 |
|
|
|
|
|
|
(З газети “Вільне життя” за 2 грудня 1999 року. )
Нині важко чимось здивувати. Але ця історія, яку розповіли два тернопільські пенсіонери, з числа неймовірних. Ми в редакції спочатку сумнівалися, чи варто її оприлюднювати. Та коли, як зізналися гості редакції, своїми враженнями вони вже поділилися в колі друзів, то чому б і всім мешканцям обласного центру не звідати, що в нашому ставу живе якась незвичайна істота. Очевидці називають її “чортом”. Може, це “Нессі”? Чим природа не жартує?
Але надамо слово гостям редакції.
Можливо, і забулося б те, що пережили, — зізнається Іван Михайлович, інженер за освітою, нині — на заслуженому відпочинку, — але ось ця пївдікація…
І він розгорнув газету “Комсомольская правда”.
— Ви, може, читали? Ось тут йдеться про експедицію на озеро Лабинкир, що в Якутії. Тільки подумати: там живе чудовисько. І журналісти в цьому переконалися. Неймовірно, але воно поїдає оленів!
— Ге, — додав його товариш, який назвався просто Федосійовичем, — і собаку злапало, і учасників експедиції ледь не відправило на той світ.
Признаюся, не завжди є змога читати “комсомолку”, але згаданий номер газети свого часу потрапив до рук і я зауважив:
— Це ж не у нас, а в Якутії.
— Не кажіть, — загадково всміхнувся Іван Михайлович. — Ось ми, я і Федосійович, пережили щось подібне, коли рибалили на Тернопільському ставу.
Згодом довідався, що мої співрозмовники більше трьох десятків років полюбляють саме наш став. Кажуть, що тут не завжди таланить виловити незвичайну рибину, можна тижнями повертатися додому без улову. Дехто подається на інші водоймища, але вони — не з таких. Мають один човен на двох. Знають про всі “золоті” місця, так звані ями, де риба полюбляє “ходити косяками”.
І ось... А це було минулого літа, десь наприкінці липня.
— Ми кинули якір на ямах, що біля “Динамо”, — розповідає Іван Михайлович. — Ні, того дня ми не проспали ранкову зірку. Ледь сіріло, а ми вже розкладали рибальське спорядження і чекали першого кльову. Пам'ятаєш, Федосійовичу, плесо було чисте, наче дзеркало? Усі прикмети — на рибалку Але чомусь не клювало. Минала година, інша...
— Ти ще, Іване, — додав Федосійович, — нарікав на вітер, якого не було, і твердив, що він віє зі сходу. А коли зі сходу — риби не чекай…
Слово за словом — і дійшли до того, за чим прийшли до редакції. Я — теж рибалка, добре знаю і ці нехитрі рибальські прикмети, і, зрозуміло, — вигадки жартівників нашого захоплення. А тому, як радять бувалі рибалки, “слухав і мотав на вус”.
— Тут я помітив щось незвичне, — продовжував колишній інженер. — Вода була чиста, прозора, здається, кожна рослинка проглядалася на дні. Звернув увагу на чорний горб метрів зо два від човна. Глибину тут знаю, місце знайоме, метрів п'ять до дна. Я підчепив тут такого карписька колись, що десять метрів тягнув човна, але, на жаль, зійшов. Так про цей дивний чорний горб на дні. Звично налаштував поплавок на п'ять метрів, кинув вудочку, а він, поплавок, —лежить на воді. Ставлю глибину на метр меншу — поплавок не піднімається, ще на метр зменшую — те ж саме. Що за чортівня, думаю. Пробую веслом зміряти глибину. І тут чорний горб зарухався. Вода чиста, прозора, бачу наче видовжену голову, що піднімається. На поверхні води з являються хвилі.
— Так ти ж весло згубив тоді, — зауважив Федосійович.
— А ти? Перелякався на смерть. Вудочки заплутало. Наче хтось металевим прутом вдарив по човну. Здавалося, що ожило джерело на дні. Забулькотіло. Я схопився за інше весло. Піднялися хвилі на поверхні озера...
Як розповіли рибалки, страшна сила нахилила човен, ледь води не набралося. Це тривало декілька хвилин. Ще бачили, як над хвилями піднялося щось подібне на гігантський плавник, що віддалявся до протилежного берега у напрямку ресторану “Хутір”,
— Перелякались ми тоді, — зізнвється тепер Федосійовйч. — Не до рибалки було, повірте. Не хотілося розплутувати вудочки. Таке, бажання охопило: скоріше б до найближчого берега. Наче в сні. Може, й справді щось привиділося? Та ж ні, довелося розплутувати жахливо знищені снасті.
Опам'ятавшись, рибалки знову закинули вудочки. Цього разу на ямі, де, як запевняли, сидів “чорт”. Глибина, як звикло, сягала п'яти метрів. Про неймовірний випадок на Тернопільському ставу розповідали рідним, іншим рибалкам, а ті лиш посміхалися.
— Може, і забулось би, — каже нині Федосійович, — але ось ця публікація у “Комсомольской правде”. Невже і в нашому ставу живе якийсь “чорт”?
— А пам'ятаєш. Федосійовичу... Рибалки згадали і таке. Це сталося взимку, давніше, ще в ті часи, коли в ставку не поглиблювали дно. Сиділи навпроти острівка, ближче до кутковецького лісу. Підлящик клював, як очманілий. Не на блешню, а на вудочки, на звичайний гачок. Десь за сантиметр від дна. Морозно було. Лунки замерзали. Тільки встигай вигортати з них тоненькі крижинки. І тут несподівано щось потягнуло всі вудочки в лунки. Федосійовйч, пам'ятає.. встиг одну схопити. Улову не було. Що це? Несподіваний удар об лід знизу, — і кілька тріщин блискавками “полетіли” в різні боки. Хтось наче піднімав двадцятисантиметровий лід. Невже така велетенська риба водиться у, нашому ставу?
Кльову вже не було. Підлящика наче вітром змело.
— А ще, Михайловичу, пам ятаєш, як одного разу, років три тому, щось чіплялося за наш човен?
—Так, ми поверталися під вечір вже, ти веслував якраз, а човен кілька хвилин стояв на місці. Як не силкувався, та даремно. Якийсь “чорт” тримав нашого човна.
Що за дива? Гості редакції навперебій запевняли: в нашому ставу щось є — якийсь “чорт”. Може з кимосьіз рибалок також траплялося щось подібне?
Мої співрозмовники повернулися до “комсомолки”, мовляв, зверніть увагу на висновки учасників експедиції до озера Лабинкир. Вони засвідчили: там справді живе невпізнана істота.
До речі, таких “чудовиськ” бачили в багатьох озерах світу.
1. Озера Куойч, Лемонд, Лохс-Локи, Моран і Шил (Шотландія). Рідні сестри Нессі?
2. Озера Брей, Брен, Глендлок, Даб, Кліво, Лок-Рі. Локс-Макс, Ніф (Ірландія). Істота, подібна до плезіозаврів.
3. Озеро Стурше (Швеція). На початку XX століття велика невідома істота вибралася на берег і бігала за людьми. У 1998 році шведську “Нвссі” вдалося сфотографувати.
4. Озеро Ханас у Китаї. Легенда про таємне підводне царство, де живуть великі істоти. Влітку 1980 року іхтіологи опустили в озеро сіть довжиною 100 метрів і вагою біля тонни. Через кілька днів розірвану сіть виявили за десятки кілометрів від того місця. Діри сягали двадцятиметрової довжини.
5. Озера Бейс, Вудс, Коуічаї, Манітоба, Вінніпегосіс, Оканаган, Поенігеймук, Сашуеп, Сістер (Канада). Чудовиська бачать, у них стріляють, їх фотографують. Спіймати не відається.
6. Є подібні озера в Австралії і на африканському континенті, в Таджикистані і Казахстані. Ходять чутки, про таємничі істоти в... Медвежих озерах біля Москви!
Тепер чутки з'явилися і в Тернополі.
Що це? Фальсифікація? Видумка? Гіпотез з цього приводу — чимало.
До речі, на чудовиськах “роблять” гроші. І великі. Наприклад, на знаменитому озері Лох-Несс створено могутню туристичну інфраструктуру. Щорічно цей район Шотландїї відвідує до півмільйона людей, які платять 25 мільйонів фунтів-стерлінгів “за Нессі”. Ажіотаж, та й годі. Доведено, що місцеві “вчені” неодноразово підробляли “фотографії Нессі”. Але все це не доказує, що легендарних істот немає. Справді, чому б не повірити, що в окремих озерах, у тому числі і а Тернопільському ставу, з'явилися зниклі ящери?
І ще кілька гіпотез. Серед них — найбільш несподівані: чудовиська — це посланці інопланетян, хрономіражі, відблиск давно минулих епох, гості з паралельних світів...
Вибрати з цього всього одну версію — справа проста. Треба впіймати хоч би одне чудовисько.
Може, це вдасться нам, тернополянам?
О. СТАШІВСЬКИЙ.
м Тернопіль
|
|
|
|
|
|
|