христос залишився живим і неушкодженим».

У 1844 році Костомаров назавжди залишає Харків. У його житті починається новий період, пов'язаний, перш за все, з діяльністю Кири-ло-Мефодіївського товариства. Він деякий час мешкає в Києві, пише програмну для кирило-мефодіївців «Книгу буття українського народу», через свою діяльність у товаристві опиняється в Саратові, досліджує історію України та Росії, очолює гурток товариства «Громада» у Петербурзі... Та ми завжди пам'ятатимемо його передусім як випускника Харківського університету, «харківського романтика», внесок якого в українську культуру важко переоцінити.

ВИТОКИ КІНЕМАТОГРАФА

Іноді, дивлячись на технічні досягнення сучасності, що стали вже звичними, дивуєшся, як швидко змінюється первісний вигляд того чи іншого винаходу. Наприклад, кінематограф. Винахід братів Лю-м'єр змінився так, що вони самі його, минуло, не впізнали б, хоча з часу першої зйомки і першого показу фільму минуло трохи більше ста років.

Безперечно те, що брати Луї та Огюст Люм'єр були першими менеджерами від кіно. Вони не тільки винайшли технічний пристрій «кінематограф», удосконаливши апарат Томаса Едісона, але й змогли розгледіти комерційну складову у, здавалося б, суто технічній справі. За два роки після першого кінопоказу, який відбувся 28 грудня 1895 року в Парижі, брати Люм'єр зняли близько п'ятдесяти фільмів, започаткувавши у такий спосіб потужну галузь сучасної світової економіки — кіноіндустрію. Проте вони не перші в світі, хто винайшов та використав кінематограф.

На рік раніше від відомого на весь світ сеансу на Бульвар-де-Капю-син, у січні 1894 року, механік Новоросійського (Одеського) університету Иосиф Тимченко на IX з'їзді лікарів та природознавців у Москві демонстрував свій апарат для показу «фотографій, що рухаються». Він представив аудиторії два перших у світі фільми — «Списометальники» та «Вершники». Обидва вони — кожний довжиною у хвилину — були зняті в 1893 році на Одеському іподромі. На жаль, цей винахід так і не був запатентований і використаний у майбутньому, а Тимченко переключився на виготовлення іншої апаратури — для медичних операцій, астрономічних досліджень, — залишивши пальму першості французам... Я читав, що зараз цей перший у світі кіноапарат знаходиться у сховищі Московського політехнічного інституту. Історію не змінити. Але нам варто знати, що Тимченко, який випередив братів Люм'єр, деякий час жив у Харкові, навчався в механічних майстернях Харківського університету, де, власне, і дійшов ідеї майбутнього апарата.

Втім, Харкову належить і незаперечна першість у кінематографі: у нашому місті вперше в Україні був проведений публічний кіносеанс. Лише за кілька місяців до того, 4 травня 1896 року, подібне дійство відбулося в петербурзькому театрі «Акваріум» (зараз — павільйон № 4 кіностудії «Ленфільм»). А перший показ фільму в Харкові відбувся 1 грудня 1896 року в оперному театрі.

Його організував Альфред Федецький — один з кращих фотографів того часу. Його майстерню на вулиці Сумській часто відвідував Петро Чайковський, один з найкращих і найвідоміших фотопортретів якого «зробив» саме Федецький. Більше того, він вважався особистим фотографом династії Романових.

Федецький був природженим новатором — цікавився новими технічними винаходами, успішно експериментував у фотографії. Він часто привозив з міжнародних фотовиставок нове обладнання для свого ательє, а у вересні 1896 року привіз до Харкова справжнє диво — апарат виробництва братів Люм'єр, який дозволяв знімати об'єкти, що рухаються, та демонструвати зображення на екран. Невдовзі він зняв процесію перенесення Озерянської ікони Божої Матері з Курязького монастиря до Харкова, джигітування козаків Оренбурзького полку на Харківському іподромі та відбуття поїзда з харківського вокзалу. Це була перша кінозйомка на території України! Саме ці записи і побачили перші харківські кіноглядачі. Кінематограф захопив фотографа: він активно знімав нові сюжети в Харкові і Москві, а в 1897 році показував фільми в залі Дворянських зборів та в Товаристві хорового співу. Але на цьому зупинився. Можливо, кінозйомки були надто дорогими і не виправдовували себе. А можливо, він просто вирішив повернутися до фотомистецтва, в якому був справжнім професіоналом.

Кіносеанси Федецького мали величезний успіх серед харків'ян. На перші з них квитки розкуповували миттєво. Так кіно зайняло важливе місце в культурному житті Харкова. Проте перший харківський кінотеатр було побудовано лише в 1908 році на вулиці Єкатеринославській (зараз — вулиця Полтавський шлях, 6). Він належав братам Боммер і мав таку ж назву. До речі, нещодавно кінотеатр повернув собі перше ім'я, що, погодьтеся, є дуже символічним. Уже через дев'ять років з моменту відкриття «Боммера», у 1917 році, в Харкові працювало близько двадцяти кінотеатрів.

Зараз ми вже настільки звикли до тих «картинок, що рухаються», що навіть не уявляємо без них свого повсякденного життя. Проте варто пам'ятати, що кіномистецтво харків'яни отримали в подарунок не з-за кордону. Це відбулося завдяки наполегливості, праці і завзяттю наших з вами земляків.

ПЕРША СТОЛИЦЯ

1923 року в одному зі своїх віршів відомий український поет П. Тичина звертався до міста, де жив і працював на той час, з такими словами: «Харків, Харків, де твоє обличчя?». Гортаючи сторінки історії, ми можемо з упевненістю сказати, що «обличчя» Харкова отримало притаманні йому зараз риси завдяки кільком важливим чинникам. Головні серед них — відкриття в нашому місті університету, побудова залізниці, а також статус столиці України, який Харків мав у 1919—1934 роках. З часом вираз «перша столиця» став ідіоматичним, перетворився на збірний образ процесів у різних сферах життя, що відбувалися на Харківщині впродовж 20—30-х років XX століття. Для мене особисто перша столиця асоціюється з духовною та інтелектуальною, а не адміністративною першістю Харкова. Цю його особливість я дуже гостро відчув, коли деякий час працював у Києві. Саме цієї унікальної харківської атмосфери мені тоді так не вистачало!

Події, що відбулися на території колишньої Російської імперії після повалення царського режиму, безумовно, мали величезний вплив на розвиток усіх без винятку міст і селищ. Проте ситуацію, що склалася в Харкові, можна вважати особливою, бо вже на той час він був політичним, промисловим і культурним центром України. Історики зазначають, що восени 1917 року Харків перетворився на арену гострої політичної боротьби: жодна з партій не мала тоді вирішального впливу. Беручи до уваги політичну ситуацію на інших українських землях, не дивно, що лише задва роки (з грудня 1917 по грудень 1919 року) влада в Харкові змінювалася вісім разів.

Набуття Харковом особливої ваги в політичному просторі того часу можна віднести до 11 —12 грудня 1917 року, коли в нашому місті відбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Саме на ньому було проголошено створення Української Народної Республіки, затверджений її уряд — Народний Секретаріат. Отже, у Харкові з'являється модель української державності, альтернативна Центральній Раді в Києві. Наприкінці 1917 — на початку 1918 років у місті виникають важливі адміністративні установи — Державна скарбниця Української республіки та Південна обласна рада народного господарства (ПОРНГ), що діяла на території кількох українських ґуберній.

Розуміючи стратегічну важливість нашого міста, контроль над ним намагалися отримати різні політичні сили. Так, 8 квітня 1918 року Харків зайняли німці — почалося правління уряду гетьмана Скоропадського. У ніч з 17 на 18 листопада 1918 року була встановлена влада Директорії, що продовжувалася до 3 січня 1919 року, коли місто знову перейшло під контроль радянської влади. Саме тоді сюди переїхали Центральний Комітет КП (б )У і Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Харків став столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки.

До кінця червня 1919 року, коли влада перейшла до денікінських військ, у Харкові постійно відбуваються з'їзди і зібрання, організовуються комітети, видаються постанови і приймаються рішення, що обумовлюють розвиток не лише самого міста, а й усієї української території. Так, 10 березня 1919 року на ІІІ з'їзді Рад України приймається перша Конституція Української СРР, обирається Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад України (ВУЦВК), який очолив Г. І. Петровський, формується Рада Народних Комісарів УРСР під головуванням X. Г. Ра-ковського. Після звільнення Харкова від денікінців, у грудні 1919 року, місто знову стає столицею УСРР, виконуючи цю функцію до 1934 року.

У ці роки Харків перетворився на адміністративний центр, у ньому розвинулася потужна управлінська інфраструктура. Тут працювало багато державних установ, що забезпечували керівництво новоствореною радянською республікою.

Закінчення Громадянської війни та іноземної інтервенції дозволило Харкову повною мірою реалізувати себе як центр новоствореної республіки. Відбудова, розпочата у всіх сферах життєдіяльності, багато в чому ґрунтувалася на принципах нової економічної політики (непу), яка вже в перші роки довела свою ефективність. Саме з Харкова — столиці Радянської України — почалися поступові зрушення у пожвавленні роботи промисловості, відроджувалися традиційні форми підприємництва, налагоджувалося економічне життя.

Уже в 1923 році в Україні відновлюється біржова торгівля. У той же час відроджуються ярмарки. Один з найбільших та найвідоміших з них — Хрещенський, що до революції був візитівкою Харкова, — отримує статус всесоюзного. Так повертається споконвічна слобожанська традиція, а Харків зберігає компетенцію провідного комерційного центру республіки і всього Союзу.

На 1933 рік у місті було споруджено двадцять шість нових підприємств. Серед них — відомі на весь світ гіганти ХТЗ і Турбінний завод, цілий ряд підприємств легкої та харчової промисловості. До того ж, промисловий комплекс Харкова, що сформувався у дореволюційний період, вимагав серйозної реконструкції. Саме тому на багатьох підприємствах розпочали активну добудову нових цехів, встановлення більш сучасного обладнання, що дозволяло вирішувати нагальні проблеми періоду індустріалізації. Неабияку роль у промисловому розвитку Харківщини відіграв голова Раднаркому УРСР В. Чубар.

Очевидно, що активне будівництво сприяло міграції: заради отримання роботи люди приїжджали до Харкова з різних міст і сіл України, навіть з інших республік Союзу. Саме тому в місті постійно виникали нові житлові райони — Харків збільшувався, а разом з ним постійно зростала кількість нових шкіл. За час перебування столиці в Харкові все більше людей отримували можливість здобути середню освіту: якщо в 1926 році в нашому місті було п'ятдесят шість середніх шкіл, то в 1936 році їх кількість збільшилася до ста сімнадцяти.

Постійні зміни відбувалися і у вищій освіті, зокрема, з початку 1920 року вступає в дію інструкція Наркомосвіти УСРР і починається реорганізація університетів. Для Харкова це означало відокремлення від Харківського університету деяких факультетів і створення самостійних вищих навчальних закладів — процес неоднозначний, можливо, навіть руйнівний для будь-якого класичного університету.

Але кожна медаль має два боки. Сталося так, як сталося: на базі відокремлених освітніх структур з'явилися майбутні юридичний і медичний інститути, а також Харківський інститут народної освіти (ХІНО), реорганізація якого привела до утворення ще декількох навчальних закладів. Зрештою, саме з того часу Харків на довгі роки став однією з визнаних освітніх столиць не тільки України, але й усього СРСР. Крім того, відкривалася велика кількість нових навчальних підрозділів — відповідь на вимоги часу. Так, скажімо, у Технологічному інституті з'явилися інженерно-будівельний (1920), електротехнічний (1921) факультети, авіаційне відділення механічного факультету (1923). Не намагаючись зараз прослідкувати всю історію формування мережі харківських вищих навчальних закладів, я хочу, в першу чергу, зазначити: реорганізація старих вузів, створення нових, поступове збільшення числа студентів стали важливим чинником перетворення Харкова в наш час на студентське місто. Це те, чим усі ми справді можемо пишатися.

У 1920-ті та 1930-ті роки не було, мабуть, такої сфери життя, де б не відбувалися постійні зміни і реорганізації. Не оминула ця доля і науку. Як відомо, основним структурним елементом науки в СРСР став науково-дослідний інститут (НДІ). А Харків як «перша столиця» став домівкою великої кількості подібних установ. НДІ почали з'являтися в Харкові ще з 1919 року. «Першими ластівками» стали медичні установи — Український органотерапевтичний інститут (1919), Українська рентгенівська академія (1920; зараз — Інститут медичної радіології імені С. П. Григор'єва), Український інститут клінічної психіатрії та соціальної психології (1926) та багато інших. Розвиток будівництва, процес індустріалізації, що набирав обертів, існуюча проблема проектування нових підприємств, звичайно ж, мали спиратися на розробки прикладної науки. Це було поштовхом для виникнення в Харкові великої кількості галузевих НДІ, проектно-конструкторських інститутів. Серед них — Український державний науково-дослідний вуглехімічний інститут, Державний інститут проектування міст, інститут «Діпротракторсільгоспмаш», Хімбуд, завданням якого було проектування хімічних заводів, Стромпро-ект, що спеціалізувався з проектування заводів будівельних матеріалів, та багато інших. Окремо варто сказати про Український фізико-техніч-ний інститут (УФТІ) —наукову установу академічного профілю, що була створена в Харкові в 1928 році.

Тогочасний Харків стає місцем проведення великої кількості значних наукових форумів. Зокрема, тут проходили перший Всеукраїнський з'їзд бактеріологів та епідеміологів (1920), перший Всесоюзний математичний з'їзд (1930), Всесоюзний з'їзд фізіологів (1930) тощо. Крім того, в Харкові продовжують виникати та ефективно працювати різні наукові товариства. Досить відомою була заснована в 1926 році Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), у роботі якої брали участь А. Ю. Кримський, П. Г. Тичина, А. П. Ковалівський та інші.

Немає сумніву, за час, поки столиця знаходилася в Харкові, значно посилився його освітній та науковий потенціал. Це, до речі, відбилося й на структурі населення — зараз сьома частина працездатних харків'ян має відношення до науки та освіти. Такого показника не має жодне українське місто! Разом з тим, Харків переживав період культурного ренесансу. Нова українська радянська культура, що тоді починала формуватися, була пов'язана, передусім, з Харковом. Упевнений, українська культура того часу багато в чому увібрала в себе традиції нашого міста, що формувалися століттями, стала рефлексією тих процесів і феноменів, що народжувалися і формувалися в Харкові.

Перш за все, статус столиці вимагав від архітекторів більшої уваги до забудови міста та спеціальних інструкцій, що регламентували, як мають виглядати фасади будівель. «Великий будівельний майданчик», на який Харків був схожий в середині 1920-х років, поступово перетворювався на зразок нового архітектурного стилю. Так з'являлися майдан Дзержин-ського (зараз — майдан Свободи) іДержпром, Будинок проектів (зараз — будівля Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна) і Будинок кооперації (останнім часом там знаходилися факультети військового університету, зараз будівля передана Харківському національному університету), Готель «ІІІ Інтернаціонал» (зараз — готель «Харків») та ансамбль майдану Тевелєва (нині — Конституції), а також чимало інших будівель у різних частинах міста.

У ті часи до Харкова їхали не лише як до промислового центру, де можна легко влаштуватися на роботу. Передусім, багатьох вабили атмосфера, в якій народжувалися ідеї, унікальний креативний дух, яким, здавалося б, було насичене харківське повітря. Тут знаходилася Спілка селянських письменників «Плуг», штаб-квартира пролетарських письменників «Гарт», постійно проводилися з'їзди письменників, різноманітні конференції та виставки. Саме в Харкові в цей час можна було зустріти О. Довженка, В. Сосюру, П. Тичину, В. Блакитного, М. Хвильового та багатьох інших. У 1924—1926 роках тут жив М. Островський, чий роман «Як гартувалася сталь» став, з одного боку, символом радянської епохи, а з іншого, позачасового, — пам'ятником справжній мужності та непереможній любові до життя.

Перша столиця стимулювала дискусії, творчий пошук, нестандартний підхід до вирішення, здавалося б, буденних проблем. Так з'являлися

Спілка пролетарських письменників України (1923), ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури (1925), ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (1927)... Також створювалися об'єднання архітекторів, композиторів, музикантів, художників — важко знайти напрям, за яким у Харкові не було на той час окремої «професійної організації»! Особливого значення набуває розвиток театрів і музеїв, починає працювати Державний хор України (пізніше він отримав назву Хор імені М. Леонтовича).

Говорячи про «культурне будівництво» тієї доби, треба згадати голову Комісаріату освіти М. Скрипника. Саме він якнайактивніше сприяв українізації шкіл республіки, відродженню української преси. Це йому належить ідея створення двадцятитомної великої «Української Радянської Енциклопедії» — проект, що був заборонений як націоналістичний. Врешті-решт, саме він як комісар освіти підписав відомий «харківський правопис» 1928 року, над яким працювали українські мовознавці (А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило та інші) та літератори (С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий). На жаль, цей проект також був заборонений.

У двадцяті-тридцяті роки XX століття Харків був третім культурним центром СРСР після Москви і Ленінграда. Незважаючи на перенесення столиці до Києва в 1934 році, він зміг зберегти це звання. Початок епохи змін у 1920-х викликав значні перетворення в усіх сферах життя. Для Харкова вони виявилися життєдайною водою, що зберегла та примножила досягнення минулих поколінь. «Перша столиця» — це не лише інша назва нашого міста, це ціла епоха, що зробила Харків таким, який він є зараз.

НОВА НАУКА - ФІЗИКОХІМІЯ

Прізвище Бекетових належить до тих, почувши яке, не одразу розумієш, про кого саме з цієї видатної родини йде мова. Бекетови прославилися в хімії і ботаніці, в архітектурі та літературі. Навряд чи хтось візьметься визначити, хто з них був найбільш талановитим. Кожний з них зробив певний внесок у духовну й інтелектуальну скарбницю України і світу.

Микола Миколайович Бекетов — один із засновників сучасної фізичної хімії, науки цікавої і складної. Професор Харківського університету, відомий своїм викладацьким талантом. Громадський діяч, який піклувався про розвиток Харкова. Батько архітектора Олексія Бекетова, чиї будинки є окрасою нашого міста.

М. М. Бекетов народився 1 січня 1827 року в Пензенській ґубернії в родині морського офіцера Миколи Олексійовича Бекетова. Навчався у Першій Санкт-Петербурзькій гімназії, потім на відділенні природничих наук філософського факультету Санкт-Петербурзького університету. Незадоволений обсягом викладання хімії, майбутній вчений перевівся до Казанського університету, де тоді викладав видатний хімік-органік Зінін (до речі, тезка Бекетова — теж Микола Миколайович). Здавалося, Бе-кетов мав би наслідувати вчителя й вивчати органічні речовини, але сталося інакше — молодий учений зацікавився фізичною хімією, яка тільки починала з'являтися в той час.

У 1849 році М. Бекетов закінчив університет зі званням кандидата природничих наук і повернувся до Петербурґа разом із Зініним. У його лабораторії він виконав магістерську дисертаційну роботу, яка поклала початок широкій програмі фізико-хімічних досліджень. У 1853—1855 роках М. М. Бекетов — асистент кафедри хімії і технології Санкт-Петербурзького університету. А з липня 1955-го розпочався його харківський період — він професор Харківського університету. Наукова діяльність Бекетова продовжувалась майже шістдесят років, і весь цей час був присвячений фізичній хімії. Про Бекетова-хіміка можна говорити довго й змістовно — серед його досягнень є і теоретичні, і практичні здобутки. Наприклад, ще за чотири роки до сформулювання Менделєєвим його періодичного закону М. Бекетов стверджував, що питома вага елементів визначає більшість їх властивостей. Він же є винахідником способу отримання сірки з гіпсу і відбілювання хлором паперу та тканин.

Але наука — це не єдине, чим славний цей харків'янин. Якби не його зусилля, навряд чи в 1869 році в Харкові виникло б Товариство розповсюдження грамотності в народі. Він сприяв заснуванню Товариства допомоги нужденним студентам. Бекетов був ініціатором і організатором створення Харківської публічної бібліотеки, будівлю якої безкоштовно спроектував його син. Він був одним із найактивніших учасників того духовно-просвітницького руху, який вирував у Харкові у другій половині XIX століття зусиллями інтелігенції нашого краю, зокрема родин Беке-тових, Алчевських.

Микола Миколайович багато зробив для становлення хімічної науки в Харківському університеті. Щойно прийшовши на кафедру хімії, він, незважаючи на значне лекційне навантаження, налагодив роботу лабораторій для учбових та науково-дослідницьких занять — а цього раніше не було. Його наполегливість в організації самостійної роботи студентів зросла після перших успіхів його учнів та підкріпилася під час тривалого закордонного відрядження, де вчений, серед іншого, знайомився й з організацією наукової діяльності в європейських університетах. Тож широким впровадженням студентських досліджень з хімії університет має завдячувати саме Миколі Бекетову.

У 1860 році М. Бекетов уперше в світовій практиці ввів фізичну хімію — він захоплювався і глибоко займався нею сам — як окрему дисципліну університетської програми, видав підручник «Фізикохімія», яким користувалося не одне покоління фізиків і хіміків, налагодив активну роботу Харківського фізико-хімічного товариства при університеті. А як тільки університет отримав можливість вирішувати питання внутрішнього устрою самостійно, Микола Бекетов наполіг на розділенні фізико-мате-матичного факультету на три напрями: математичний, природничих наук та фізико-хімічний. Це було перше в Росії фізико-хімічне відділення, яке діяло майже двадцять років — аж до від'їзду Бекетова до Санкт-Петер-бурзької академії наук та змін в університетському статуті. У 1886 році фізико-хімічний напрям було скасовано, і обсяг викладання хімії значно скоротився. Пізніше харківські вчені неодноразово намагалися відродити фізико-хімічний розряд в університеті, і це вдалося у 1926 році зі створенням кафедри фізичної хімії.

Микола Бекетов — без перебільшення видатний хімік, який сформував і передав своїм учням особливий стиль наукового та природничого мислення. Цьому стилю притаманна відмова слідувати науковій моді, прагнення до всебічного розгляду досліджуваного явища, пошук його глибинних причин, високий рівень узагальнення і глибина аналізу. Цей підхід не дуже популярний, бо далеко не всім він під силу. Але саме він дав можливість ученому досягти блискучих результатів світового рівня. Сучасні досягнення харківської хімічної школи демонструють, що уроки Миколи Бекетова не пройшли дарма. А його стиль мислення — це добрий приклад роботи не тільки для хіміків чи фізиків, але й для будь-кого, хто займається складними і різноплановими проблемами.

СТОЛИЦЯ ФІЗИКИ

1928 рік. У країні повним ходом йде індустріалізація, за рік почнеться перша п'ятирічка. Все вище в небо здіймається гігантський Держпром, столичний Харків знаходиться на порозі ще більш грандіозних будівництв — турбінного і тракторного заводів. Це був час сміливих планів і надій.

28 лютого 1928 року академік А. Ф. Йоффе, директор Ленінградського фізико-технічного інституту, пише листа голові колегії Науково-технічного управління Вищої Ради народного господарства (НТУ ВРНГ) СРСР В. М. Свердлову, в якому пропонує організувати в Харкові фізи-ко-технічний центр, «який об'єднав би місцеві, на цей час розпорошені, сили», і розвинути його «до розмірів, що відповідали б промисловому і культурному значенню цього міста». Ця ідея була палко підтримана НТУ ВРНГ УРСР, і вже 16 травня в Харкові, у приміщенні НТУ по вулиці Карла Лібкнехта, 18/20 (зараз — вулиця Сумська), відбулося засідання колегії Науково-технічного управління. З доповіддю виступив Абрам Федорович Йоффе:

«У перші десять років радянської влади фізика концентрувалася в Москві і Ленінграді. Процес утворення в цих містах фізичних інститутів викачав з країни всі таланти. Тепер настав час децентралізації фізики, час створення інститутів на периферії. Централізація дуже небезпечна. Однією з причин високого стану техніки в Німеччині є децентралізація. Наукові центри розкидані там по всій країні, що підвищує її загальний культурний рівень і запліднює науку. Інститут, який має бути зв'язаний з промисловістю, повинен бути там, де є заводи, де є промисловість. У цьому відношенні доцільно створити центр саме в Харкові».

Після тривалої дискусії було ухвалено рішення про створення Українського фізико-технічного інституту, який «повинен буде залучати до своєї роботи науково-технічні сили республіки й встановлювати тісний зв'язок із заводськими лабораторіями та науково-технічними установами», сполучаючи фундаментальний підхід до вирішення проблем з практичною спрямованістю робіт і широтою досліджень. Передбачалося, що в інституті буде створено єдину в країні лабораторію низьких температур, з потужною установкою для отримання «рідкого повітря, водню і гелію», що стане центром тяжіння для фізиків усього Союзу. Також була підтримана пропозиція Йоффе спрямувати до Харкова частину провідних фахівців Ленінградського інституту «з таким розрахунком, аби у Харкові відразу заснувалися усі можливі напрями». З Ленінграда також мали приїхати Кирило Дмитрович Синельников та Олександр Ілліч Лейпунський зі своїми лабораторіями, професори Д. С. Штейнберґ, А. В. Желехов-ський, Д. А. Рожанський та інші. Очолити ж майбутній інститут мав Іван Васильович Обреїмов — уже відомий на той час фізик-експериментатор у галузі низькотемпературної спектроскопії та фізики твердого тіла.

Автори відомої книги «Дело УФТИ. 1935—1938» пишуть, що Обреїмов «за неймовірно короткий строк, буквально на пустому місці зумів спроектувати і збудувати головний корпус інституту, житлові будинки, механічні та склодувні майстерні, наукову бібліотеку, укомплектовану всіма журналами з фізики, що видавалися на той час, закупити нове обладнання і першокласні прилади (головним чином, імпортні), розбити сад і квітники по всій території інституту. І, головне, І. В. Обреїмов намітив основні напрями наукових досліджень УФТІ та зібрав у його стінах надзвичайно талановитих молодих людей». Коли Обреїмов показав проект будівлі лабораторного корпусу німецькому фізико-хіміку, Нобелівському лауреатові Фріцу Ґаберу, той дві години розглядав креслення і сказав: «Якщо вам удасться здійснити задумане, то ви будете мати кращий фізичний інститут у Європі».

Так і сталося. Вже у 1935 році, на виїзній сесії Академії наук СРСР, що проходила в Харкові, академік Вавилов сказав, що вчені інституту «роблять понад чверть усієї фізики в СРСР», а на початку шістдесятих президент АН СРСР Мстислав Келдиш наголосив, що ряд отриманих ними результатів «перевищує світовий рівень досягнень у відповідних галузях сучасної науки».

У стінах ХФТІ виросло багато поколінь яскравих талановитих учених. Тут працювали такі гіганти, як І. В. Обреїмов, Л. В. Шубніков, О. І. Лейпунський, К. Д. Синельников, Г. Д. Латишев, А. К. Вальтер, Л. Д. Ландау, І. В. Курчатов, М. Є. Алексєєвський, Л. Ф. Верещагін, Є. М. ЛіфшицьтаІ. М. Ліфшиць, Б. І. Іванов, А. О. Слуцкін, С. Я. Брауде, О. Я. Усиков, О. І. Ахієзер, Б. Г. Лазарєв та багато інших видатних умів сучасності. Тут бували Нільс Бор, Жоліо-Кюрі, Перрен та багато інших наукових світил.

Навіть дуже далекі від науки люди знають, що в Харкові було розщеплено ядро атома літію, зріджено водень і гелій, збудована радіолокаційна установка, засновано всесвітньо відомі наукові школи. ХФТІ став справжньою столицею досліджень у галузі атомної енергетики й низьких температур та фізики твердого тіла, родоначальником високовакуумної техніки в СРСР, джерелом постачання промисловості нових матеріалів, технологічних процесів та установок.

Майже всі фізичні науково-дослідні інститути України своїм корінням поєднані з Харківським фізико-технічним інститутом, успадкували від нього традиції творчості, стиль і методи наукової роботи. Запроваджені в інституті наукові дослідження створили передумови для створення в Харкові інших славетних інститутів — Інституту радіофізики та електроніки (1955), Фізико-технічного інституту низьких температур (1960) та інших.

Інститут кілька разів змінював свої назву і статус. У 1939 році Український фізико-технічний інститут перетворився на Фізико-технічний інститут АН УРСР. У 1973 році він став Харківським фізико-технічним інститутом Міністерства середнього машинобудування СРСР. Указом Президента України в 1993 році інституту було надано статус першого в Україні Національного наукового центру.

Сьогодні ХФТІ залишається на вістрі світового наукового процесу, активно розширює міжнародне науково-технічне співробітництво, працює на процвітання Харківщини і є невід'ємною складовою її іміджу як інтелектуальної столиці України.

ПОСЛІДОВНИК ЕВКЛІДА І АРХІМЕДА

Автором першого трактату з математики, що дійшов до нас, є давньогрецький математик Евклід, і його робота, серед іншого, містить виклад елементарної геометрії. Біля витоків геометрії був іще один фундатор античної науки — Архімед. У часи, ближчі до нашого, в геометрії відзначилися Декарт і Ейлєр, Паскаль і Гаус, Лобачевський і Ри-ман. А на початку 80-х років минулого століття Американське математичне товариство, видавши монографію Олексія Васильовича Погорєлова, назвало його «найвидатнішим геометром XX століття». Таку характеристику харківський науковець здобув не випадково: він зумів розв'язати задачі, які сформулювали ще видатні математики ХІХ та початку XX століття, і які до нього залишалися нерозв'язаними. Але видатний геометр відомий чи не кожній сім'ї не через свої визначні досягнення світового рівня. Декілька поколінь знають його як автора підручника з геометрії, за яким навчаються учні 7—11 класів, а часто, разом з дітьми, — і їхні батьки.

Цікаво, що Погорєлов з дитинства не тільки виявляв блискучі математичні здібності, але й добре малював. Тому батьки вагалися, за яким напрямком має отримувати вищу освіту їхній син. Математика переважила — вирішили, що малюванням у часи індустріалізації (а це був кінець 30-х років) не проживеш, і Олексій вступив до математичного відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Не знаю, як би склалася його доля як художника, але як математик він досяг чи не найвищих висот.

Коли почалася Велика Вітчизняна, студента Погорєлова було мобілізовано і направлено на навчання до Військово-повітряної академії ім. М. Є. Жуковського. По закінченні навчання він працював інженером-конструктором у Центральному аерокосмічному інституті ім. М. Є. Жуковського. Дуже хотілося повернутися до геометрії, яка захопила юнака з першого курсу університету, тому одночасно з роботою Погорєлов навчався в аспірантурі у Миколи Єфімова, професора Московського університету, консультувався з Олександром Александровим. Обидва відзначали виняткові здібності аспіранта. У 1947 році, успішно захистивши дисертацію, молодий учений повертається до Харкова. Спочатку Олексій Васильович працював у Харківському університеті: тут він захистив докторську дисертацію, викладав, очолював кафедру геометрії. Аз 1960 року Погорєлов завідував відділом геометрії математичного відділення ново-створеного Фізико-технічного інституту низьких температур (ФТІНТу). За 40 років роботи в цьому інституті він вирішив у геометрії чи не всі найскладніші задачі, і за ці роботи науковцю були присвоєні найвищі державні нагороди — Ленінська премія (1962) та Державна премія УРСР (1973).

Наукова діяльність Погорєлова виходить далеко за межі «чистої», теоретичної математики. По-перше, він приділяв багато уваги технічним розробкам, маючи неабиякий талант інженера. Так, працюючи у ФТІНТі, Олексій Васильович одним з перших у СРСР запропонував нову конструкцію кріотурбогенератора (пристрою для зрідження газів за допомогою турбіни), над яким працював інститут, і це стало поштовхом у розвитку виробництва машин для застосування холоду в різних галузях.

Для мене було несподіванкою зустріти також інформацію про удосконалення Погорєловим котушки для спінінга — як рибалка, я можу зрозуміти його потяг до довершеної рибальської техніки. А ще він захоплювався фотографією: збирав апарати, мав винаходи для корекції кольорів фотографії і просто любив фотографувати.

Ще один напрям його роботи — розробка підручників різного рівня і для вузів, і для шкіл. Олексієм Васильовичем написано безліч монографій, лекцій з основних розділів геометрії для вищої школи, які перекладено кількома мовами, та відомий багатьом учням і батькам підручник з геометрії для школярів — з 1982 року його використовували всі школи Радянського Союзу, і зараз в Україні він є основним підручником для середньої школи. Погорєлов присвятив не один рік роботі над цим підручником: доповнював новими матеріалами, удосконалював існуючі, консультувався зі шкільними вчителями, доводив вірність свого підходу... Як на мене, результат роботи вартий зроблених зусиль. Мої діти користувалися саме підручником Погорєлова, тож, зрозуміло, і мені доводилося розв'язувати деякі з його задач. Думаю, це справді рідкісний дар — бути академіком і дохідливо пояснювати учням середньої школи ази науки, про яку знаєш майже все. І Погорєлову це справді вдалося. Впевнений, що автори сьогоднішніх підручників багато в чому використовують той безцінний методичний матеріал, який закладено в роботі Олексія Васильовича.

Видатного геометра не раз запрошували працювати до Московського та Ленінградського університетів, інших установ, але він залишався вірним Харківщині. За значний внесок у розвиток науки і освіти на Харківщині Погорєлову були присвоєні звання почесного доктора Харківського університету і почесного громадянина Харкова. Олексія Васильовича не стало у 2002 році, але те, що результати його роботи ще довго будуть використовувати математики, інженери і педагоги, — безсумнівно. Всі ми, жителі Харківської землі, можемо пишатися, що наш земляк додав до чільних галузей науки Харківщини ще одну — геометрію.

ПРЕДТЕЧА ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ

Чи звертали ви увагу на те, як часто нам доводиться стикатися з такими поняттями, як ринок, ціни, прибуток, матеріальні стимули? Я не рахував, але думаю, що досить часто. І тому важко уявити, особливо економістам, що не так давно цих понять, за великим рахунком, у Радянському Союзі нібито не існувало. Вони з'явилися в середині 60-х з реформою Олексія Косигіна, яка багато в чому базувалася на розробках харківського професора Овсія Лібермана.

Овсій Григорович приїхав до Харкова — тодішньої столиці — в 1920 році 23-річним юнаком. Тут він навчався, вивчав роботу виробничих підприємств, викладав. Коло його наукових інтересів в економіці було дуже широким, часом незвичним — у літературі можна зустріти відомості про те, що наприкінці 20-х Ліберман видав статтю «Досліди з механізації обліку», де мова йшла при використання комп'ютерної техніки в економічній науці. Годі й казати, що про таке тоді ніхто навіть і не мріяв, це була сенсація. Але по-справжньому про Лібермана заговорили більше ніж через 20 років по тому. У вересні 1962 року газета «Правда» опублікувала його статтю «План, прибуток і премія». Про цю публікацію заговорили не тільки в СРСР, але й на Заході. Вона стала, без перебільшення, одним із символів хрущовської «відлиги» і породила масштабну економічну дискусію.

У своїй статті харківський економіст доводив, що економіка СРСР гостро потребує реформування механізмів планування і стимулювання промислового виробництва. Він змальовував кризову картину, яку спостерігав на більшості підприємств країни: випуск неякісної або не потрібної покупцям продукції все одно вважається виконанням і перевиконанням плану; керівництво підприємств не має прав, а тому не діє; робітники не заохочуються до високих результатів праці. Основною ідеєю вирішення проблеми були надання підприємствам певної самостійності в укладанні договорів між ними, аналіз роботи підприємств за показниками реалізованої, а не виробленої продукції та використання частини прибутку для преміювання робітників підприємства.

Те, що сьогодні нам з вами здається простим і природним, було революцією на початку 60-х років. Утім, якщо такі ідеї дозволили публікувати в «Правде» — головній газеті країни, — можна справедливо припускати, що керівництво в особі Хрущова схвалювало їх. А це дає трохи інше розуміння Хрущова як державного діяча. Саме це й викликало захват західних економістів і політиків — їм здавалося, що соціалістична економіка нарешті звернулася до капіталістичних принципів. Але Хрущова змінив Брежнєв, і розроблені проекти постанов «Про покращення планування і стимулювання виробничої економіки» та «Про державне виробниче підприємство при соціалізмі» не були підписані й реалізовані. Точніше, не були реалізовані в тому вигляді, в якому задумувалися. Олексій Косигін, який спершу критикував підходи Лібермана, обійнявши посаду Голови Ради міністрів СРСР, звернувся саме до ідей харківського економіста. Після переробки згідно з ідеологічними постулатами вони отримали вигляд програми, що увійшла в історію як реформа Косигіна 1965 року, а точніше — реформа Косигіна—Лібермана.

Слід зазначити, що реформа торкнулася небагатьох підприємств, це був свого роду експеримент: лише сорока трьом підприємствам з усього Союзу було дозволено укладати між собою прямі договори постачання без очікування дозволу міністерства та виплачувати премії кращим робітникам у розмірі не більше 8% від їх заробітної плати (до цього премій не було, а сучасна економічна наука, для порівняння, вважає, що премія має складати близько 50% від зарплати). Не треба мати глибокі економічні знання, щоб зрозуміти, що ці та подібні «поступки капіталізму» мало що змінили в системі в цілому, тим більше, що й вони були досить суперечливими: розширення самостійності підприємств намагалися сполучити з розвитком централізованого планування. Втім, впроваджені навіть у цих обмежених рамках, реформи дали приголомшливий ефект: за рахунок підвищення ефективності роботи тих небагатьох підприємств, які брали участь в експерименті, приріст промислових показників держави склав 9%. За сьогоднішніми європейськими мірками це непоганий темп економічного зростання. Взагалі восьма (пореформена) п'ятирічка 1966—1970 років була найрезультативнішою за всю історію економіки СРСР з часу завершення війни.

Вся проблема була в тому, що реформи Косигіна—Лібермана, якими б обмеженими вони не були, зазіхали на владу міністерств та зменшували рівень контролю за економікою. Це аж ніяк не входило в плани керівництва держави, тож реформи було згорнуто. Сьогодні багато економістів кажуть про те, що реформи Косигіна—Лібермана були одним з кроків до розвалу соціалістичної економіки — директори підприємств уже щось знали про госпрозрахунок і хотіли б повернути його і поглибити. Також існує думка, що в разі поступового поглиблення реформ республіки СРСР не зазнали б «ринкового шоку» 90-х років. З цим можна погоджуватися чи ні, але, безумовно, теорія і практика реформ Овсія Лібермана суттєво вплинули на економіку та політику СРСР.

Не можна не згадати, що Овсій Григорович «впливав на економіку» ще й навчаючи студентів: він завідував кафедрою економіки та організації машинобудівної промисловості Харківського інженерно-економічного інституту (тепер — Харківський національний економічний університет), потім був професором кафедри статистики та обліку Харківського державного університету. Мені доводилося спілкуватися з його колишніми студентами — усі вони згадували його як викладача, якому завдячують справжнім розумінням економіки. Як науковець, Ліберман особливу увагу приділяв проблемам удосконалення планування та економічного стимулювання промислового виробництва. Цій тематиці він присвятив більше 40 наукових праць, був співавтором і редактором підручників та посібників для вищих навчальних закладів.

Переглядаючи роботи Лібермана, можна тільки дивуватися, наскільки цей видатний економіст випередив свій час. Мені припало до душі висловлювання Лібермана про те, що «мабуть, без політичної демократизації економічні реформи в державі неможливі». Не він перший це сказав, не він, мабуть, і останній, але ця теза все ще не повністю реалізована, тож має нагадувати і економістам, і політикам про тісний зв'язок економіки і політики та необхідність тільки комплексних рішень, чого б вони не стосувалися.

ПОКЛИКАННЯ - В ТРАВАХ І КВІТАХ

Є люди, що ніколи не розмірковують над питанням «ким бути?» Мета життя ясна для них з раннього дитинства, так що надалі залишається лише йти за нею, з кожним роком досягаючи в улюбленій справі все нових та нових звершень. Саме такою людиною був Микола Степанович Турчанінов — знаменитий ботанік, що описав і систематизував тисячі рослин вітчизняної і закордонної флори й залишив на пам'ять про себе один з найбагатших гербаріїв у світі.

Микола Турчанінов ще дитиною дивував родичів своєю пристрастю до рослин. Його однолітки, як і годиться сільським хлопчиськам, проводили час в іграх, для Миколи ж не було кращої розваги, ніж розглядати рослини в околицях села Микитівка, де він провів своє дитинство (зараз село знаходиться на території Бєлгородської області). Про науку ботаніку хлопчик нічого не знав і навіть не підозрював про існування такого слова. Однак до свого захоплення ставився надзвичайно серйозно, сільські луки для нього були не просто величезною кількістю трав і квітів, а світом, що підпорядкований системі, де в кожної билини є своє місце. Уже тоді юний флорист демонстрував тягу до систематизації: свої дитячі гербарії він супроводжував докладними описами рослин, приділяючи особливу увагу подібності та розходженням між зібраними травами. Через багато років відомий ботанік Микола Турчанінов посміювався, згадуючи про свої дитячі спроби класифікації рослин і наївні, «досить дивні теорії» щодо природних процесів.

Тільки в дванадцять років, вступивши до Воронезького народного училища, Турчанінов з радістю довідався про те, що світу рослин присвячена ціла наука. Однак рівень викладання в таких училищах залишав бажати кращого: за кожним класом закріплювався тільки один учитель, на якого була покладена відповідальність майже за всі дисципліни. Тому вивчення ботаніки обмежувалося короткими заміськими екскурсіями, під час яких учитель тільки називав рослини, що зустрічаються, народними іменами, але нічого про них не розповідав.

Можливо, недостатньо серйозний підхід до ботаніки в училищі став причиною того, що, вступаючи спочатку вільним слухачем, а потім студентом до Харківського університету, Микола Турчанінов обрав математичний факультет. Але, осягаючи премудрості математики, Микола ні на день не забував про своє покликання. Кожну вільну хвилину студент без утоми ходив по садах, степах і лісах, знайомлячись із природою Харківщини, захоплюючись її багатством і самостійно удосконалюючи свої знання флористики. «Я тоді займався ножною ботанікою», — говорив згодом Микола Степанович.

Закінчивши Харківський університет, Турчанінов поїхав до Санкт-Петербурґа, де почав працювати чиновником у Міністерстві фінансів. Однак він продовжував свої «ножні» флористичні вишукування і незабаром опублікував у журналі першу статтю з ботаніки, присвячену переліку рослин петербурзької флори. Після цього Микола Турчанінов почав займатися лише ботанікою.

Яскравим періодом наукової діяльності Турчанінова стало його перебування в Іркутську. Він з таким захопленням узявся за вивчення нового краю, що досить швидко почав здобувати популярність у наукових колах. У 1830 році тридцятишестилітній ботанік Турчанінов став членом-кореспондентом Петербурзької академії наук із званням «ученого мандрівника між Алтаєм і Східним океаном». На той час він налагодив міцні зв'язки із закордонними колегами та активно обмінював сибірські рослини на екземпляри з далеких країн, поповнюючи свій у майбутньому знаменитий гербарій. Результатом байкальських досліджень стала головна робота Миколи Турчанінова — довідник «Байкало-Даурська флора», де вчений описав 1154 види рослин (у тому числі 170 нових) і 15 нових родів. Відразу після його виходу в світ Микола Степанович одержав престижну наукову нагороду — Демидівську премію Петербурзької академії наук.

«Учені подорожі» Турчанінова тривали майже півтора десятка років і припинилися дуже несподівано: піднімаючись сходами з черговим оберемком сухих рослин, він упав. Отримана травма виявилася настільки важкою, що одна нога назавжди залишилася нерухомою. Не виключено, що талановитий флорист міг би завершити свої дні в бідності та розпачі: інвалідність не дозволяла йому проводити польові дослідження, а капіталу він так і не заробив — наука завжди була для Турчанінова не засобом збагачення, а радістю і сенсом життя... Але на допомогу своєму колишньому студенту прийшов Харківський університет. У 1847 році Турчані-нов повернувся у свою alma mater, тут він одержав квартиру недалеко від університету і 600 карбованців на рік для збільшення свого унікального гербарію. Скромна квартира, у якій оселився Микола Степанович, стала місцем зустрічей для вчених і студентів, її не минав жоден приїжджий натураліст. Сучасники Турчанінова часто згадували жвавий і одночасно проникливий погляд його яскравих чорних очей. Його величезний стіл був завжди завалений паперами, книгами і сухими рослинами з різних країн, а посередині незмінно здіймалася стара лупа на ніжці. Учений з ранку до вечора займався вивченням отриманих рослин, їхнім визначенням і описом — і так майже два десятки років, що він провів у Харкові...

За своє життя Микола Турчанінов описав 172 нових роди і 1563 нових види рослин. А зібраний ним гербарій, що ботанік передав у дар рідному університету, був наприкінці ХІХ століття найбільшим у світі. Він нараховував 53 тисячі видів рослин з різних куточків світу. У роки окупації ця багата колекція була вивезена гітлерівцями з Харкова. На щастя, її вдалося знайти і повернути в Україну. Зараз іменний гербарій Турчанінова зберігається в Інституті ботаніки ім. М. Холодного НАН України у Києві. А на Алтаї щовесни розпускає пелюстки ніжна квітка на ім'я турчаніновія.

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ГЕНЕТИКИ

Усе своє життя видатний генетик Ілля Михайлович Поляков присвятив служінню науці. Але згадуючи це ім'я, неможливо не згадати про «лисенківщину» — одну з найбільш ганебних сторінок розвитку біології в Україні. Розгром генетики відкинув вітчизняну науку на багато років назад. А в 1930-х роках розвиток цього напрямку біології у Харкові йшов як ніде швидко та багатообіцяюче, і вже в післявоєнні роки Слобожанщина мала всі шанси для того, щоб незабаром стати центром вітчизняної і світової генетики...

Ілля Михайлович Поляков народився 16 вересня 1905 року в Харкові в родині службовця. У шістнадцять років, закінчивши Харківський робітничий політехнікум, він вступив на біологічний факультет Харківського інституту народної освіти, що пізніше був перетворений на Фізи-ко-хіміко-математичний інститут. Ілля справляв враження зразково-показового радянського студента: він працював в інститутській бібліотеці, писав статті та замітки, був активним членом Спілки войовничих безбожників, а в клубі школи робочих підлітків керував природничо-науковою й антирелігійною секцією. У ході навчання Поляков особливо зацікавився вченням Дарвіна, що надалі лягло в основу всієї його наукової діяльності. Закінчуючи інститут, молодий біолог уже точно знав, що всі його подальші дослідження будуть присвячені тоді ще новій і маловідомій науці — генетиці.

Після навчання Ілля Поляков починає викладацьку діяльність. Кілька років він пропрацював у Комуністичному університеті імені Артема, пройшовши шлях від викладача до завідувача кафедрою загальної біології, а потім перейшов у Харківську філію Зоолого-біологічного інституту, де очолив сектор генетики і дарвінізму. У 1933 році філія ввійшла до складу Харківського університету — так Ілля Поляков потрапив у заклад, з яким пов'язані його головні наукові досягнення і, як це не сумно, головні складності та розчарування.

Уже в 1936 році молодий професор Ілля Поляков прийняв керівництво кафедрою загальної біології та генетики (до речі, однієї з перших університетських кафедр подібного профілю в Радянському Союзі й в Україні), змінивши на цій посаді відомого генетика і вірусолога Віталія Рижкова і давши кафедрі нове найменування — генетики і дарвінізму.

Працюючи в університеті, Ілля Поляков опублікував більше п'ятдесяти наукових праць, серед яких чільне місце займає «Сучасна еволюцій-на теорія» — чи не найперша вітчизняна книга, що популярно викладає теорію розвитку органічного світу. Через усі праці Поляков червоною ниткою проводить теорію Чарльза Дарвіна, а в 1936 році навіть ініціює видання першого перекладу на українську мову «Походження видів» — основної праці видатного англійця. Найвідомішими працями самого Полякова стали підручники для студентів біологічних факультетів. Головний з них — це, безумовно, «Курс дарвінізму» — перший радянський підручник про еволюційну теорію. Виданий у 1941 році, він витримав безліч перевидань і понині багато в чому не втратив своєї актуальності. Пізніше, знаходячись в евакуації в Томську, Ілля Поляков на основі цієї праці захистив дисертацію доктора біологічних наук.

Під керівництвом Полякова кафедра генетики і дарвінізму стала найавторитетнішим центром дослідницької і викладацької роботи в галузі еволюційної теорії і генетики. Її славу і наукову значимість підкреслював створений при біологічному факультеті перший у країні Музей дарвінізму (зараз це Музей природи Харківського національного університету). Навіть роки війни не мали руйнівного впливу на доробок наших генетиків — у середині 40-х років Харківський університет мав репутацію оплоту класичної генетики і впевнено стояв поруч із Московським та Ленінградським університетами і Тимірязєвською сільськогосподарською академією.

Лихо сталося в 1948 році, коли в науку прийшла «лисенківщина». На пам'ятній сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук її керівник Трохим Лисенко, авантюрист він науки, який користувався необмеженою підтримкою Сталіна, оголосив тезу про те, що теорія ймовірностей і статистика вітчизняній науці не потрібні. «Нам необхідно твердо запам'ятати, що наука — ворог випадків», — заявив він і тим самим оголосив «сезон полювання» на своїх наукових опонентів. Генетика була оголошена «лженаукою», а серед прогресивних учених-біологів почалася «велика» чистка. Переписувалися університетські програми, знищувалися підручники, звільнялися викладачі... Ілля Поляков теж не уникнув цієї долі: він був знятий з посади завідувача кафедри генетики і дарвінізму, а незабаром змушений був зовсім залишити університет, де провів свої найбільш плідні наукові роки.

До роботи в університеті Ілля Поляков так і не повернувся — він присвятив наступні майже двадцять років свого життя роботі в Інституті рослинництва, селекції та генетики імені Василя Юр'єва, фундатора селекційних досліджень України. Ілля Михайлович обіймав керівні посади, а в 1963—1973 роках очолював цей провідний науково-дослідний заклад.

У той час він займався питаннями історії біології, а також практичною діяльністю — селекцією сільськогосподарських рослин. Завдяки йому не тільки зберігся, але й підвищився авторитет і значущість інституту — одного з найстаріших в Україні осередків генетико-селекційних досліджень.

Незважаючи на розгром генетики й селекції, який паралізував багато напрямів досліджень і спричинив відставання від інших країн на багато десятиліть, в Інституті імені В. Юр'єва, починаючи з середини XX століття, було досягнуто важливих для науки й економіки результатів. Так, проводилася вітчизняна селекція сільськогосподарських культур, були організовані дослідження з радіаційної селекції рослин, розроблені методики селекційного процесу, методи оцінки господарських властивостей сортів сільськогосподарських культур. Саме цей інститут видавав перші в Україні підручники для агрономічних вузів із селекції та генетики, численні монографії.

Сьогодні генетика — одна з ключових компетенцій Харківщини. Вона активно розвивається в різних напрямках.

І РОЗКВІТНУТЬ САДИ УКРАЇНИ

Споконвіку Харківщина була багата працьовитими селянськими руками, яскравими організаторами сільськогосподарського виробництва, видатними науковцями-аграріями, вмілими механізаторами, талановитими і працьовитими людьми. Наш край має давні традиції хліборобства, цукроваріння, вирощування кукурудзи, соняшнику та інших культур. Утім, тільки самими традиціями вже не забезпечити високу ефективність сільськогосподарського виробництва.

Нашому краю справді пощастило, бо крім родючих чорноземів і трудівників, відданих праці на землі, ми маємо сильну наукову школу генетиків і селекціонерів. Незважаючи на придушення цього напрямку біології за радянських часів, сьогодні ми можемо впевнено говорити про те, що сучасні розробки харківського Інституту рослинництва імені Василя Юр'єва відродили його славу могутнього осередку генетико-селекційних досліджень. Потужними центрами наукової та науково-практичної роботи є Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаева, Харківський національний технічний університет сільського господарства, профільні кафедри біологічного факультету Харківського національного університету. Разом ці заклади формують могутню наукову базу для інтенсивного розвитку сільського господарства Харківщини. Цілеспрямована робота з інтенсифікації сільськогосподарського виробництва у поєднанні з впровадженням новітніх наукових розробок, більш широким застосуванням сучасних технологій, мінеральних добрив, засобів захисту рослин — це найкращий шлях відродження як виробництва, так і села в цілому.

Прикладом вдалого поєднання традицій землеробства і наукового новаторства є Агрофірма «Сади України», головні підрозділи якої знаходяться у Кегичівському районі нашої області. Це найбільший в Україні виробник насіння, перш за все кукурудзи і соняшнику. Виробничі площі цього багатогалузевого сільськогосподарського підприємства займають понад десять тисяч гектарів у Харківській, Дніпропетровській, Черкаській областях та в Криму, представництва з продажу насіння працюють у тринадцяти регіонах України. Це єдине агропідприємство нашої держави, що експортує високоякісне насіння по всьому світові.

А історія товариства «Сади України» почалася п'ятнадцять років тому, коли її незмінний керівник Олексій Зайцев, до речі, лікар за фахом, спільно з друзями вирішив виростити сад. З цього саду почалася історія агрофірми, звідси ж і її назва. Високі врожаї фруктів надихнули колектив на спробу повторити високі результати і в рослинництві. Та вже з перших днів роботи на полях виникла проблема: закордонне насіння надто дороге, а вітчизняне далеко не завжди задовольняло якістю. Це й спонукало Зайцева з колегами налагодити власне виробництво насіння. Рішення було вірним, тим більше, що реалізували його професійно — споруджений над сучасний насіннєвий завод дозволив поставити на потік виробництво елітного посівного матеріалу зернових і технічних культур. А співробітництво з науковцями Сербії допомогло «Садам України» стати лідером у виробництві насіння високоврожайних гібридів соняшнику й кукурудзи селекції сербського Інституту рослинництва й овочівництва (м. Нові-Сад) і вийти з цією продукцією на ринки європейських країн.

Сьогодні успіхи агрофірми добре відомі фахівцям: українські аграрії успішно використовують гібриди соняшнику й кукурудзи з кегичівського господарства. Як результат — у 2003 році насінням агрофірми засіяно більше дванадцяти відсотків площ соняшнику в Україні, а це, погодьтеся, суттєва частка. Більше того, за обсягами виробництва насіння соняшнику агрофірма увійшла у десятку найбільших виробників цієї культури у світі! Те, що аграрії обирають продукцію «Садів України», не випадково. За умови відповідного догляду, насіння, яке виробляється заводом, дозволяє отримувати високі врожаї: з гектара збирають 35—38 центнерів насіння соняшника та 80—ПО центнерів зерна кукурудзи. Крім роботи над цими основними для них культурами, фахівці «Садів України» працюють над гібридами зерновими, олійними, бобовими і досягають блискучих результатів. Це насіння також забезпечує високі врожаї на різних ґрунтах за будь-яких погодних умов і відзначається стійкістю до хвороб.

Успіхи агрофірми — результат щоденної копіткої, наполегливої праці всього колективу. А колектив «Садів України» вражає рівнем своєї кваліфікації: тут працюють сім кандидатів сільськогосподарських наук. Уче-ні-насіннєводи постійно вивчають генетичний матеріал культур всесвітньо відомих виробників, відбираючи сорти, найбільш пристосовані до місцевих умов зростання, з високим потенціалом урожайності. Персонал щорічно підвищує кваліфікацію за кордоном, у сербському Інституті рослинництва й овочівництва. Тобто у господарстві простежується такий важливий сьогодні зв'язок науки і виробництва.

Мені імпонує підхід цих людей до справи. Вони поставили собі за мету довести, що українські поля можуть родити не гірше за найкращі європейські або американські. В «Садах України» стовідсотково спрацьовує формула успішної агротехнології: елітний посівний матеріал у поєднанні з дотриманням технологій обробки землі. Задля поширення цих технологій у вітчизняному сільськогосподарському виробництві агрофірма проводить на демонстраційних полях у Кегичівському районі «Дні поля», що збирають не лише керівників господарств, агрономів, селекціонерів з усіх областей нашої країни, а й партнерів з Росії, Сербії і Чорногорії, США. До речі, партнерами «Садів України», окрім уже згадуваних сербського інституту та харківського Інституту імені В. Юр'єва, є київський Інститут фізіології рослин і генетики Національної академії наук України, одеський Селекційно-генетичний інститут Української академії аграрних наук та інші.

Важливо, що діяльність підприємства не тільки сприяє розвитку сільського господарства Харківської області й України, але й підвищує добробут населення. Власники, які передали агрофірмі свої земельні паї, одержують орендну плату. У селах, що межують з полями «Садів України», прокладено газ, відремонтовано дороги, школи, будинки культури.

Агрофірма «Сади України» — яскравий приклад того, що сільськогосподарське підприємство в Україні може бути прибутковим, що наукоємним може бути не тільки промислове виробництво, але й сільське господарство. Сподіваюся, що своїм високоякісним насінням фірма допоможе нашим аграріям одержувати стабільно високі врожаї, стане прикладом ефективного господарювання, бо потенціал агропромислового комплексу області величезний. Спільними зусиллями ми можемо й повинні зробити все необхідне для того, щоб якнайповніше його реалізувати, закріпити і посилити позитивну динаміку останніх років.

ШОВКОВИЙ ШЛЯХ ДО МЕРЕФИ

Зі шкільних уроків історії пам'ятаю, що стародавній Китай володів двома секретами — як виробляти шовк і як виробляти фарфор. Ці два унікальні китайські товари цінилися в усьому світі, а секрети їх виготовлення охоронялися під страхом смертної кари.

Як сказали б сучасні економісти, основною статтею експорту Китайської імперії був саме шовк. Недарма ж проклали Великий Шовковий шлях, який починався в Китаї і вів до Передньої Азії і далі в Європу. У Стародавньому світі шовк дуже цінили: кажуть, що за міру цієї тканини давали міру золота. Звідти і велика спокуса — викрасти секрет Китаю. Чув колись легенду, що багато століть тому монахи передали візантійському імператорові дарунок: посохи, в яких вони сховали та привезли зі Сходу яйця шовкопряда та насіння шовковиці. Так чи інакше, секрети шовківництва переступили кордони своєї батьківщини і розійшлися по всьому світові.

Сталі традиції шовківництва є і в нашому краї.

Взагалі шовківництво на Харківщині зародилося досить давно — цю новинку, як і багато інших, завіз до Російської імперії Петро І, а природні умови Слобожанщини виявилися одними з найбільш сприятливих для вирощування шовкопряда та шовковиці, якою він живиться. Ретельно опікувався шовківництвом перший ґубернатор Слобідської України Єв-доким Олексійович Щербінін. За часів Катерини ІІ він отримав царський дозвіл на відведення йому Нової Водолаги, Караванської та Краснограда для розведення шовкопряда і виробництва шовку. У 1805 році Щербінін навіть видав розпорядження відвести кілька десятин землі в кожному повітовому місті для посадки шовковичних плантацій. Така увага до шовківництва зрозуміла: коштовну тканину вигідніше було виробляти самим, ніж купувати, а купувати доводилося чимало. Навіть славетний історик Дмитро Іванович Багалій, описуючи господарство краю в ХІХ столітті, підкреслював дорогоцінність шовківництва для Малоросії.

Старання ґубернатора та агрономів не пропали дарма — їх зусиллями Харківщина стала центром культивування шовкопряда — тут знаходилася резиденція першого державного інспектора з контролю за шовківництвом у Російській імперії, у Харківському сільськогосподарському училищі викладався курс шовківництва, спеціалісти досліджували галузь і розробляли плани її розвитку. Перші згадки про посадки шовковичних насаджень у Мерефі датуються 1825 роком. Через століття тут було закладено радгосп з шовківництва, а потім і дослідницьку станцію для підвищення ефективності розведення шовкопряда. До речі, за часів ганебної «лисенківщини», після таборів і багаторічного переслідування в Мерефі працював видатний генетик Володимир Павлович Ефроїмсон, який у 30-ті роки почав активно вивчати досвід японських вчених з генетики та селекції шовковичного шовкопряда та зробив багато досліджень з цього питання, набувши великого досвіду в Середньоазіатському інституті шовківництва в Ташкенті. Саме під час роботи в Мерефі, у 1941 році Володимир Єфроїмсон захистив кандидатську дисертацію. Монографія Володимира Павловича з питань генетики та селекції шовковичного шовкопряда, яка містить важливі практичні висновки про закономірність розвитку не тільки гусені, а й усіх одомашнених організмів, досі є найґрунтовнішою науковою працею з шовківництва, до якої звертаються вже декілька поколінь фахівців.

Сьогодні в Мерефі промислових плантацій шовковиці вже нема, але в 1990 році на базі Української дослідної станції було створено науково-дослідний інститут шовківництва. Цей заклад займається селекцією шовковиці, листя якої є кормом для шовкопряда, і самого шовкопряда, має власні плантації для перевірки результативності наукових розробок. Наробками інституту користуються всі підприємства галузі, що розташовані в Україні, і не тому, що мереф'янський інститут — єдиний у державі заклад такого профілю. Справа в тому, що багаторічні пошуки співробітників інституту привели їх до важливих результатів. Навіть спеціалісти з прабатьківщини шовку — Китаю — приїжджають на Харківщину, щоб познайомитися тут з гібридом високопродуктивного шовкопряда. Нитка з цього кокона має відмінні технологічні якості, що за всіма параметрами перевищують чинні стандарти. А вчені з Франції та Японії, не менш «шовкових» країн, ніж Китай, цікавляться сортами шовковиці, що вивели в українському інституті. Цікаво, що єдиним українським постачальником гібридів шовкопряда до Єгипту є саме мереф'янський інститут. А методики слобожанських учених з приводу профілактики хвороб та розробки нових сортів шовковичних дерев також викликають неабиякий інтерес у єгиптян.

Успіхи вчених нашого краю помітили на міжнародному рівні: інститут є членом Міжнародної комісії при ООН з шовківництва, і тепер за допомогою цієї найвпливовішої міжнародної організації в Мерефі налагоджено стажування закордонних спеціалістів у галузі шовківництва за спеціально розробленою програмою. Як на мене, це підкреслює одну з головних рис нашого регіону — різносторонність його розвитку і досягнень. Недарма ж Харків називають столицею одночасно машинобудування й освіти, ядерної фізики й театру. А здобутки мереф'янських шовківників свідчать про те, що наука Харківщини, якою славиться наш край, має своє застосування і в сільському господарстві, яке нагально потребує таких інтенсивних технологій.

«И ВСЕ-ТАКИ Я БЫЛ ПОЭТОМ...»

У 1972 році, на останньому курсі інституту, до мене потрапила збірка віршів «Плывет Аврора». Її автором був Борис Чичибабін. Пізніше у спогадах поета я прочитав, що поза нею залишалися найдорожчі для нього вірші, незручні для публікації, тому сам він вважав це видання «спотвореним».

Коли наприкінці вісімдесятих, після двадцятирічної перерви ім'я Чичибабіна стало все частіше з'являтися на сторінках провідних журналів країни, я подивився на його творчість зовсім іншими очима. Надто зрозумілим і близьким було те, про що казав він у своїх віршах. Чичибабін став одним із дуже небагатьох поетів, яких я можу вважати своїми.

Борис Олексійович Чичибабін народився в Кременчуці, але майже все його життя було пов'язане з Харківщиною, куди він приїхав з родиною десятирічним хлопцем. Спочатку вони жили в Рогані, потім — у Чугуєві. А в 1940 році сімнадцятирічний Борис переїхав до Харкова, де вступив до історичного факультету Харківського університету і натхненно поринув у цікаве студентське життя. До цього періоду відноситься вірш «Проспект Ленина в Харькове», який згодом увійшов у першу збірку віршів Чичибабіна. Однак війна, що розпочалася невдовзі, змусила юнака залишити Харків і навчання. Півтора року він провів у евакуації разом зі своєю родиною, а потім був направлений до школи молодших авіафахів-ців. Перемогу Борис Чичибабін зустрів на посаді механіка в авіачастині Закавказзя. Навіть на воєнних аеродромах поет писав вірші, наповнені лірикою і романтикою. Чичибабін назавжди зберіг у своєму серці прихильність до цих місць, і через багато років його любов до Вірменії вилилася в цикл віршів-псалмів і нарис «В сердце моем болит Армения».

Після війни Борис Чичибабін повернувся на Слобожанщину — спочатку до Чугуєва, а згодом до Харкова, де знову вступив до університету, але цього разу на філологічний факультет. Однокурсники Чичибабіна згадували, що він дуже відрізнявся від інших студентів. Справа була в невеличких самвидавських «книжках», які він виготовляв і розповсюджував. Вірші, які були на сторінках тих книжок, зачаровували дивовижністю та яскравістю образів, тому не дивно, що Чичибабін користувався надзвичайною популярністю на факультеті. Його близька подруга Марлена Рахліна говорила, що Бориса «не цікавило ніщо побутове, таке важливе для більшості людей... Книги, мистецтво, вірші — ось чим він був одержимий... Коли вірші були написані, ніщо в світі не могло зупинити його. Він їх негайно обнародував: одній людині або двадцяти, і першому ліпшому теж». Через свою щирість молодий поет був позбавлений волі. Фатальним став вірш «Мать моя, посадница» — для тих часів відверто крамольний.

Чичибабіна заарештували під час літньої сесії 1946 року. Далі були Луб'янка, Лефортовська тюрма і п'ять років позбавлення волі «за антира-дянську агітацію». Ці роки, що поет провів у В'ятському таборі Кіровської області, серйозно підірвали його здоров'я. Борис Чичибабін практично не залишив спогадів про перебування в таборі. Він відверто ухилявся від розмов про цей період свого життя — тема була для нього дуже болісною. Але відомо, що навіть у цей тяжкий період молодий поет не розлучався з літературою — багато читав, розмірковував, декламував улюблені вірші, писав власні...
.. .где солнцу обрыдло всходить в небесах адодонных, где лагерь так лагерь, а если расстрел, ну и пусть, где я Маяковского чуть ли не весь однотомник с восторгом и завистью в зоне читал наизусть.

Табірний період став своєрідною точкою відліку в творчості Чичи-бабіна, і пізніше він сам говорив: «Я писав вірші все життя, але ті вірші, які я не соромлюся читати і для самого себе розглядаю всерйоз, — з 1946 року». Доля пов'язала Бориса Олексійовича з поколінням «шістдесятників», але за віком, за зрілістю він ніби випадав із цього середовища, бо мав набагато більший життєвий досвід — за його плечима вже було п'ять років таборів.

У червні 1951 року поет повернувся до Харкова, де на нього чекали батьки. Після ув'язнення він пережив дуже скрутні часи, які потім сам згадував як найтяжчі роки свого життя. Чичибабін закінчив бухгалтерські курси, після чого майже все життя, за винятком двох років керівництва літературною студією, працював бухгалтером. І незмінно писав, ставлячись до створення віршів як до таємниці, дива, якому не можуть завадити життєві проблеми. Я прочитав колись, що Жорж Нива, один з найвідоміших у Європі літературних критиків, назвав його поетичним лідером Старого Світу — у цей час «поетичний лідер» продовжував заповнювати бухгалтерські бланки.

В 1956 році Борис Олексійович переїхав на вулицю Римарську, 1. Квартирка під номером 13, яка знаходилася в цьому домі під самим дахом, стала культурною Меккою Харкова, тут проводилися знамениті «чичиба-бінські середи», на які збиралися прихильники поезії і таланту Бориса Олексійовича. На один з таких вечорів завітав і Євген Євтушенко. Наступного дня в Харківському відділенні Спілки письменників зворушений Євтушенко сказав: «Знаєте, дорогі товариші харків'яни, мені соромно за вас. Поруч із вами дивовижний талант, але ви стільки років примудряєтеся не помічати його. Господи! Так коли ж у нас на Русі перестануть шукати святих у чужих Палестинах?..» Через деякий час відомий поет Борис Слуцький (до речі, теж харків'янин) допоміг Чичибабіну зв'язатися із солідними московськими видавництвами і літературними колами, і твори харківського поета почали з'являтися в періодичних виданнях.

В кінці 1950-х та на початку 1960-х років його вірші публікують журнали «Знамя», «Юность», «Новый мир», «Радуга». У 1963 році в нього виходять одразу дві збірки: «Молодость» — у Москві і «Мороз и солнце» — у Харкові. Але «відлига» пішла на спад, вірші виходили знівеченими, скаліченими цензурою. Збірки «Гармония» (1965) та «Плывет Аврора» (1968) Чичибабін своїми не вважав, так сильно по них пройшлася цензура. А його справжні вірші копіювалися, розходилися по руках, їх читали і перечитували...

Чичибабін навіть не намагався «причепурити» свої вірші, він ніколи не прагнув слави «добропорядного радянського поета», писав тільки те, що диктувала йому совість, незважаючи на ідеологічний прес. Зашкодила Борису Олексійовичу і його діяльність у літературному гуртку при Харківському будинку культури працівників зв'язку. Цей гурток мав славу найкращої харківської літстудії. Чичибабін приносив на зустрічі студійців книги заборонених Ахматової, Цвєтаєвої, Мандельштама, Пастернака, Платонова. Зрозуміло, що такий гурток не міг проіснувати довго — через два роки його діяльність було припинено.

Як би там не було, складалося враження, що Бориса Олексійовича цілком реабілітували, а 1966 року він навіть став членом Спілки радянських письменників. Проте майже водночас з цим почався період забуття поета Чичибабіна, яке він дуже тяжко переживав. Його остання книжка так званого першого періоду вийшла у 1968 році, а слідом за цим — багаторічне мовчання. Залишався тільки самвидав. У 1973 році п'ятдесятирічний Борис Чичибабін був виключений зі Спілки письменників за «антигромадські вчинки та написання антирадянських віршів». Приводом для виключення були вірші про Твардовського, вірші на пам'ять «від'їжджаючим».

Часом повернення стали роки перебудови. Перший публічний виступ Бориса Чичибабіна відбувся на Старому Салтові у лютому 1987 року. У жовтні того ж року було проведено персональний вечір поета в Московській бібліотеці імені М. Некрасова, а в грудні Борис Олексійович вперше виступив у Центральному домі літераторів у Москві. І всюди блискучий успіх, овації, фурор. Чичибабін почав повертатися до активної громадської діяльності, спілкування з читачами та пресою, нарешті, до Спілки письменників — ті ж самі люди, які свого часу поливали брудом нашого земляка, через чотирнадцять років одноголосно повернули його до своїх лав.

Визнання буквально «звалилося» на Бориса Чичибабіна. Одна за одною виходили його книжки. У 1990 році йому було присуджено Державну премію СРСР у галузі літератури та мистецтва. Він був одним з останніх літераторів, які отримали цю відзнаку, і водночас першим, хто отримав її за книжку, яка не була в планах державних видавництв і видана була за власні кошти автора.

Здавалося, повернення мало б викликати радість, але натомість з'явилася розгубленість, про яку Чичибабін неодноразово писав у своїх листах: «Зміни у нашій країні та в моїй літературній долі застали мене непідготовленим до них, у розгубленості та невпевненості. Усі ці публікації, інтерв'ю, виступи мене скоріше засмучують: усе це прийшло пізно і не так, як мені хотілося б. Мені від цього не радісно, а сумно, ніяково, недобре. Я почуваю себе самозванцем, який зайняв чиєсь чуже, не моє, не властиве мені місце».

Останній публічний виступ Бориса Чичибабіна відбувся 12 листопада 1994 року в московському кінотеатрі «Октябрь». Грандіозний вечір, високі посадовці — і сумний, тоскний голос сімдесятиоднорічного Чичибабіна. Тоді, наприкінці концерту, він тихо сказав, що вже хоче померти. 15 грудня Бориса Чичибабіна не стало. Незадовго до його смерті вийшли останні прижиттєві книги поета «Цветение картошки» та «82 сонета и 28 стихотворений о любви». Книга «В стихах и прозе», яку Борис Олексійович підготував до видання в Харкові, з'явилася вже після смерті поета.

Люди — радость моя,
вы, как неуходящая юность, —
полюбите меня,
потому что и сам я люблю вас...

... Його немає з нами вже 10 років. Але є вірші, написані для людей, і є люди, які живуть з його віршами.

І є Харків, який сповнений Чичибабіним, як Чичибабін був колись сповнений ним.

Харківськими маршрутами вимальовується складна і несправедлива доля великого поета. Від Рогані та Чугуєва — до студентського гуртожитку на проспекті Леніна, 20, осередку яскравого студентського життя в іще довоєнному Харкові. Від будинку по вулиці Гуданова № 9/11, де народжувалися його перші самвидавські книжки, які стали причиною ув'язнення, — до батьківського будинку на вулиці Восьмого з'їзду Рад, що тепер носить його ім'я — вулиця Чичибабіна. І нарешті невеличка квартира на Римарській, 1, яка для багатьох прихильників поета стала особливим місцем...

Тут, у цьому місті, на цій землі жив поруч з нами великий харківський поет Борис Чичибабін.

С Украиной в крови я живу на земле Украины, и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу, на лугах доброты, что ее тополями хранимы, место есть моему шалашу.

Чичибабін — не просто геніальний поет, він з тих, кого величають національним надбанням. Його біль змушує нас не бути байдужими, його духовна чистота не дозволяє нам кривити душею, а його доля нагадує про те, що визнання має бути своєчасним.

КОРОЛЬ ГУМОРУ

Великии огрядний чоловік у костюмі, зшитому за останньою модою, з діамантом у краватці, ретельно поголений і красивий — таким сучасники згадують Аркадія Аверченка в зеніті його слави, коли він був редактором «Сатирикона» — одного з найпопулярніших у дореволюційній Росії журналів. Він заповнював своїми творами ледь не половину кожного номера й ледь не щороку видавав по дві-три збірки оповідань. Критика дорікала йому надмірною плодовитістю, звинувачувала в поспішності, але він відповідав у передмові до своєї чергової книжки: «Упрек в многописании — если в него вдуматься — упрек, не имеющий под собой никакой солидной почвы. И вот почему: я пишу только в тех случаях, когда мне весело. Мне очень часто весело. Значит, я часто пишу». На той час уже ніхто не міг би впізнати в маститому петербурзькому літераторі колишнього харківського службовця. До Харкова Аркадій Аверченко потрапив дев'ятнадцятилітнім юнаком, коли 1900 року сюди перевели з-під Луганська правління Брянських рудників, де він працював рахівником. «Работал я в конторе преотвратительно и до сих пор недоумеваю: за что держали меня там шесть лет, ленивого, смотревшего на работу с отвращением и по каждому поводу вступавшего не только с бухгалтером, но и с директором в длинные ожесточенные споры и полемику. Вероятно, потому, что был я превеселым, радостно глядящим на широкий божий мир человеком, с готовностью откладывающим работу для смеха, шуток и ряда замысловатых анекдотов, что освежало окружающих, погрязших в работе, скучных счетах и дрязгах», — згадував Аверченко в автобіографії. Вважаючи себе нікудишнім рахівником, він натомість із головою поринає в літературу та журналістику. Я думаю, для майбутнього короля гумору Харків виявився своєрідним учбовим плацдармом: саме переїзд сюди, знайомство з харківськими літературними колами є початком його письменницької діяльності. «...Я ожил душой и окреп телом», — згадував пізніше письменник свій харківський період.

У жовтні 1903 року в газеті «Южный край» з'явилося перше оповідання Аверченка «Как мне пришлось застраховать жизнь». Цю подію він згадував так: «Литературная деятельность моя была начата в 1905 году и была она, как мне казалось, сплошным триумфом. Во-первых, я написал рассказ....Во-вторых, я отнес его в «Южный край». И, в-третьих (до сих пор я того мнения, что в рассказе это самое главное), в-третьих, он был напечатан!» За наступні два роки в місцевій пресі — газеті «Харьковские губернские ведомости» і «Журнале для всех» — було надруковано чотири його гумористичних оповідання. Але становлення Аверченка як професійного журналіста відбулося на хвилі шалених суспільно-політичних змін 1905 року, яка «підхопила і закрутила» його. Перша російська революція надала можливості для виникнення в країні нечуваної до того кількості нових періодичних видань. Десятки нових сатиричних журналів та газет з'являються і зникають, оштрафовані поліцією, потім знову виходять під іншими назвами, а імена їх авторів, які швидко набувають популярності, так само швидко читачем забуваються.

У нашому місті 1905 року виходив журнал «Харьковский будильник», де Аверченко вів розділ «Харьков с разных сторон». Невдовзі в Харкові з'явився сатиричний журнал «Штык», одним із провідних авторів, а згодом і редактором якого став Аверченко. Журнал користувався надзвичайною популярністю. Перо молодого автора можна було впізнати в більшості матеріалів видання, підписаних різними псевдонімами. Аверченко пробує себе в різних формах, він перебуває в пошуку нових тем, власного стилю, жанру. Одночасно він здатен створювати політичні статті, фейлетони, періодичний цикл «Около Мельпомены», злободенні карикатури, шаржі. І здається, що енергії і таланту вистачить ще на декілька видань. Пізніше письменник згадував: «Лихорадочно писал я, рисовал карикатуры, редактировал и корректировал и на девятом номере до-рисовался до того, что генерал-губернатор Пешков оштрафовал меня на 500 рублей, мечтая, что немедленно заплачу их из карманных денег... Я отказался... Денег ему так и не удалось выжать из меня!» Проте досить скоро журнал «Штык» все одно припинив своє існування. На думку критиків, це видання було цілком посереднє, але цікаве як перша постійна трибуна Аверченка.

У Харкові Аверченко випустив ще три номери новоствореного журналу «Меч», що, за його словами, «был так популярен, что экземпляры его можно найти даже в Публичной библиотеке». Пізніше з'явився журнал «Бич», але проіснував він, як і попередні видання, недовго. Незважаючи ні на що, ці журнали стали для письменника справжньою творчою школою, де він спробував реалізувати себе в найрізноманітніших формах, у тому числі і як художник-ілюстратор.

По-справжньому знаменитим Аверченко став у Петербурзі: тут він був головним автором і редактором журналів «Сатирикон» і «Новый Сатирикон». Письменник виявився здатним об'єднати навколо спільної справи — видання «Сатирикона» — найбільш талановитих людей того часу: Леоніда Андреева, Сашу Чорного, Олексія Толстого, Йосипа Мандельштама, Олександра Гріна, Володимира Маяковського. Мені здається, не останню роль у цьому відіграло те, що він з'явився в північній російській столиці вже з восьмирічним досвідом харківської школи, яка дала йому можливість знайти свій жанр, виробити власний авторський стиль. До холодного сирого Петербурґа він привіз здоровий південний гумор — сонячний і «червонощокий», як писав хтось із критиків. Тут одна за одною виходять збірки його оповідань «Веселые устрицы», «Рассказы (юмористические)», «Зайчики на стене», пізніше — «Круги по воде», «Рассказы для выздоравливающих».

Для мене твори Аверченка завжди були своєрідною сміхотерапією, яка здатна будь-коли врятувати від песимізму. Такою любов'ю до життя в усіх його проявах мене не заряджав, напевно, жоден письменник. А ще мене завжди вражало, наскільки майстерно він умів відобразити дитячий внутрішній світ — вразливий, довірливий, чистий і абсолютно правдивий. Я не знаю іншого письменника, який міг настільки природно зобразити буденність очима дитини — для цього треба мати особливий талант писати «про маленьких для дорослих» і навпаки.

Він пішов із життя дуже рано, в сорок чотири роки — в Празі, переживаючи надзвичайно скрутне матеріальне становище та відірваність від звичного середовища, усвідомлюючи, що не може існувати як письменник поза межами батьківщини. Але нам залишилися книжки, яким судилося пережити ще не одне покоління, і пам'ять про письменника Аркадія Аверченка — короля гумору, чий блискучий талант має харківське коріння.