Церквиця в Кулаківцях. За кілометр від села Серет вливається в Дністер.

Карта

Розпочати свою розповідь про Кулаківці хочеться довершеною в своїй аксіоматичності фразою про те, що львів'янин Ігор Мельник - старий поц, та ще й нечистий на руку. Краде чужі тексти, фото і навіть часом гонорари. Не допустимо в краєзнавство всяких покидьків!

... Ну от, а тепер і про село можна.

	Так народжуються міфи.

В 2004 р. тернопільське видавництво "Джура" випустило товстий талмуд "Земля Тернопільська". Дуже хороша загалом книга, склав яку цілий колектив авторів - від кожного району. Розумний підхід - щоб не було неперевіреної інформації. Заліщицький край було віддано на відкуп пану Василю Олійнику. Певно, саме його перу належать рядки на сторінці 158:

"Село Кулаківці знане з 1610 року. Тут є археологічні пам'ятки древньоруського часу, рештки замку (XVII ст.), дерев'яна гуцульська церква св. Димитрія (1862)".

Команда "фас!" прозвучала: в останньому реченні фігурує слово "замок". Де, з якої хворої уяви вигулькнуло в автора це слово, наука не з'ясувала дотепер. Сусідній Городок - так, тут було б про що поговорити. Але маленькі провінційні Кулаківці?!?!

Село (436 жителів за останнім переписом) заховане між пагорбів над Серетом і лежить дуже вже задалеко від шумних автрострад. З заліщанського автовокзалу в напрямку Кулаківців кілька разів на день ходять маршрутки і бусики. Село підкрадається до дороги стишка, віддаючи перевагу річці, а не асфальту. Село спало, і спало б понині - але "Джура" випустила з пляшки джина, і той джин накаламутив чимало води. (Навіть в мій текст про Тернопільщину в путівнику "Західна Україна" (Київ, "Ваклер", 2007) упорядник Сергій Удовік вставив оті нещасні кулаківці).

Сільська інтелігенція, будучи злапана і допитана мною, визнала, що за останні два роки сюди часто приїздять люди з фотоапаратами і випитують про якийсь "замок". Спочатку інтелігенція гмикала, потім дивувалася, а потім вирішила, що диму без вогню не буває. Провели опитування всіх старожилів. Обійшли всі навколишні пагорби. Ніхто й ніколи не чув тут ні про який замок. Ніхто й ніколи. Замку - нема.

Добре хоч не вирішили для туристів якийсь муляж звести...

	Святий Фредді.

Такі сильні візуально-аудіальні відчуття були в мене лише двічі: коли на Хеловін-2006 ми зайшли у один з празьких костелів одночасно з могутніми акордами "Реквієму" Моцарта - і коли я обережно прочинила хвіртку кулаківської Дмитрівської церкви. На цей раз був не моцарт, на цей раз хор рявкнув " "А-а-алілуйя! А-а-алілуйя! Але-е-лу-й-я-а!"

Нічогенькі голоси в них тут, подумала я. Угу, таки нічогенькі, особливо в соліста: це вітер доносив десь з річки старий Queen, це Мерк'юрі надривався в барочно-глемових руладах. Але враження було ще те. :).

Церкву вже на початку ХХ ст. вважали пам'яткою архітектури. Цитую спогади кулаківців: "...були під консерваторською охороною воєвідського уряду в Тернополі як архітектурні пам'ятки" ("Земля Заліщицька в спогадах емігрантів", Тернопіль, 1993). , хоча вона й не така стара - 1862р. На жаль, не збереглася стара дерев'яна дзвіниця храму. Біля церкви розташовувалася двокласна школа - в австро-угорські часи з українською мовою викладання, за Польщі так звана "утраквістична" (певно, це теперішня сільрада).

Була в селі читальня "Просвіти", яку розібрали в 1915 р. мосткалі (та селяни поновили споруду після Першої світової). Трохи далі від центру села в 1922 р. звели маленький костел, куди на католицькі свята приїздив парох з Щитівців.

Церква є, замку немає, а як з археологією? Тут все ок: в 1905 р. під час копання криниці було виявлено ікло мамонта, яке відправили до львівського музею графів Дзєдушицьких.

Жителі ела н початку ХХ ст. все ще носили народний одяг та займалися хліборобством та рибальством. Останнім, щоправда, не дуже вдало: водити наловлене вдавалося лише в Заліщики, переважна більшість населення якого була іудейською, а тому не вживала в їжу рибу з лускою. Тому кулаковецькі соми та чечуга нечасто знаходили своїх покупців.

	Резюмуємо:

Їхати варто лише затятим фанатам дерев'яної архітектури та якщо вам просто по дорозі. Хрести біля дзвіниці церкви. Один з пагорбів над Серетом.