Пам’ятати і діяти...

Минуло 19 років від дня аварії на Чорнобильській АЕС. За цей час усі заходи безпеки, які були спрямовані на локалізацію чорнобильського вогнища, вже вичерпали свої терміни. Незважаючи на те, що Україна зупинила роботу Чорнобильської станції, міжнародна спільнота цього не оцінила належним чином. Допомога на створення нових безпечних умов виглядає млявою і надається не в повному обсязі. А стан саркофагу над Чорнобильською АЕС тим часом все більше непокоїть – якщо терміново не вжити заходів, наслідки такого недбальства можуть бути непередбачуваними. За ці роки укриття над реактором стало аварійним. Стан здоров’я людей, які проживають на забруднених територіях, чим далі погіршується. Ракові та серцево-судинні захворювання, хвороби щитовидної залози, загальне зниження імунітету – певно, немає таких хвороб, які не «обсіли» б мало не кожен дім у «зоні». І винна тут не лише радіація, а й байдужість чиновників, які відводять очі від чорнобильської проблеми.

Втім, найбільше дивує наступне: чому урядовці за 19 років не змогли мобілізувати внутрішні кошти, щоб звести нормальний саркофаг та здійснити інші захисні заходи, які створили б безпечні умови проживання населення України? Чому постраждале населення часто не може отримати елементарних пільг? Чому ми постійно виглядаємо допомоги з-за кордону? У ЗМІ та на шпальтах газет постійно бачимо імена мільйонерів та інших багатіїв, які, як Кощій Безсмертний, оберігають своє золото біля радіоактивного вогнища, забуваючи про те, що спершу треба створити для всіх безпечне середовище для життя, а потім думати про своє багатство.

Так, ніхто себе не береже – ні багатії, ні бідні. Але потрібно подбати про майбутні покоління, про Україну, яка не повинна перетворитися на радіоактивну пустелю. Не слід чекати, поки хтось дасть нам гроші – потрібно самим себе рятувати. Адже, якщо кошти не будуть мобілізовані і спрямовані на створення безпечного середовища життя, тоді на всіх нас може чекати ще більш страшна катастрофа. Ось чому новому урядові слід було б закликати народ України, бізнесменів, комерсантів зібрати «в складщину» необхідні кошти і закрити Чорнобильське пекло, убезпечити наших дітей та онуків від нової біди.

Пересторога всій Землі*
І людству теж пересторога –
Звучить удень, в нічній імлі,
Проймає все життя тривога...
Чорнобиль – слово як набат,
То наше пекло, наша доля...
Нема повернення назад,
Лише для хмар – жахке роздолля.
Прозрійте, люди!
Ще не смерть!
Ще винуватці поміж вами...
Землі незледеніла твердь
Ще почастує нас плодами.

Радіоактивне пекло Чорнобиля забрало багато життів. Багато доль воно попалило. Серед них і долі тих молодих пожежників та атомників, які власними тілами намагалися закрити вихід для атомного монстра. Хтось із них загинув просто у жерлі реактора, хтось пішов з життя згодом, отримавши смертельну дозу опромінення. І ось уже 19 років немає їх поруч з рідними. 19 років не згасає у серцях жінок та дітей біль від втрати рідної людини. Цього року посильну допомогу рідним загиблих надав Промінвестбанк, аби принаймні трошки зігріти їхні серця.

Голова Правління Промінвестбанку, професор Володимир Матвієнко неодноразово звертав увагу на болючість Чорнобильської катастрофи для українського народу і наголошував на необхідності створення цільового фонду для ліквідації Чорнобильського пекла. Він закликає не лише пам’ятати про трагедію, але й діяти. Так, Промінвестбанк робить свій внесок у здійснення практичних кроків, у підтримку тих, кого Чорнобиль обпік найболючіше.

Для Людмили Ігнатенко така увага була справжньою приємною несподіванкою. Зі сльозами на очах поділилася вона своїми спогадами: лише три роки встигли вони пожити разом з Василем Ігнатенком у Прип’яті. Василь працював пожежником, а коли сталася трагедія, Людмила чекала на дитину, яка народилася два місяці потому. Атом дібрався і до цього невинного створіння – дитинка народилася мертвою з вродженим ураженням печінки та серця. І хоча згодом Людмила народила сина, біль не вщухає – так само при згадці про ті страшні дні виступають на очах сльози, і думається, якою могла б бути її донечка. Чоловіка Василя поховали у Москві. І тепер щороку разом з іншими вдовами та дітьми загиблих у квітні 1986 року вона їде до могили вшанувати його пам’ять. А на його батьківщині – у Білорусі – його іменем названо вулицю. Можливо, хоча б так він на тім світі відчує, що його жертва була не марною…

Володимир Правик, чоловік Надії Правик, також був пожежником. За два тижні до 26 квітня 1986 року Надія саме народила доньку. Після повернення з пологового будинку лише один день встигли Володимир, Надія та їхня доня побути сім’єю. Наступного дня – 26 квітня – була його зміна, з якої він додому не повернувся. Але пам’ять про нього живе не лише у серці дружини. Ім’я «Володимир Правик» носить корабель, його іменем названо вулицю в одному з міст України.

Валерій Ходимчук та Валерій Перевозченко працювали на ЧАЕС атомниками. Для Валерія Ходимчука реактор став могилою. Своїй дружині Наталії Ходимчук, яка теж працювала на Чорнобильській АЕС, він лишив дев’ятирічного сина, і вона більше не вийшла заміж: знала, що синові батька ніхто не замінить. Згодом на ЧАЕС спорудили меморіальну дошку, аби вшанувати Валерія – одну з перших жертв «мирного атома».

Зоя Перевозченко та Тетяна Титенок, дружина Миколи Титенка – пожежника, який теж загинув у перші дні після аварії, – також отримали від Промінвестбанку матеріальну допомогу, яка так потрібна тим, кого зачепив своїм чорним крилом Чорнобиль. Жінки, які втратили 19 років тому коханих, нині дуже вдячні Промінвестбанку за увагу та турботу, кажуть, що жодного разу ніхто так просто не надавав їм такої підтримки. Звичайно, охопити всіх відразу неможливо, але Промінвестбанк зробить усе для того, аби найбільш постраждалі від аварії на ЧАЕС відчували підтримку і знали, що їхні страждання не забуті.

Нині ми згадали небагатьох, але всі вони – Василь Ігнатенко, Валерій Перевозченко, Володимир Правик, Валерій Ходимчук, Микола Титенок та десятки інших – заслуговуватимуть того, аби пам’ятати про них та їхній подвиг не лише через 19 років, але й через багато десятиліть.

Світлана КУШНІР
Фото Віталія ПРИХОДЬКА та з особистого архіву Людмили ІГНАТЕНКО