29.09.2007 14:31

Київський треш (Столичне сміття)

Діма Бондарчук

Треш – це кіно, автори якого дотримуються правила «чим гірше – тим краще!». У цьому кінонапрямку основними складовими є: повна ахінея та ідіотизм на екрані, відсутність сюжету (у звичайному розумінні цього слова), чорний гумор, блондинки в ролі «м’яса» та об’єктів сексуального насилля, невмотивована жорстокість та «кривавий угар»...

Хоча є й «інший» треш, первинний. Коли, фільмуючи, режисери вірили у геніальність своїх творінь. Там не обов’язкова наявність літрів крови та голих дівчат. Наприклад, у найгіршому фільмі всіх часів «План 9 із далекого космосу» „найгіршого режисера всіх народів” Едварда Вуда-молодшого – жодної плямки крови на білій сорочці навіть після пострілу у притул.
З трешу починали деякі достатньо поважні голлівудські режисери. Наприклад, Пітер Джексон (колись «Поганий смак» та «Жива мертвечина», зараз – «Володарі каблучок» та «Кінґ-Конґ») і Сем Реймі (три частини «Зловісних мерців» – кіносеріал «Спайдермен»).

Хоча треш з’явився почасти як протест проти Голлівуду, антиґламур – він упевнено займає своє місце в кіноіндустрії. Хтось знімає в цьому вже майже жанрі постійно, хтось використовує як «чорний вхід» до високобюджетного кіна. Знаходяться, й ті, хто, вже зайнявши своє місце на верхів’ї, повертаються до трешу.

Роберт Родріґес та Квентін Тарантіно зафільмували трихгодинний треш-горор «Ґрейндгауз», що складається з двох повнометражних новел – «Планета терору» й «Доказ смерти» – та чотирьох декількахвилинних «анонсів майбутніх фільмів».

Тарантінівський «Доказ смерти» був представлений у конкурсній програмі Канського кінофестивалю. Проте стрічки такого роду на фестивалях радше виняток. Тут він пояснюється, власне, естетичною, мистецькою грою в треш...

Звісно ж, треш-культура вже відвоювала своє місце під сонцем у більшості країн світу. Деінде навіть з’явилися відповідні фестивалі. Навіть у Росії Дмітрій Пучков (достатньо відомий своїми «смішними» та «ориґінальними» перекладами пан Ґоблін) зараз працює над авторським меґапроектом з робочою назвою «Зомбі в кривавому угарі».

А тепер треш «пускає бісики» й українському глядачеві. В Києві вже є кілька бригад креативної молоді: Losers Crew, «Упирі проти всіх (У.П.В.)» та «МІКНУ» – які знімають такі аматорські фільми.

Losers Crew – «батьки київського трешу», як їх називають ЗМІ. До речі, саме в тому особливість марґіналів – не у первинності, а в тому, що преса й телебачення їх хоч якось називають! Звістка про прем’єру повнометражного фільму «Як гартувалася сталь» (за мотивами роману Миколи Островського) зацікавила журналістів – відповідно, статті й телесюжети можна було прочитати і побачити у вітчизняних (і не тільки) ЗМІ.

Перший фільм марґіналів: треш-версія відомої казки «Червона шапочка». Сюжет не особливо змінений, от тільки «вовк» вже і не вовк зовсім, а чоловік у масці та з півтораметровим членом-пап’є-маше. Щодо «Як гартувалася сталь» – від ориґіналу тут залишилося набагато менше – Павка Корчагін телепортується у 2008-ий рік, де веде нерівний бій з буржуями. Вже готові сценарії й деяких нових стрічок: «Кокони», що в них чужопланетяни вбивають усіх, та «Лєнініана» – піонеру пересаджують мозок Лєніна.

У.П.В. ART Group намагаються об’єднати навколо себе щонайбільшу кількість творчої молоді. Кожен, хто забажає, може запропонувати свій проект «упирям» і розраховувати на підтримку (технічну, інформаційну та моральну). Мета – не мало, не багато – відродити українське кіно «у вигляді зомбі, фриків, космічних монстрів чи опальних богів».

У.П.В. працюють у двох напрямах: «треш» та «проф». І вже зараз можуть похвалитися кількома середньометражними роботами: «Пожирачі», МOROZ'007 та декількома короткометражними фільмами. Першою стрічкою у, сказати б, професійному напрямку має стати «Козир», що робота над ним зараз триває.

МІКНУ (до якого має стосунок і автор статті) – теж не зупиняються лише на треші: «те варто робити, поки не з’явиться матеріальне, моральне, інтелектуальне підґрунтя для серйозніших проектів». Вже зараз серед робіт цих кіноманів є треш-мультик «23 анімаційні екзерсиси», декілька «простих історій», що більше схожі на арт-гауз та декілька короткометражок із циклу «Чорно-білі сни», які за стилем ближчі скоріше до сюрреалізму. Також на завершальній стадії виробництва перебувають два короткометражні фільми жахів (про зомбі та про мумію). Про них можна буде судити дещо пізніше, та, за свідченнями авторів, уже зараз можна сказати, що то має бути не інакше як треш-горор.

Фільмують усі з названих на цифрову техніку: інколи на одному майданчику присутні до п’яти відеокамер, частіше – один цифровий фотоапарат. До плівки всі ставляться з пересторогою: якщо навіть відзняти робочий матеріал  – що робити далі? Проявка та монтаж із метрами плівки відлякують. Молодь давно користується комп’ютерною технікою для доведення стрічок до ладу.
Є у тому й один великий мінус – роботи на цифрових носіях не всі фествалі розглядають, відповідні проблеми і з кінопоказом. Проте режисери налаштовані оптимістично, розраховуюючи на поширення треш-кіна та появу відповідних фестів. Ну і, звісно ж, у всіх безліч ідей, планів та перспектив.