Замок в столиці рибного царства.

Пам'ятник Кармалюку біля замкових стін. 19.06.05

 Див. цю ж роботу в журналі "Бліц-Захід" ("Статус").

Туристична привабливість Летичева, райцентра Хмельницької області, могла б базуватися на трьох китах: замково-монастирському комплексі в центрі міста, могилі Кармалюка  та знаменитому рибному базарі. Бонус: зручне розташування поселення. Летичів лежить на автошляху Хмельницький—Вінниця, в 50 км. від Хмельницького. Зручно.

Тим не менш, туристів в містечку небагато. Можливо, не знають, що проминають?

	Оглядова екскурсія

Костел і монастир. 10.09.04

Базари не проминуть точно: торговці смачнющою рибою, на яку багаті місцеві водойми (саме в Летичеві зливаються річки Вовк та Південний Буг) розташувалися поблизу обох в’їздів у місто. Плесо величезного озера по обидва боки від дороги до Летичева часто сердиться білими хвилями — здалеку ну абсолютно морськими. 

Замок проминути теж неможливо, але тут треба уважно стежити за пейзажами за вікном авто. Стара ошатна башта, підніжжя якої охороняє суворий бронзовий Кармалюк, вигулькує обабіч траси раптово – і так само швидко ховається за спинами сучасних кількаповерхових будинків. Монастир та костел Успіння Діви Марії, що славився десятиліття тому своєю чудотворною іконою — поруч, під захистом замкових стін. В 2000-му році споруди комплексу, що перебували в стані руїни, ґрунтовно реставрували.  Парадокси Східного Поділля: сакральна пам’ятка розташована за абсолютно „совковою” адресою: по вул. 50-річчя Жовтня, 10. Страшний стан монастиря ще кілька років тому легко пояснити: під час Другої світової війни в його стінах був концентраційний табір. Кістяки нещасних жерт, кажуть старі люди, закопали з другого боку замку, від вулиці Леніна (і така ще існує у місті). Після війни в кляшторі розмістилися склади. 1982 року в них вибухнула пожежа, за шість років — ще одна. Місто шепотіло, що вогонь розійшовся не просто так: СРСР вже кілька років штормило перебудовою, старі храми масово повертали віруючим, що не всім могло сподобатись. Місцевим католикам навіть пожежа не стала на заваді: першу месу ксьондз Ян Ольшанський, майбутній єпископ кам’янецький, відправив тут ще у 1989 році. На відправу зібрався багатотисячний натовп. Щоб потрапити до костелу, вірним довелося виламати двері: комуністична влада відмовилася надати ключі від приміщення навіть після належного оформлення всіх потрібних паперів.

„Совок” особливо гостро відчувається з непарадного боку замку. Це від траси замок — як картинка в рекламному буклеті. А відразу за рогом старих мурів — розкішні баки для сміття, які, здається, прибирають не надто часто. Хоча жителі міста замком, схоже, все ж пишаються: навіть огорожа кафе поблизу автовокзалу своїм силуетом нагадує зубці-мерлони Летичівської вежі.

Найважче знайти місце останнього притулку українського Робіна_Гуда. Могила Кармалюка знаходиться на міському цвинтарі. Просто з дороги ще один пам’ятник нескореному борцю з несправедливим суспільним ладом не побачиш.

	Урок історії: про Свидригайла, дипломатичні казуси і татарську тактику

Повірте: це фото Грейма унікальне. Кінець ХІХ ст.

Розібратися з історією міста нелегко. Плутанина дат павутинням обліплює дослідника. Ця територія в ХІІІ столітті належала літописній Болохівській землі, яка відкололася від Київського князівства, зазнала татарських плюндрувань, а пізніше увійшла до складу Галицько-Волинського князівства. Чи існував Летичів вже в ті часи — невідомо, бо жодної згадки про поселення в літописах не знаходимо.

Польські джерела повідомляють, що в 1362 році литовці будують в Летичеві замок. Як виглядала та первісна твердиня, невідомо, але можна здогадатися: навряд чи місцевих форпост сильно відрізнявся від інших подільських замків тих часів. Дерев’яні стіни, земляний вал і глибокий рів, що наповнювався водою з річки. Типовий проект Середньовіччя.

П’ятнадцяте століття принесло чимало подій. У 1429 році поселення отримало статус міста. Невдовзі політична ситуація змінилася, за Поділля не на жарт зціпилися Польща та Велике князівство Литовське. Справжня війна розгорнулася на теренах України: боротьба тягнулася з перемінним успіхом, і якби не невдала облога Луцька, навряд чи поляки пішли б на підпис перемир’я з князем Свидригайлом. Договір уклали на 2 роки — до свята Івана Купала 1432р. За Польщею лишилися Кам’янець, Смотрич, Скала та Червоногород, Бакота відігравала роль нейтральної території, а східні околиці, включно з Летичевом, перейшли у володіння Литви.

Вид на замок від кляштору.

Ненадовго: по закінченню дії домовленості поселення увійшло до складу Речі Посполитої. У фінансових документах польського короля є записи від 1440 та 1441 років про надання летичівським шляхтичам певних грошових сум.

Кінець століття промчався над містом чорним буревієм: з 1482 року почалися спустошливі регулярні татарські набіги. Поруч – горезвісний Кучманський шлях, яким швидкі, досвідчені в коротких несподіваних сутичках татари гнали в Орду свою здобич — ясир. Їх загони, що складалися з кількох тисяч вершників, стали справжньою чумою для краю. Літописи волають про допомогу: лише в 1507 році татарва забрала в полон близько 150 000 подолян. 1516, 1517, 1519, 1523, 1524, 1526, 1540, 1558 роки — це хроніка тільки найбільш спустошливих нападів.

Серед цього мартирологу вирізняється 1517 рік: того разу Летичів не піддався східним нападникам. Подвиг, можливо, й невеликий: ординці не затримувались для тривалих облог і, якщо перша спроба взяти місто провалювалася, просто просувалися далі, лишаючи гордий град позаду. Але вже з 1523 року на ласий подільський шматочок почали зазіхати ще й турки.

А що ж держава? Як захищала свої міста Річ Посполита? А майже ніяк. Щоб тримати прикордонну охорону та гарнізони в замках, потрібні гроші. Де Краків, а де Летичів. Тут свої наділи від міжусобиці вбережи спробуй, де вже на прикордонні фортеці кошти взяти. А навіть і збереться потрібна сума, піди сформуй бойовий загін — достатньо мобільний, швидкий, гарно озброєний — такий, що зможе протистояти нападам турків та татар. А в східняків мистецтво кавалеристів значно краще розвинуте...

В таких умовах державники використали свій козир: дипломатію. Всього й треба: перенаправляти активну „діяльність” нападників в нове, ще невідоме їм русло. На північний схід. Розбійницькі походи — до речі, за великі кошти — все частіше спрямовувались в напрямку Московії. Що не позбавило Поділля від нехай і менш частих, але все так само спустошливих „гостин” ординців. 

1537р. Зиґмунд Старий надав Летичеву привілей: „Через те, що Летичів в кам’янецькому повіті, спалили татари, поновлюємо його тевтонське, або магдебурзьке, право, встановлюємо торгив понеділок, а ярмарки на свято Успіня Богородиці та на св.Катерину”. Мало допомогло. Принаймні, наступний польський монарх, Зиґмунд Август, у 1558 році знову відновлює права та свободи міста, а до того ще й звільнює його на 10 років від сплати всіх податків.

	Пошуки замкової генеалогії

Залишки в'їздної брами.

Отже, існуючі на окраїнних землях замки слід укріпляти та розбудовувати. В 1579 році староста кам’янецький Ян Потоцький за урядовим наказом перебудовує дерев‘яно-земляний замок на кам‘яний. Чи точна ця дата — зараз важко сказати (в коментарях до відомої серії гравюр білоруського художника ХІХ століття Наполеона Орди названа інша дата побудови фортеці: 1598 рік). Можливо, замок почали будувати в 1579-му, а закінчили лише за 19 років. Адже посол короля Рудольфа ІІ Еріх Лясота, який добирався 1594 року до Києва, записав в своєму щоденнику, що в Летичеві на річці Вовк бачив замок Потоцького.

Уявити як виглядала ця споруда не так і важко: до наших днів гарно збереглися замкові стіни по всьому периметру та одна башта. Велике прямокутне подвір‘я оточували високі кам‘яні стіни з амбразурами, чотирма круглими по кутах та чотирикутною в‘їздною вежами. З боку міста замок захищав земляний вал з частоколом. Між стінами замку та валом проходив глибокий рів з водою. Саме такою фортеця зображена на першому своєму „портреті” — карті французького військового інженера Гійома де Боплана. Форпост оточений двома ставками з греблею та ще одною греблею на Бузі. Потужний оборонний вузел!

А вже за кілька років, в 1606-му, кам’янецький єпископ Павел Волуцький будує на території замку домініканський монастир на місці попередника — дерев’яного костелу, який згадувався з середини XVI столітя. Новобудову довели до ладу в 1638р. А перша згадка про орган в костелі відноситься навіть до 1637 року. У 1720 р. збудовано дзвіницю костелу. Ряд інших міських споруд, зокрема Михайлівська церква XV-XVI ст., також входили в систему оборони поселення.

Місто в 1601 році отримало статус повітового центру, а отже, було немалим. За Хмельниччини летичівські околиці відносилися до території, яку спочатку контролював козацький гетьман, а після підписання перемир’я в лютому 1649 року знову відійшла до Польщі. Місто, затиснуте в кліщах двох воюючих сторін, невдовзі занепало.

Ротація влад: в березні 1651 року у Летичів на кілька днів прибув полк магната Лянцкоронського на шляху до Кам’янця. А пізніше в Летичівському старостві хазяйнують та громлять шляхту козацькі загони Олександренка. 1672 року край зайняли турки. Розвиток міста зупинився. В „Люстрації воєводства Руського” (1661-1665) згадується, що в Летичеві є лише 9 „димів”. На місто не тягне.

За Хмельниччиною — гайдамаччина. „Кур’єр Польський” за 1737 рік, ледь стримуючи жах, розказує про загони гайдамаків, які блукають лісами біля Летичеві. А в 1750-му році повстанцям навіть вдалося захопити місто, яке на той час втсало з колін руїни, виросло та збагатилось. А далі...

	Ера Кармалюка

Кармалюк тицяє дулю.

Далі почалася ера Кармалюка. Біографія найвідомішого подільського месника відома всім ще з шкільних часів. Роман гордої панянки та небідного селянина з села Головчинців дав поштовх початку серії набігів, підпалів, грабунків, які час від часу переривалися: про Устима казали, що він мав фарт втекти, але не мав щастя сховатися. Його кілька разів ув’язнювали в Кам’янецькій фортеці – втік. Вислали етапами до сибірського Тобольська – знову втік, щоб продовжувати мститися панам і багатіям. Його спина витримала 4000 ударів шпіцрутенами, 227 ударів батогом, його тричі таврували як небезпечного злочинця. Він вижив, витримав всі катування — і знову мстив. На Поділлі розгорнулася справжня селянська війна, яка не на жарт турбувала самого царя Миколу І.

Кінець війні поклала зрада: 1827 року хтось з загону Кармалюка перед вирішальною сутичкою з царськими військами змастив рушниці повстанців салом. Так національний продукт завадив представникам самої нації вистояти в бою. 750 чоловік заарештували — та Кармалюк втік і цього разу.

І лише зрада жінки перерізала ниточку бунтівного життя. У Коричинцях-Шляхових неподалік від Летичева, у хаті Оляни Процикової, вранці 10 жовтня 1835 року шляхтич Федір Рудковський  дочекався своєї жаданої мішені. За що й отримав по життєве звільнення від податків. Тіло Кармалюка довго потім возили селами: проводили „педагогічну роботу” з населенням, а потім захоронили в Летичеві.

Кремезна фігура народного месника виситься з 1974 року біля вцілілої башти замку (скульптор В.І. Зноба). Суворий погляд, скуті кайданами міцні руки — не підходи до замку, тримайся краще осторонь!

	Інші герої міста

	Башта з боку двору.

А підійти варто. Якщо пощастить, зможете потрапити на подвір’я фортеці та забратися напівзруйнованими сходами в стіні башти на самий її вершечок — щоб поглянути на одноповерхове місто з висоти пташиного лету. Зайдіть і до костелу: хоча роки в ролі то стайні, то складу знищили все старе убранство храму, його стіни зараз вкривають вишукані розписи.

Кармалюк був не останнім відомим в історії діячем, чия доля виявилася пов’язаною з Летичевом. В скромному подільському місті напередодні російсько-турецької війни, в 1854 році, по дорозі в Крим, побував офіцер Дунайської армії Лев Толстой. Письменник прожив тут більше місяця, написав оповідання „Рубка леса”. А за десятиліття до цього в Летичеві жив поет Антон Шашкевич.

Але найзнаменитішим „жителем” міста був відомий на все Поділля та Волинь образ Летичівської Богоматері, створений за зразком відомої ікони з римської базиліки Санта Марія Магьора. Папа Климент VIII подарував цей образ домініканам (1592), які відправилися на Поділля за запрошенням єпископа Волуцького. Але тодішній господар Летичева, Ян Потоцький, був кальвіністом – і не пустив монахів до міста. А от дружина летичівського старости Єлизавета, ревна католичка, надала братам притулок в сільській хаті. Невдовзі міщани почули про різні чуда, пов’язані з привезеним образом, хтось начебто бачив відображення богоматері на тлі місяця... Потягнулися прочани, деякі навіть з-за Дніпра. Що казати: сам кальвініст Потоцький раптом увірував і віддав під образ (а заодно й монастир) свій замок.

Коли козаки Хмельницького у 1648р. влаштували у кляшторі стайню для своїх коней, домініканці поспіхом вивозять образ до Львова. Ікона повернулася в рідні пенати аж 2 липня 1772 року. Знову вервечка прочан тягнеться до образу. 4 жовтня 1778 року ікону коронував папа Пій VI. Остаточно образ покинув Летичів 14 червня 1920р.: монахи спеціальним транспортом транспортують його до Варшави, подалі від більшовицької наруги. Кілька наступних років ікона прикрашала Луцьку катедру, аж поки у 1945 році монашки не відвозять її до Любліна, де образ зберігається дотепер.

  © Blacky

© "Бліц-Захід"