Про НТУУ "КПІ"

Факультети

Прийом до університету

Навчання

Наукова робота

Міжнародні зв'язки

Студентське життя

Cайти НТУУ "КПІ"

Особистості

"Київський політехнік"

Фотоальбом НТУУ "КПІ"

Карта сайта

Ми повернулися

Учасник визволення Києва, випускник теплоенергетичного факультету КПІ 1941 року, нині полковник у відставці Володимир Миколайович Зорін – розповів кореспонденту газети "Київський політехнік" В.Я.Мельнику про події, учасником і свідком яких він був.

22 червня 1941 року почалася війна, а 23-го, разом із своїми товаришами-однокурсниками, я захищав диплом. Відверто кажучи, комісія слухала нас вже не дуже-то й уважно: всі були незмірно схвильовані. Обстановка в інституті, як і в усьому місті, стала надто надзвичайною. В парку копали траншеї, били зенітки, чулись команди військових… Та диплом я захистив, а рівно через два тижні, 7-го липня, мене викликали у військкомат на вул.Толстого, звідти направили на Печерськ у школу №75 (вона й досі існує). Потім разом з іншими новобранцями я вирушив через Дніпро по зруйнованому пізніше ланцюговому мосту на лівий берег. Серед нас були випускники не лише КПІ, а й інших вузів Києва. Там, я добре пам'ятаю, ми стали обличчям до міста і сказали щось на зразок клятви: “Ми повернемось!” І ми повернулися, але повернулися не всі. Я один з тих, кому випало таке щастя. Далі ми пішки попрямували до станції Бахмач. Там нас посадили на якийсь потяг і повезли до Москви, де по приїзді розподілили по військових академіях. Я потрапив в Академію бронетанкових військ (тоді вона ще називалась Академією моторизації та механізації Червоної Армії). Там нас відразу почали готувати до воєнних дій.

Німці підійшли до Москви у листопаді, і нашу академію перевели до Ташкента. Наприкінці року ми вже її закінчили і нас як військових технічних спеціалістів перевели на Урал у місто Нижній Тагіл, де випускали танки – тоді це місто навіть називали Танкоградом. Там працював Євген Оскарович Патон – я добре пам'ятаю, як він ходив по цехах.

Наприкінці літа 1942 року мене та ще дев'ятьох бійців направили у Третю танкову армію на чолі з генералом Рибалком. По приїзді я пред'явив документи. Підійшов командир корпусу генерал Капцов і я йому доповів: “Прибула група випускників Академії у ваше розпорядження!” Він потиснув мені руку, привітався із строєм: “Як воювати збираєтесь?” У ті роки відповідь була одна: “Треба буде – помремо!” Він іронічно усміхнувся і сказав: “Ні, помирати вам якраз і не треба. Живіть довго і щасливо, а німців бийте! Щоб і духу їх не стало!” Як бачите, щодо мене генерал не помилився... Сам же хоробрий генерал Капцов через півроку загинув під Харковом, де, до речі, ледве не загинув і я, і де поклали голови тисячі червоноармійців.

– Розкажіть про наступ на Київ.

– Вийшли ми в район Переяслава – 90 кілометрів на південь від Києва – й відразу почали переправлятися, хто на чому, на знаменитий Букринський плацдарм. На той час я вже служив у штабі армії. І от від штабу армії мене направили на правий берег з досить складним (оскільки я був один) завданням: доповідати про стан наших танків, чого потребують, які втрати тощо. Командування планувало взяти Київ з півдня – через Білу Церкву і Фастів. Але з цього нічого не вийшло. Букринський плацдарм – це гори, більші від київських. Там танком проїхати було неможливо. Ті дві-три дороги, які там були, німці пристріляли, і ми там тільки втрачали танки.

Надійшов наказ: направлятися на Лютіж (це навпроти Вишгорода). Переправлялись ми через мости, які робилися нижчими від рівня води – щоб німці не бачили. Під Вишгородом довелося знову двічі форсувати Десну й Дніпро. 3-го листопада наші війська розпочали широкомасштабний наступ на Київ. З великими втратами місто було взято!

– Володимире Миколайовичу, яким було Ваше побачення з рідним містом?

Мій командир майор Купер, знаючи, що я киянин, сказав: “Я тобі дам два дні – іди подивися, що в тебе вдома робиться”. І от я 6-го листопада 1943 року (у цей день якраз взяли Київ) один пішов через теперішні Троєщину, Вигурівщину і вийшов у районі київського пляжу. Виходжу на пляж, а переправитись не можу: всі мости підірвано! Що робити? Бачу багаття. Підхожу – сидять баба й дід. Побачили мене, розплакались: “Синочку, дорогий…” Я кажу: “Допоможіть переправитись – не можу додому потрапити!” “Ми тобі дамо човна”. Дали мені зовсім маленький човник – метра з півтора завдовжки. Я їм подякував, весло в руки і – через Дніпро! Коли я був уже посеред річки, наді мною з'явився німецький літак. Німець дав по мені кілька кулеметних черг, але не влучив. Літак зник і я пристав до берега – там, де зараз пам'ятник Магдебурзькому праву. Я – нагору, на теперішню Європейську площу. Там горів Будинок оборони (на цьому місці зараз готель “Дніпро”). Я пішов по Хрещатику – перший квартал був цілий, що мене дуже здивувало. А далі все було повністю зруйноване – навіть важко передати мої почуття… Я пішов Михайлівською вулицею, Великою Житомирською вулицею до себе додому. Прийшов – будинок цілий, але в квартирі пусто, все розгромлено, двері зламані…

Я переночував і наступного дня пішов до КПІ, щоб, може, когось знайти. Було зруйновано Велику фізичну аудиторію. Я зустрів там колишнього помічника директора інституту Барановського. Він мене добре знав і я його теж. Ми з ним поговорили… Потім я дізнався, що одночасно зі мною, тільки трохи південніше, через Дніпро переправлявся і мій однокурсник Юра Уміляновський. Він також пережив цю страшну війну, а пізніше жив у Києві – неподалік від мене.

Побув вдома я ще добу і вирушив далі на Житомир…

Тепер майже щороку ми їздимо разом з багатьма іншими ветеранами війни на Букринський плацдарм – згадуємо минуле…