Люблю тебе в твої сімнадцять,
коли весь світ тобі малий,
коли думок враз кільканадцять,
вже не малий а молодий.

Люблю тебе в твої сімнадцять.
Довіри повен чистий взір,
коли тобі лишень зібраться
і без турбот дістатись зір.

Коли слова твої рішучі,
про почуття і світолад,
коли думки такі жагучі,
від вражень, віршів і балад.

Люблю тебе в твої сімнадцять,
мій ангел щирого пера...

20,01,08

Мій геній злий. Та Ваш, мабуть, хороший.
Це все від сонця, навіть попіл мрій.
Йому не треба тих нещасних грошей.
Він благородний, та чомусь німий.

Повірити у власну винятковість
Чомусь завжди не дозволяє страх.
Та не така вже й чиста випадковість
Нова ідея у старих думках.

Боїться правди, як страшних агоній,
Йому зневага ближча, хоч гірка.
Хронічний скептик, а в диму іроній
Цікавість зачаїлася людська.

Невпевненість маскує під нахабство,
А очі теплі! – погляд аж горить.
Любов сховалась за відверте хамство,
Так, ніби серце можна обдурить.

Стосунки перетворені в формальність,
Слова – в банальність, у буденне «щось».
Але ж любити – це і є нормальність!
Чому тоді цього ми боїмось?...

Бедна твоя немота.
Молчи, ты уже лишен
Голоса. Вот черта,
И ты ее перешел.

Вот черт, он на букву злей,
Чем этот твой рубикон.
Молчи, ты уже ослеп.
Забудь, ты уже прощен.

Ты спросишь, в чем виноват.
И кто выносил вердикт.
Вы-чер-кивай всех подряд,
Ты сам себя осудил.

Твоя черта - не солгать.
И ты отказался петь.
Твоя немота - че-стна;
Прощая других, ослеп.

Вогні тліють
Є надія
Є надія
Вже раніє
Правда гріє
Є надія

Ти ще плачеш
Сльози криєш
Є надія
Ворон кряче
Ворог риє
Є надія

Мале дитя
Личко миє
Є надія
Іде життя
Мрії сіє
Є надія

Тіні злого
Є надія
Що зігниють
Той хто з Богом
Є надія
Зрозуміє.

сини
весни
до чекали

німа
вона
все ж цвіте

сумні
пісні
вчули хвалу

сестра
брехня
нищить все.

Ніч чатує сон,
Годинник тік-так, тік-так…
Холод жде за вікном,
Під ковдрою затишно всяк.
Подушка в валик зібгана,
Розтерлись на ній думки,
Тіло лиш ліжку віддане,
Ну звісно й тобі… Прости…
Вже північ пробила – дін - дон,
І місяць як срібний маяк
Із холодом жде за вікном,
А з тобою затишно всяк.
До тебе припнулась під ковдрою,
Як до матрацу, а ти…
Шепочеш мені скоромовкою:
„Кохаю, люблю, обійми”.

Одірвались від днів слова,
В'януть собі по книжках, а у днях —
      мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!

Дні! який це музей
   Дрібниць!

1926

Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв...
   Хто у сквері під цей газон
   Грунт угноїв?

Певне, мріяв:ось прийде час...
Рости, травко зелена!
   Що ж! Шинелька його якраз
   І на інші рамена.

Тільки ґудзик приший новий,—
Та і мрій собі серед буднів...
   Ви!
   Майбутні!

1926

Гей ти, Буже, козаченьку-друже!
Невеселі твої береги,
А над хвилями чаєнька тужить,
Бо обсіли тебе вороги.

Я куплю в Межибожі коня,
Гостру шаблю, сідельце і збрую
Та й поїду у полк Богуна,
До братів-козаків полечу я.

Посічем ворогів до ноги,
Потече чорна кров в синє море, -
Звеселяться твої береги
І забудеш, наш Буженьку, горе.

Забуяють лани і гаї,
Забіліють святкові кошулі,
Защебечуть усі солов’ї,
Сотні літ накують нам зозулі.

Можна писати
Про себе
Пальцями по руках
Можна писати
Як небо
Зливою злизує дах

Можна писати
На стелі
Очима водити танки
Також про те,
Як в пустелі
Захлинулись водою піски

Можна за вітром писати
А можна,
щоб вітер в лице
Цим можна займатись
А можна писати про це

Можна писати
Для нього
Звісно, якщо він захоче
Не можна писати такого:
У спину і поза очі.

1.
Про тебе й про мене говорять…

На парту сусідню я ледве дивлюся,
Долонею очі собі прикриваю –
А раптом хто-небудь побачить, вгадає,
Що я і дихнути на тебе боюся?
Та все видає мене. Як це стерпіти!
Мовчу, наче раб, занімілий в кайданах.
Про тебе й про мене говорять в романах.
Про тебе й про мене – всі формули світу.

2.
Лицар
Дражни мене, смійся. Штовхни мене в груди.
І я подражню тебе – злегка, довільно.
За коси посмикаю трохи, не сильно, –
Нехай не подумають лишнього люди.
Якби тобі хтось заподіяв лихого,
Я так покарав би − ніхто б і не пискнув.
Тебе ж би на руки узяв і притиснув,
І ніс би, і ніс би − далеко і довго…

3.
Якщо почуття моє зветься коханням…

Нема тебе. Пустка заходить у душу,
І щось відбувається в мертвому класі:
Немов попливли і розтанули в часі
Учителька, друзі, портрети байдужі.
Я бачу, як дошка пливе із завданням,
І парти пливуть, загубили причали…
Якщо почуття моє зветься коханням,
Скажіть же, чому в ньому стільки печалі?

4.
Твій голос у телефоні
Хоч скільки дивися – пуста твоя парта,
І я байдужію, тупію, сумую.
Твій профіль на кожній сторінці малюю,
А ти ні сьогодні не прийдеш, ні завтра.
А ти захворіла. Мені ж всемогутній
Чаклун віднедавна наклав заборони
На пошту твою і твої телефони.
«Алло?» – ось і все, що я можу почути.

5.
Невже так буває?
Це мука. Немає ні жартів, ні злості.
Я робот. А живлення – тільки на рухи.
Та хтось підмикає мене до напруги:
– Ходімо, зібрались до подруги в гості…
До тебе? Додому? Невже так буває?
Тебе, і твій дім, і батьків я побачу?!
Від думки такої я мало не плачу.
Так просто – не можу. Я просто тікаю...

6.
Ти - сонце
Сиджу я і вірші про тебе «шифрую»,
І тоскно дивлюся на парту четверту.
Аж ось обпекло і звеліло завмерти
Те сяйво, що я навіть спиною чую.
Ти входиш, як сонце. Просте порівняння.
Так сяє веселка у свіжім озоні,
Так промінь пробуджує котики сонні.
Ти – сонце, та й все. Моє сонечко раннє!

Невідомий із твого класу

Ти голодний? - налий собі чаю,
Не займай, будь ласка, фіранки.
Ти такий незграбний, мій Каю.
Скільки льоду? Всього пів-склянки?

Ти прийшов - і вікна розквітли,
Тільки стало холодно спати;
Попсувала в домі всі мітли,
Щоби вимести сніг із хати.

Пригорнула - губи холонуть:
Поцілую очі сніжинки...
Ти підеш - нестимеш в долонях
Теплі сльoзи слабкої жінки...

Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.

О божевілля в глибині житейській,
колаж засліплення, задумання, заслання
у темний дім, де лиш кураж поезій
тривожить душу, хвору, безнастанну,
несповнену, невтішену, забуту,
затоптану у бруд і мох слизький,
злилась ти з тілом, в болі окунуте,
твій епатаж лиш зайвий і низький.
Ти кажеж "ні" вже черговій любові,
яка стукоче в двері кам'яні.
Чому мені, а не тому хто в змові
із сатаною у п'янкій труні.
Або тому, хто встоїть на пружині
дурного світу форми ДНК
і дасть йому найкращу половину
свого руйнуючого всього "я".
Чому любов, мов у залізній клітці,
у грудях б'ється і розносить в друзки
усе збудоване за правилами міці,
терплячості..покірності..Мотузки!!!
Вся філософія в її палких обіймах,
що стиснуть душу і розчавлять біль,
реальність впаде на підтятих крилах,
цей струм пройде крізь тіло, наче дриль.