Якось так вже складалося, що були у нас вечори, коли ніхто не смілився заважати нам. То були хороші вечори. І не тому, що так хотіла природа, а чи ніхто нас не турбував. Міг йти й сильний дощ, пориватися на страшенний буревій, лупити град, або ж цвинтарне затишшя... Та й сусідка, як зазвичай, раптово заскакувала інколи, щось брала навіть не особливо питаючись, та й тікала назад собі. А те, що собаки брехали й підбріхували ледь не щосекунди – годі й казати... Не тому ці сиві осінні вечори були хорошими. Цінність у тому, що вони були НАШИМИ.
Це таке певне налаштування. Настрій. Невимовні кругозорі душі...
Не варто й згадувати, чи багато маєш часу в селі на посиденьки. А це ж і не "Роздво", й не Храм... Ніколи нам його не вистачає. Все летимо, не маючи крил, розганяємось щодужечки, розгрібаємо руками повітря, несемось, несемось, несемось... А його, того найбажанішого часу, хоча б іще трішечки, так і не переганяємо. Ось так подивишся на сиві коси мами – і розумієш, що ніколи нам його не перегнати...
...Починає накрапувати несмілива мжичка. Електрики нема, то ж у сутінках літньої кухні ми сидимо, немов у вихода з печери.
- Мамо, давайте заспіваємо?
- Знову? Та дай відпочити трохи, – і мило посміхається.
Я у цей час дивлюсь на її долоні, складені в один кулачок, який, здається, не тільки впав на коліна, а ще й неслабо тисне. І тільки я починаю переводити погляд на кішку, якій набрид той невловимий листок, то вона тепер мостилася у маминих ніг, як чую:
- Якої?
- Сумної, – відповідаю.
- Знову? – мама вже сміється. – ну сумної, то сумної.
А тоді, на хвилинку насупивши брови, каже:
- А чому ж, сину? Чому співатимемо сумної? – і дивиться мені в очі так, ніби хоче побачити там відповідь, а не почути її від мене.
- Не знаю, – кажу. – Мамо, а чому ось так буває серце болить ніби без причини? Наче ось просто так. Дарма.
І тоді мама каже слова, які я запам'ятаю на все своє життя:
- Юрасику. Бачу, що ти такий же, як і я, бо все нам чогось те серце болить і болить. І не то кривда, не то радість, не то пропасниця чи ловке діло, а воно, хартуга, не заспокоюється.
Буде тобі, синку, важко в житті. Я вже наче з тим змирилася, навіть дещо настраждалась від того. Що не вмію брехати, що не часто не можу відмовити, допомагаю всім, хто просить... А люди з того, нехороші люди, користуються. Та й я це знаю. Але хіба можу щось з собою зробити? Така вже я є...
І тобі буде нелегко. Бачу, що так само крізь серце пропускаєш кожну дрібничку. Все життя повз нього йде. Не хочу тебе переконувати стати інакшим, бо все одно не зможеш...
А ще я пам'ятаю, як геть боляче буває в житті. Переживаю деякі моменти не раз і не двічі. Бачу, як тяжко іншим, невимовним болем все те лягає в мою душу. Знаю, як важко було моїм батькам, твоїм дідусям, прадідам, всьому миру. Кожна людина, з її життєвим шляхом, то окрема історія. Наш рід – цілий жмуток історій. Я дивним чином так само їх переживаю, відчуваю, турбуюсь. Якось дивно воно оте все, що так і не вигадала я йому назви, переплітається та прокладає шлях крізь наше серце. Пам'ять пращурів, наші турботи та болі...
Але я кохала. Кохала своїх батьків, рідних, ясне сонце, худобку, ранки. Кохаю дітей своїх. І у тому коханні є якась сила, яка дає розраду. Хоч інколи й кохання приносить біль у наше серце...
Не треба боятися любити. Біль буває таким сильним, що від розпуки хочеться, прости Боже, померти, затулити очі й нічого не бачити. Але треба жити. Треба кохати. Треба вміти витерпіти все. Варто життя того, щоб ми були в силі пропустити крізь наше серце не тільки хвилини радості, але й зажури...
Ну й співати треба. Сумної? Ну тоді сумної!. – І мама, з прекрасною світлою усмішкою, заводить тужливу пісню. Я не одразу долучаюсь. Та за мить приходжу в себе, розпрямляю згорблені плечі, і ми вже разом тихесенько закінчуємо перший куплет: "...бо гірко сиротині жить на чужині".
Після пісні звертаюсь до мами:
- Коли я виросту, то напишу велику книгу про кохання! Добре, мамо?
- Та добре, синку. Хай Бог помага...
Тоді я зістрибую з лави, підбігаю до неї, обхоплюю обома руками і шепочу на вухо: "Величезну. Чуєш? Величезну книгу про кохання". Відчуваю, що мама посміхнулася. А далі наші обличчя вкриваються тоненькими солоними струмочками. І нехай у той момент моє серце також боліло, але то така радість обіймати маму...