Україна. Пізнаймо себе: як українці створювали свою мову. ч.1

"Мова така ж жива істота, як і народ, який її витворив. І коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей. Він тоді загине, бо стане іншим, уже не українським народом" (Панас Мирний).

У слові є боготворча, космічна енергія, що закладена вже в самих найменуваннях рослин, тварин, речей. Без цього не було б завершального акту світобудування, тому наші пращуру обожнювали Слово. Вони вважали походження мови – справою божественною. Як неповторна кожна людина, так і неповторна кожна мова, а в ній – будь-яке слово, а звідси – прикмети самобутності мови.

Мова – центр людської духовності. Слово, навіть якщо його не вимовили, а лише подумали, має здатність матеаріалізовуватися. Слово має здатність також формувати, зцілювати як тіло, так і душу.

Рідна мова – це не тільки символ єдності, так би мовити, "однострій душі народу", воно – головне підґрунтя його політичного й культурного розвитку, своєрідне кермо його міжнародного життя, не кажучи вже про освіту, бо наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння.

Мова – не лише засіб спілкування, це етногенетичний код нації, своєрідна психологічна кров людини. Гине цей код – гине нація! Тому проблема державності української мови – не лише політична проблема, це питання життя і смерті народу, духовного життя і духовної смерті кожної людини...

Мова передусім є фактором народної самосвідомості. Деякі приклади для порівнянь: у нас "свято" – від "святе", тобто те, що ми обожнюємо, а в росіян – "праздник", від "праздный", "ничего не делающий". У нас "дружина" – від "друг", однодумець, побратим, а в росіян "супруга", тобто та, що ходить в одній з чоловіком упряжці. У нас "лікарня" – там де лікують, у них "больница" – там, де "болеют". Залицятися й "ухаживать" не одне й те ж: залицятися – женихатися до дівчини, а "ухаживать" можна і "за старушкой", кохати – лише людину, а "любить" – і "девушку", і "службу", і "водку".

Усі російські прізвища на "ов" означають "чий?", тобто належність комусь. Українські на "ко" означають "хто?".

Росіянин каже: "Бей, Ванька, жену – крепче любить будет!", а українець: "У дівчини ласки, як на тихій воді ряски".

Українські нечисленні лайки – це швидше побажання-застереження ("Дідько б тебе взяв"), а в росіян – у найбруднішому контексті згадується найсвятіше – "... мать твою". До речі, колись у Росії навіть так віталися...

Чимало іншомовних понять українці згодили зі своїм національним світосприйманням. У активному лексиконі українців не прижилися такі слова, як наприклад "лягушатник", "Чека". Поняттям, що чужі його душі, українці нізащо не стануть підшуковувати національного "вбрання". Не створив наш народ і блатного жаргону.

По тому, як церкву переведено на чужу мову (т.з. церковнослов'янську), скрізь, за свідченнями Миколи Костомарова, настало відчуження, ставлення до духовенства – вороже. Зректися українцеві рідної мови – це не просто поміняти "рушник" на "полотенце", а відмовитися від символів, від оберегів, від обрядовості...

Далі буде.