A A A
Размер шрифта: Тавро бандерівця син політв’язнів Петро Голик, дитинство якого пройшло у Сибіру, проніс через усе життя

Семирічним хлопчиком Петро Голик разом зі своїми батьками-політв’язнями та старшою сестричкою Ганнусею потрапив на Сибір. Родині Голиків, як і трьом сотням інших сімей, яких спіткала така ж доля, довелося освоювати непрохідну тайгу, жити в землянках, харчуватися рибою та лісовими ягодами.

Протягом усього життя Петро Голик відчував дефіцит правди. Він не розумів, чому батьків заслали на Сибір, чому, коли вони повернулася в Україну, їх не захотіли прописувати, чому у школі з нього кепкували. Відповіді на всі ці питання знайшов на початку 90-х років, коли зародилось Товариство української мови і Спілка політв’язнів і репресованих.

На Сибір — у товарних вагонах
Петро Голик народився у селі Зарубинцях тоді Скалатського, а тепер Підволочиського району. Батьки хлопця були побожними і національно свідомими людьми. Вони ходили до церкви, а після відправи щоразу запрошували до себе в гості місцевого греко-католицького священика отця Шаворина. Саме це кинуло на них тінь підозри з боку радянської влади і стало однією з причин виселення на Сибір.

Третього березня 1950 року о четвертій годині ранку ми прокинулися від гучного стуку в двері, — пригадує той страшний день Петро Голик. — Нічого не пояснюючи, нам дали п’ять хвилин на збори, повантажили на машину і повезли у Копичинецьку тюрму.

Вже згодом родина Голиків дізналася, що їх виселяють на Сибір “за пособничество бандеровцам”.

Після кількаденного перебування у тюрмі, усіх політв’язнів повантажили в товарні вагони і відправили на місце заслання.

Нас везли тільки вночі, — розповідає пан Петро. — Вдень товарняк стояв між станціями. У цій поїздці нам з сестрою найбільше запам’ятались міста Уфа та Челябінськ. У першому ми вперше побачили жінку в капелюсі, а в другому — жінку, яка курила.

У містечку Асіно 300 родин пересадили на баржу, що доправила їх до місця відбування заслання. Ним став високий берег річки Чулим, вкритий густим лісом і непрохідними болотами.

Гостювали в “білих ведмедів”
Найперше, що зробили родини політв’язнів на своєму новому місці проживання, це викопали землянки, де мешкали доти, аж доки не освоїли тайгу і не збудували собі оселі з дерев’яних балок.

Мій батько був майстром, — каже пан Петро. — На щастя, коли нас вивозили, він узяв з собою пилку та сокиру. Ці інструменти у Сибіру були на вагу золота і дуже виручили нас.

Переселенці потерпали і від нестачі харчів. Загалом їли рибу і лісові плоди — кедрові горіхи, горобину, малину, ожину, чорницю та гриби.

Мама варила дуже смачний суп із кропиви та лободи, — пригадує пан Голик. — А ще тітка з України присилала нам посилки з мукою та солониною. Ми ділились цими харчами з усіма. Так і виживали.

Через три роки в поселення привезли “вербованих” — так називали колишніх зеків. Вони носили при собі ножі та гвинтівки, тому переселенці дивились на них з острахом. Проте саме “вербовані” відлякували бурих ведмедів від людських помешкань і рятували худобу від нападів хижаків.

А вже через п’ять років, поселенці розкорчували ліс, освоїли землю, побудували дерев’яні будинки, школу, амбулаторію.

Дітей навчали приїжджі вчителі, які викладали російською мовою.

Якось до нашої домівки завітала вчителька, — розповідає Петро Голик. — Вона аж заплакала, коли побачила, в яких умовах нам із сестрою доводиться робити уроки. Тоді ми писали і читали біля відчинених дверцят буржуйки.

Дружину знайшов у школі

Родина Голиків повернулася у рідне село, коли Петро закінчив восьмий клас. Рік їх не хотіли прописувати, але згодом все ж прописали, оскільки мати пана Голика працювала в колгоспі ланковою.

Дев’ятий і десятий класи Петро Голик закінчував у Скалатській середній школі.

— Я ще й досі пам’ятаю той урок фізики, коли мене викликали до дошки відповідати, а весь клас реготав з моєї української мови, тому я попросив дозволу відповідати російською, — каже пан Петро.

Тоді на юнака всі дивилися як на бандерівця, в класі він почував себе чужим.

— У ті часи мене зрозуміли і підтримали лише четверо чоловік, — зазначає пан Голик. — Серед них була моя майбутня дружина Ельза Кужіль, її троюрідний брат і ще двоє хлопців. Згодом наша шкільна дружба з Ельзою переросла в більше почуття. У 1967 році ми побралися.

Навчався в Росії

Після закінчення школи життєві дороги Петра Голика та Ельзи Кужіль розійшлися. Він вступив до Томського політехнічного інституту, на факультет радіотехніки, а вона — до Львівської політехніки. Зустрічалися лише під час канікул.

Вступивши до аспірантури, Петро Голик одружився зі своєю коханою дівчиною. Молодятам дали кімнату у гуртожитку. Невдовзі у них народився син.

Ще при вступі до вузу я приховав деякі факти зі своєї біографії, — каже пан Петро. — В аспірантурі це виявили, тому не дозволили мені продовжувати працювати над темою “Фізика плазми”, якою я займався ще з третього курсу інституту.

Після цього молодий науковець впав у відчай. Проте дороги назад не було, тому через два тижні Петро Голик разом із дружиною і маленьким сином повернувся в Україну.

У Тернополі подружжя місяць мало проблему з пропискою. Проте невдовзі їх все ж прописали. Вони влаштувались працювати на “Ватру”. Петро — інженером-електриком, а Ельза — інженером-хіміком.

Згодом у подружжя народився ще один син і донька.

Досить довго я відчував дефіцит правди, — підсумовує пан Петро. — Начитавшись марксизму-ленінізму, я пройнявся цією ідеологією, але водночас не розумів, чому батьків заслали на Сибір. В ті роки мені було важко осмислити все.

Правда відкрилася йому наприкінці 80-х років, коли про життя в Радянському Союзі заговорили в радіопередачі “Голос Америки”, коли зародилось Товариство української мови і Спілка політв’язнів і репресованих.

У 1990 році створили обласне Товариство дітей політв’язнів і репресованих. Петро Голик очолив його. Він добивається, щоб дітей політв’язнів та репресованих визнали постраждалими на державному рівні.