Вже хоча б за цим видом варто приїхати в Нагіряни.

	Після замку й водоспаду.

	Сонце сховалося за церкву. 9 жовтня 2005 р.

Здається, весь світ вже знає про моє ОСОБЛИВЕ ставлення до Червонограду-Червоногруду. Ще б пак.

Там буваю часто, по кілька разів на рік. І давно знаю, що в селі, яке нависає ліворуч над червоним кратером з замком-клітором посередині, є стара церква. З XVII століття, пише чотиритомник "Памятники градостроительства и архитектуры УССР". Варто подивитись.

Та варто, варто... Тільки кожного разу, потрапляючи в пастку краси, яку мені Червоноград припасає - а йому пасує і зима, і весна, і літо, і осінь - якось наплювательськи відношуся до всього іншого, що є навколо. Масштаб буде не той, відразу зрозуміло.

Лише під час своїх дев'ятих чи десятих відвідин магічного місця я нарешті потрапила і в село поруч з заповітним заповідником естетичних вражень.

	В пошуках автентичної церкви.

Відновлена дзвіниця.

Правду кажучи, завжди по дорозі до замку я видивлялась в село, яке пролітало за вікнами авто. І дивилась не лише праворуч, де серед нецікавих корівників виситься один незвичний, багряного кольору - той самий, з каміння палацу, зведений в 1980-ті роки. Погляд нишпорив і вузькими сільськими вуличками - де там ваша церква?

Погляд нічого не знаходив.

Знаєте чому? Бо церква не при дорозі :).

Той дивнуватого вигляду храм з безліччю бляшаних баньок на стрісі а-ля "москва-у-наших-серцях-назавжди", який проглядається з червоного спуску-серпантину до найгарнішого каньону на землі, аж ніяк не є старожилом. І взагалі, здається, цю православну... ееее... храмину переробили з якоїсь більш давньої каплички.

До потрібного краєзнавцю храму треба їхати далі, повз місцеву школу та клуб, аж поки погляд не вихопить в густому затінку високих дерев стареньку церквицю.

 Стоп, ми на місці. Фотоапарати до бою!

	Історична довідка.

	План та старе фото церкви з чотиритомника.

Отже, що перед очима.

 Кам'яна тричастна Миколаївська церква. На жаль, автентичне перекриття даху святині до нашого часу не збереглося. Зараз апсида перекрита хрестовим склепінням, а притвор - пласким дерев'яним перекриттям.

Суворі об'єми стін позбавлені будь-якого декору. Церква-воїн, як в Касперівцях? Начебто не те століття, щоб храм був ще й оборонцем. Хоча... сімнадцяте - якраз той час, коли татари та турки лютували особливо жорстоко. Отже, оборонний храм? Все може бути.

Поруч з храмом, трохи східніше - дзвіниця. Четверик на четверику. Перший ярус мурований, другий - з дерева, з традиційною для таких споруд відкритою аркадою.  

І церква, і дзвіниця датуються XVII століттям. Хоча другий ярус дзвіниці було прибудовано трохи пізніше, у XVIIІ століттті.

На жаль, пізно ввечері, коли ми з Ігорем "Лазером" Скальським під'їхали до храму, було намарно сподіватися потрапити всередину церкви. Тому які там інтер'єри - не знаю.

	Не чекайте на диво в Нагірянах. Бо воно - вниз і праворуч.

Ще трохи церкви.

Відремонтований храм, як і його побілена служниця-дзвіниця, мало нагадують свої світлини з чотиритомнику, хоча пройшло якихось 25 років.

Все чисто, акуратно - і чомусь ніяк. Храм, якому, якщо вірити таблицчі на дзвіниці, виповнилось вже 382 роки, аксакалом не виглядає. Дуже вже все якось... сучасно. Невідомо де поділись могутні контрфорси, які підтримували благенькі від старості стіни на фото в чотиритомнику. Без них церква здається звичайною сільською хатою, що тимчасово виконує обов'язки місцевого греко-католицького храму. Сучасні гіпсові (чи то пап'є-маше?) скульптурки яскравих кольорів під ганочками-навісами, дикунського вигляду брюнетисті міні-ангелочки в синіх сукенках над воротами, низька прибудова з заскленою верандою як в пересічному селянському житлі... Лише маленька сигнатурка на даху та  образ-віньєтка святого Миколая на одній з стін в кольорах "виріж-око" нагадують, що це все-таки місце відправлення культу, а не хата баби Гані. Дерев'яну частину дзвіниці за традицією наших сіл забрано в забрала з бляхи.

	Церква з боку урвища.

Сумно якось... і навіть не тому, що надворі жовтневий вечір і дерева перетворюються на яскраві смолоскипи пам'яті самих себе.

Здавалося б, все добре: ось і церква, і табличка, яка розказує, що храм побудовано в 1623-му, а відновлено в 1989 році (табличка не державного зразка, а з місцевого червоного пісковику з якимись рослинами-завитками)... Та відчуття, що тебе трохи того... надурили, не полишає.

І лише незвична, ще небачена до сьогодні панорама червоноградського замку, що відкривається під церквою, над урвищем, примирить і з недолугою спробою відродити дух XVІІ століття, і з яскравими гіпсовими ідолами навколо.

	На закуску.

Панорама села з червоноградської дороги.