Поет і Мова

Мойсей Фішбейн
Ранній рай

У передмові до збірки поезій Мойсея Фішбейна «Ранній рай» (К.: Факт, 2006) Іван Дзюба, високо оцінюючи творчість поета, висловлює певність, що ця збірка увійде до числа пам’ятних книг української літератури. Доробок поета невеликий за обсягом, але ваговитий і цілісний, позначений внутрішньою єдністю.

У збірці віршовані твори розташовані у зворотній хронологічній послідовності (від написаного уже десь у наші дні до віршів кінця 60-х — початку 70-х років минулого століття), але, що характерно й незвично, ранні поезії анітрохи не потребують знижки на початківство. Якась неочікувана рання зрілість, виваженість і ощадливість слова, неокласицистична самодостатність форми («Веди мене, гармоніє, веди») — ознака вродженого поетичного дару і органічної культури слова. Це добірні поетичні тексти — «Не декорацій хочеться, а саду», «Торкнися заповітної мети...», «Мить» або «Ранній проект фінішу»:
Чи буде у мене чотири стіни,
Чи буде велике поле,
Чи будуть у мене чотири сини,
Чи небо в зіницях голе,
Чи реквієм тиші розколе світи,
Чи будуть оркестри грати,
Чи будеш — яка-то ти будеш? — ти,
Чи будуть банальні ґрати,
Що буде в останні хвилини мої
І що по моєму сконі?
Дивлюся на сиві осінні гаї,
На татові сиві скроні.

Починаючись спонтанно десь ізсередини, з помітної лише поетові точки, думка-чуття злітає на високості градацій, до накреслених мовби пунктиром таких буденних, але заново впізнаваних ключових «кадрів» буття і спалахів пам’яті:
...і щастя це — хвилини півтори.
Склепівши очі, тихо повтори:
околиця... напівзабуті лиця...
овече хутро... сині хутори...
багаття... бринза...
сутінки... суниця...
Ти вернешся.
Воно тобі насниться.
Форель... зело...
криниця... Повтори.

Маю свій улюблений тест на справжність поезії — виокремити перші рядки вірша як окрему самодостатню міні-поезію. Колись випробовувала його на таких незаперечних поетичних авторитетах, як Свідзінський і Стус. Поетичні тексти Фішбейна з честю витримують такий тест на справжність («Господи, порожньо в нашій господі...», «Ані світиночки в темряві, ані...», «Пташиний подих губиться в тумані...» та інші). В іскорках поетичного вогню зафіксовано мить, враження, рефлексію і піднесено до рівня Поезії з її мимовільною ненав’язливою афористичністю й неповторністю.

Словесна тканина поезії Фішбейна смислово й настроєво багатошарова, сповнена спогадів, ремінісценцій і видив («снива показують, можна дивитись»). Мозаїка споминів, окремих автентичних «кадрів» буття то присмачена гумором, то позначена трагічним диханням історії з її невмолимим втручанням у долю маленької людини («1954» — «Ішов п’ятдесят-післясталінський рік...», «Дитинство, провінція, ретро»). Єдине, незважаючи на відстані й роки настроєве і буттєво-географічне тло. Чернівці, найрідніша точка на мапі всесвіту, що виплекала не одного поета, — як «свято-яке-завжди-з-тобою», Київ, Єрусалим, Німеччина — і знову Київ, Україна.

Мозаїчна смальта споминів допомагає оживити минуле через осяйну деталь, дає відчуття присутності наперекір часові й простору. Старі речі й давні назви, чудернацькі совдепівські абревіатури. Реалії побуту й ідеологічні фетиші. Пісні, які співали колись, фільми, на які ходили, анекдоти, якими розкошували, тодішні гасла, теми дня. Мовна реальність — колоритний коктейль з української, російської, ідиш. «...Познаходити барвисті й відточені проточною водою різної форми камінчики і по химерній своїй пам’яті викласти з них мозаїчну картину минулого» («Повернення до меридіану») — так можна поетично подолати «відстань пізнання».

Свого часу (1979 р.) молодого талановитого поета й перекладача Мойсея Фішбейна, якого цінували й підтримували метри української літератури Микола Бажан, Григорій Кочур, Микола Лукаш і який не вписувався в рамки соцреалістичних канонів (до того ж вибухонебезпечний феномен — єврей і водночас «український буржуазний націоналіст»!), виштовхнули з Радянського Союзу. Ізраїль, згодом Німеччина, робота в журналі «Сучасність», на радіостанції «Свобода». 1984 року у видавництві «Сучасність» вийшла друком його «Збірка без назви» з переднім словом Юрія Шевельова, яка містила оригінальну поезію, вірші для дітей і переклади з німецької, російської, іспанської, івриту та ідиш.

Загальнолюдське звучання поезії Фішбейна незаперечне, та в основі його поетичного світогляду — загострене і постійне відчуття свого двоєдиного — рідного коріння. Вражає абсолютне неприйняття еміграції, відчуття чужості в не своєму світі — вдома почувається тільки в Україні. Недаремно з того моменту, як стали можливими в атмосфері «перебудови» нормальні безпосередні контакти між Західним світом і Україною, Фішбейн — постійний гість і активний учасник культурного відродження України. 1989 року організовує поїздку першої групи дітей Чорнобиля на лікування й відпочинок до Ізраїлю.

Всеохопна синівська прив’язаність до рідної землі, інтегрованість в українську культуру органічно поєднуються в нього зі свідомим генетичним єврейством — цілісний і справді неповторний, гідний поваги феномен. Київ і Єрусалим — дві святі землі, дві постійні географічні духовні координати його поетичної свідомості. «Кафка почував себе євреєм серед чехів і чехом серед німців, — писав Й. Петровський-Штерн у статті «Новітній Мойсей» («Єгупець», 2006, №16), — Фішбейн — єврей поміж українцями і українець серед росіян». Він «поєднав у собі безмежну поглинутість буття України з генетичним кодом, пам’яттю єврейської долі... Крізь його поезію лейтмотивом проходять сакральні образи Ріки (Дніпра) і Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), а біблійна високість мови пройнята української сердечністю й широтою емоційних вібрацій» (Іван Дзюба). Йому болить, коли про одну зі світових гіперкатастроф — Голокост — світ знає, а про другу — Голодомор — знати не хоче. Коли світ знає про Шиндлера і не хоче знати про українця Шептицького. Коли роз’ятрюють історичні рани й підступно тиснуть на всім відомі больові точки у взаєминах між двома народами замість того, щоб нагадувати, культивувати реальний досвід взаєморозуміння й співробітництва, як це, приміром, робить сьогодні надзвичайно змістовна й естетично довершена виставка в Музеї українського мистецтва, що демонструє напівзабутий феномен «Культур-ліги» — єврейського культурно-мистецького відродження в атмосфері «Золотого Гомону» української революції.

Бути євреєм в українській літературі для Фішбейна означає бути в українському національному відродженні, творити на цьому ґрунті загальнолюдські цінності. Мова для нього є чимось значно більшим за звичайний засіб комунікації, стає творчим інструментом — у центрі його людського й поетичного досвіду. Має сакральне значення — Й. Петровський у вищезгаданій статті говорить про «мовний екстремізм, що спирається на лінгвоцентричне бачення всесвіту та історії». Завжди готовий захищати свою українську мову від зазіхань за різних обставин і від усіх ворогів. Мова українська як один із головних і постійних персонажів поетичного світу Фішбейна, як рушій думки, прихисток для душі. Мова божиста, мова з великої літери — «неторкана, ґвалтована, свята...». Мова — у бароковій пишноті, у «лукашівському» звукоігровому й смисловиражальному багатстві (недаремно Микола Лукаш є для нього найпершим авторитетом у світі мови). Розкошує в ній, плекає незужиті призабуті слова «з власним обличчям», культивує мовну віртуозність, органічну єдність звучання і значення: «довершена українська акустика» (В. Скуратівський); «рятується, насолоджуючись опірністю і мудрістю мови, яка може все поставити на своє місце...» (І. Дзюба). Не допускає розхристаності в мові, опирається манірності. Чіткість і стрункість форми, добра традиційність — не використання традиції, а виростання з неї, не залежність, а належність до неї.

Поетичні переклади М. Фішбейна на українську мову — принципово, концептуально важлива для поета складова творчості — гідні його вчителя на ниві перекладу Лукаша й увійдуть до перекладацької скарбниці української культури. Це переклади з івриту та ідиш, з російської, іспанської та французької, з румунської («Прокльони» Т. Аргезі в його інтерпретації конгеніальні оригіналові за силою пристрасті і магією слова), з німецької (Рільке, Целян, Тракль та інші поети, близькі йому за темпераментом та експериментами зі словом).

От уже кілька років, як поет і публіцист, лауреат премії ім. Василя Стуса Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Повернувся, бо не може без неї жити. Попри житейську невлаштованість, ідеологічні негаразди, він із тих, хто ніколи не скаже про Україну «ця країна», бо це «його країна», до вилюднення якої докладає всіх зусиль. Занурений в її непросту дійсність, живе і працює в ній тут і тепер. І тільки того, хто цього не знає чи не хоче знати, може шокувати поєднання в одній книзі рафінованої естетської поезії і розбишакуватої сатири, свідомого словесного блазнювання, в’їдливої іронії його «Аферизмів», — не вибирає слів, нехтує джентльменською цнотливістю, за допомогою гри слів «фотографує» суспільство в усій химерності його політичних, соціальних і моральних реалій. Так для всіх, хто приречений на нашу телевізійну реальність, заміна однієї літери в загальноприйнятому понятті викликає цілковито впізнаваний образ: «Нова телепередача «Час пик». Або: «Популярна міфологія. — Я не дволикий, — сказав Янус. — Я багатовекторний»; «Буття. Спочатку було Слово. Відтак — слова, слова, слова...»; «Економічна еволюція: від плану до клану»; «Обстановочка. Содом і Гоморра між Сціллою і Харибдою...». Енергія «Аферизмів» позитивна, спрямована на осміяння й знищення того театру ідеологічних і моральних абсурдів, серед якого живемо й працюємо. В ім’я наших святощів, в ім’я України: «Україна — богодана й богообрана. І вона виживе, бо так хоче Бог. Я не знаю, чому мені, євреєві, дано це знать. Але я це знаю» (Мойсей Фішбейн. «День», 10.01.1995).

Рік тому, вітаючи одного зі своїх найулюбленіших українських поетів Мойсея Фішбейна з шістдесятиріччям, я побажала йому нових творчих осяянь на радість усім, кому в рідній поезії «не декорацій хочеться, а саду». Повторюючи це своє побажання, хочу наголосити, що, на моє глибоке переконання, присудження Поетові Шевченківської премії буде актом справедливості.

Коментарі

Залиште коментар