Замість них на передовій опиняється Студентське Братство, що за успіх вважає збиту табличку, і судові рішення, які завідомо неможливо виконати, керуючись тільки їх приписами. Повторення своїх акцій Студентським Братством і назбирання купи невиконаних судових рішень про повернення українських об'єктів, захоплених Чорноморським Флотом Росії, складає чудовий привід для збирання урожаю політичної прихильності. Будь то чи відвертання уваги, чи підкріплення свого курсу: в кого декларативного захисту України, а в когось-вислужування перед Кремльом.
А маяки-станції в чиїх руках були, в тих же і залишаються. Як і будівлі суду, школи та інші об'єкти, захоплені і постворювані Чорноморським Флотом Росії на території Криму. Така військово-пропагандивна діяльність, з захопленням політичного і життєвого простору півострова, для українських влад 17-ти років Незалежності чогось теж поступається перед стратегічним партнерством з Північним Сусідом. Коли в русифікації і політично-агітаційній окупації не тільки Криму, а й інших регіонів України, Росія й бачить те стратегічне "партнерство".
Дивним чином такий стан речей ніяк не впливає ні на Студентське Братство, ні на методику прийняття невиконуваних судових рішень. Жодної зміни в підходах до справи з багаторазовою безрезультатністю теперішніх дій навіть в плані намірів не помітно. Наче процес протестування проти захоплення маяків російським чорноморським флотом є важливішим за ціль-повернення таких об'єктів Україні.
В результаті з часом реальність повернення маяків українській стороні стає все примарнішою. Виходить, що українська влада готова віддати українську власність і українську територію російській стороні, не звертаючи конкретної уваги на нагле забирання чи безпосередньо віддаючи з криком про "дружбу", всього лиш задля свого політичного затишку. А протестувальники і судові забирачі, захопившись процесом такої форми захисту українських прав, можуть лиш нагадувати про існуючі проблеми.
Правість їх сторони робить з них тих, які хоть шось роблять. Тільки цього "хоть шось" виявляється замало для хоть якогось результату. Так і тупцюються всі навколо цього "хоть шось" з надією, що влада зверне на це увагу. Але влада від року до року і від виборів до виборів виявляється турботливішою за інші речі, ніж прямий захист інтересів Держави.
Навіть більше того, різнопривладні політикани, кожну таку акцію з завідомо безрезультатною спробою забрати маяк чи ще щось, використовують як інформпривід. Новинний простір швидко заповнюється висвітленням подій навколо одного з маяків. Увага від інших процесів в країні відвертається, а каналам є що показувати замість розфусолювання наскучливих деталей про пташиний грип невідомо з якого птаха і т. п.
Електорати різних політичних сил в цей час отримують сигнал: хто хороший в цій стороні а хто-ні. Тобто для одних-хорошими автоматично стають ті, хто "за" забирання маяка, для інших-ті, хто "проти". При нагоді політики це в сує і так само безнаслідково згадають, отримуючи у винагороду додатковий аргумент для здобуття собі прихильності.
Проблема ж маяків і інших захоплених російською стороною об'єктів стає можливою при вирішенні питання з повернення всього майна Чорноморського Флоту Росії Україні. Тільки взамін відмовитись від претензії на частину Тихоокеанського і Балтійського Флоту Росії українська сторона не в змозі... Адже принципи ділення і договорів по Флотам початкових років Незалежності України основувались не на Незалежності Української Держави, а на колоніальності УРСР.
Ставлення це відчувається й по тепер. Україна ж, в лиці влади, підігрує офіційно такій формі стосунків по Чорноморському Флоту Росії і заграє моментами з виборцями внутрішніми підняттям питання по ньому.
Прикро тільки дивитись, коли Студентські Братчики віддають Українські Прапори в брудні московитські руки. Дозволяючи смердючій усмішці, що разом з небезпечно близьким паскудним дикунсько-московським поглядом, накидається на синьо-жовті барви Наших Знамен. Добровільно дарують Українські Стяги на затоптання грязними московськими чоботами до освяченої кров'ю українських патріотів і й так зневаженою нахальністю цих чобіт Української Землі. Ще й потім не соромляться показувати свою присутність при тому і наввипередки кричати-"це з моїх рук захладні московитські клешні вирвали Державне Полотно!". За що вибачитись би годилось і не допускати такого.
Про запічну українську владу, іншості якої в подібних питання непомітно, яка як тільки до них, то зразу ховається, й говорити тут нічого. Берегти Україну, в тому числі і у вигляді захисту територій і майна незручного, що належить Україні-це їх обов'язок. Але що там обов'язок, супроти мільйончиків і страху позбавитись корита.
І поки українські політичні декларативні захисники вичікують моменту щоб "пограти" на кривджені злісними москалями державних символів і наплювальне відношення до вимог української сторони, російська сторона знає своє.
На відміну від українського інформаційного простору, російський отримує дещо іншу картинку. Що добре помітно по ситуації в Генічеську Херсонської області:
Українські журналісти звертають увагу на крики "Росія", підтримуючих російську сторону. Російські ж звертають увагу на гасло цих же п'ятиколонників: "не дамо так поводитись з братніми слов'янами і відстоїмо російський флот";
Українські журналісти зауважують на багаторазові пікети і прийняті рішення судів проти російської сторони, виставляючи це наче спільні дії влади і громадян. Російські ж журналісти зрозуміло налягають на міжнародний контекст вирішення таких спорів, і оскільки на офіційному рівні такого спору нема, все списується на самоініціативність певної політичної групки;
Українські журналісти показують спокійно від'їжджаючого судового виконавця, який відпрацював як листоноша, і називають це кроками по поверненню маяків. Російські журналісти показують відстрілку мужніх командирів від наївного судового виконавця з лячною паперовою погрозою військовим, зауважуючи їх тримання себе в руках;
Українські журналісти розповідають про ображене міністерство транспорту, якого залишили майна у вигляді маяків. Російські журналісти розповідають про розвалений відвойований колись подібний маяк в руках українських транспортників;
Українські журналісти не показують, на відміну від російських, що маяки є важливими необхідними ланками для визначення положення в тому числі і в більшій мірі військових кораблів з зоною дії в Середземному морі. А також як оперативно ввели російську морську піхоту на маяк, остерігаючись наче силових спроб "студентів" відібрати маяки в часі маневрування на навчаннях російських кораблів в Середземномор'ї.
Запитання, "чиє українське чорноморське узбережжя і хто до нього має більше виключного доступу зараз", дає позитивну відповідь для російської сторони. Щоб було навпаки, треба не протести під воротами організовувати, коли всі звідкись знають про прибуття судового виконавця, а намагатись зробити повернення "маяків" політичною волею Держави.