ЗМIСТ

• ВЛАДИСЛАВ ПАНАС: “ЯКАСЬ ТАЄМНИЦЯ ШУЛЬЦА…”
• Марко Роберт Стех ЮРІЙ КОСАЧ
• Юрій Косач Пророк з Бронзвіллу
• НОВИНИ З ХАРКОВА
• Ростислав Мельників (із книги “Поїзди моєї Республіки”)
• НОВИНИ
• Леся Лисенко ПОЕЗІЇ

- Чи можна сказати, що “шульцологія” в Любліні була започаткована п. Професором?

- Ну, так, можна так сказати, що все почалося з мене. Я писав магістерську працю про Шульца, докторську дисертацію про Шульца. Я – літературознавець, цікавлюся Шульцем-прозаїком. Є тут так само на кафедрі історії мистецтва колега Малгожата Кітовська-Лисяк, котра займається малярством Шульца. Таким чином, створилося таке невеличке середовище, яке працює все багато років – можна говорити, що є тут традиція, бо маємо своїх учнів - праці магістерські, студентські дипломні роботи, семінарські заняття. Фактично протягом двадцяти років, щороку хтось зі студентів пише якусь працю по творчості Шульца.

- Чи легко було займатися Шульцем в часи Польщі соціалістичної ? Чи не був він забороненою особою, як це було в Україні?

- В Польщі ситуація відрізнялася від тої, що була в решті соціалістичних країн. Фактично лише протягом сталінського терору – до 1956 року було заборонено писати про таких письменників як Шульц, бо не були соцреалістами. В Польщі, дякуючи Богу, соцреалізм тривав недовго – тільки кілька років. І віддавна – від 1956 року – літературознавча естетика була вже незаангажована: політика та певні, дотичні, ідеологічні теми були під впливом, а естетика була абсолютно вільною, і в зв’язку з тим можна було і видавати, все абсолютно вільно, і писати, і робити виставки, і пропагувати, тут не було жодних обмежень. Він не був емігрантом, загинув під час війни. Не було тієї цензури, якої зазнав політичний чи еміграційний письменник, так як Вітольд Гомбрович. Тільки 5-6 років було заборонено. Дуже короткий період. Перше повоєнне видання прози Шульца було в 1957 році. А десь на зламі 70-80 років, я точно не пам’ятаю, до шкільних програм було введено ім’я Шульца. Так, ми принаймні десь років двадцять маємо прозу Шульца в програмах з літератури для середніх шкіл. Це добре розпропаговане в Польщі ім’я, він є присутнім в Польщі. Інша справа чи то є добре зроблено. Але це інше питання, яке стосується того, чи взагалі в школі добре викладають літературу.

- А чому пан Професор зацікавився Шульцем?

- Це дивна історія, може, навіть трохи містична. Я належу до того покоління поляків, яке в школі не мало Шульца. І сам також особисто не читав раніше. Не натрапляв на це прізвище, і в перше на факультеті полоністики дізнався, і дізнався, так само, в певному сенсі, випадково. Та це лише може здаватися, що випадково, тепер я знаю, що то не був випадок. Просто отримав від викладача тему для опрацювання. Я починав навчання в Познані в університеті ім. Адама Міцкевича. І дістав таку тему для опрацювання. Всі студенти отримували якісь теми, я отримав прозу Шульца. Але тоді я не опрацював, бо мене виключили з університету за справи політичні, і прийшов до Католицького університету в Любліні, бо це був єдиний університет, де я міг в Польщі закінчити навчання. І я забув про Шульца. До часу, поки не закінчив студіювати тут в КУЛі, і потрібно було вибирати тему магістерської праці. Шульц до мене сам якимось чином прийшов. Я якось пригадав Шульца. Просто пригадав, що тоді не написав роботу, і хоч не зі своєї вини, а не написав. Методологічно я тоді був під сильним впливом структуралізму та семіотики. А проза Шульца є дуже добра, вона є дуже “мовна”. І моя магістерська праця була семіотично-структуральна. То був аналіз мови, трохи навіть формалістичний підхід. Мені здавалося, що кожний читач, який читає Шульца, це бачить, що це еклектика, що мова є дуже заметафоризована, дуже поетична. Тоді я аналізував мовні структури. І як написав магістерську працю, знову була довга перерва, знову цікавився іншими речами. Знову забув про Шульца, на багато років забув. І кандидатську дисертацію робив зовсім з іншого матеріалу.

Все, про що говорю має такий контекст біографічний. І от в другій половині 70-х років я зацікавився єврейською містикою, або кабалістикою. І зауважив по тих студіях над єврейською містикою, що різні мотиви, які виникають у тих єврейських містиків перегукуються з мотивами Шульца. Існують певні аналогії. Деякі мотиви, що важко зрозуміти у Шульца, мають певні аналогії у містиків, у деяких, не у всіх, але в деяких містиків. І тоді почалося знову моє повернення до Шульца.

Мій Шульц має два таких етапи. Спочатку Шульц в такій перспективі структурально-семіотичній, а останні мої 10 років, чи навіть трохи більше, це Шульц в перспективі кабалістично-містичній. Такі мої роботи. В тій першій праці, там нуль містики. Там тільки аналіз структур поетичної мови.

- Так, так, так. То виникає з моїх зацікавлень, з мого наукового шляху. Ну, так все і залишилося. І зараз не дуже й можу звільнитися від того Шульца. Бо якщо багато років читаєш, аналізуєш, збираєш матеріал – того матеріалу стає все більше та більше. Я написав вже дві книжки, що мені здається вже трохи ненормальним, і маю матеріал на чергову книгу. Я цього вже боюся. Бо я не хочу бути ідентифікованим тільки з Шульцем. Але, що мушу робити, якщо я маю матеріал на наступну книжку. Якщо буду жити, то буде й наступна книга. Маю для неї навіть назву.

- “Урок професора Арендта”. В оповіданні “Цинамонові крамниці” є така фантасмагорія: ніч, гімназія, де відбувається урок вчителя малювання. Професора звати Арендт. І він для зацікавлених учнів проводить додаткові уроки. Уроки відбуваються вночі. У всій прозі Шульца це єдине автентичне прізвище. Була така людина. В тій Дрогобицькій гімназії, яку Шульц закінчив, був такий вчитель малювання. Адольф Арендт. Існують багато коментарів на цей рахунок, що, мовляв, Шульц, який завжди малював, в такий спосіб і свого вчителя увів у літературу. Я те перевірив, бо хотів знати трохи більше. Виявилося, Арендт не був його вчителем. І виникає питання чому, чому Шульц увів його в свій текст? От і йтиметься про цю історію, але то справа майбутнього.

- Можна сказати, що Люблін є центром “шульцології”, а де ще в Польщі існують такі наукові осередки?

- Не знаю, чи можна казати про існування таких дослідницьких центрів, де є трохи більше людей. Але разом з тим, вони є в кожному університеті Польщі, бо оскільки Шульц впроваджений в програму, є люди, які займаються Шульцем. Я би сказав про Краків і професора Яжембского. Сказав би про Варшаву, та Інститут літератури ПАН, і професора Владзімєжа Болєцкого, сказав би про Гданськ, де є Станіслав Лосєк, який зараз працює над таким “Словником Шульца”. В різних інституціях університетських, наукових, літературознавчих є люди, котрі займаються Шильцем. Але думаю, що таким центральним осередком все ж таки є ми, тут, в Любліні. 10 років тому, коли була сота річниця від народження, 50-та річниця смерті, в Любліні виникла ідея зробити конференцію. Було багато всіляких заходів, і в Польщі, і за кордоном, але виникла ідея, аби створити велику конференцію, і відвезти до Дрогобича. До міста, де він народився, жив, працював і загинув. І два автобуси, два автобуси вчених, митців, журналістів з цілого світу поїхало з Любліна до Дрогобича. Відтак, маємо певну традицію. І це не є люди тільки з наукового середовища, це не є академічна традиція. Це люди з театрів, люди, які займаються культурою, кіномистецтвом, образотворчим мистецтвом.

- Як можна охарактеризувати співпрацю з Дрогобичем? Чи є в Дрогобичі поважний осередок “шульцологів”?

- На даний момент немає. Але є певна надія, що ситуація зміниться. З певного часу ми маємо офіційну умову між нашим університетом і Дрогобицьким педагогічним університетом, з’являються дослідники, які цим цікавляться. Найкращим доказом цього може слугувати факт, що ще десять років тому, коли та сесія поїхала до Дрогобича, вже були доповіді вчених з Дрогобича. І в цьому році, в Дрогобичі саме в цей час проходила конференція, яка була організована дослідниками з Дрогобича та України. Видно, що починається певне зацікавлення, і, можливо, за деякий час з’явиться хтось, хто напише кандидатську або докторську дисертацію, хто напише якусь книжку. Думаю, що це є питання часу. Бо, як Ви знаєте, це лише початок рецепції Шульца в Україні. Ще зроблено не багато, але добрим є те, що маємо надію на виправлення ситуації. Переклади, виставки, все ще тільки починається. В мене нема сумнівів, що в Україні з часом з’являться дослідники, які будуть займатися Шульцем не випадково, а професійно. Це початок.

- Маю таке провокативне запитання. Чому ці дві конференції були проведені в двох місцях в Любліні та в Дрогобичі в той самий час, і не були поєднані?

- Не дуже це було можливе – різні мотиви. Один - ми тут запланували не тільки конференцію по творчості Шульца, але й цілий ряд подій – театральні вистави, демонстрації кінофільмів, художні виставки. І все це не можна було перенести в якесь інше місце. Доповідь можна виголосити, людина їде деінде, але малярські праці Шульца, або праці інших художників через кордон не перевезеш. 10 років тому ми так само хотіли. Адже Шульц ніколи не мав в Дрогобичі виставки по смерті, але тієї виставки не можна зробити. Бо щоб за кордон вивезти потрібно застрахувати, різні гарантії, це є і фінансово складно. І не було таких умов. В Україні і тепер не має умов і надалі, щоб з Польщі привезти виставку. Жодна фірма не застрахує, ніхто не дасть дозволу, щоб перевезти через кордон. Технічно не можна такого плану зреалізувати, а хотіли ми, щоб це було потужно. Хотіли ми показати, що Шульц не був таким собі митцем, про якого можна говорити лише літературознавцям, культурологам, історикам мистецтвом. Ми хотіли показати, що Шульц має сильну рецепцію, в кіно, в театрі, в образотворчому мистецтві. Це є феномен, який не обмежується тільки науковою рецепцією. Про Шульца в світі зараз зроблено більше 50 фільмів, про Шульца, через Шульца, біля Шульца... в Польщі на даний момент зроблено більше 50 різних спектаклів, є опера, опера створена за мотивами Шульца. Існують звернення безпосередні до Шульца в літературі, Шульца вводять як безпосереднього персонажа художнього тексту, як говорила Броніслава Стоянович із Сербії. Шульц сьогодні є персонажем, я знаю це, персонажем близько 10 повістей в різних мовах. Шульц є ліричним героєм, я не знаю, кількасот віршів різними мовами. Це була би велика антологія, якби упорядкувати. Цього всього дуже багато, і пані Стоянович намагається це контролювати, в Інтернеті збирає. Є музичні твори за Шульцем. І ми хотіли тут, протягом конференції показати, що існує ще така рецепція. Цього всього не можна було зробити в Дрогобичі. То не є злий умисел, але то колосальні проблеми для втілення спільного проекту.

- Говорили про Польщу, про Україну. А що можна сказати про світ в цілому. Чи існують якісь сильні осередки вивчення творчості Шульца в світі, яка рецепція Шульца в Ізраїлі?

- Нема таких осередків. Це поодинокі дослідники. Нема, я скажу так. Польща повинна бути центром, бо це польський письменник, який писав польською мовою. В нього потужна мова і не можна проігнорувати той факт, що добрий аналіз — це лише аналіз оригіналу. Для Польщі це природньо, важко аналізувати комусь, хто не є полоністом. Не знає дуже добре мови. Так само немає значення чи то є Ізраїль, чи то Сполучені Штати, чи то Німеччина. Ізраїль тут є найскромнішим. І якщо чесно, то жодного “шульцолога” в Ізраїлі немає. Немає. Існують різні аматори, різні шанувальники, любителі, але професійних дослідників, і це парадоксально, немає. Ми знаємо в різних країнах, але в Ізраїлі – нікого. Пан Ліхтенбаум, який тут був, але він є гебраїстом. Шульц десь там на маргінесі. Таких професійних дослідників немає. Це не змінює ситуації, що він єврей. Все одно вони стикаються з мовним бар’єром. Чужий.

- А з точки зору Шульцівської містики?

- А з містикою зовсім інша справа. З містикою так само складно. Я перепрошую, але містикою займаються дослідники містики, або самі містики. Містики не займаються ані Шульцем, ані кимсь іншим. Вони займаються собою. І вони не мають таких зацікавлень. І більшість людей не мають жодного поняття про це. Якщо Ви християнка, то це зовсім не значить, що Ви добре знає християнську містику. Навіть якщо Ви українка, це зовсім не значить, що Ви знаєте містику українську. Це щось інше. Католики, якщо не спеціалізуються, то не знають про містиків католицьких. Це спеціальна галузь. І тут національність не має жодного значення. Я не є євреєм, а знаю містику єврейську краще за абсолютну більшість громадян держави Ізраїль. Але тому, що я це досліджував. І так само, якщо в Ізраїлі хтось буде вивчати, то буде краще знати містику католицьку ніж більшість студентів КУЛ. То вже інші питання.

- Як змінювалася рецепція Шульца? Ви мали власну еволюцію, а чи можна сказати про еволюцію “шульцології”?

- Так, звичайно. Рецепція Шульца, історія рецепції Шульца була стимульована історією, методом, методологією, які паралельно розвивалися в літературознавстві. Всі ті самі етапи: структуральний, семіотичний, соціологічний, психологічний, психо-соціологічний. Всі методології, які були, такі застосовувалися. Сьогодні з’являються деконструктивний, постмодерністичний підходи. Тобто те, що просто є актуальним на даний момент. І так є з Шульцем. Шульц теж приходить до такого аналізу. Вже є такі праці, такі книжки. Шульц в перспективі деконструктивній, постмодерністичній, але я також впроваджу іншу перспективу, містичну опцію. І так би сказав, що зараз існує дві опції. Одна репрезентована мною, цього не було раніше, такого взагалі не було раніше. Перспектива кабалістична, то одна течія, а друга течія це дослідження, не завжди так, але дослідження деконструктивного, постмодерністичного характеру. Ось така еволюція. Коли виникне інший напрямок, то він буде застосований до Шульца. Кожен письменник є читаний тими методами, які є актуальними на даний момент. І такою мовою ми говоримо, яку маємо на даний момент. Шульц тільки не був аналізований через призму марксизму, ну, бо його тоді не читали. Ну, і він не дуже надається до таких категорій. Можна дискутувати чи мова феноменології, чи герменевтика є краща, чи якийсь постмодернізм є кращим. Можна сперечатись чи то пасує, але одна річ є певна, що про Шульца не можна говорити мовою соцреалізму, і це точно. Саме тому він нічого не опублікував, коли опинився в умовах Радянського Союзу від 1939 до 1941 років. Нічого не опублікував. Він пробував, але з такою поетикою, з такою стилістикою не мав, не мав шансу. Так собі уявляв, і не вмів інакше писати, не вмів.

- Останнє запитання. Чим Ви можете пояснити такий сильний інтерес до наукової конференції? Таку велику кількість зацікавлених.

- Це здивувало навіть мене самого. Мене, і моїх колег, бо ми навіть не готувались до такої кількості зацікавлених. Спочатку ми боялись резервувати великі зали, бо виглядає дещо ідіотично, коли в великому залі збирається мало людей. До того ж, це конференція, а не концерти поп-музики. А доповіді часто є дуже герметичними. І раптом сталася велика несподіванка. Коротко можна сказати, що є щось в Шульцеві, в його біографії, в його творчості, щось, що приваблює людей. Щось, що дозволяє різним людям, дуже різним людям, не обов’язково спеціалістам, не обов’язково професіональним критикам, дослідникам, але дуже часто дуже простим людям щось для себе знайти. Тому така широка рецепція. Як не доповідь, то фільм, як не фільм, то вистава, як не вистава, то художня виставка. Різні свої емоції, різні фантазії можна в тому світі знайти. І то є такою певною таємницею. Є там щось, що приваблює людей, якась магія, магічність. Не обов’язково це можна інтелектуально пізнати, але щось є, щось, щось в тій біографії, в тим малюванні, в тим письмі. Я знаю, що у вівторок приїхав навіть професор права, суддя Верховного суду в Варшаві. Він відмінив роботу в Варшаві і приїхав сюди, щоб щось побачити, трохи тут побути. Він взагалі мистецтвом не займається. Він є суддя Верховного суду, висока фігура в Польщі, професор права у Варшавському університеті. Тут було багато дзвінків. Княжна німецька Вітґенштайн телефонувала. Дуже різні люди цікавилися. Учні, студенти. І це теж таємниця Шульца.

ЮРІЙ КОСАЧ

Юрій Косач (1909–1990) — чи не найконтроверсійніша особистість літературного побуту української діяспори, та й взагалі одна з найсуперечливіших в українській літературі ХХ ст. Приналежний до українського літературного процесу, суттю, уже на ґенетичному рівні (як небіж Лесі Українки), Косач прожив перших тридцять років життя у Києві, Львові, Варшаві й Парижі. Почав друкуватися в ранніх 1930-х і скоро здобув славу визначного прозаїка та драматурга (хоча писав також і поезію та есеї), а зокрема майстра історичного роману. Один з чільних промоторів МУРу, “европеїст” (за клясифікацією Шереха) та богеміст. Переїхавши у 1949 р. до Нью-Йорку, спершу редаґував літературну газету Обрії, а згодом, помітно змінивши тон публіцистики, видавав прорадянський журнал За синім океаном, який вславився “злобними, часом аж істеричними” памфлетами “проти еміґрантського побуту”. З огляду на політичну орієнтацію і мниму співпрацю з КДБ, Косач повністю втратив підтримку літературних кіл діяспори, в наслідок чого його творчість залишилася й досі залишається практично невідомою, попри те, що такі його романи, як “День гніву” чи “Володарка Понтіди”, безперечно належать до вершинних досягнень української історичної романістики.

Про “іморалізм” (чи, радше, аморалізм?) Юрія Косача читач в Україні мав нагоду довідатися, читаючи другу книгу спогадів Григорія Костюка “Зустрічі і прощання” (КІУС, 1998), яку в 1999 р. передрукував Кур’єр Кривбасу (в квітні 2002 р. удруге помістивши уривок, присвячений Косачеві). Стаття “Пророк з Бронзвіллу” (Обрії, ч. 4 (5), жовтень 1951) — окрім доволі унікального опису українського богемського середовища в Нью-Йорку, — містить численні натяки на глибші причини (мовити б, “екзистенціяльне підґрунтя”) амбівалентного, з моральної точки зору, світогляду цього несправедливо забутого майстра українських прози й драматургії.

Юрій Косач

Я спрямувався на якесь його оголошення відносно перекладачів, але ми ще в старому краю чули про дивні інкарнації покликаного. “Дорогі люди, сказала його господиня, чи свояченниця (так говорив один Підляшанин, що був його переконаним визнавцем, а він і показав нам її колись на вулиці), дорогі люди,обживайтеся і зайдіть до Учителя. Він прийме васі потішить…” Це була ширококоста жінка з червоним, деревляним обличчям і гладко причесаним волосом. Дещо в ній нагадувало Якутію, може, вона й була звідти.

Підляшанин навідувався до мене двічі, пильно сверлуючи мене своїми мишачими очима. Він знав досконало всі тексти і поволі радісно сприйняв моє речення про ягнят, що стали вовками. “Зайдіть до Вчителя”, сказав він на прощання. Учителеві я вже розповідав про вас…”

Я уявив собі цю гугняву істоту Учителя, що виринула на овиді бездонного міста з його апокаліптичними візіями хмароломів, з його спустошуючою ананімністю. Він приїхав у чужину, на асфальт 14-ї вулиці. Тоді тільки починав виростати цей город на рівнині, на острові, омитий мутною, брудною водою. Людина почала з принагідних робіт, із читання газет і шукання людей. Вона блукала по неділях під церквами, клубами і салунами, вона мала цей напружено-зосереджений, похмурий вид невдоволеного чвертьінтелігента. Вона ходила в валці широкоплечих, огрядних людей і прибувала на вазі. Місто росло й людина з нею. Греміли війни й революції, умирали президенти, довершувались смерті на електричних кріслах, будинки зростали до кількадесяти поверхів і мінялися форми автомобілів. В рік розщеплення атома людина відчула своє покликання. Вона змінила вже кільканадцять сект і не бувала в салунах ані на зібраннях. Вона доробилася на віжкій будові домів, на робленню вікон, на короткому істнуванні власної шапи, власного ресторану, книгарні, бюра до писання прохань. Людина вже починала лисіти й стала зовсім огрядна, але в її обличчі ніколи не втрачалась крижана сухість дудова непорушність фанатика. Людина стала відомою, особливо переїхавши й осівши в Бронзвіллі. Вона стала пророком. Вона не жила богато, вона жила зовсім скромно й всі заходи супротивних течій її оклеветати кінчились на нічому. Пророк був без плями.

… Напередоднв я зайшов до Волтера, тобто колись Володимира, що на 63-ій вулиці. Цей хлопець потратив за відновно короткий час орієнтуватись в неофіційному світі сумнівних істнувань, непевних занять і легкого хліба. Ми посиділи хвилину в притьмареному салуні, поговорили з дівчатами, що з’являлись і счезали мов метелики, ми обійшли заведення на Бродвею, де Волтер з захопленістю дитини стріляв із короткої рушниці й міряв силу, ми ще заходили в книгарні з дешевими книжками й спорзними картинками, які Волтер із хихотінням оглядав, ми потовклися в сумнівних дансінгах, в юрбі моряків, принагідних людей і холоднооких дівчат, а на кінець, коло 4-ої години Волтир, цей нудьгуючий цинік, завів мене в дім гри.

• Тобі мусить таланити, скзав він, таким дурням таланить.

Мені справді, таланило. Може в цю ніч, може, взагалі. Я рідко спотикаюсь об своє щастя. Ми грали з добродієм, якоюсь жінкою в діямантах, й двома з Венецуелі, яких ми вялися обчистити до нитки, звичайно, в мріях. Це були добрі калитки. Добродій, невисокого зросту, з рудавою чупринкою гладко причесаною, старанно, до кожного волоска, був, здається, йовіяльним ірляндцем. Він грав не поспішаючи й витискав нас високими ставками з товариства. Він підсвистував й оченята його золотіли, в них був такий прозорий вогник, загравка далекихлукавих забагів. Він був певний себе, як криця, що ніколи не крихка. “Пробачте сер, говорив він із чарівливим посміхом, на цей раз — моя черга”. Подібно мило поводився він і з венецуельцями, які, вкінці, обдерті ним принаймні до половини тих капталів, нагадували мокрих фазанів. “О-кей”, сказав огрядних ірляндець, на сьогодні досить. Чи можу вас запросити?” Він з якоюсь подивугідною симпатією звертався до Волтера й до мене. Я зітхнув. “Чому ж би ні, сказав Волтер, ми ще маємо доволі часу”. Й огрядний добродій в чорному капелюшику, покурюючи цигару, обводив нс по місті, де вже затихала рожевість смердючої ночі. Ми частували скромних дівчат, невинния як конвалії, ми пили з однією панею, яку я постійно бачив у тому самому барі, ми сиділи в півтьмі, біля столиків. Йовіяльний говорив мало, він, пихкаючи люлькою, слухав нас, що вдавалися до філософствування. Над раном, коли затихло місто, щоб прокинутись до металевого скреготу, автоматичного шумування й нудьги, це було заняття для нічвидів. “Не вважаю ваших міркувань за заняття достойне джентельменів, — сказва між іншим ірляндець; всяка філософія — омана. За час мойого доволі довгого перебування на світі я виніс тільки одну засаду: що більше ви живете на світі, тим більше переконуєтесь про його безглуздість як і про те, що людина назагал приречена бути каналією. Тимто всякі проблески думки тут, звичайно, потрібні виключно для оволодіння цією безглуздою метушнею. Що більше ви застановляєтесь над цим, тим виразніше приходите до висновку, що власне нічого вічного ані цілковитого в житті немає, крім звичайних біологічних чинностей, які треба виконувати, дбаючи про відносно приємний побут в цьому вирізку часу, який нам дала природа”. Вирікши цю аксіому й зовсім не ждучи від нас коментарів, він поклепав нас обох по плечах, підняв палець і вийшов, очевидно, з тією дівчиною, що весь час сиділа з нами, нічого не второпуючи з усієї цієї балаканини. Я гірко позіхнув і попрощався з Волтером.

В полудне я таки вибрався до Бронзвіллу, бо пророк цікавив мене не тільки зі становища шукальника джабу. Я хотів таки справді бачити пророка, перевірити, чи він відповідає мойому уявленні про огрядну й добротну людину з деревляним обличчям. Не влягало сумнівові, що це враження могло б заважити на еволюції моїх багатьох поглядів.

В тихому домі, на другому, достатньо статочному, поверсі, мені відкрила двері та сама жінка з Якутії, з якою знайомив мене Підляшанин. “О, прошу — заходьте, Вчитель вас чекає, заходьте, дорогий брате…” Слова ці сказано монотонною скоромовкою, з погаслими барвами на устах. Я пройшов через ряд темних кімнат, громохкими меблями заставлених, у кабінет учителя. Увійшовши, я в одну мить пізнав у Пророкові вчорашнього ірляндця й це був справді, химородний збіг обставин тієї безглуздої метушні, яку ми звичайно називаємо життям.

Новини з Харкова

* * *

Харківські угруповання вирішили обрати екстенсивний варіант розвитку і тим самим ще більш уподібнитись до звичайних літстудій. Принаймні, саме такий висновок можна було зробити після вечора, присвяченого п’ятиріччю “Весла слова”, де юні піїти вправлялися у публічному кокетуванні, хизуванні і, врешті, читанні віршів. Натомість маємо приємний факт: літературна молодь Харкова переважно україномовна і чим молодша, тим амбітніша. Так, приміром, від цієї осені випадає говорити не лише про “весло” і “Zacharpolis ММ”, а й про цілком нове утворення з промовистою назвою “Покоління Х”.

До його складу увіходять особи тільки жіночої статі. А лідери угруповання Тоня Тимченко й Оля Лисенко у свої сімнадцять років уже мають перші книжки, зауважу — достатньо зрілі й цікаві.

* * *

Станіслав. Москва. Харків транзит. Приблизно саме так можна означити гастролі Володимира Єшкілєва та Андрія Пустогарова до столиці Слобідської України. Як місцева публіка, так і гості, що дуже підозріло, залишилися дуже задоволеними. Правда, саме на той час гідом працював Сергій Жадан, тож креаторові Станіславського феномену та його московському товаришеві-перекладачу довелося усіма фібрами душі пройнятися терпким повітрям пролетарської естетики і легкою ностальгією українського модернізму. Між іншим, презентований новий перекладний проект “Мы умрем не в Париже” (М.: Издательское содружество А.Богатых и Э.Ракитской, 2002. — 120 с.) доволі не кепський, а Пустогаров, скажу вам, класний перекладач.

* * *

А тим часом увесь свідомий і несвідомий слобідський люд урочисто вшановував ювілей славного любомудра нашого краю Григорія Сковороди. Низка найрізноманітніших заходів — від конференцій до урочистих засідань, включно з виїздом “губернатора й почту” на могилу в Сковородинівку, — проходили в усіх ймовірних і неймовірних закладах. Ба’ — це мене найбільше вразило — активізувалися навіть “родичі” філософа. Що цікаво, вони, як, до речі, і “діти” відомого лейтенанта, за походженням переважно не так українці, як євреї, а дехто з них навіть уже на ПМЖ в Америці, певно ж, у пошуках “сродной праці”, чи “сродной родіни”. Втім, одразу можна сказати, що до ювілею харківці підготувалися належним чином. Справно. Знову почав діяти меморіальний музей у Сковородинівці ( щоправда, любителі “помацати історію” зможуть потрапити туди лише за наявності власного автотранспорту). А от прихильники книжного пізнання таки в значно кращому становищі. Видавництво “Акта” запропонувало їм розкішне (насамперед — за змістом) і на сьогодні найповніше видання бібліографії Сковороди, інший же їхній ювілейний проект — “Антологія барокової поезії Слобожанщини” — спрямовує читачів до сприймання творчості філософа у ширшому слобідському контексті XVII – XVIII ст., що, зрештою, сприяє глибшому розумінню спадщини Григорія Сковороди.

***

До речі, мусимо полегшено зітхнути — у тому ж видавництві “Акта” вийшла нарешті праця Юрія Шевельова “Історична фонологія української мови”. Так чи інакше, але Юрій Володимирович вважав себе, передусім, мовознавцем. І цілком відрадний факт, що незадовго до смерті він таки мав можливість побачити сигнальний примірник власне першого материкового видання цієї епохальної роботи.

***

Це Час Споглядання Гір і Ріки

ледь маліє Осінь

ледь терпнуть Уста

І Край

що Ти мусиш

Сам наректи

Сьогодні лиш ПТАХ

сьогодні лиш птах

***

Свято днесь

Чифір — по колу

Ледь чаїна

оця гіркота

й тиха віра — віра у коми:

знов цвістимуть жерделі вдома,

син без батька таки підроста…,

…

і

до

відчаю

близько так зорі

на

планеті

твоїй

ЗеКа

***

Птах Самотнього Каміння

ранок розбудить

і

хтось

так само

награватиме Веделя,

мружачись першому промінню,

аж поки

очеретяна вістка

не подасть

знак,

обірвавши мандрівку

з пів-

ноти

***

дзвони

напевне також спокуса

як не втікай

а луна поверта понад степ

***

я

напишу

поему про Степ…

ні, не сьогодні…

одного разу,

колись

я

напишу

поему про Степ,

про

наш степ,

про

тихий дум,

вечірній пруг

і густий пах нашого степу…

мені здається, що ти мусиш цим перейнятись

і сповнитись поваги до мого мужнього,

повір, таки мужнього

й надхненного задуму

поеми про Степ,

адже…

саме так:

адже

його ти вже ніколи не віднайдеш

і в найдокладнішому атласі авто-

й просто шляхів…

жоден розклад залізничного руху,

а тим паче табла авіаліній

не містять у своєму реєстрі навіть натяку

на ці буквосполучення…

та, зрештою,

у жодному маршруті

геть усіх туристичних бюр світу

ти не добачиш

про нього

ані

найменшої

згадки…

про наш степ…

інколи здається,

що він існує лишень у моїй,

а чи твоїй

уяві,

оцей наш степ…

і, певне,

цим можна й пояснити мій намір…

отже

я напишу

поему про Степ…

щоправда, іншим разом…

за певних обставин…

якось…

і коли

одного вечорового настрою

твоє втомлене око вичепить

у строкатому павутинні

монітора

знайомі обриси літер,

сповнені тихим думом,

густим пахом

і щемкою

піснею

серпневих

цвіркунів…

то буде моя,

так і ненаписана

Поема Про Наш Степ…

***

можеш мені нічого не говорити,

я знаю:

війна — це суцільний і повний пиздець…

голений череп,

холод у яйцях…

десь за тиждень

перестане боліти плече…

кажуть,

пройдуть і приступи нудоти,

проте, можливо, й по тому

не раз зблюєш…

але

романтики

тут

точно таки

нема —

ілюзії гарматного м’яса,

множені на прагматичні лекції з геополітики,

а ще святе переконання:

прапор твоєї вітчизни,

так само,

як і її честь —

гівна

не варті…

хоча поза тим вибирати ні з чого…

і ти,

раз у раз,

після

кожної

безглуздої

стрілянини,

зосереджено допасовуєш

один акеемівський ріжок до іншого

зі сліпою вірою

у

свій

порятунок

на

зекономлені секунди…

***

пісня смутку ж бо щира ще відпочатку

ледь наспінуть у хвилях примружені леви

пощо човнику плинеш

і пощо зорю за зорею стрічаєш

на цім витканім кимось

старім гобелені

пісня смутку

жевріє ранок

сходять води

никне

мотив

і

збіга нитка вовни до краю

пісні смутку

співати яку та й ніхто не просив

***

так сквола стигне час бо глибшають сади

дедалі глибшають і ради тут немає

що зеленцем узяти

що піти

чи

загубити

нишком

бо

дедалі …

дедалі

глибшають

і

глибшають

сади

(із книги “Поїзди моєї Республіки”)

***

сядь

посидь

коло мене

і просто помовч

що може бути ліпше за мовчанку

за мовчанку з тобою

дівчинко з ясними очима

віриш

з тобою можна мовчати про все на світі

зрештою з тобою можна класно мовчати про все на світі

так чомусь саме з тобою

особливо

такого вечора

такого тихого вечора

такого тихого теплого вечора

такого тихого плинного теплого вечора

сонце

цей старий кент

напрочуд ніжно мережить промінням

спальні райони нашого міста

нашого на двох міста

знаєш

я давно маю сумніви стосовно його орієнтації

але поза тим

саме такого вечора

такого тихого вечора

такого тихого теплого вечора

такого тихого плинного теплого вечора

на цьому осонні

коли густа патока тиші

залипає на вустах

і я не знаю

я таки чомусь не знаю

чи стане

у нас снаги

щось чинити

окрім цієї чудової мовчанки

на двох

***

як мало треба для щастя

як мало треба для цього

трохи світла

трохи музики

сидіти звісивши ноги

весело ними гойдати

щось наспівувати під носа

і нікому не говорити

що знаходишся по той бік місяця

***

а там за обрієм

народиться дівча

зійдуть вітри

і

стиха змовкне мрія

а там за обрієм

провидниться

земля

і

вже по тому

проростеш

мов

зілля

маленька

ти

у кого

певно

ще

нема

ім’я

а там за обрієм

якого

вже

нема

або ж то просто

вже

дійти

н е с и л а

***

усе гаразд

їй-богу - все гаразд

ще трохи - розуму

ще крапля - потягу

ще світло - сонячне

ще нічка - місячна

і хто його в біса зна

де та межа

коли стаєш

занудним

старим

пердуном

***

коли ти посміхаєшся

так бува саме коли ти посміхаєшся

знаю

одного гожого

напрочуд гожого дня

коли наші маршрути вже ніколи

і за жодних обставин не перетнуться

я впізнаю

на далекій перехресній станції

помах твоєї руки

і саме цю посмішку

у третім вікні вагону напроти

***

час рибалити - ледьсвіт обійма тихі плини небес

і Господь встає закинути вудку найпершим

зрештою це його святий обов’язок

принаймні він не має сумнівів щодо цього

як до речі й будь-хто інший

час рибалити - нічна риба відбиває блюзові ритми вод

і перше проміння зорі гусне на Господнім поплавку

він смачно сякається сипле макуху закурює цигарку

на цьому плесі свої прикмети

Господь певно знає рано чи пізно почне клювати

шелестом очеретів надходить ранок

ось уже чути птахів

ось виганяють худобу

ось уже лунає ранковий перемат

і гуркотить перша електричка на Харків

Господь поправляє засмальцьованого картуза

і посміхається у жовті вуса:

усе як завжди

але він ніколи до пуття й не знає

чому випадає комусь прокинутися рибою

***

так сквола стигне час бо глибшають сади

дедалі глибшають і ради тут немає

що зеленцем узяти

що піти

чи

загубити

нишком

бо

дедалі …

дедалі

глибшають

і

глибшають

сади

***

можеш мені нічого не говорити,

я знаю:

війна - це суцільний і повний пиздець…

голений череп,

холод у яйцях…

десь за тиждень

перестане боліти плече…

кажуть,

пройдуть і приступи нудоти,

проте, можливо, й по тому

не раз зблюєш…

але

романтики

тут

точно таки

нема -

ілюзії гарматного м’яса,

множені на прагматичні лекції з геополітики,

а ще святе переконання:

прапор твоєї вітчизни,

так само,

як і її честь -

гівна

не варті…

хоча поза тим вибирати ні з чого…

і ти,

раз у раз,

після

кожної

безглуздої

стрілянини,

зосереджено допасовуєш

один акеемівський ріжок до іншого

зі сліпою вірою

у

свій

порятунок

на

зекономлені секунди…

***

поїзди моєї республіки

не завжди приходять вчасно

поїзди моєї республіки

не завжди знають своєї наступної станції

інколи вони їдуть безвісти і не повертаються взагалі

тоді розпачливий крик проймає залізницю

подейкують

то голосить привид першого паровоза

рейки для котрого пропалили цей жилавий степ

поїзди моєї республіки

ніколи не зважають на подібні дрібниці

їхні колеса щоразу вибивають нові ритми старих легенд

і це дає підстави не зважати на подібні дрібниці

навіть коли рейки вкриваються іржею і трухнуть шпали

навіть коли вимкнені усі семафори й сигнальні вогні

навіть коли пожовклі від часу мапи сполучень

не передбачають жодного руху

і всі колії ведуть в тупик

поїзди моєї республіки

розрізають тишу

вони їдуть

адже

у них

як і у моєї республіки

немає вибору

НОВИНИ

14-15 листопада в Національному Університеті “Києво-Могилянська Академія” відбувся черговий фестиваль поезії “Молоде вино”. Організатори фестивалю, творча асоціація “500” (ТА 500) вже вдруге проводять його спільно з НаУКМА. Упродовж всієї другої половини року в різних містах України (Ніжин, Суми, Донецьк, Чернівці, Кіровоград, Київ) пройшли відбіркові тури, переможці яких й були запрошені до Києва на фінальні поетичні читання. До журі фестивалю увійшли Іван Андрусяк, Володимир Даниленко, Богдан Жолдак, Ростислав Мельників, Сергій Пантюк, Олена Степаненко. Лауреатами “Молодого вина 2002” стали: Микола Антофійчук (Чернівці), Тарас Волинець (Тернопіль), Тетяна Дерюга (Харків), Олег Кочевих (Київ), Олег Романенко (Суми). Окремо відзначено дипломантів конкурсу Дарину Березіну (Миколаїв), Олега Коцарєва (Харків), Ольгу Остапчук (Дунаївці), Олену Пашук (Луцьк), Аліну Стрижан (Київ). Приз симпатій оргкомітету здобула Галина Ткачук (Київ).

В рамках фестивалю відбулися: дискусія про роль сучасної літературної періодики, поетичний вечір Маріанни Кіяновської та Мар’яни Савки, а також вечір лауреатів, в якому, окрім цьогорічних переможців свої вірші читали Олесь Корж, Роман Скиба, Ірина Цілик, Павло Нечитайло з Кам’янця-Подільського з кількома друзями презентували історико-літературний перформенс-думу “Про козаків з чумаками”.

В Національному Університеті “Києво-Могилянська Академія” розпочалися зустрічі літературного клубу, в якому також беруть участь студенти Київського Національного університету ім. Т.Шевченка та інституту журналістики. Учасники клубу роблять спробу різнопланового обговорення актуальних літературних текстів. Предметами дискусій вже стали “Парфумер” Зюскінда, “Колекціонер” Фаулза, романи М.Кундери та П.Коельо. в найближчих планах - обговорення мегахіта сучасності “Гаррі Потер і філософський камінь”, а також творів У.Еко, М.Павича, В.Пєлєвіна та ін. Дізнатися про місце й час зустрічей літклубу, а також прочитати враження від попередніх дискусій та матеріали наступних можна на сайті www.litklub.by.ru

Кафедра філології Національного Університету “Києво-Могилянська Академія” спільно з видавництвом “Основи” та за сприяння відділу зв’язків з громадськістю НаУКМА 3 грудня 2002 р. провели презентацію книг Соломії Павличко “Зарубіжна література”, “Теорія літератури”, “Фемінізм”, “Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського”, “Листи з Києва”. Головною метою презентації було актуалізувати дослідження знаної української дослідниці, перешкодити поступовій міфологізації особи, чиєю найбільш послідовною стратегією був невпиний перегляд літературного і літературознавчого канону, перепрочитування текстів української та зарубіжної класики. Науковці з Могилянки та інституту літератури АН України Віра Агеєва, Марта Богачевська-Хом’як, Тамара Гундорова, Володимир Моренець, Дмитро Наливайко, Роман Веретельник, Григорій Сивокінь говорили про винятково важливий імпульс оновлення та лібералізації української науки про літературу та, ширше, гуманітаристики, джерелом якого була Соломія Павличко. Енергію, ні, не заперечення, а рекомбінації та серйозної філологічної гри продовжують випромінювати її тексти, з якими знайомитиметься ще не одне покоління дослідників.

Запрошені до виступу журналісти Людмила Таран та Людмила Тарнашинська поділилися враженнями від інтерв’ю з Соломією; тоді ж на презентації було вирішено відновити зусилля щодо укладання й видання книги спогадів про Соломію Павличко, яка мала б зібрати враження різних людей про неї та її працю. Видавництво “Основи” виступило ініціатором майбутнього видання, тож втішно, що Соломіїн дискурс й надалі триватиме.

29 листопада у “Галереї РА” відкрилаяся фотовиставка Александра Хантаєва “Шанар: ритуал освячення бурятського шамана”, де гляачеві пропонується 30 прекрасних кольорових фото рідкісного ритуалу, що відбувся у Бурятії, районі Аґа у Східному Сибіру. Виставка також відзначає появу однойменної книжки, що детально та цікаво описує Шанар - шаманський ритуал, під час якого молодий шаман нав'язує контакт із душами предків, від яких він отримує силу. До книжки, надрукованої видавництвом “Парабола Пресс” у Нью-Йорку, входять 175 кольорових фотографій Александра Хантаєва, що зафіксували чудові краєвиди району Аґа в Бурятії, динаміку шаманських жестів, унікальні костюми та священні предмети, такі, як “орґєй” - шаманські роги. Після 70-ти років переслідувань та утисків шаманізму радянською владою, бурятські шамани повертаються до своїх давніх традицій. У серпні 2000р.старший шаман, Баїр Рінчінов, запросив авторів цієї книжки - Вірляну Ткач, Саяна Жамбалова, Ванду Фиппс - разом із фотографом А.Хантаєвим відвідати та записати церемонію, цим розділивши свою таємницю із зовнішнім світом. Ритуал починається освяченням місця, підготовкою ритуальних предметів та очищенням. Після того глядачі стають свідками спроб шаманового учня, Володі, пройти ритуальний шлях та спостерігають несподіваний опір, який чинить новачкові світ духів. Лише пізнання складної та плутаної сітки колишніх провин та виправлення їх зрештою дозволяє Володі пройти ініціацію. З гідністю та гумором шамани допомагають учасникам Шанару вийти поза межі повсякденних турбот і зустрітися з потойбічними силами, які несуть з небес благословенне очищення. Зливаючись в одне ціле із природою та прославляючи духів і володарів своєї місцевості, буряти оживляють традиції своїх предків.

Фотографії Александра Хантаєва друкувалися в багатьох виданнях Бурятії та були виставлені у Союзі фотографів Бурятії. Його дві персональні виставки - “Портрети сибірських шаманів” та “Зустрічі у Монголії” - були презентовані у Нью-Йорку.

Вірляна Ткач, Саян Жамбалов та Ванда Фиппс - автори книжки “Шанар: ритуал освячення бурятського шамана” - перекладають бурятську поезію на англійську мову ще із 1996 року. Їхні переклади використовувалися у виставах нью-йоркського експериментального театру “Ля МаМа” та поетичного проекту церкви Св.Марка, виходили друком у журналах “Agni”, “Terra Nova”, “Two Lines”, “Shaman’s Drum”. За свої переклади автори були нагороджені штатом Нью-Йорк та Фондом Віттера Биннера.

Спонсором виставки в “Галереї РА” є Товариство бурятської культури та “Яра Мистецька Група”, яка була заснована у 1990 році в межах експериментального театру “Ля МаМа” в Нью-Йорку, виступала в Улан-Уде, Улан-Батарі, Києві, Львові та Харкові. У квітні 2002 року “Яра” створила нову виставу на основі сибірських легенд про вовків у Нью-Йорку; цього місяця вона презентувала нове музично-театральне дійство “Купала” у Києві.

Леся Лисенко

Реквієм. Вигурівщина-Троєщина

Це ось наша земля

де лишились сліди прапрапредків

низки цяток і хрестиків вільног звіра і птаха

рясно зрошена потом і слізьми і кров”ю

Ці родючі грунти

що так радо приймали коріння

усіх вишень і яблунь і сливок і грушок

всю городину й зело

Ця рахманна рілля

де жили міліарди істоток

більших менших ще менших

Її тепла поверхня здригалась від тупоту коней

та від ходу отар і коров”ячих стад і навали прибульців

а із чорних глибин пробивались спокійні джерела

Це її небуття

відчуваю крізь тишу і товщу

річкового піску і гребінки залізобетону

плаче мертве насіння

Це її відбиття

виглядаю в небесній покрівлі

гурт хмарин зависає на місці ставка

а та синя прозорість

над садками за тисячі років ясніти звикала

Тільки небо лишилось іздавна

і тільки до неба

тягне очі від правильних ліній будинків і вулиць

в небі зорі й оранжевий місяць уповні

варіації хмар

від прозорих пір”їн до опуклих

білих чорних низьких дощових смерчоносних

очі д”горі

і як не повірити в Бога

та якби не п”ять метрів пісків

що до стогону тиснуть на груди

відлетіла б із Богом душа

1992

* * *

Втискає сон в подушку як у пляж

над плесом незворушної води –

відбиток теплого на теплому й м”якому.

Тепло живе, але й воно -- міраж,

у недовершено-хитливих снах броди

по кісточку як чапля на мілкому.

Секунда до пробудження. Шумить

сумирний дощ, покірний та сумний –

вода, вода, завіса, а не плесо.

Перед щоденним болем чуйна мить,

коли уже відв”язано човни,

та спокою ще не торкнулись весла.

Дружня розмова в Шампані

Тиша полів з коливанням зітхаючих хмар

повні легені мовчання а пісня дрозда це як видих

жовте жевріння на заході жовта земля

квітне гліцинія далі ще далі ще далі

слід ніби тисячей поглядів тінь під повіками згадка

читане чуте уявлене гасне потроху в смерканні

мирна дорога а запах води ніби подих

1994

* * *

Початок вечора. І крига у затоці

примарним сяєвом, де мокрого бузку

розчинена краплина, спалахне –

ще мить, і уцілілі ліхтірі

такий самий відтінок несміливо

у ненадійному неоні підбирають,

і витерте дощем і снігом хутро

зимової землі здригнеться раптом,

немов у нетривкому сні біжить

кудись наш пес, вже ось-ось дожене

свою весняну довговуху мрію…

1995

* * *

Здаються теплими дерева на морозі.

Шорстка кора, неначе збита вовна

і цей смиренний вигляд: що ж, зима.

Переживемо, перебудемо по змозі,

знов чаша неба білим снігом повна,

і ми цю чашу вип”ємо до дна.

1998

* * *

Як сплячий пес здригається ріка,

під плівкою поверхні ходять рибки,

як сонним розумом блукають сни.

Персть листопаду, як мигдаль, гірка.

в повітрі ясність вимитої шибки,

ще додрімати треба до весни.

Душа ріки підноситься туманом –

а потім – хмара, сніговиця, повінь –

бродитиме, а річка мирно спить

не вповні довіряючи оманам

одвічних і таємних перетворень –

аж доки крига скресне й заболить…

Ця мить пробудження дорогоцінна –

за нею світло, і тепло, і зміна.

2001

Пам’яті Юрка Гудзя

Острів безсоння у повені ночі:

зітхнеш – а повітря як лід.

Темряви хвиля холодна шепоче –

Її не перейдеш у брід.

Стиснене серце, зціплене слово

і думка в лещатах у туги.

Дійсність відвіяно вже як полову.

Вслухаюсь в мовчання друга.

Друже мій дальній, друже Ду Фу!

Існуєш в мовчанні? Мовчи ж.

Не вбгати ніколи в життя чи строфу

до болю довершений вірш…

03.02

В світання водах світ хитне човном,

і біль з глибин гуде, як “голос моря”,

що може звести з розуму, та “ом – м – м…”

буддійське в ньому теж пливе прозоре.

Бемолі звуку, слова і життя

від цілого й на йоту невіддільні.

Тремтять вже обриси човна-молільні,

от-от ладнаючись до відплиття…

31.03 – 1.04.02