«Життя – крутосходи тернові...»
Семантика рослинних образів у творчості Володимира Матвієнка

Шановний Володимире Павловичу!
Я, викладач кафедри прикладної лінгвістики Національного університету кораблебудування ім. адмірала Макарова, що в м. Миколаєві, прочитала в газеті «Обрій» слова пісні «Маки червоні», автором якої є Ви. Пісня глибоко запала в душу, а я зацікавилася Вашою творчістю. Мені вдалося дістати дві збірки: одну поетичну – «На рідних роздолах» і збірку пісень на Ваші слова «Пісне моя зоряна», які з великим задоволенням прочитала. Мене схвилювали Ваші щирі й проникливі, романтичні й ліричні, такі задушевні й глибоко народні поезії. Багато корисного я почерпнула не тільки для своєї душі, а й для моєї наукової роботи. Я працюю над дисертацією, тому рослинні образи у Вашій поезії я вивчила й написала статтю. Сподіваюсь на Вашу підтримку в її публікації на сторінках газети «Обрій». Ваша життєва мудрість людини-патріота, людини-творця, свідомого українця послужить прикладом для інших. Краще розкрити Ваше поетичне кредо, сподіваюсь, допоможе моя літературознавча розвідка.

З глибокою шаною і повагою Наталія МОЧАЛОВА, м. Миколаїв

«Край, де розлогі ліси, лугові болітця та озера... Край льонів-довгунів і сивого жита, що справіку чарує своєю прозорістю і загадковістю» напоїв творчою наснагою, живодайним словом поета Володимира Матвієнка, талановитого економіста й банкіра, вченого, професора, поезія якого насичена яскравими емоціями, добрими почуттями, посідає своє помітне місце в сучасній українській поезії.

Як і кожна людина, Володимир Матвієнко, невіддільний від свого роду і народу, від своєї землі. Пізнати себе, витоки свого роду й свій народ допомагають читачеві вірші поета. Віднайти не тільки самого себе, а й відшукати родове коріння допомагає автору семантика рослинних образів, яка виростає в образ стебла з колоском, а в людині – її духовним набутком.

Поетичний образ зерна, колоска, пшениці, жита як символу життя є наскрізним у поезії В. Матвієнка. Якщо зазначити те, що значну частину своєї творчості поет присвятив Поліському краю, оспівавши красу древлянської землі, то сміливо можна сказати, що ці образи створюють відповідний настрій віршів. Така ж «щирість висловлювання, яскравість мелодизму, філософська глибина» притаманні й пісням на вірші митця.

Для В. Матвієнка слово «жито» служить образним позначенням поняття життя, що поступово трансформується в семантичну паралель «Жито – Життя – Добро».

Традиційні символічні образи житнього поля, широкої ниви, пшеничного лану, дорідного колосу, золотого зерна оригінально трансформуються В. Матвієнком, як загалом всією сучасною поезією, й переростають у багатство, достаток, добробут.

За допомогою художнього уявлення ми розуміємо під цими образами не тільки життя, а й Україну-матір, життєлюбство, міць держави, віру в добро, надію на краще. Наприклад, «попереду – життя широка нива», «щоб надія проросла зерном», «і кожна зернина добром у життя пророста». Як бачимо, зерно постійно перебуває в русі, в дії, проростаючи мріями, добром і надіями.

Образ колоска-людини творчо осмислюється в поезії В. Матвієнка:

Я ж колосок – від роду житній
Тому я з полем змалку зрісся,
Я – син вишневого Полісся.

Міцний житній колосок, як відомо, тримається на стеблі, наливаючись зерном і сонцем. Ліричний герой В. Матвієнка, ототожнюючи себе з житом, теж міцно стоїть на землі.

Ще з найдавніших часів трипільської культури «беруть початок символи агрономагічного характеру». Зерно, колосся, обрядовий сніп, вінки з трав, колосків і квітів були основними атрибутами наших хліборобів. Чи не звідти така посилена увага до символу жита в поета-поліщука, корені якого сягають у глибокі пласти вірувань його пращурів?

Ще в стародавніх колядках житом виражалося основне багатство сім’ї, родини, тому й ставлять його синонімом слова «жити».

Зерно посідало помітне місце в українській обрядовості. Сам поет ходив посівальником на Новий рік по хатах односельців, обсипаючи їх житом. Житом обсипали під час весілля молодих на знак багатства, за його допомогою вибирали місце для нової хати. Особливого значення надавали житньому зерну, бо воно мало стійку семантику родючості, достатку, пов’язану з відродженням природи.

Слова «жито» й «життя» – недарма одного кореня, адже давні люди не могли собі навіть уявити життя без житнього хліба, який годував, давав силу, зміцнював здоров’я. З уявлень про жито як життя виник символ життєвого колоска – живої людини.

Автор же стверджуючи, що його ліричний герой є житнім колоском, характеризує його як міцну, здорову й повну сил людину. З давніх часів український селянин ототожнював колос і зерно з космосом, вищими силами Всесвіту. Про філософську глибину цих вірувань, пише В. Матвієнко:

Життя своє міряєм
Звично сягнистими кроками,
Де колос і космос
Мов два нероздільних крила.

Про те, що рослинний світ – це первозданна основа буття, автор нагадує словами: «а в квітах і душа і космос», тобто рослини – живі істоти, які теж мають душу, вони на нашій землі – посланці вищих сил, щоб допомогти людині стати високодуховною особистістю. Якщо додати поетичний контекст митця: «Цвіт поліської житньої просині / бережу, наче пам’ять землі», «Вкраїна моя земля всюдисуща / садів та пшениць», «край, що в серці розповився цвітом, кроною, зерном», «за чистеє небо, за хлібнеє поле / боротися будем завжди», то спостерігаємо тенденцію поета до створення засобами мови виразних пейзажних образних картин літнього лану стиглої пшениці.

Україну автор змальовує, як суцільний квітучий сад між пшеничних полів, що також виступає символом добробуту, єднання з природою, веснотворчістю. Своє рідне Полісся поет називає вишневим, вживши загальнопоетичний образ-епітет української літератури.

Для поета рідна Україна – це поле, материнська хата й «під вікном калина» – отой земний куточок, звідки він пішов у світ. Це свята «земля його батьків і долі».

За допомогою метафор «надія проросла зерном», «зернина добром у життя проросла», поет ототожнив образ зерна з етично-психологічними поняттями добра, надії, пам’яті.

Своєрідним художнім засобом є образ-символ колоска як провісника статку й добробуту. Автор згадує, як:

Мати-журавка в зажурі, –
Крізь вічні турботи й жалі
Навчала в ті роки похмурі
Робити добро на землі...

Під цим добром поет розуміє «збирати зерно до зернини» й «творити свій хліб залюбки» для процвітання неньки-України. Митець усвідомлює себе в єдності з родом і природою, його творчість спонукає людину до уважного й бережливого ставлення до всього, що її оточує, творити добро на землі.

Спостережливість та любов до рідного краю породили в світогляді В. Матвієнка розуміння необхідності оберігати, примножувати, дбати, щоб зробити Україну квітучою. Серце художника слова повниться квітом любові до Вітчизни, до землі-годувальниці, до матері-страдниці, трудівниці і сонцевісниці.

Не тільки опосередковано, але й за допомогою нашої уяви, автор малює картину цвітіння землі, її квітучу красу. Читаємо: «я взяв ромашку – / квітку долі, / що ти мені подарувала» й у нашій уяві постає ромашкова галявина на узліссі.

Подібні асоціації викликає й поетичний вираз барвінковий край:

В барвінковім – у ріднім краю
Обнімали ми землю свою...

Поетичний образ барвінкового краю свідчить про велику любов В. Матвієнка до шматочка рідної землі, адже барвінок є символічним знаком життєвої сили й весни.

Якщо автор пише, що «чебреці війнуть з полів», то в нас перед очима постають блідо-рожеві квіточки чебреців, а кімната наповниться їхнім запахом, коли читаємо «тихо шепотить розрив-трава», в нашій уяві постає широколиста папороть у затінку дерев, й відчуємо ми легенький подих вітру.

Поетове серце назавжди належить отчому краю, що в «серці розповився – цвітом, кроною, зерном». Він «справжній поліщук і на відстані відчуває дихання лісу, весняні прирости білоцвітного рясту та медові пахощі передосіннього вересу». Радіє ліричний герой плодам своєї праці на землі-полісянці, «коли городчик його у цвіті», де все квітує і родить. У вірші «Душі моєї хвилювання» митець згадує «найперші проліски весни», коли в обнові зацвітає земля, тоді ліричному герою хочеться взяти «промінець сонця на долоні, щоб душа цвіла...»

Звертаючись до сучасників, сам В. Матвієнко закликає кожного людську душу привітати, «немов дитину, зелен-віттям, цвітом і добром». У цьому випадку образ цвіту виступає як символ добра, яким квітчається не тільки земля, а й душа людини. Вибудовуючи семантичну паралель слів цвіт – душа – любов, автор говорить:

Земля вдягає щедре квітування
І чути пахощі і в небокраї.
Я вірю, не зів’яне цвіт кохання,
Коли воно з-під серця проростає.

Проте, поет не бажає бути «цвіт-полином», що асоціюється з семантикою рослини полин – гіркотою і тугою, тобто приносити Вітчизні гіркі розчарування.

Традиційними українськими поетизмами стали словосполучення «квітучий сад», «цвіт каштановий» у поєднанні їх з назвою міста Київ і набувають ознак щорічного оновлення. Серце ліричного героя чарує Київ – місто-квітучий сад, його каштановий цвіт.

Квітчається земля священна червоними маками, що є не тільки красивою рослиною, а й поетичним символом і пісенним образом. Крім поняття цвіту, в це словосполучення закладено семантичне значення кольору, який завжди асоціюється з кров’ю. Семантика червоного кольору в поєднанні зі словами «війна», «вогонь», «солдати» набуває образу пам’яті, безсмертя, який став узагальненим поетичним символом в українській літературі.

Цвіт маку колись долучали у вінок дівчата, в чиїх родинах хтось загинув у боротьбі з ворогами. У художній літературі, фольклорі слово «мак» асоціюється з козаком, що героїчно поліг за Україну».

Багато віршів поета покладено на музику й вони стали піснями. Пісня для поета є живодайним, діючим джерелом творчої праці «і пошуків щирого поетичного слова».

Пісня «Маки червоні» В. Матвієнка написана на народно-поетичних асоціаціях образу маку з кров’ю загиблих захисників:

Маки червоні – вогонь на траві,
Маки червоні – земля у вогні,
Маки червоні наснились мені,
Маки червоні – наче спогад війни.

Ці поетичні рядки асоціативно переносять нас до Вічного вогню біля постаментів, пам’ятників, обелісків полеглим на фронтах війни бійцям. Спогадом на ранах-рубцях землі проросли червоні маки.

З цвітом маків автор пов’язує надії на те, що завойований такою страшною ціною мир зуміють зберегти нові покоління.

Високого експресивного звучання цій пісні надає не тільки багаторазовий повтор словосполучення «маки червоні», підкреслюючи надзвичайну емоційну силу їхнього впливу на слухача, а й поєднання цієї ніжної квітки – маків – зі словами, які викликають зовсім протилежні емоції: вогонь і війна.

Відзначаючи значні трудові й творчі здобутки поета, М. Сингаївський підкреслює, що «лише самовіддана щоденна праця наближує до звершення найзаповітніших задумів, тобто до зоряності людського буття. Недаремно ж через віки і тисячоліття сягнуло до наших днів оте невмируще, одержиме покликання древніх – «Через терни до зірок». Людське життя, як і талановита, істинна творчість, не буває без тернів. В історії людської цивілізації ніщо не відбувалось і не здобувалось без перешкод і перепон».

Цвітіння терну нагадує поетові українську народну пісню й свою тернисту життєву дорогу. «Терен життя « – таку назву має вірш В. Матвієнка. Щоденні тривоги й невтомний клекіт дум проходить через серце літературного героя, випробовуючи його на людяність і духовну міць.

«Терен, терен – життя!» – проголошує він. Ставлячи рівність між колючою рослиною, що семантично поєднується із символом великих труднощів і страждань, і самим життям, автор повідає читачам:

Життя – крутосходи тернові,
Щоб тільки надії не згасли,
Та ще боротьба до крові, –
Щоб вижити і не впасти.

Ліричний герой В. Матвієнка «себе на терни скрізь веде: / працює мудро і на совість, / гартує серце молоде». Тобто, не шукає ні легких шляхів, ні вигоди для себе, прагне принести користь людям.

Так з романтично-ліричного пісенного образу терну, що пов’язаний із нещасливим коханням, поет майстерно ввів символ-образ терну в поезію громадянського звучання.

Для ліричного героя ніколи «не заросте колючим терном / стежина в ринвах польових». Отже, незважаючи на життєві труднощі, він завжди досягає бажаного, долаючи перешкоди на шляху до мети, хоч і ототожнює свою доріженьку з тернистим шляхом.

Такий оптимістичний настрій притаманний усім віршам Володимира Матвієнка.

Рослинні зображення здебільшого символічно виявляють себе як обереги роду й народу. З рослинних образів це: дуб, клен, тополя, береза, калина.

Тополя й калина належать до українських пісенних символів. В. Матвієнко теж називає Україну тополиною. У вірші «Заповідане» він, звертаючись до Батьківщини, благає берегти синів, – «родове коріння кленів, ясенів»:

То ж твої солдати, сіячі твої.
Україно-мати, долю бережи, –
Щоб не впали хлопці на твоїй межі...
За твою свободу станем – як один!

Поетичні рядки В. Матвієнка підсилюють міфологічний образ ясена – чоловічого дерева, з якого робили оздоблення для воїнів ще за скіфської доби. Ясена вважали символом війни: якщо ворогові приносили гілку ясена, це означало початок війни.

Зустрічаємо у віршах поета й вітри яворинні, читаємо про тихий шепіт берізки, що «до клена нахилилась». З берізкою порівнює митець і свою кохану дружину. Берізка завжди була символом чистоти, ніжності. Вона також вважалася оберегом від злих духів. У вірші «Берізка», за допомогою метафор і порівняння, В. Матвієнко олюднює образ цього дерева:

Білокора, ніжна,
До клена нахилилась, –
тихо шепотіла,
наче засмутилась.
Листя облетіло –
І з дощами впало,
А біленьке тіло
Захисту благало.

Нагнітаючи, нанизуючи дієслова, автор створює великої сили експресію, посилює емоційну напругу вірша. Такий же емоційний вплив має на слухача пісня «Плакала берізка». Березовий сік автор порівнює зі сльозою й кров’ю, що витікає із рани дерева, зробленої лихою людиною. Витікали живлющі соки, капали сльози берізки, «а душа прощалася з вічною любов’ю». Болить не тільки берізці, а й ліричному герою, якому дерева «листям і віттям скраплюють душу», з дитинства він полюбив ліс, «де кожне дерево вмивається струмками».

Про поезію «Поліські в’язи» згадує М. Сингаївський і сам автор, бо «вона – тривожна і неперебутна пам’ять мого [Матвієнкового] роду. Тому де б я не був, куди б не водила мене доля – на всіх шляхах-дорогах мені завжди вишумовують і навівають ще незнані мелодії поліські довгожителі в’язи». Образ поліських в’язів закарбувався у поетову пам’ять ще з дитинства: «В’язи для мене – то наші оборона і порятунок. Коли б не вони, – згадує поет, – то село Білка було б спалене дотла. Але верхів’я в’язів зупиняло полум’я, щоб не перекинулось на інші хати. В’язи стояли на сторожі як вартові».

Для автора в’язи живі, бо «в біді самі не раз ридали, / та сліз ніхто не бачив на гілках». Поет показує нам образ гордих дерев, які змалку рідні ліричному герою, дорогі його серцю.

Таким же рідним для поета є кущ калини під маминим вікном, що уособлює Україну, тепло материнського серця, красу рідного краю, невмирущу любов поета:

Знов калина цвіте, знов духмяна, духмяна...
Знов скажу я про те, що ти – вічно кохана.
Все, що в серці святе, що в душі як осанна
Знов духмяна, духмяна калина цвіте.

Свою кохану ліричний герой теж порівнює із цвітом калини, так же як і кохання його цвіте, «мов калина». Завжди цвіте в поетовому серці калина – «ота, що у ріднім краю».

Семантика цього образу розкриває юнацьку честь і лицарство, високу шляхетність у родинних взаєминах.
Символічне дерево роду взагалі – невід’ємний атрибут української обрядовості. Найчастіше на місці світового дерева виступають клен-явір, сосна, дуб, вишня, береза. В уяві наших предків дерево уособлює первісний етап буття, його початковий стан. Цей стан характеризується пріоритетом рослинності. Звідси особлива увага і шана наших предків до природи, лісів, гаїв, дерев. Образ дерева є центральним в текстах колядок та обрядових піснях. Володимир Павлович також уявляє себе гілочкою свого роду, своєї незнищенної сторони, якій відведене певне місце і надане певне уособлення напрямку буття роду. Самобутня поезія Володимира Матвієнка служить підтвердженням цьому.

Образ трави дуже часто зустрічається в поезіях В. Матвієнка. Надзвичайною мелодійністю й ліричністю відзначається пісня «Трави».

Травам в уявленнях українців приписується велика магічна сила. Трава і зелене листя в українському фольклорі символізують заспокійливу тиху мову, молитву, шепіт. Вважається, що трава, роса та сльози відганяють злих духів, очищають навколишній світ.

Автор оспівує трави, росою вмиті, заколисані вітрами, «цвітом золота покриті». Вони викликають у ліричного героя радісні почуття замилування їх красою, молодою зеленню. Не тільки герой, а й трави вміють з вітром розмовляти й мріяти. Ніщо не може знищити трави: ні осінь, ні покоси, бо вони весною «з сонцем – ще рясніші стали».

По життю великому травами ходжу,
У росі купаюсь, воленьку сталю,
З вітром розмовляю, мріями ділюсь,
Хочу розгадати долю я свою.

Ці поетичні рядки мають семантику протилежну сталому народному виразу «тихіший води, нижчий трави», заперечуючи його тлумачення (дуже покірний і непомітний).

Ліричний герой цієї пісні прагне жити повнокровним життям, вершити добрі справи, вести за собою людей до світлої мети, щоденно заглядаючи собі в серце і душу, щоб не схибити з дороги, яку заповіла рідна мати, щоб не згасла «в душі тривога – за людей, за добро, за життя». Поет, навпаки, порівнює свого ліричного героя, який «в ніч грозову, мов трава на лугівці» живе. Себе, молодого, він порівнює із зеленою травою, що прагла все пізнати самостійно, набираючись сили й тепла. Тут, в рідній стороні, відкрилася ліричному герою таїна про незнищенність рідного краю. Тому і відчуваємо у рядках поета поклик щоденної роботи:

Бур’янисту ниву прополоти,
Виплекать, доглянути сади...
Не цуратись чорної роботи, –
І тоді зародять нам плоди.

Бур’янисту ниву прополоти в прямому значенні – то рух і дія, а в переносному означає «розчистити, порятувати» від підступного зла землю, людину й тоді переможемо нечесних дармоїдів, лукавих зухвальців, підступних «вельможних трутнів», що паразитують на довір’ї народу.

Світ образного уявлення автора, його поетична мова відкриває широкі можливості для слова переростати своє конкретне вживання і стати поетичним символом. Бур’яни в поетизмах як символ паразитів, нечисті, сміття – всього, що заважає рости й розвиватися.

Рослинна лексика, використана поетом, допомагає поетові розкрити фізичну й духовну красу людини, створити її позитивний образ, виразити своє ставлення до людини, її естетичні смаки.

Фразеологізм «топтати ряст» В. Матвієнко зумів по-своєму опоетизувати й осмислити, надавши йому нового звучання. На поліській землі, згадує автор:

Там літа мої, що з лугів, з дібров,
Сняться й досі білоцвітним рястом.

У дитинстві топтав ряст у цім благодатнім краї поет, тому й пережиті літа сняться йому рястом.

Дуже давнім звичаєм українців є топтання рясту навесні, що означає просити в Бога життя і здоров’я. За традицією, коли вперше навесні побачиш ряст, треба зірвати його, кинути під ноги, потоптати, примовляючи: «Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати!» Фразеологічний словник української мови так трактує вислів топтати ряст – жити, ходити по землі.

Авторові дорога та земля й роки дитинства, де він ходив босими ногами, топчучи білоцвітний ряст.

Слова-синоніми «квіт», «цвіт» відіграють значну роль у поезії В. Матвієнка. У його віршах дуже часто зустрічаємо поетизми, наприклад: «квітчається земля священна», «земля вдягає щедре квітування», «Севілья в любові, як квітка цвіла», «ми землю квітчаємо нашу», «знов кохання моє, мов калина цвіте», «Три весни у трицвіт зацвіли», «пахне літо всім різноцвіттям». Усі ці словосполучення свідчать про ліризм поезій, адже автор частину з них використовує алегорично. Поет вживає слово «цвіт» не тільки для того, щоб опоетизувати красу рідної природи, розкрити романтичний світ ліричного героя, а й щоб показати, оспівати роль людини-творця, трудівника, хлібороба в квітчанні рідної землі. Квітчається земля, цвіте душа ліричного героя, мов ромен.

Не тільки за допомогою дієслів цвіте, квітчається, зацвіла, квітчаємо розкриває поет значення краси квіту. Автор використовує іменники, прикметники, які одночасно виступають і епітетами, наприклад: сад квітучий, різноцвіття, цвіт, трицвіт, квітування, розповний цвіт, каштановий цвіт.

«Де справна робота, там неодмінно має бути дзвінкоголоса і гарна пісня, кажуть мої краяни-поліщуки... Кожна з них – частка людської душі, історія народу чи відлуння його нелегкої долі», – щиро говорить В. Матвієнко.

Для створення місцевого природного колориту поет вводить у рамки своєї поезії ті рослинні образи-символи, яким поклоняються здавна поліщуки.

Література
Матвієнко В. Прелюдія. / Матвієнко В. На рідних роздолах. – К.: Український письменник, 1999.
Сингаївський М. Людське – в людині / Матвієнко В. На рідних роздолах. – К.: Український письменник, 1999.
Сингаївський М. Доля і душа – все в його пісні / Матвієнко В. Пісне моя зоряна. – К.: Музична Україна, 2001.
Музиченко Я. Жито / Українські символи: Дмитренко М., Іванникова Л., Лозко Г. та ін. – К.: Народознавство, 1994.
Українці: Свята. Традиції. Звичаї / Уклад. І.І.Коровець. – Донецьк: Альфа-прес, 2004.
Єрмоленко С.Я. «Гуде вітер вельми в полі...»/ Культура слова – К.: Наукова думка, 1982. - №23.
Україна в словах: Мовокраїнознавчий словник-довідник / Упоряд. і кер. авт. кол. Н. Данилюк. – К.: ВЦ «Просвіта», 2004.
Маковій Г. Затоптаний цвіт: Народознавчі оповідки. – К.: Український письменник, 1993.
Ткач М. Дерево роду. – К.: МПП «Анфас», 1995.
Лозко Г. Рослини та квіти / Українські символи: Дмитренко М., Іванникова Л., Лозко Г. та ін. – К.: Народознавство, 1994.
Фразеологічний словник української мови / Уклад.: В.М.Білоножко та ін. – К.: Наукова думка, 1999.