Василь Кук

ШТАБ-КВАРТИРИ ГОЛОВНОГО КОМАНДИРА УПА

Штаб-квартири Командира, чи як у підпіллі конспіративно називали “хати”, постійно змінювались, залежно від потреб керівництва, вимог конспірації, конкретних дій репресивних органів та загальної окупаційної політики по відношенню до населення. Під словом “хата” слід розуміти конспіративне помешкання, домівку підпільника, у якій доводилось Командирові перебувати й працювати. У такій “хаті” найчастіше була ще й добре замаскована криївка, де зберігались зброя й амуніція, медикаменти, гроші, нелегальна література, канцелярське приладдя, харчові продукти тощо.

“Хата” в селі Августівці

У Бережанщині в тому часі Командир Т. Чупринка (псевдонім Романа Шухевича) мав “хату” з криївкою у селі Августівка. Про це розповів мені його зв'язковий Григорій Каня. До серпня 1944 р. він був зв'язковим від Головного командира до провідника Романа Кравчука. У середині серпня 1944 р. Командир Шухевич відправляє командира боївки своєї охорони Івана Когута (“Бродича”), “Чада” і Григорія Каню збудувати криївку в с. Августівка. Криївку збудували в господарстві рідного брата “Бродича”, Петра Когута.

“До цієї криївки, — розповідає Григорій Каня, — ми з “Борисом” вернулися з Рогатинщин на початку травня 1945 р. Під жнива (у серпні) приснився мені сон, що вхід до криївки завалився і ми з “Борисом” покинули криївку й пішли в поле. Тим часом до криївки повернулися “Чад” і “Рибак”. Уранці зв'язкова “Маруся”, яку арештувала більшовицька поліція, “зрадила” й привела до криївки спецгрупу НКВД. “Рибак” застрелився, а “Чад” здався, став зрадником і повів спецгрупу до села Рай поблизу Бережан, де була друга криївка Шухевича, але Командира там не було”.

Як так сталось, що зв'язкова “Маруся”, вона й “Наталка”, а справжнє її прізвище Стефанія Галушка із с. Бишок, “зрадила” і привела енкаведистів до криївки. Про це є досить точне донесення майора НКВД Соколова генерал-майору Горшкову від 3 січня 1945 р. про організацію й діяльність провокаційних спецгруп НКВД.

“У тому часі Бережанським РО НКВД була затримана зв'язкова “Наталка”, яка під час допитів призналась, що вона зв'язкова обласного провідника “Нестора”, вона під час спроби втечі з КПЗ — пристрелила з пістолета міліціонера, який її охороняв і, як видно з інформації, фігура була цікава. [...] Вона так зізнавала, що жодних оперативних заходів по них провести було неможливо. Ясно було, що вона брехала, окриваючи щось важливе.[....] На допитах у Чорткові вона також нічого суттєвого не зізнала. [.....] Я рішив поступити з нею так: прибувши до Бережан, зробити видимість її вербовки (у сексоти), дати їй завдання убити “Нестора”, а я був переконаний, що вона від нас втече, й тоді, коли вона буде від нас утікати, затримати її під видом СБ (ОУН) і допитувати її вже як сексотку (НКВД)”.

“Наталка”, вона ж і “Маруся”, мужньо трималися під час допитів на слідстві. Не зрадила жодної таємниці і стала трагічною жертвою підлих більшовицьких провокацій. Ці провокаційні методи більшовицької влади проти учасників національно-визвольної боротьби завдали великої шкоди українському народові, їх жертвами стало багато безневинних людей.

У відповідності з цим провокаційним планом “Наталку” підвезли до Бишок, і звільнили з-під варти, але все село було оточене військом, щоб вона не могла втекти від їхньої обсервації. Через деякий час у селі з'явилася провокаційна група мнимого СБ ОУН, арештувала її, забрала до криївки і допитала. “Наталка”, нічого не підозрюючи, в добрій вірі, що попала до “своїх”, розповіла їм правду.

Далі у донесенні написано: “Ми зразу з ротою бойцов виїхали на операцію у село Августівку, де в домі Когута Петра — це будинок, де була криївка центрального провідника, “Наталка” нам показала добре замасковану криївку, в якій находились два бойовики “Білого” — “Рибак” і “Чад”. Ми розкопали криївку, “Чада” вдалось витягнути живим, а “Рибак” застрілився. У криївці ми знайшли бібліотеку, машинку для писання, 7 малих одиниць зброї і багато різних речей, що належали “Білому” та його охороні”.

Знайшли тоді кагебисти також і малу криївку й забрали з неї усі запаси, призначені для УПА: чоботи, костюми, матеріали на костюми, кравецькі машини та багато цінних речей. Усе господарство Петра Когута конфіскували, а його засудили на 10 років тюрми. Відбував покарання у таборах Печори, Казахстану та Норильська. Після звільнення жив у с. Струтині біля Золочева, де й помер літом 2001 року.

“Хата” у селі Рай

“Чад” нам розповів, як подається у донесенні, “що коло Бережан недалеко від села Раю у криївці в подвійному даху повинен бути “Білий”, ми негайно виїхали на машині комбінату, але в цій криївці “Білого” не було. Там був його ад'ютант Артем (“Назар”) і окружна провідниця Легета. Артем застрілив Легету, підпалив хату, хотів утекти, але його прострелили в ногу із гвинтівки (кріса) і взяли живим. Легета згоріла, в хаті згоріло багато документів і більша сума грошей”. [...] “Артем нічого суттєвого на допитах не сказав”. (Іван Білас. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Книга друга. Київ 1994. 686 стор., стор. 443-445).

Докладніше й дещо інакше розповідає про трагедію у селі Раї зв'язкова Головного Командира Анна Дидик: “Один з охоронців Провідника здався. Звали його “Чад”. Ось він і розповів, що коло Раю є таке місце. Але, видно, нам пощастило. Уночі з криївки наші (зв'язкові) вийшли, залишився тільки зв'язковий “Назар” і дівчина з району. Раненько вони були оточені. Дівчина отруїлась, а “Назар” застрелився, точніше, важко себе поранив і узяли його живим до тюрми. Загинув потім у таборі. Хату більшовики підпалили, дівчина, здається, була ще жива, її витягнули гаками, так і залишили біля хати на полі, щоби хтось із рідних міг її пізнати й так ще когось арештувати. Це сталось десь наприкінці серпня 1945 р.”.

Дівчину залишили біля спаленої хати аж поки не випав сніг. Ніхто не приходив. Був у дівчини хворий батько і мати, прекрасна жінка, але вона боялась. Не раз дивилась в той бік, та біля тіла постійно стояла варта. Потім вона мені розповідала, коли вже падав сніг, що підійшла туди, знайшла череп і три ребра й кусочок хребта. Собаки й лисиці розтягли все. Мати загорнула кості у шматочок полотна й принесла до хати. Падав сніг і замітав сліди. Удома було ще дві молодші доньки, ще зовсім маленькі (дівчина, яка загинула була найстарша). Мати загорнула рештки кісток доньки в простирадло, поклала на стіл, засвітила свічку, сама відправила панахиду, вночі на цвинтарі викопала могилку й так поховала дочку. Пригадую собі цю чудову жінку. У цій родині загинуло троє — син, дочка, яка також, щоб живою не попасти до рук більшовиків, вжила отруту й померла в лікарні, й ця дочка, яка загинула в Раю”.

“Хата” у селі Пуків

“Черговим місцем постою Командира було село Пуків на Рогатинщині. Там “хата” Командира була в домі вчительки. Тут без пригод перезимували з 1945 на 1946 р.” (Галина Дидик. Спомини у ж. “Жовтень” 1992 р. № 9-10. стор. 110—111).

“Хата” у селі Грімному

З Рогатинського району переніс Командир своє місце постою у район Комарнянський на Львівщині, у село Грімне. Тут організатором “хати” була Дарія Гусяк, її мама та зв'язкова “Марта”. Вони також поселились як переселені з Польщі на підроблені документи. Помешкання отримали у будинку колишньої священичої плебанії. Одну половину займав православний священик, а другу сільрада віддала переселенцям. Для конспірації “переселенки” займались кравецтвом. У їхній кімнаті під підлогою зв'язкові Командира, Славко й Левко, викопали криївку на 3–4 особи. Одна дошка з підлоги піднімалась, і тут був вхід. Але там тримали лише окремі речі. Це була запасна криївка. Про “хату” знали Катерина Зарицька (“Катруся”) і Анна Дидик. Після провалу “хати” в Княгиничах сюди прийшов Командир і деякий час, може днів з десять, тут перебував. У приміщенні була простора кухня, а “хлопці” перебували у другій кімнаті. Зимою, на початку 1948 р. ця “хата” розконспірувалась і необхідно було з неї вибратись. Якось непередбачено зайшов у кімнату дільничний міліціонер і побачив двох озброєних хлопців. Зчинилась перестрілка, міліціонера вбили, але й з “хати” треба було негайно втікати. Командира тоді в “хаті” не було. Він жив на той час у Львові.

“Хати” Командира у Львові

Командир досконало знав місто, мав у ньому багато друзів і завжди добре тут себе почував. У Львові по вул. Балашовській, у 2-му блоці, мав помешкання його добрий друг ще за студентських часів, співорганізатор рекламної фірми “Фама” Богдан Чайківський. У його хаті Роман Шухевич перебував у січні 1943 р., коли розшукувало його німецьке гестапо, щоб арештувати. Це була добре законспірована “хата” й часто в ній у тому часі він перебував. По цій же вулиці, у

5-му блоці, мала помешкання їхня знайома “Маруська”, у неї командир також інколи перебував (із спогадів Богдана Чайківського).

Анна Дидик організувала у Львові “хату” ще в 1946 р. Вона підшукала собі хатину на Знесінні (вул. Сушнирська, 4), де жили дідусь і бабуся, й приписалась тут як “переселенка”. Для конспірації займалась пошиттям білизни. Там прожила вона одне літо. КГБ у процесі допитів арештованих довідалось про цю “хату”. Один із тих, що розповів їм про своє знайомство з Анною Дидик і де вона живе, отримав доручення стежити за нею і про все їм доносити. Він-то й повідомив Анну про небезпеку. Через Анну КГБ планувало зловити Шухевича й тому її не чіпали, хоч бачили її і навіть із нею розмовляли, але чекали, коли до хати прийде Шухевич. Більше Анна на цю “хату” не з'являлась, а речі, що там залишились, вночі таємно виніс зв'язковий Командира Любко Полюга.

Після провалів “хат” у Княгиничах та Грімному Анні пощастило підшукати для Командира відповідну “хату” у Львові на Личаківській горі, в Лисиничах, у домі пані Олени Яремкової (“Гайдамачки”). Це був окремий “особнячок” по вул. Кривій, з високою огорожею. Тут було дуже добре місце з конспіративного боку. У цій “хаті” Командир пробув зиму з 1947 на 1948 рік. Тоді-то й почав хворіти на серцеві недомагання.

Мав Роман Шухевич у Львові ще одну запасну й добре законспіровану “хату”, зорганізовану досвідченим підпільником Григорієм Голяшем із Бишок. Знаходилась вона в будинку на вул. Маріупольській № 32 у помешканні Марії Угрин. Тут у підвалі будинку були дві добре замасковані криївки. У січні—березні 1948 р. тут деякий час перебував Командир і дав високу оцінку цим криївкам. Напасти на слід до цієї “хати” вдалось органам КГБ через 53 дні після загибелі Командира. Тут 27 квітня 1950 р. пораненого Григорія Голяша захоплено в полон, а 16 червня цього ж року він під час допиту вискочив із слідчого кабінету внутрішньої тюрми УМГБ Львівської області й загинув.

Командир у селі Білогорщі

Нову “хату” у селі Білогорщі поблизу Львова організував Командир через провідника ОУН Городецького району “Юрка”. Одна кімната й кухня була на партері, а спальня поверхом вище, до якої вели дерев'яні східці. Гостей господиня зустрічала й приймала внизу, а нагорі у спальній кімнаті могли спокійно працювати підпільники. На всякий випадок у коридорчику, що був перед спальнею, зроблено замасковану конспіративну криївку (перегородку стіни), у якій можна було заховатись та зберігати підпільні речі (запасну зброю, літературу тощо). Тут-то й була зимова штаб-квартира Головного Командира УПА з 1948 р. Разом із ним перебували два бойовики, зв'язкові кур'єри “Зенко” (Михайло Заяць) із села Берлина, що на Брідщині, та “Левко”.

Такою людиною, що про “хату” все знала, але в ній не перебувала, була зв'язкова “Дарка”, бо саме вона допомагала цю “хату” організувати. У четвер, 2 березня, вона приїхала до Львова, а ввечері прийшла до “хати” й повідомила Командира про арешти знайомих священиків, арешт її мами й що за нею також слідкують у Львові агенти КГБ. За наказом Командира “Дарка” повинна була негайно виїхати зі Львова, але ще мала виконати одне доручення й про це повідомити Анну у п'ятницю на домовленій зустрічі. Дарка на зв'язок до Анни не прийшла. Анна повідомила Командира, що зустріч не відбулась. У “хаті” запанувала тривога, бо невихід на зустріч міг означати арешт “Дарки”. Її справді таки в цей день схопили на вулиці кагебисти. Тому Командир відправляє тієї ж ночі, у п'ятницю, Зенка й Левка організувати нове приміщення. Такі запасні “хати” у розпорядженні Командира були, але попередньо необхідно було перевірити їхню надійність. Перехід мав відбутись уночі в неділю 5 березня. У цей день мали бути якісь місцеві вибори й тому сподівались, що в неділю буде ще спокійно. Саме цим і пояснюється те, чому в критичний момент Командир був сам, без охорони.

У п'ятницю кагебисти нічого не довідались від “Дарки” про “хату” Шухевича. Тому вдались до добре відпрацьованого методу — провокації. Побиту “Дарку” перевели до лікарняної камери, де вже кілька місяців перебувала начебто “побита й стортурована” провокаторка “Мединська-Рома”.

Родом вона із с. Карлів, що на Підкарпатті. Незакінчена вища освіта, агент німецького гестапо з вересня 1943 р., у 1944 р. виїхала до Берліна, згодом до Австрії, а в 1945 р. повернулась до Коломиї. У вересні 1946 р. її завербувала в донощики військова контррозвідка “Смерш”. Від червня 1947 р. вона переходить на службу у Львівське УКДБ. Тут довідались про її службу в гестапо та про зв'язки з СБ ОУН Коломийської Округи, про що вона досі мовчала. За це її у травні 1949 р. посадили до в'язниці й після закінчення слідства почали використовувати для внутрішньої камерної агентурної провокаційної розробки членів підпілля. Вона — досвідчений провокатор, на совісті якої близько сотні жертв. Тому їй досить легко вдалось обманути недосвідчену в тих справах “Дарку”.

О, ця юда у спідниці зуміла здобути довір'я “Дарки” і намовити її передати “на світ” вістку про свій арешт, щоб таким чином “попередити” своїх друзів про небезпеку. Вона запропонувала й спосіб, як таку записку “цілком певно” можна передати через її родичів, від яких вона регулярно отримує різні передачі. “Дарка” повірила, написала коротеньку записочку про свій арешт й заадресувала цю фатальну записку у Білогорщу до сестри Нусі (Наталки Хробак). У суботу адреса зв'язкового пункту була вже в руках КДБ, а в неділю ранком 5 березня 1950 р. село було оточено військами МВС. Під час обшуку в домі Наталки Хробак не важко вже було кагебистам довідатись, що в центрі села живе ще одна сестра Наталки — Нюся Конюшик. Негайно оточили і цей будинок і, увірвавшись до помешкання, відразу ж упізнали відому їм зв'язкову Шухевича Анну Дидик і зрозуміли, що тут може знаходитися і сам Роман Шухевич. Для Командира залишався лише один шанс — з боєм пробиватись до виходу. Він убиває на сходах майора КДБ, але й сам гине від ворожих куль. Так трагічно обірвався життєвий шлях Романа Шухевича — одного з найвидатніших керівників української національної революції XX ст.

Підпільники добре знали, як загинути, щоб не потрапити в полон, і мало уваги приділяли тому, як вести себе на випадок арешту, в тюрмі, на допитах та які методи застосовує ворог під час слідства і як з ними боротися.

"Військо України" чч. 9-10, 2003 рік.