Львівський інженер Р.Гладиш у спогадах «Серед нащадків ацтеків» (Львів, «Сполом», 2006) згадує свої зустрічі з крупним мексиканським промисловцем А.Перальтою. Під час довірчих розмов із львів’янином мексиканець, зокрема, закидав його землякам відсутність відчуття спадковості.

«Ви кожний раз, коли починаєте нову справу чи змінюєте владу, - казав сеньйор Перальта, - все старе руйнуєте і починаєте все спочатку. Так ще ніхто не досягав успіху, ні при будь-якому суспільному ладі. Весь світ живе інакше. Світ дуже дбайливо ставиться до своїх минулих здобутків, звичайно, вдосконалюючи їх і, таким чином, поступово рухається вперед. А ви відкидаєте себе назад на десятки літ і потім намагаєтеся догнати тих, хто вже далеко попереду... Змініть своє ставлення до власних цінностей, і все у вас піде добре».

   П.Гладиш зізнається, що схожі думки висловлювали й інші його ділові співрозмовники на Заході. Доводилося чути подібне й авторові цих рядків... Справді-бо, радянських людей виховували на ідеї «Весь мир насилья мы разрушим до основанья...» Однак навіть руйнівна ідеологія більшовиків не витримує порівняння з ідеологією тотальної критики «найпрогресивнішого» суспільного ладу, розгорнутої на хвилі горбачовської «демократизації». Дошкульних ударів цієї критики не уник жоден об'єкт чи суспільний інститут, жодне досягнення чи традиція, родоводи яких починалися за доби «будівництва комунізму»... Слухаючи високочолих ораторів численних віч, не раз лапав себе на розпачливій думці: «Невже досі ми жили в світі суцільних брехні та збоченств?.. Невже там не було ніякого позитиву?.. В такому разі, коли ж і в який спосіб поважні промовці розвинули свої мудрі думки та дістали ті глибокі знання й високі відзнаки, що оце ними хизуються?..»

   Як відомо, тодішня критична стихія ніде в Україні не мала такого ґрунтовного впливу на ментальність загалу та політичну еволюцію «верхів», як у Галичині, й особливо, в її столиці. Чи не тому наступна кризова руїна України саме в наших краях виявилася найглибшою й найтривалішою?.. Після майже 20-річних реформ ще жоден політик чи посадовець не насмілюється заявити, що Україна наблизилися до показників свого розвою й достатку, досягнутих за радянської доби, а розкритикованим інститутам комуністичного ладу хіба в поодиноких випадках удалося знайти ефективні «ринково-демократичні» замінники... Не дивно, що ностальгія за втраченим радянським раєм набула масового характеру й стала вагомим чинником ментального розколу країни, який небезпечно поглиблюється.

   Втім, деякі львівські автори теж починають розуміти потребу перегляду гіперкритичного ставлення до радянського періоду. Зокрема, на ZAXID.NET цю думку озвучив О.Хохулін у матеріалі «Львів радянський: pro et contra» (http://www.zaxid.net/article/9669/). Його мимовільний опонент Тарік С. Амар виступив із текстом «Кілька зауваг про Львів, радянізацію та радянський Львів» (http://www.zaxid.net/article/9885/). Тема радянської минувшини Львова так чи інакше присутня і в багатьох інших публікаціях ZAXID.NET, що, зрештою, спонукало долучитися до дискусії автора цих рядків.

   Отже, про Львів радянський... Опонентів, схильних уважати цю добу нашої історії «темним середньовіччям», гідним лише осуду й зневаги, прошу застановитися бодай над такими обставинами. По-перше, масові репресії, оте найсерйозніше звинувачення, що його висувають радянському ладові, були притаманні лише початковим етапам становлення останнього на галицьких теренах. По-друге, більшість радянських негараздів, гнівно таврованих представниками націонал-демократичного табору, насправді були спричинені нашою цивілізаційною кармою й незалежність, демократія, ринок виявилися надто слабкими засобами для їхнього усунення. По-третє, реалії радянської доби слід, мабуть, порівнювати, в першу чергу, з реаліями доби пострадянської, а не з орієнтованими на західні взірці «світлими образами» ринкових демократій, як то ми не без лукавства робимо досить-таки часто.

На тлі повищих міркувань пригадаємо деякі безсумнівні досягнення радянського ладу. Попри 750-літню писану історію Львова, те місто, в якому ми нині мешкаємо, територіально, архітектурно, соціально, культурно є продуктом впереваж саме радянської доби. Ця доба принесла до нашого міста багато нових галузей господарки та форм побуту, дала сотням тисяч людей якісну освіту та відкрила кар'єрні перспективи в індустрії, науці, освіті, спорті, культурі... Вона згладила жахливі соціальні контрасти; злидні, неписьменність, безробіття, непевність у завтрашнім дні, військові загрози. Те, що століттями терзало Галичину, надовго вступилося з її теренів.

   Скажемо більше: на добрячих 80% продуктом радянського режиму був і той львовоцентричий національний рух 80-90-х, який спричинився до повалення більшовизму та утворення незалежної України. (Це твердження не претендує на оригінальність - давно написані грубі томи про те, якою мірою, скажімо, індійський національний рух був витвором англійського колоніального режиму...) Саме цей режим своїми жорстоко-ефективними методами витворив - уперше за кілька століть! - феномен такого Львова, де українці перестали бути меншиною; розгорнув багаторівневу систему масової національної освіти, зараженої ідеологічними вірусами більшовизму, проте доволі ефективної.

Цей режим майже ліквідував був соціально-економічне відставання Галичини, так що екзальтовані носії візій «українського П'ємонту» могли про нього не згадувати. Зрештою, радянський режим дав змогу майбутнім дисидентам набути спочатку національного вишколу в численних закладах української культури, а потім - незаперечного духовного авторитету за колючими дротами мордовських і колимських таборів...

 Не можу не погодитися з Таріком С. Амаром у тому, що отримати розвинену промисловість, загальнодоступні медицину й освіту, український Львів галичани, в принципі, могли би й без комунізму з його жахіттями. Проте історія, як відомо, не знає умовного способу. Все сталося так, як сталося, й спроби забути реальну історію галицьких теренів є однаково згубними, чи то ходить про епопеї ЗУНР та УПА, а чи про «колективізацію» й радянські п'ятирічки. Тим більше що невизнана спадщина комуністичної доби дається взнаки при кожному кроці й «фігура замовчування» аж ніяк не робить наші об неї спотикання менш частими та болючими.

Попри прорадянську ностальгію українців, явно висловлювану на Сході й Півдні, та сором'язливо-приховану - в Галичині, повернення у комуністичне минуле нам не загрожує. Однак малоуспішність українського суверенного поступування загалом і галицької адаптації до посткомуністичних умов зокрема робить гостро актуальними будь-які звернення до фрагментів того позитивного досвіду, який ми мали в минулому. А спадщина радянської доби - далеко не фрагмент, і вона, на відміну від спадщини Галицько-Волинського королівства чи ЗУНР, ще має на львівських теренах безліч матеріальних носіїв й сотні тисяч живих учасників подій. Інвентаризувати б цю спадщину, приглянутися до неї неупередженим оком уболівальників не за «перемогу комунізму», а за наше краще сьогодення!.. Проте навіть спроба організації науково-практичної конференції на цю тему навряд чи була би успішною через нечисленність активних дослідників та потужний ідеологічний спротив.

...Нещодавно одна львівська авторка, наводячи схвальне висловлювання С.Глузмана про радянську добу, зауважила: знаний дисидент має право так казати, бо він за тієї доби «сидів». Цей силогізм оприявнює існування в нашому інтелектуальному середовищі небезпечного табу на позитивні оцінки радянської минувшини. Гаразд, С.Глузману можна... А чи буде визнано право на схожі оцінки за тими особами, кому «не пощастило» відсидіти за ґратами за статтею «антирадянська діяльність»? Чи скоро зрозуміємо, що об'єктивне визнання позитивів соціалізму не тотожне зраді національних та демократичних ідеалів і що, як мудро зауважив П. Бурдьє, «недостатньо розвернутися в протилежний бік від помилки, аби прийти до істини»?..

Володимир Вітковський  для ZAXID.NET