Головне меню >> | |
СПІВПРАЦЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ | |
Рішення Конституційного Суду України* у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року” (справа про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України”) № 22-рп від 24.12.2004 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Селівона Миколи Федосовича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича – суддя-доповідач, Євграфова Павла Борисовича, Іващенка Володимира Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Пшеничного Валерія Григоровича, Савенка Миколи Дмитровича, Скоморохи Віктора Єгоровича, Станік Сюзанни Романівни, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, за участю представника суб’єкта права на конституційне подання Коновалюка Валерія Ілліча – народного депутата України, першого заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету; залучених до участі у розгляді справи: представників Верховної Ради України Зварича Романа Михайловича – народного депутата України, заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції, Ключковського Юрія Богдановича – народного депутата України, заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, Константого Олександра Володимировича – головного наукового консультанта Відділу зв’язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України; представника Президента України Носова Владислава Васильовича – Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачової Ніни Іванівни; представника Центральної виборчої комісії Ставнійчук Марини Іванівни – заступника Голови Центральної виборчої комісії, розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року” від 8 грудня 2004 року № 2221-ІV (Голос України, 2004 р., 8 грудня). Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання 46 народних депутатів України. Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 71, 75 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спору щодо конституційності зазначеного Закону. Заслухавши суддю-доповідача Вознюка В.Д., пояснення Коновалюка В.І., Ключковського Ю.Б., Зварича Р.М., Константого О.В., Носова В.В., Ставнійчук М.І., Карпачової Н.І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання – 46 народних депутатів України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року” від 8 грудня 2004 року № 2221-ІV (далі – Закон). Своє клопотання народні депутати України об´рунтовують тим, що Закон порушує конституційні права і свободи громадян, а саме “суттєво тимчасово” звужує права виборців у порівнянні з тими, що встановлені Законом України “Про вибори Президента України” в редакції від 18 березня 2004 року, а також порушує основоположні конституційні приписи щодо засад конституційного ладу, зокрема принципу поділу державної влади, та не відповідає чинним міжнародним договорам України, які є частиною національного законодавства. Запровадження Законом обмежень щодо використання відкріпних посвідчень, голосування поза межами приміщень для голосування, кількості виборчих бюлетенів, які мають бути виготовлені для проведення повторного голосування (статті 3, 4, 5, 6, 9), суттєво ускладнює, а в багатьох випадках практично унеможливлює реалізацію конституційного виборчого права значною кількістю громадян України. Це, на думку народних депутатів України, всупереч статтям 22, 24, 33, 64, 69 Конституції України створює перешкоди для здійснення реального народного волевиявлення, звужує зміст і обсяг існуючих прав громадян, порушує принцип їх рівності перед законом та гарантовану Конституцією України свободу пересування. 2. Представник суб’єкта права на конституційне подання у своєму виступі у відкритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України підтримав конституційне подання народних депутатів України. Позиція представників Верховної Ради України зводилася до того, що Закон є конституційним і прийнятий єдиним органом законодавчої влади у межах його повноважень. Представник Центральної виборчої комісії вважала, що положення частини першої статті 6 Закону мають ознаки неконституційності, оскільки звужують коло виборців, які можуть голосувати за межами приміщення для голосування, і забороняють голосувати за таких умов іншим категоріям виборців, які через свій фізичний стан не можуть самостійно з’явитися на виборчу дільницю. Постійний представник Президента України в Конституційному Суді України зазначив, що частина перша статті 6 Закону є дискримінаційною, оскільки обмежує можливість голосувати за межами приміщення особам, які через фізичні вади не можуть самостійно прибути на виборчу дільницю. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини наголосила, що положення частини першої статті 6 Закону обмежують конституційне виборче право інших громадян, які хоч і не є інвалідами першої групи, але за станом здоров’я не можуть проголосувати на виборчій дільниці. Усунення виборців з фізичними вадами від процесу голосування може спотворити результати народного волевиявлення і стати причиною нелегітимності виборів. У листі Голови Центральної виборчої комісії до Конституційного Суду України стверджується, що Закон відповідає Конституції України. 3. Вирішуючи питання щодо конституційності Закону, Конституційний Суд України виходить з такого. 3.1. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України (стаття 75 Конституції України). До повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України). Відповідно до пункту 20 частини першої статті 92 Конституції України організація і порядок проведення виборів визначаються виключно законами України. Верховна Рада України 18 березня 2004 року прийняла Закон України “Про вибори Президента України” в новій редакції, а 8 грудня 2004 року з метою забезпечення реалізації громадянами України їх конституційних виборчих прав, дотримання засад загальних, рівних, вільних і справедливих виборів, законності, прозорості та відкритості виборчого процесу як основних принципів виборчого права, встановлених Конституцією України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, прийняла Закон, яким уточнила окремі положення Закону України “Про вибори Президента України” щодо організації і порядку проведення виборів Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року. Таким чином, Верховна Рада України, ухваливши Закон, діяла в передбачених Конституцією України межах і не порушила принципу поділу державної влади, як на це посилається суб’єкт права на конституційне подання. 3.2. Конституційний Суд України, перевіривши на відповідність Конституції України (конституційність) положення Закону, виявив ознаки неконституційності частини першої статті 6, згідно з якою голосування за межами приміщення для голосування може здійснюватися лише виборцями, які є інвалідами першої групи і не здатні пересуватися самостійно. Власноручно написана таким виборцем заява з проханням забезпечити йому голосування за межами приміщення для голосування має бути подана до дільничної виборчої комісії разом із засвідченою у встановленому законом порядку копією його пенсійного посвідчення або виданої йому довідки медико-соціальної експертної комісії не пізніше 12 години дня, що передує дню голосування. Передбачена можливість голосування за межами приміщення для голосування має на меті забезпечити реалізацію конституційного права – права обирати до органів державної влади та органів місцевого самоврядування тими громадянами, які не здатні прибути в день голосування до виборчої дільниці. До таких громадян належать не лише виборці, які є інвалідами першої групи, а й інваліди інших груп, а також громадяни, які за станом здоров’я, віком та з інших обставин неспроможні пересуватися самостійно. Однак частиною першою статті 6 Закону можливість голосувати в такому порядку надається лише інвалідам першої групи. За межами Закону залишилися інші виборці, які за станом здоров’я та інших обставин не можуть прибути до приміщення для голосування звичайної виборчої дільниці, де вони включені до списку виборців, а також виборці, які включені до списку виборців на спеціальній виборчій дільниці, утвореній у стаціонарному лікувальному закладі, і через постільний режим не можуть прибути до приміщення для голосування. Тим самим унеможливлюється голосування за межами приміщення для голосування інших виборців, які з тих же підстав, що й інваліди першої групи, не можуть самостійно прибути до виборчої дільниці. Тобто різні групи однієї категорії виборців поставлені в нерівні умови щодо здійснення виборчого права. Виділення з усієї категорії громадян, які не здатні пересуватися самостійно, лише інвалідів першої групи та надання їм переваги щодо голосування за межами виборчої дільниці, на думку Конституційного Суду України, порушує принцип рівності громадян перед законом, визначений частиною першою статті 24 Конституції України. Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод. Частиною першою статті 6 Закону також визначено порядок, за яким факт нездатності пересуватися самостійно виборець має підтвердити виключно завіреною у встановленому законом порядку, тобто нотаріусом або посадовою особою виконавчого органу місцевої ради населеного пункту, де немає нотаріуса, копією його пенсійного посвідчення або виданої йому довідки медико-санітарної експертної комісії. Зазначені копії можуть бути засвідчені також органом, який видав посвідчення або довідку. Вказані документи разом з заявою мають бути подані до дільничної виборчої комісії не пізніше 12 години дня, що передує дню голосування. Такі вимоги, на думку Конституційного Суду України, не сприяють реалізації виборчого права громадян, а навпаки, ускладнюють його здійснення. Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини першої статті 6 Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року”, що унеможливлюють голосування за межами приміщення для голосування всім іншим, крім інвалідів першої групи, виборцям, які не здатні пересуватися самостійно. 2. Положення Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року”, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Центральній виборчій комісії вжити заходів щодо реалізації цього Рішення Конституційного Суду України, зокрема доведення його до територіальних та дільничних виборчих комісій. 4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у виданнях України, у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях. Конституційний Суд України
* Засідання Конституційного Суду України за зверненням 46 народних депутатів
України відбулося 23–24 грудня 2004 р. У його засіданні, відстоюючи виборчі
права громадян на вільне волевиявлення, виступила Уповноважений з прав
людини. 25 грудня 2004 року Конституційний Суд у своєму рішенні констатував,
що положення Закону України «Про особливості застосування Закону України
«Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004
року» щодо обмеження голосування громадян поза межами приміщень для
голосування (на дому) не відповідають Конституції України, тобто є
неконституційними.
ВИСНОВКИ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ Уповноважений переконана, що розгляд Конституційним Судом України конституційного подання Уповноваженого до 18 квітня 2004 р., коли відбулись нові вибори міського голови м.Мукачевого, дав би змогу припинити брутальне порушення конституційних виборчих прав мешканців цього міста. З проханням негайно розглянути це питання Уповноважений 1 квітня 2004 р. ще раз звернулася до Конституційного Суду. На жаль, чинним законодавством не передбачено порядку першочерговості розгляду конституційних подань Уповноваженого з тих чи тих питань. Тому, не розглянувши це подання до виборів міського голови м.Мукачевого до 18 квітня 2004 р., Конституційний Суд України формально не порушив чинного законодавства, але не припинив порушення права на вільні вибори мешканців м.Мукачевого. Тому викликає подив ухвала Конституційного Суду України від 30 червня 2004 р. про припинення конституційного провадження у цій справі у зв’язку з втратою чинності зазначеного указу Президента України, що сталося одразу після виборів 18 квітня 2004 р., адже брутальні та масові порушення конституційних прав громадян у м.Мукачевому тривали... Таким чином, приклад цього конституційного провадження підтверджує існування проблеми щодо терміну розгляду Конституційним Судом України конституційних подань Уповноваженого. Ось приклади термінів розгляду окремих конституційних подань Уповноваженого: – абз. 3, 4, 5 ст.2483 ЦПК України – направлено 11 квітня 2000 р., рішення прийнято 23 травня 2001 р.; – ст.7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” – направлено 30 червня 2000 р., рішення прийнято 10 жовтня 2001 р.; – постанов Кабінету Міністрів України “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю” від 2 березня 1998 р. №241 та “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в деяких регіонах України” від 15 вересня 1999 р. №1713 – направлено 10 квітня 2000 р., рішення прийнято 16 травня 2001 р.; – п.3 ст.30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” – направлено 4 березня 2002 р., розгляд справи розпочато 15 квітня 2003 р., рішення прийнято 23 жовтня 2003 р. – ч.5 ст.156 КПК України щодо обчислення строку тримання під вартою – направлено 11 січня 2002 р., ухвала про припинення конституційного провадження у цій справі прийнята 10 вересня 2003 р. у зв’язку з тим, що оспорюване положення ч.5 ст.156 КПК України втратило чинність під час розгляду справи Конституційним Судом України завдяки прийняттю Закону України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 3 квітня 2003 р. Тому було б доцільним внесення змін до чинного законодавства з метою розгляду Конституційним Судом України конституційних подань з питань прав людини, зокрема Уповноваженого, у першочерговому порядку. Для цього ст. 57 Закону України “Про Конституційний Суд України” слід доповнити новим пунктом: “Процесуальна ухвала про відкриття конституційного провадження приймається не пізніше одного місяця з дня надходження подання, конституційного звернення до Конституційного Суду України”. Уповноважений щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини відповідно до чинного законодавства може вносити такі акти реагування, як подання Уповноваженого до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Протягом 2002 – 2003 рр. Уповноваженим було внесено 99 подань до Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду, Генерального прокурора, міністрів внутрішніх справ, закордонних справ, палива та енергетики, голів обласних та районних держадміністрацій, різних суддів, міських голів, інших представників органів державної влади та об’єднань громадян. Так, підставою для подання Уповноваженого до Верховної Ради України стала така актуальна проблема. Відповідно до ст.43 Закону України “Про Конституційний Суд України” суб’єктами права на конституційне звернення з питань надання висновків Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Проте до Уповноваженого з прав людини постійно звертаються громадяни щодо неможливості реалізувати своє право на звернення до Конституційного Суду. Так, у 2002 р. надійшло 286 таких звернень, у 2003 р. – 225, у 2004 р. – 757. Аналіз практики розгляду в Конституційному Суді України цих справ свідчить, що значна частина звернень громадян до Конституційного Суду пов’язана з їхньою незгодою з рішеннями судів загальної юрисдикції. Проте Конституційний Суд практично по всіх таких зверненнях відмовляє у відкритті провадження з мотивів ненаведення заявником фактів неоднозначного застосування судами положень Конституції або законів, про офіційне тлумачення яких йдеться у зверненні громадянина. У більшості таких випадків громадяни, оспорюючи рішення судів першої та другої інстанцій, даремно втрачають час, оскільки розгляд звернення завершується у Конституційному Суді відмовою з однаковою відповіддю: звернення не відповідає вимогам Закону України “Про Конституційний Суд України”, а тому підстав для відкриття провадження у справі немає. Слід зазначити, що досить непросто переконливо обґрунтувати неоднозначність застосування судами або іншими органами положень того чи іншого закону. Наприклад, чи можна вважати неоднозначним застосування положень закону у випадках оскарження рішень суду органами прокуратури? Наявність такого оскарження може дезорієнтувати громадян щодо неоднозначного застосування закону різними правоохоронними органами. Або, наприклад, як бути, коли при вирішенні конкретної справи виникає потреба у тлумаченні постанов органів виконавчої влади або іншого підзаконного акта, які Конституційний Суд не може тлумачити? На думку Уповноваженого з прав людини, таким чином фактично втрачається реальне значення права громадянина на звернення до Конституційного Суду. Не можна не відзначити і той факт, що Рішенням від 26 листопада 2003 р. Конституційний Суд України затвердив зміни та доповнення до свого Регламенту, фактично спрямовані на створення додаткових бюрократичних перешкод у реалізації права громадян на конституційні звернення щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Так, чинним Регламентом Конституційного Суду України передбачається невиправдано ускладнений порядок прийняття, попередньої перевірки та вивчення конституційних звернень громадян. Внаслідок цього більшість конституційних звернень громадян навіть не потрапляють до самих суддів Конституційного Суду України. Долю цих звернень вирішують працівники апарату Конституційного Суду, які не мають права представляти цей орган у зносинах із суб’єктами конституційних подань та конституційних звернень. Варто звернути увагу й на те, що Закон України “Про Конституційний Суд України” взагалі не передбачає можливості повернення суб’єкту неналежно оформленого конституційного подання чи звернення. З одного боку, згідно з гл.6 цього закону, зокрема ст.45, невідповідність конституційного подання чи звернення вимогам, передбаченим Конституцією та цим законом, є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження. А з іншого – це належить до повноважень колегії суддів і має бути оформлено відповідною процесуальною ухвалою (ст.48 Закону), а не відпискою керівника підрозділу. Уповноважений вважає за доцільне внести доповнення до Закону України “Про Конституційний Суд України”, які виключали б можливість через підзаконний акт – Регламент Конституційного Суду України – створювати штучні перешкоди для реалізації громадянами їхнього конституційного права на звернення за офіційним тлумаченням законів. Мабуть, було б доцільно прийняти окремий процесуальний закон про конституційне судочинство. І це, безумовно, треба зробити. * Витяг зі Щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні, 6 липня 2005 р. | |
На початок сторінки ^^ | |