Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.

В ідеологічному суперництві, що було характерним для всієї системи міжнародних відносин середньовічної Європи, особливе значення мали, як уже зазначалося вище, імперські вселенські доктрини. В основу цих доктрин християнського світосприйняття була покладена створена на підставі святого Письма періодизація історичного процесу за чотирма імперіями. Вона стала стрижнем візантійських і західноєвропейських політичних концепцій, поширилася в державних трактатах та історичних працях. Згідно з поглядами одного з «батьків церкви» Євсевія, після Вавилонського світового царства почалося панування Перської держави, яку послідовно змінювали на міжнародній арені держава Олександра Македонського та Римська імперія. Остання, згідно з поглядами християнських ідеологів, не загинула в V ст., а продовжувала існування після Великого переселення народів у сучасну їм історичну епоху, тобто мав місце процес «translatio imperii»⁶⁸.

Візантійські ідеологи постійно проповідували ідею необмеженої влади монархів - василевсів, вимагали підлеглості їм церковних ієрархів та всього християнського світу в усіх питаннях світського й духовного життя, наголошували на гегемонії «Ромейської імперії» (як вони називали свою державу) щодо сусідніх країн. У Константинополі було розроблено спеціальну систему титулів щодо володарів інших держав, причому найпоширенішим серед них був титул «архонт» («αρχωθ»), який в імперії надавався намісникам «фем» - областей.

Цілком зрозуміло, що подібні ідеї греків викликали серйозний опір у держав, які підтримували відносини з імперією, їхні володарі та дипломати виступали за рівність з Візантією не лише в політичному, айв ідеологічному та дипломатико-церемоніальному плані. Так, наприклад, у ІХ-Х ст., під час жорстоких війн з греками, Болгарська держава добилася не лише права на незалежність, а й згоди імператорського уряду сплачувати болгарам щорічну данину. Володарі болгар доповнили свій титул «архонт» предикатом «від бога» («εη θεου αρχωυ»), що наблизило його до офіційного титулу імператорів - «від бога василевс» («εη θεου βασιλευς»). На початку X ст. князь Симеон проголосив себе «василевсом болгар та ромеїв» («βασιλευς Βονλγάρωυ χαι Ρομεωυ»)⁶⁹.

У ранньосередньовічній Західній Європі «імперські» концепції також визнавалися, але до кінця VIII ст. юридичною главою існуючих тут держав уважався візантійський василевс⁷⁰. Під час утворення так званих «варварських» держав на території колишньої Римської імперії титул місцевих племінних вождів «dux» («герцог» або «князь») поступово став титулом глави ранньофеодальної держави. З появою великих територіально-політичних утворень на базі кількох герцогств почав вживатися значніший в ієрархічному відношенні титул «rex» («цісар», «цар»). У слов'янській літературі він перекладається як «король», бо ця назва походить від імені наймогутнішого франкського монарха - першого середньовічного західноєвропейського імператора Карла Великого, постать якого була підставою для виникнення на Заході парадигми ідеального володаря, -«Carolus». З поширенням титулу «rex» («король»), титул «dux» зберігається другим за значенням, носіями якого були могутні феодальні господарі - герцоги. Так, у Германії титул герцога мали володарі Франконії, Саксонії, Швабії; у Франції - Аквітанії, Нормандії, Бургундії та ін. Проте слід зазначити, що титули «герцог», «граф», «маркіз», «барон» значно відрізнялися від титулу «король», тому що лише останній відповідав статусу суверенного володаря, влада якого - як монарха, помазаника божого - освячувалася християнською церквою.

З часів правління Карла Великого (768-814 рр.) унаслідок завойовницьких війн франкських феодалів набула реального політичного змісту тенденція до «renovacio imperii» («відродження імперії»), що відображало претензії Франкської імперії щодо європейського панування. 25 грудня 800 р. в Римі в Латеранській церкві папа Лев III коронував Карла імператорською короною, а у 812 р. цей акт вимушені були визнати й у Константинополі⁷¹. Із цього часу коронація в Римі стала обов'язковим атрибутом в інвеститурі західних королів імператорськими інсигніями.

Імператорський титул недовго проіснував у нащадків Карла Великого: на межі X ст. послаблення франкських державних утворень, які виникли після Верденського договору 843 р., призвело до зменшення політичної влади їхніх монархів.

«Імперська ідея», яка завжди пов'язувалася з реальними планами володарів, залишалася життєздатною й надалі. Перед носіями імператорської корони відкривалися широкі можливості для успішної міжнародної діяльності (наприклад, у дипломатичній конфронтації з Візантією), вони могли претендувати на владу над церквою, яка була не лише ідеологічною опорою феодального ладу, а й великим землевласником. Слід, однак, зазначити, що світські монархи Західної Європи (навіть у період найбільшої могутності) не зуміли повністю підкорити собі папство, хоч спроби в цьому напрямі ними робилися постійно. Ідеологічним забезпеченням такої політики стала концепція «цезарепапізму», тобто залежності римської курії від імператора. У свою чергу, папський престол, особливо із середини XI ст., створював свої вселенські теологічні концепції, що відобразились у відомому документі папи Григорія VII «Dictatus papae» і теорії «папоцезаризму», де «Римська імперія» трактується як світський меч у руках церкви божої і її глави - римського папи⁷².

У середині X ст. претензії на одержання імперської корони висувають італійські та германські королі. У 962 р. папа Іоанн XII коронував представника саксонської династії Оттона І. Із цього часу кожен новий германський король повинен був упродовж свого правління здійснити подорож до Рима: без цього він не міг вважатися «римським імператором». Така нестійкість імператорської корони на голові саксонських, а пізніше (з XI ст.) -франконських королів, безперервна боротьба з герцогами в самій Германії, незадоволення італійського населення постійними вторгненнями з півночі германських військ, опозиція римських пап та монархів інших країн Західної Європи зростаючим претензіям германських монархів на світове панування багато в чому пояснюють прискіпливе ставлення Оттона І та його нащадків до титулатури сусідніх з Германією держав: Польщі, Чехії та Угорщини, які перебували в церковній належності від Рима.

Володарі цих країн, які мали титул «dux» (герцог, князь), прагнули отримати титул суверенного монарха -«rex» («король»), що викликало незадоволення не лише верховного володаря Германії, який тривалий час був королем, а й германських герцогів, котрі не бажали зростання суверенітету сусідніх країн в умовах їхнього натиску на Схід. Щоправда, у 1001 р. угорському князю Стефану (Іштвану) І все ж удалося отримати королівську корону, яка стала спадковою для володарів цієї держави, але такий крок-поступка германської дипломатії був викликаний занепокоєнням, що угорський князь одержить корону з Константинополя. Про можливість подібного перебігу подій свідчить той факт, що у тому ж XI ст. угорський король Геза І (1074-1077 рр.) отримав корону від візантійського василевса Михайла III Дуки, у зв'язку із чим у візантійських документах зустрічається титул «король торків [угорців. - Авт.]» («κραλυς Τουκιας»). Із цього часу угорський володар вважався васалом василевса, хоч королі Германії і Франції розглядалися візантійськими політиками лише як брати візантійського монарха⁷³. Такі ж «коливання» характерні і для міжнародного життя інших країн Центральної Європи та Балкан: Болгарії, Сербії, Венеції, Хорватії, монархи яких залежно від власних інтересів брали титулатуру як західного, так і грецького типу⁷⁴.

Проблему отримання суверенної титулатури володарям західнослов'янських країн доводилося вирішувати складним шляхом. Князі Чехії, які тривалий час були союзниками германських імператорів у боротьбі з полабськими слов'янами, папством, Угорщиною та Польщею, стали королями лише в 1086 р., за умов, коли їхня держава фактично стала залежати від влади германського імператора. Зазначена коронація чеського князя Владислава IV була викликана умовами дипломатичної гри, яку вів у той час імператор Генріх IV проти Польщі. На з'їзді в Майнці Генріх оголосив Владислава «королем Чехії та Польщі», намагаючись зіштовхнути ці дві західнослов'янські країни⁷⁵.

З великими труднощами щодо коронації своїх правителів зіткнулася Польська держава - головний суперник Германії в Центральній Європі. Навесні 1025 р. польський князь Болеслав Хоробрий, а згодом і його син Мешко II здійснили самостійні (без санкції імператорської влади) коронації, але це викликало різкий осуд в Германії⁷⁶, Наприкінці 1076 р., використовуючи підтримку з боку папи Григорія VII, інший польський князь -Болеслав II Сміливий - також проголосив себе королем⁷⁷, проте через три роки представники проімперських сил у Польщі позбавили його й корони, і трону. Названі коронації польських князів в XI ст. через протидію германської імперської влади не створили підґрунтя для виникнення спадкової королівської влади в Польщі. Лише на початку XIV ст., за умов створення Централізованої Польської держави, після коронації її монарха, польського князя Владислава Локетка, Польща стала спадковою монархією - королівством.

Молода східнослов'янська державність у Середньому Придніпров'ї на початку свого існування зіткнулась не з імперськими доктринами Візантії та Західної Європи, а вела сувору боротьбу з експансією могутнього державного утворення на півдні Східної Європи - Хозарського каганату. Під його впливом перебувала значна частина слов'янських племен – східних сіверян, радимичів, в'ятичів, що змусило ранньополітичне утворення в Середньому Подніпров'ї («Руську землю») вести війни за їхнє визволення⁷⁸. У ході їх давньоруські правителі активно використовували в дипломатичній практиці титул хозарського монарха «каган». Згідно з повідомленням Бертинських анналів, під час зустрічі зі східно-франкським імператором Людовиком Благочестивим у 839 р. посли з країни «Рос» називали свого князя титулом «Chacanus» («хакан», «каган»), який пояснювався автором західноєвропейської пам'ятки Пруденцієм за допомогою звичного на Заході титулу «rex» («король»), що уособлював монарха-суверена⁷⁹.

У літературі справедливо наголошується, що використання давньоруськими князями за походженням тюркського титулу «хакан» або «каган» свідчить про те, що князі «Руської землі» були в той час, тобто в першій половині IX ст., незалежними від Хозарії і претендували на рівність своєї держави з каганатом⁸⁰. На наш погляд, використання слов'янськими політиками цього титулу має пояснення й з ідеологічної точки зору, оскільки в тюркських народів були поширені уявлення про небесне походження влади володарів - каганів, ханів та ін. - від найвищого бога Тенгрі. Така тенденція, наприклад, була поширена у протобулгар, про що свідчить зміст ранньосередньовічних написів, знайдених у Болгарії⁸¹.

В обігу на Русі, а також у відносинах з іншими країнами давньоруська знать звичайно використовувала загальнослов'янський титул «князь» (польський - «kniaz», чеський - «kniźe», сербохорватський - «knez»), який згодом набув нового соціального змісту, а саме: означав уже не вождів племінних союзів, а глав ранніх державних об'єднань. На наш погляд, не можна погодитися з думкою І.П. Шаскольського про те, що володарі «Руської землі» спочатку носили титул «каган», який з утворенням Давньоруської держави змінився титулом «князь»⁸². Безумовно, на Русі більш поширеною була остання форма титулу глави держави, яка існувала паралельно з назвою «каган». Форма «каган» трапляється в давньоруській практиці й в XI ст. Із зростанням могутності Русі, яка поступово приєднувала все більшу кількість східнослов'янських, а з другої половини X ст. й неслов'янських (фінно-угорських та балтійських) племен, почав змінюватися і зміст титулу київського князя, який отримав форму «князя руського», тобто володаря всіх східних слов'ян. Цю форму вперше було вжито у важливому дипломатичному документі - русько-візантійському договорі 911 р. Цей договір дає певну інформацію про ієрархічну структуру східнослов'янської держави. Він містить відомості про «світлих і великих князів», які перебували під рукою Олега⁸³. Назва «світлі і великі князі» характеризувала глав племінних союзів, що увійшли до складу Київської держави або перебували в зоні її політичного впливу, але не втратили остаточно своєї автономії.

Протягом X ст. відбулося послаблення влади східнослов'янських племінних династів і водночас посилення влади київського князя, що й позначилося на зникненні інформації про них у дипломатичних угодах уже в часи Святослава. Частина колишніх племінних князів стали намісниками або посіли інші адміністративні посади в системі управління держави Русь, інші увійшли до давньоруської боярської верстви.

Вступ Русі до кола християнських країн зміцнив владу верховного суверена країни - київського князя. Як зазначав відомий польський учений Г. Ловмянський, якщо до прийняття нової віри державна влада багато в чому визнавалася через систему «князь-дружина», то тепер влада глави держави щодо підлеглих стала фактично необмеженою⁸⁴. Значною мірою з метою піднесення авторитету київського князя наприкінці X - на початку XI ст. на Русі карбувалися златники та срібляники, на яких давньоруського монарха зображено з усіма ознаками імператорської влади⁸⁵. Але до цього необхідно додати, що в ідеологічному житті Русі титул «князь» був найвищим і цілком самодостатнім. Він не потребував підсилення, а тому використання формул «цар», «самодержець» книжниками було літературним прийомом для підкреслювання авторитетності носія державної влади - князя. Доказом цього є переклади грецьких книг, де грецьке слово «василевс» („βασιλευς”) перекладалося як «цар (цесар, цісар)», коли мова йшла про конкретну історичну персону, і як «князь» у випадках, коли йшлося про абстрактне поняття володаря, монарха⁸⁶. Цікаво, що аналогічну тенденцію ми спостерігаємо й у скандинавських джерелах, які називають князів Русі «конунгами», але це найменування розуміється норманами досить широко - від визначення племінного вождя до титулування наймогутнішого володаря⁸⁷.

Митрополит Іларіон у «Слові про закон та благодать» не тільки порівнює Володимира Святославича з імператором Константином Великим, а й називає князів Володимира та Ярослава «великими каганами», підкреслює, що слава про них «слышима есть всѣма четырма концы земли»⁸⁸. Середньовічні написи на стінах Софійського собору в Києві зберегли додаткове свідчення про використання на Русі східної титулатури щодо князів. Так, одне з графіті закликає: «Спаси господи, кагана нашого»⁸⁹. Вивчення цього напису дало змогу С.О. Висоцькому зробити висновок, що напис у храмі зроблено про сина Ярослава Володимировича Святослава, а також висунути тезу про спадковість титулу «каган» на Русі. Аргументом на користь останнього, на думку вченого, є використання назви «каган» і сином Святослава Ярославича Олегом, про що повідомляє «Слово о полку Ігореве»⁹⁰. На наш погляд, таке припущення не зовсім обґрунтоване. Імовірно, що серед членів князівської родини цей титул носили лише ті, хто був зв'язаний зі Сходом⁹¹.

Зважаючи на це, слід також заперечити проти категоричності точки зору на користь офіційного використання на Русі титулу «цар» («цісар»)⁹². Справді, під 1054 р. серед графіті є дуже важливий запис: «В лѣто 6562 мѣсяця феврари в 20 успѣння царя нашего...» (про Ярослава Мудрого). Низку відомостей про «царів» на Русі містять літописи XII ст., але всі вони лише відображають панегіричне ставлення їхніх авторів до своїх володарів і не можуть вважатися доказом офіційного використання цього титулу на Русі⁹³. На Русі визнавали владу лише одного «царя» - візантійського імператора, хоча це визнання не принижувало міжнародного авторитету країни і її князів і мало суто «книжний» характер⁹⁴.

У літературі поширена думка, що на Русі головним титулом глави держави був титул «великий князь» або «великий київський князь⁹⁵. Але, як доводить польський дослідник А. Поппе, титул «великий князь» став офіційним лише за князювання влади-миро-суздальського князя Всеволода Юрійовича⁹⁶. Визнаючи ймовірність такої позиції, необхідно зауважити, що, по-перше, погляд польського вченого дещо категоричний: титулатура носіїв державної влади в інших країнах, у тому числі й у Візантії, не мала чіткої системи; по-друге, з огляду на специфіку київського княжіння на Русі, його володар не мав потреби в особливому визначенні в ієрархічно-титулярному «табелі про ранги» давньоруських князів. Ця проблема постала в удільну добу, коли володарі потужних земель-князівств почали вимагати для себе особливого визначення порівняно з іншими князями. Тоді ж у взаєминах між князями саме до таких князів стала використовуватися дефініція «старійшина». Зокрема, описуючи історію першого зіткнення Русі з монголами в 1223 р., літописець називає «старійшинами» київського, чернігівського та галицького князі⁹⁷.

Дослідники не мають джерел, де чітко визначалися б титули представників феодальної ієрархічної східнослов'янської держави. Але можна припустити, що в офіційному церемоніалі київські та деякі інші князі використовували титул «князь руський» або «князь Русі». На користь такого припущення свідчать офіційні документи - русько-грецькі договори X ст. й матеріали сфрагістики. Так, на печатках давньоруських князів часто зустрічається назва «архонт Росіі» («αρχωυ Ροσιας»), тобто «руський князь». Цей титул, запозичений з візантійського офіційного церемоніалу, цілком задовольняв володарів Русі, тому що тут значення мала не основа «архонт», а її предикат «руський»⁹⁸, так само, як у згаданій вище болгарській формулі «від бога архонт». Щодо Тмутаракані, то тут також зустрічається назва «архонт», з іншим предикатом - «архонт Матрахії, Зіхії і всієї Хазарії» («αρχωυ Ματραι Ζιχας χαι πασης Χαξαριας»)⁹⁹.

Дуже важливим для визначення міжнародного становища і престижу Русі є питання про сприймання східнослов'янської держави західноєвропейськими хроністами. Автори західних хронік постійно використовують щодо монархів Русі титул «rex» - «король». Такий підхід, на думку В.П. Шушаріна, означає, що Русь сприймалася ними як самостійна суверенна держава - «королівство». Проте щодо володарів Польщі ті ж джерела використовують виключно титул «dux» («князь», «герцог»)¹⁰⁰. Як довів німецький історик М. Хельман, критерієм при найменуванні володарів у германських хроністів завжди була одна обставина: чи був той чи інший володар залежним від германського імператора¹⁰¹. У польських джерелах також, незважаючи на численні факти конфронтацій Русі й Польщі, володарі східнослов'янської держави часто іменуються «королями».

Для розгляду цієї теми важливим є з'ясування обставин перебування в 1073-1076 рр. поза Руссю, у країнах Центральної Європи, князя Ізяслава Ярославича разом з дружиною Олісавою-Гертрудою та сином Ярополком. Ця подія сталася внаслідок серйозних конфліктів, які мали місце наприкінці 60-х - у 70-х рр. XI ст. у князівській династії Русі. У зв'язку з цими конфліктами та іншими несприятливими обставинами, згаданий Ізяслав, старший син Ярослава Володимировича Мудрого, двічі втрачав владу у столиці. Причому, якщо в першому випадку ця втрата столу володаря сталася внаслідок поразки від половців та заворушень, що виникли у столиці, за відносного нейтралітету братів Ізяслава - Святослава і Всеволода, які втрьох були певною мірою співволодарями на Русі (тріумвірами), то в другому випадку конфлікт виник саме між Ізяславом і вищезгаданими братами. Унаслідок цього зіткнення Ізяслав вимушений був шукати притулку в Польщі, у польського князя Болеслава II Сміливого (до зими 1074-1075 рр.); у січні 1075 р. марно домагався прихильності в германського імператора Генріха IV; його ж син Ярополк відвідав авторитетного римського папу Григорія VII.

Історія вигнання Ізяслава і його родини не пройшла поза увагою дослідників¹⁰². Під час розгляду цієї теми вчених насамперед цікавили взаємини Ізяслава з Болеславом, Генріхом та Григорієм, а також вплив цих контактів на релігійну ситуацію на Русі. (Подорож Ізяслава сталася через двадцять років після розколу церков у 1054 р.) Щодо останнього аспекту не зайвим буде нагадати, що тривале мандрування Ізяслава по чужих краях серйозно турбувало печерських ченців¹⁰³.

Для нас важливим у цьому сюжеті є питання про офіційно-протокольне ставлення на Заході до руських князів. Про перебування Ізяслава Ярославича в Германії декілька цікавих фрагментів збереглося в хроніці Ламберта Герсфельдського. Цей автор повідомляє зокрема, що в січні 1075 р. до Майнца до імператора Генріха прибув «король руський Димитрій»¹⁰⁴. Зазначимо, що Димитрій - це християнське ім'я Ізяслава. Дещо пізніше, розповідаючи про наслідки переговорів посольства імператора Генріха на чолі з графом Бурхардом, Ламберт титулом «король» називає справжнього на той час київського князя (а не князя-вигнанця, як було у випадку з Ізяславом) Святослава¹⁰⁵. Тісні взаємини Русі із західноєвропейським світом виключають випадковість застосування титулатури. Отже, можна зробити висновок, що Русь на Заході розглядалася як королівство, а її володарі, які правили в Києві, сприймалися як королі. Ще більш конкретні уявлення про ставлення в католицькому світі до Русі дає листування папи Григорія VII. Зокрема у своєму посланні до Ізяслава та його дружини («Димитрія, короля Русі, та королеви, дружини його») папа відзначав, що передає «управління Вашим королівством як часткою володінь св. Петра» Ярополку¹⁰⁶. Отже, цілком у дусі - тодішньої ідеології Русь розглядалася як частина всесвітньої конфесійної держави на чолі з папою і мала офіційний статус королівства. Ця подія не дає підстав для твердження, що переговори Ярополка та папи несли серйозну загрозу суверенітетові Русі, як інколи можна прочитати в літературі¹⁰⁷. Насамперед усі монархи західноєвропейських держав, згідно з тодішніми ідеологічними уявленнями, що активно насаджувалися римською курією, вважалися підданими римських понтифіків, проте це не означало фактичного підкорення зазначених держав курії. До цього слід додати, що вказаний поодинокий епізод взаємин руського княжича з папою не мав якихось серйозних зовнішньополітичних наслідків для Русі. Децентралізація Русі в середині XII ст. внесла певні корективи в титулатуру її князів. Так, Оттон Фрейзінгенський називав численних давньоруських князів специфічним титулом «regulus» («корольок»)¹⁰⁸. Цим, з одного боку, як і в назві «rex» («король»), підкреслювався суверенітет князів Русі стосовно імператорської влади, а з іншого - вказувалось, що ці монархи були володарями невеликих держав. Проте й у період феодальної роздробленості щодо наймогутніших князів традиційно застосовувався титул «rex» («король»). Королями, наприклад, у західноєвропейських хроніках названо перемишльського князя Володаря Ростиславича й галицько-волинського князя Романа Мстиславича¹⁰⁹.

Через десять років після смерті Романа на Русі з'явилися «справжні» (короновані) королі, що значною мірою було наслідком втручання потужного Королівства Угорщини та римської курії у справи західноруських князів. У 80-х рр. XII ст. в одному із церковних документів король Бела III (1172-1196 рр.) називається «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галації»¹¹⁰. У 1206 р. син Бели III Андрій II включив землі Південно-Західної Русі до свого титулу, а саме - оголосив себе «королем Галичини і Волині»¹¹¹. У 1215 р. королем Галичини був коронований Коломан, син угорського короля Андрія II, а в 20-х рр. XIII ст. на цей титул претендував його брат Андрій, зять галицького князя Мстислава Мстиславича. Цікаво, що в Угорщині, незважаючи на претензії власних монархів на Галичину, її королем задовго до коронації в 1253 р. сприймався князь Данило Романович. Зокрема в одній з угорських грамот, у якій розповідається про битву 17 серпня 1245 р. під Ярославом, Данило названий як «король Русі» (rex Ruthenorum), а його суперник князь Ростислав лише як «князь Галичини» (dux Galliciae) ¹¹². Вірогідно, що таке сприйняття було наслідком тривалої традиції, яка стала оформлюватися в Центральній Європі ще в другій половині XI ст. під впливом подорожі сюди Ізяслава Ярославича та його сина Ярополка. У грудні 1253 р. - в Дорогичині відбулася коронація галицько-волинського князя Данила, який став першим визнаним західним світом офіційним королем Русі.

68. Вайнштейн О.Л. Западноевропейская средневековая историография. - М.; Л., 1964. - С. 11-12.

69. Коларов X. Титулатура и полномочия владетельской власти в средневековой Болгарии // Etudes balkaniques. - 1978. - № 3. -С. 90-91.

70. Ронин В.К. Византия в системе внешнеполитических представлений раннекаролингских авторов// ВВ. - Т. 47. - 1986. - С. 86.

71. Ostrogorski G. The Byzantine Emperor and the Hierarchical World Order. - P. 6; Dblger F. Byzanz und die europaische Staatenwelt. -S. 303-309.

72. Беркович М.Е. Из истории формулы средневековой Герман ской империи // Средние века. - Т. 30. - М., 1967. - С. 235.

73. Ostrogorski G, The Byzantine Emperor and the Hierarchical World Order. - P. 11; АитавринГ.Г. Рец. на кн.: Moravczik G. Einfurung die Bezantinologie. - Budapest, 1976// ВИ. -1980. - № 10. - С. 200.

74. Коларов X. Титулатура и полномочия владетельской власти в средневековой Болгарии. - С. 96-97; Соколов Н.П. Образование Венецианской колониальной империи. - Саратов, 1963. - С. 202, 222.

75. Cosmae Chronicon. - L. II, 37.

76.Annales Hildesheimenses// MGH SS. - T. 3. - 1839. - P. 90.

77. Lamberti Annales, pars 2 // MGH SS. - T. 5. -1844. - P. 235.

78 Новосельцев А.П. Древнерусско-хазарские отношения и формирование территории древнерусского государства // Феодализм в России. - М., 1987. - С. 197-201.

79. Annales Bertiniani // MGH SS. - Т. 1. - 1826. - P. 434. .

80. Артамонов ММ. История хазар. - Л., 1962. - С. 366; Новосельцев А.П. К вопросу об одном из древнейших титулов русского князя // ИСССР. - 1982. - № 4. - С. 155.

81 Тъпкова-Заимова В. Българо-византийските отношения и концепция за «втория» й «третин» Рим// Изследования в чест на академика Н. Тодоров. - София, 1983. - С. 27.

82 Шаскольский И.П. Известие Вертинских анналов в свете данных современной науки// Летописи и хроники за 1980 г. - М., 1981.-С. 51.

83. ПВЛ. - Ч. 1. - М., 1950. - С. 25-26.

84. Łowmiański Н. Religia Słowian i jej upadek. - Warszawa, 1979. -S. 251-253.

85 Сотникова М.П., Спасский И.Г. Тысячелетие древнейших монет России. - Л., 1983. - С. 8, 60, 79.

86 Див., наприклад: Апракос Мстислава Великого / Под ред. Л.П. Жуковской. - М., 1983. - С. 34, 53, 257; пор.: 77, 100, 164 та ін. Пор.: Аьвов А.С. Лексика «Повести временных лет». - С. 193-207.

87 Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия в ІХ-ХІ вв. - М., 1978. - С. 29-88; Древнерусские города в древнескандинавской письменности. - М., 1987. - С. 44-84.

88. Молдован A.M. «Слово о законе и благодати» Илариона. -С. 91-92.

89. Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской: (По материалам граффити XI-XVII вв.). - С. 218-219.

90. Там же.

91. Гадло А.В. К истории Тмутараканского княжества во второй половине XI в. // Историко-археологическое изучение Древней Руси: Итоги и основные проблемы славяно-русских древностей. -Вып. 1. - Л., 1988. - С. 194-213.

92. Рыбаков Б. А. Из истории культуры древней Руси. - М., 1984. -С. 49; Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской: (По материалам граффити XI-XVII вв.). - С. 217; Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. - М., 1956. - С. 366— 367; Приселков M.Ą. История русского летописания XI-XV вв. - Л., 1940.-С. 81.

93. Vodoff V. Remarques sur la valeur du termę «tzar» applique sux princes russes avant le milieu du XV siecle// Oxford Slavonic Papers. -Vol. XI. - 1979. - P. 39-41; Колесов В.В. Мир человека в слове Древней Руси. - Л., 1986. - С. 269-270.

94. Obolensky D. The Relations between Byzantium and Russia (Eleventh to Fifteenth Century). - Moscow, 1970.

95. Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской: (По материалам граффити XI-XVII вв.). - С. 217; Рыбаков Б. А. Из истории культуры древней Руси. - С. 49; та ін.

96. Рорре А. О tytule wielkoksiążęcym na Rusi // Przegląd his-toriczny. - 1984. - № 3. - S. 425; Приселков М.Д. История русского летописания XI-XV вв. - С. 81.

97. ПСРЛ. - Т. 2. - Стб. 729.

98. Аитаврин Г.Г., Янин В.А. Некоторые проблемы русско-византийских отношений в IX-XV вв. - С. 50.

99. Гадло А.В. К истории Тмутараканского княжества во второй половине XI в. - С. 295.

100. Шушарин В.П. Древнерусское государство в западно- и восточноевропейских средневековых памятниках// Новосельцев А.П., Пашуто В.Т., Черепний А.В., Шушарин В.П., Щапов Я.Н. Древнерусское государство и его международное значение. - М., 1965. -С. 425.

101. HellmanM. Vladimir de Heilige in der zeitgenossischen abendlan-dischen Uberlieterung // Jahrbucher fur Geschichte Ost Europas. -1959.-B. 7, h. 4.-S. 400-408.

102. Grudziński T. Polityka papieża Grzegorza VII wobec państw Europy Środkowej i Wschodnej. - Toruń, 1959. - S. 74-105; Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X - первой трети XIII вв. - С. 52-56; Подоляк Н. Питання віри у політиці ІзяславаЯрославича// Четвертий Міжнародний конгрес україністів. - Одеса; К.; Львів, 1999. - С. 34-39; Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей IX—XII вв. - М., 2001. - С. 521-539.

103. Приселков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х-ХН вв. - СПб., 1913. - С. 78, 220.

104. Lamberti Annales, pars 2. Ed. L.F. Hosse // Monumenta Germaniae Historica, Scriptores. Ed.G.H. Pertz. - T. 5. - Hannoverae, 1844. -P. 219.

105. Ibid. - P. 230.

106. Gregorii P. VII ad Demetrium Regem Russorum et reginam uxorem ejus// Historica Russiae Monumenta. - T. 1. - Petropoli, 1841. -P. 1.

107 .Рамм Б.Я. Папство и Русь в XI-XV вв. - М., 1957. - С. 67-69; Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти като лицької експансії в X—XIII ст. - К., 1983. - С 66; Подоляк Н. Питан ня віри у політиці Ізяслава Ярославича. - С 37-39.

108. Шушарин В.П. Древнерусское государство в западно- и восточноевропейских средневековых памятниках. - С. 430.

109. Herbordi Vita Ottonis babenbergensis// MPH. - Т. 2. - 1872. -P. 224; Albrici monachi Trium fontium chronicon // MGH SS. - T. 23. -1874.-P. 885.

110 . Vincentii Chronicon. - L. IV, 8; Codex diplomaticus Hungariae

ecclesiasticus ac civilis. Opera et studio G. Fejer. - T. 2. - Budae, 1829. - P. 247.

111. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Opera et studio G. Fejer. - T. 3. - V. 1. - Budae, 1829. - P. 51.

112. Ibid. - T. 4. - V. 3. - Budae, 1829. - P. 197-198.