Автори / МА «Арт-Вертеп» / Слем по-харківськи: не для нервових
Слем на «Харківській барикаді», котрий, як виявилось, був Першим Відкритим Чемпіонатом України зі Слему «Оберслем» (саме так, усі великі літери в програмці фестивалю), справив враження… Ну, певне враження він справив.
Безумовно прекрасний ведучий слему Анатолій Ульянов стібався з учасників значно менше, ніж то він робить зазвичай. Можливо, тому, що серед учасників були або безумовно заслужені, або безумовно талановиті, або такі, щодо яких і сказати, в принципі, нічого… Самі собою напрошуються асоціації з минулорічним харківським слемом на «Цеху». Тоді читати свою поезію вийшла, скажімо, вишукана Ганна Яновська, котру банально не було чути за воплями збудженої публіки…
Цього року організатори «Барикади», наскільки можна судити, свідомо розвели в часі «класичних» поетів, «двотисячників», російськомовних та представників «ближнього зарубіжжя». На слемі були представлені якраз ті, хто міг би втілити в життя вивішене під саму стелю «Радмір-експохола» гасло голови оргкомітету фестивалю Олеся Донія: «Українська культура має бути агресивною або мертвою».
Суддями оберслему, на відміну від минулорічного, виступали не «метри» української літератури («Андрухович и Покальчук, прощайте, господа, вы старые!» (с) Ульянов), а самі присутні в залі глядачі. Сумнівна об’єктивність, як на мене…
Скажімо, Дарина Важинська, учасниця, котра відкривала слем, удостоїлась низьких оцінок від свого френда з живого журналу і компліменту від Ульянова «все при ней» :). А вже в фіналі «одиниці» другому претендентові на звання переможця Артемові Полежаці, видимо, ставили фанатки Дмитра Лазуткіна :).
Не вразили як учасники слему ні Олег Коцарев, ні Вадік Волочай, ні Сергій Прилуцький. Останній узагалі був страшно повчальним – можливо, це добре в прозі, але на слемі хотілось би чогось гарячіше… Андрей Хаданович, переможець львівського слему на Форумі книговидавців, значно краще сприймався в межах свого мистецького блоку.
Еволюціонувала порівняно з минулорічним слемом Єлєна Заславская – мілітарі-прикид вона змінила на невнятну чорну хламиду, а на сцену вийшла із пластмасовою лялькою, котра, вірогідно, символізувала народження нового етапу творчості поетки. Однак спадковість у цьому випадку явно погана: «Мама, люблю урода!» – чесно визнає Заславская, і ми не можемо їй не поспівчувати…
Переможець минулорічного харківського слему Павло Коробчук цього разу був, наскільки можна зрозуміти, почесним учасником, і подарував присутнім образ, котрий, напевно, стане вічним, – образ готок, які душили його своїми колготкам.
Намагався використовувати християнські ремінісценції Андрій Любка, але далі заклика «грішники, покайтеся, блядь» він у справі наслідування Савонароли не просунувся. Немотивованою ненавистю до невідомого Льоші вразила поезія Артема Чеха. Власне, ліричний герой його поезії збирався йти вбивати Льошу разом із мамою. До речі, в контексті близьких свят: «Резиновая жопа – это отличный подарок» (с) Артем Чех.
«Джихадом слему» дещо перебільшено було анонсовано виступ Ярослава Мінкіна, котрий з’явився на сцені з перебинтованою головою. Його змінив слемер із поетичним ім’ям Серафім Нємногобородков, котрий чесно визнав, що він би «Минкина убил эрекцией, жаль, что на него уж не стоит». Не вставила поезія цього учасника й присутнім. Узагалі, дуже помітним було тяжіння всієї російськомовної поезії фестивалю до традиції, котру б я умовно назвала «єсєнінсько-лагутенківською» – окрім відвертих ремінісценцій («выхожу один я на дорогу… и с дороги ухожу один» – Серафім Нємногобородков), це гра словами, кабацький надрив і педофілічна творча неспроможність.
Утім, справедливості заради зазначимо, що це саме стосується й деяких українських учасників: наслідуючи образ гопника, Василь Скакун, котрий вийшов на сцену з пляшкою пива і намагався зняти штани, видимо, ілюструючи фразу зі свого вірша «срати я хотів на таку національну, блядь, ідею», розчарував присутніх всього лишень попою в потертих трусах… «А там ничего нет, не волнуйтесь!» – запевнив Анатолій Ульянов, огледівши мізансцену з усіх боків.
Нарешті, учасники, котрі в фіналі зіткнулись у двобої за право отримати звання переможця Харківського оберслему і дві тисячі гривен на бухло, – Дмитро Лазуткін та Артем Полежака, «жглі сердца людей» не лише змістом поезії, але й зовнішнім виглядом: Артем у краватці і з ірокезом, а Дмитро в футболці із зображенням Мао. Перемога Лазуткіна буде, як мені здається, ще довго предметом жвавих обговорень, адже очевидно, що як визнана зірка сучукрліту він отримав звання переможця здебільшого за вислугу років. Та ще й з перевагою в один бал. Та ще й після того, як полінувався прочитати щось нове, а запропонував публіці утретє схавати все той же безсмертний опус на вічну тему про вчительку - «хто спиздив крейду?!».
З Артемом Полежакою, переможцем Хмельницького слему, все не так просто. У частини присутніх його поезія, принципово силабо-тонічна й афористична, викликала шалений захват, в іншої – знизування плечима і проведення аналогій із Дем’яном Бєдним від сучукрліту. Особисто я скоріше порівняла б молодого поета із Ігорем Губерманом: «Опять в Москве на поезд не успели. Напившись, каюсь, ссал под Церетели». Постмодерністська відмова від авторитетів («Земле, моя всеплодющая мати!» Іван Франко, двадцять гривень») та нав’язуваних стереотипів («і ходжу як дурник я, не гламурний ні хуя») чи, скажімо, не по роках філософські роздуми над сутністю набоковських лоліт («повырастают – и в баб превратятся») у будь-якому разі привернули увагу слухачів. А дивлячись, як у перерві після слему юний талант палив у досить широкому колі шанувальників, я практично впевнилась у його майбутній літературній потенційності…
Тетяна Трофименко, спеціально для Арт-Вертепу
Фотозвіт від Марти Литвиненко
Додав Art-Vertep 11 грудня 2007
Про автора
Мистецька Аґенція «Арт-Вертеп» - осередок сучасної української культури в м.Дніпропетровську.