Ст.43 Конституції України гарантує кожному громадянину право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя роботою, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. У Кодексі законів про працю України (ст. 2) визначено, що право громадян на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою.

Питання забезпечення конституційного права на працю громадян України сьогодні не є лише внутрішньою проблемою держави. Україна є членом Міжнародної організації праці і свого часу приєдналась до низки конвенцій, зокрема таких, як Конвенція №14 про щотижневий відпочинок на промислових підприємствах 1921 р., Конвенція №29 про примусову працю 1930 р., Конвенція №52 про щорічні оплачувані відпустки 1936 р., Конвенція №79 про нічну працю дітей та підлітків на непромислових роботах 1946 р., Конвенція №90 про нічну працю підлітків у промисловості 1948 р., Конвенція №95 про захист заробітної плати 1949 р., Конвенція №100 про рівну винагороду 1951 р., Конвенція №106 про щотижневий відпочинок у сфері торгівлі та установах 1957 р., Конвенція №122 про політику в галузі зайнятості 1964 р., та інших, за якими Україна має щорічно звітувати про їх виконання перед МОП.

Ще у першій щорічній доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні було зазначено, що звернення громадян, інформація від центральних та місцевих органів виконавчої влади, моніторингові спостереження, повідомлення засобів масової інформації надали Уповноваженому з прав людини підстави стверджувати, що право людини на працю реалізується не в повному обсязі.

Уповноважений змушена констатувати, що, попри поліпшення ситуації із зайнятістю громадян та зі зменшенням заборгованості із заробітної плати, починаючи з 2000 р., стан дотримання права громадян на працю у 2002–2003 рр., на жаль, залишався незадовільним.

Порушення права громадян на працю залишається поширеним явищем. Тільки на адресу Уповноваженого у 2002 р. надійшло 1324 звернення громадян щодо порушення їхнього права на працю, у 2003 р. – 2244. Тому проблема невиплати заробітної плати, безробіття продовжує бути предметом постійної уваги Уповноваженого. На підставі проведенного аналізу Уповноважений вважає за необхідне знову привернути увагу до цих проблем та пошуку шляхів їхнього розв’язання.

Громадяни з болем та відчаєм повідомляють, як і раніше, про несвоєчасне одержання ними винагороди за працю, про незаконне звільнення, про проблеми безробіття та порушення чинного законодавства у сфері зайнятості населення, про свавілля та бездушність чиновників, для яких не існує закону, і ця інформація викликає занепокоєння. У зв’язку з цим Уповноважений неодноразово порушувала проблемні питання, які виникають при реалізації права громадян на працю, постійно акцентувала увагу на проблемах зайнятості та соціального захисту громадян від безробіття, захисту від незаконного звільнення, своєчасної оплати та охорони праці. На жаль, ці проблеми ще не знайшли повного розв’язання.

Захист від безробіття. На думку Уповноваженого, в умовах ринкової економіки держава обов’язково повинна вживати більш активних заходів з метою захисту громадян від безробіття.

Як відомо, з 1991 р. діє Закон України “Про зайнятість населення”, яким передбачені правові, економічні та організаційні основи зайнятості і захисту населення України від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Але, на жаль, останніми роками не було забезпечено необхідне для його виконання відповідне фінансове підґрунтя. Прийняття у березні 2000 р. Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” стало суттєвим кроком у формуванні державної системи соціального страхування на випадок безробіття, визначивши його юридичні та фінансові засади.

З метою стабілізації зайнятості та створення умов для її зростання 7 березня 2001 р. було прийнято Закон України “Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2001–2004 роки”. Законом передбачається розширення сфери застосування праці за рахунок створення нових робочих місць не менше ніж для 1,5 млн осіб, у тому числі для третини з них – у галузях економіки.

Вжиті заходи дещо сприяли досягненню позитивних зрушень на ринку праці та поліпшенню ситуації щодо захисту прав безробітних.

За визначенням МОП, у 2002 р. серед осіб працездатного віку рівень безробіття знизився на 1,2 відсоткового пункту та становив 10,5% економічно активного населення відповідного віку, у 2003 р. цей же показник знизився на 0,7 відсоткового пункту та становив 9,8% . Зниження рівня безробіття протягом 2002–2003 рр. спостерігалося як серед жінок, так і серед чоловіків, загалом серед міського населення.

Послугами служби зайнятості протягом 2002 р. скористалися 2799,2 тис. осіб, протягом 2003 р. – 2835,2 тис. осіб.

На обліку в державній службі зайнятості станом на 1 січня 2003 р. усього перебувало 1055,2 тис. незайнятих громадян, на 1 січня 2004 р. – 1003,7 тис. незайнятих громадян. Щодо 1 січня 2003 р. цей показник становить 95,1% .

Офіційний рівень безробіття станом на 1 січня 2003 р. становив 3,8% , а на 1 січня 2004 р. – 3,6% .

Активними заходами сприяння зайнятості населення у 2002 р. було охоплено 1,3 млн осіб, що на 10% більше, ніж у 2001 р. У 2003 р. цей показник становив 1431,4 тис. осіб, що на 6,8% більше, ніж у попередньому році. У 2002–2003 рр. найбільший рівень охоплення активними заходами сприяння зайнятості населення спостерігався у Сумській, Вінницькій областях та м.Києві.

У 2002 р. отримали роботу за сприяння служби зайнятості 831,8 тис. осіб, у 2003 р. – 877,3 тис. осіб, що на 5,5% більше, ніж у попередньому році. За направленням служби зайнятості у 2002 р. проходили професійне навчання 163,4 тис. осіб, у 2003 р. – 175,5 тис. осіб, що на 7,4% більше, ніж у 2002 р.

Для забезпечення тимчасової зайнятості та соціального захисту непрацюючого населення було організовано оплачувані громадські роботи, у яких протягом 2002 р. брали участь 345,2 тис. осіб, у 2003 р. – 378, 6 тис. незайнятих громадян, що на 9,7% більше, ніж у попередньому році.

Статус безробітних у 2002 р. мали 1034,2 тис. осіб, у 2003 р. – 988,9 тис. осіб (табл. 5.2.1).

Кількісний показник претендентів на одне робоче місце протягом 2000–2003 рр. поступово зменшувався з 24 до 7 осіб. На 1 січня 2004 р. за категоріями робочих місць цей показник становив: на місця робітників – 5 осіб, службовців – 7. На місця, що можуть бути укомплектовані робітниками, які не потребують спеціальної підготовки, навантаження становило 24 особи, а для працівників сільського господарства – 35 осіб.

Таблиця 5.2.1. Кількість зареєстрованих безробітних (станом на 1 січня)

Середня тривалість безробіття з 8 місяців у 2002 р. скоротилась до 7 місяців у 2003 р. (табл. 5.2.2.).

Проте Уповноважений має констатувати, що, попри поліпшення ситуації з працевлаштуванням громадян, проблема зайнятості в країні залишається дуже гострою, про що свідчать і статистичні відомості, і звернення громадян до Уповноваженого з прав людини.

Так, спостерігається значна диференціація рівня безробіття за регіонами, де він коливався від 6,9% у Тернопільській області до 0,4% у м.Києві.

Із кожних 100 зареєстрованих безробітних, які перебували на обліку на 1 січня 2004 р., 47 раніше займали робочі місця, 27 – посади службовців, решту становили особи без професії або такі, що займали місця, які не потребують спеціальної підготовки.

Реформування відносин власності в сільськогосподарському секторі економіки країни призвело до формування протилежних тенденцій розвитку зареєстрованого ринку праці в сільській та міській місцевостях.

Обсяг зареєстрованого безробіття впродовж 2002 р. у сільській місцевості зріс на 36,1% , тоді як у міській знизився на 12,4% . При цьому така тенденція є характерною впродовж останніх двох років. На 1 січня 2003 р. рівень зареєстрованого безробіття у сільській місцевості досяг 6,5% порівняно з 2,9% працездатного населення працездатного віку у міській місцевості.

Таблиця 5.2.2. Тривалість зареєстрованого безробіття (станом на 1 січня)

Кількість зареєстрованих безробітних на 1 січня 2004 р. у сільській місцевості становила 449,2 тис. осіб, у міській – 539,7 тис. осіб. Рівень зареєстрованого безробіття у сільській місцевості збільшився у 2003 р. на 0,4 відсоткового пункту, а у міській – на 0,1 відсоткового пункту. Цей показник для сільського населення, як і раніше, значно перевищував аналогічний показник для мешканців міської місцевості та на 1 січня 2004 р. становив 6,9% порівняно з 2,6% працездатного населення працездатного віку відповідної місцевості.

Сьогодні далеко не всіх безробітних задовольняє та робота, яку їм пропонують у центрах зайнятості. До Уповноваженого надходять звернення безробітних громадян щодо порушення державою їхнього права на працю, на достатній життєвий рівень, якого можна досягти за умови працевлаштування та отримання заробітної плати у розмірі, не нижчому від прожиткового мінімуму.

Досить часто власники приймають на роботу найманих працівників без оформлення відповідного наказу, без запису у трудовій книжці, обіцяючи зробити це пізніше. Та проходить час (місяць, два, три) і працівника викидають з роботи як такого, що “не підійшов”, не проводячи з ним ніякого розрахунку.

Також роботодавці сьогодні висувають вимогу щодо віку найманої особи: на роботу охочіше беруть осіб віком 20–35 років, варто лише переглянути у газетах та журналах рубрику “Пропонується робота”.

Тому громадяни віком від 35 років та більше з розпачем запитують Уповноваженого: “А що ж нам робити? Як нам жити далі, якщо нас роботодавці “викидають” як непотріб? На пенсію нам ще рано, а за що виживати?”

Типовим є звернення до Уповноваженого за захистом права на працю О.Смирнової, мешканки м.Нікополя Дніпропетровської області, за фахом інженера, одинокої матері, на вихованні якої перебуває донька 9 років.

Заявниця повідомляє, що чотири роки вона перебувала на обліку у місцевому центрі зайнятості з метою отримання роботи. Вона була звільнена з Південнотрубного заводу у зв’язку зі скороченням штатів ще у 1996 р. На момент звільнення на утриманні заявниці перебувала неповнолітня донька та старенька мати, яка через півроку померла. Щоб якось вижити, спочатку заявниця змушена була піти працювати на ринок, та потім звернулася до служби зайнятості. Довго очікувала роботу, була готова пройти перекваліфікацію. Заявниця пише: “Согласна была обучиться новой профессии. Но встречаю полное равнодушие, просто наплевательское отношение. Мне предлагают работу по так называемой пятипроцентной квоте. Что же это за работа? Мыть туалеты, мыть автобусы, работа дворника. То есть, отняв у меня работу инженера со скудным заработком 305 гривен, мне взамен предлагают самую грязную, самую низкоквалифицированную работу, да к тому же очень низкооплачиваемую. И это почемуто называется социальной защитой. А по-моему, это вопиющее нарушение моих прав, а главное – прав моего ребенка. К тому же, на всех этих предприятиях по 1–1,5 года не выплачивается заработная плата.

Пыталась устроиться сама. Но безработным после 40 лет у нас в стране – хоть умирай. Всем требуются работники в возрасте до 30–35 лет. А что же делать нам? Как нам жить? Как растить детей?

Пишу Вам потому, что рынок нас с дочкой уже не кормит. После абсурдного повышения цен мы живем впроголодь. Как собрать ребенка в 3-й класс, я просто не знаю. А о зиме и думать боюсь. Если не будет работы, мы погибнем. Нарушается основное право человека – право на жизнь. И я прошу Вас как Уполномоченного по правам человека защитить нас. И защитить права моего ребенка. Тем более, что я ведь не прошу что-то особенное. Я согласна переобучиться на рабочую профессию (токаря, штукатура и т.д.), лишь бы была работа и платили, чтобы на эти деньги можно было прожить. Я согласна переехать на другое место жительства, было бы хоть какое-то жилье и работа.

На рынке уже не могу стоять и по состоянию здоровья. Сердце не выдерживает летнюю жару, стою ведь на солнцепеке. За эти 4 года я не имела ни отдыха, ни отпуска. Вынуждена была с высокой температурой выходить на рынок, чтобы заработать 2–3 грн на еду. Где же наше право на отдых, на лечение?

Мой ребенок за эти три года, кроме пыльного, грязного города, ничего не видел. Она что, изгой? Всю зиму, каждое утро я ей говорила: “Даша, мы не имеем права болеть, нам это запрещено.” ...Если мы не имеем права на труд, на социальную защиту, на отдых, на лечение, на образование, и, в конце концов, на жизнь, то пусть власть выдаст специальную бумагу об этом. А я с этой бумагой буду апеллировать к международным организациям и просить у них защиты. В первую очередь – для своего ребенка. Я хочу, чтобы моя дочь жила вопреки тому, что мое Государство, моя и ее Родина, этого почему-то не хочет.

А пока я очень надеюсь, что Вы нам поможете, защитите нас. Больше надеяться не на кого.”

Для когось це звернення – просто лист, але Уповноважений дуже добре розуміє, що це – тужливий плач материнського серця, це – відчай і розпач одинокої, незахищеної жінки, яка починає втрачати віру в державу, в її захист.

Після відкриття провадження Уповноваженого про порушення прав і свобод людини звернення надіслане на розгляд міського голови м.Нікополя Дніпропетровської області С.Старуна. Заявниця працевлаштована Нікопольським міськрайцентром зайнятості економістом у районному дорожньому державному підприємстві “Райавтодор”.

Водночас до Уповноваженого продовжують надходити скарги від громадян, у яких вони повідомляють про труднощі, пов’язані з безробіттям і тривалими пошуками роботи.

Так, до Уповноваженого звернулася В.Лищук, мешканка с.Козирщина Млинівського району Рівненської області. Вона одинока мати, ще у 1999 р. приїхала з неповнолітньою донькою з Латвії на постійне проживання в Україну до своєї старенької матері. Заявниця з сумом пише, що отримала в Україні притулок, але не має можливості жити. Вона за фахом – інженер-гідролог (свого часу закінчила Київський державний університет ім.Т.Г. Шевченка), має 20 років трудового стажу, переважно в геології. Рік перебувала на обліку в районному центрі зайнятості населення, де, як вона пише, “зовсім немає роботи за моєю кваліфікацією”. Перекваліфікація можлива, але для цього необхідно знайти організацію, яка спочатку направить її на перекваліфікацію, а потім прийме на роботу. Заявниця зазначає: “В умовах сучасного безробіття, особливо в Рівненській області, приїжджій людині знайти таку організацію фактично неможливо. Ще одна проблема: обласний центр (де є можливість пройти навчання) знаходиться в 100 км від мого теперішнього місця проживання, на моєму утриманні неповнолітня дочка і мені 46 років – не кращий вік для перекваліфікації. ...Я з першого дня притулку в Україні безробітна, а на біржі півроку отримувала зарплату, нижчу від прожиткового мінімуму.” І це типова ситуація для більшості безробітних.

Як свідчать звернення до Уповноваженого, незадовільним залишається стан справ у сфері соціального захисту безробітних.

З Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття допомогу по безробіттю мали право отримувати у 2002 р. – 689,7 тис. осіб, у 2003 р. – 684,3 тис. осіб.

Мінімальний розмір допомоги по безробіттю, встановлений законодавством у відсотках до прожиткового мінімуму, з 1 лютого 2003 р. становив 21,0% , що становить 90 грн застрахованим особам, у яких розмір виплат залежить від страхового стажу, 80 грн – іншим незастрахованим особам. З 1 грудня 2003 р. розмір допомоги становив 100 грн (27,4% ).

Зрозуміло, що такі суми не могли задовольнити навіть частково соціально-побутові потреби безробітних.

Середній розмір допомоги у грудні 2002 р. становив 105,98 грн, що дорівнювало 64,2% законодавчо встановленого мінімального рівня заробітної плати, який діяв у цьому періоді. У грудні 2003 р. середній розмір допомоги становив 118,32 грн, що дорівнює 57,7% мінімального рівня заробітної плати, законодавчо встановленого з 1 грудня 2003 р.

На думку Уповноваженого, уряд вже тоді мав переглянути розмір цих виплат та знайти можливість їх підвищити.

Уповноважений дуже стурбована станом додержання права на працю найбільш незахищенних верств населення. Так, до Уповноваженого часто звертаються жінки зі скаргами, що вони не мають роботи, а працевлаштуватися надзвичайно проблематично. Навіть маючи високий професійний рівень, багато жінок не в змозі знайти роботу. Станом на 1 січня 2002 р.

на обліку у службі зайнятості перебували 645,6 тис. безробітних жінок, станом на 1 січня 2003 р. – 665,0 тис. безробітних жінок, на 1 січня 2004 р. – 627,6 тис. (табл. 5.2.1).

Безробіття з жіночим обличчям – це у багатьох випадках і трагедія дітей. Ось звернення молодих матерів м.Рубіжного Луганської області Л.Дюканової та О.Новицької з приводу неналежного забезпечення їх права на працю. Вони запитують: “Як нам прогодувати дітей? Грошей немає ні у соцзабезі, ні за місцем роботи матерів, оскільки багато підприємств неплатоспроможні. А такі, як “Краситель”, Завод залізобетонних виробів, завод “Будматеріали” давно стоять без роботи. АТЗТ “Панчішна фабрика “Рубіжанка” оголошена банкрутом. Ці підприємства не можуть виплачувати допомогу на дітей. У місті безробіття, немає можливості знайти хоч якусь роботу. Закриваються дитячі садки і ясла. Наші діти нікому не потрібні, а це ж – майбутнє нашого суспільства, нашої держави. Чому держава не замислюється про своє майбутнє покоління?”

Є.Климовець з Волині пише, що вона – одинока мати, яка сама виховує трьох дітей: “...У районному соцзабезі мені відмовили у призначенні державної соціальної допомоги, мотивуючи тим, що я ніде не працюю. Я ж не винна, що в селі Кривлин немає де працювати і немає дитячого садка...”

Зважаючи на цей лист, Уповноважений має відмітити, що за статистичними даними, на обліку з метою працевлаштування в Україні станом на 1 січня 2003 р. перебувало 61 696 жінок, які мають дітей віком до 6 років, та 4226 одиноких матерів, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів.

Мешканка з м.Кривого Рогу Дніпропетровської області Л.Джерелюк у своєму зверненні до Уповноваженого пише, що вона проживає зі своєю донькою, якій 13 років, у гуртожитку акціонерного товариства “Комекс” (взуттєва фабрика) з 1990 р. “...Коли я влаштовувалася на роботу на фабрику (у 1990 р.), директор обіцяв мені: квартиру отримаєте через два роки. Але вже 2002 р. на носі, а ми все ще у гуртожитку, та ще й нас збираються виганяти. Акції ми купили, а тепер підприємство збанкрутувало. Ці акції – ніщо. ...З підприємства я звільнилася, оскільки не було роботи. Зараз стою на обліку у центрі зайнятості, отримую 50 грн, а за гуртожиток треба платити 40. За що жити? Мені сказали: або платіть за гуртожиток, або будемо виганяти з міліцією навіть серед зими... Я виховую доньку сама. Аліментів від колишнього чоловіка не отримую. Боляче дивитися, коли дитина просить сходити на ринок та подивитися (!), що там продається. І просить дозволу купити булочку за 20 копійок. Де мені знайти постійну роботу, щоб я могла забезпечити хоча б найнеобхіднішим свою сім’ю?”

За допомогою до Уповноваженого звернулися також матері з с.Червоне Барського району Вінницької області: “Якби ми мали роботу, то не потребували б допомоги і не зверталися б до Вас...” І таких прикладів можна наводити безліч.

На думку Уповноваженого, держава повинна постійно тримати на контролі стан зайнятості населення, при цьому приділяючи особливу увагу зайнятості жінок.

Уповноважений з прав людини також дуже стурбована станом додержання права на працю молоді в Україні.

Як свідчить аналіз безробіття населення за віковими групами, проведений Держкомстатом України, проблема безробіття також гостро постає перед молоддю, яка порівняно з іншими віковими групами є найменш конкурентоспроможною на ринку праці. Так, на обліку у службі зайнятості станом на 1 січня 2002 р. перебувало 258,3 тис. осіб., станом на 1 січня 2004 р. – 251,0 тис. осіб, станом на 1 січня 2004 р. – 229,1 тис. осіб (табл. 5.2.1).

Проблеми, які супроводжують молодь, поглибилися через те, що з переходом до ринкової системи економіки знизився рівень соціального захисту цієї вікової групи.

Найгірше становище молоді на ринку праці у 2002–2003 рр. зафіксовано у Донецькій, Дніпропетровській, Харківській та Львівській областях.

Нині засоби масової інформації публікують багато оголошень, запрошуючи на роботу. Та зазвичай нижче в оголошенні наводяться умови, за яких роботодавці згодні прийняти. Переважно ставиться вимога: мати досвід роботи за фахом (або в цій галузі) не менше двох–трьох років, володіти персональним комп’ютером та іноземною мовою, вимагаються знання та певні навички, для отримання яких потрібно внести відповідну плату. Досить часто роботодавці просять і закордонний паспорт, і посвідчення водія, а інколи – і власний автомобіль. Все це здебільшого недосяжні речі для молодих людей.

Гострою залишається проблема дипломованої молоді, яка намагається влаштуватися на роботу. Значна частина випускників упродовж одного–двох років не може влаштуватися на роботу за спеціальністю. Так, до Уповноваженого звернулася громадянка В.Кучеренко, мешканка м.Снігурівки Миколаївської області, мати чотирьох дітей, яких батько давно залишив (зростила їх мати самотужки), з проханням надати допомогу у працевлаштуванні її найменшого сина.

Заявниця повідомляє, що була дуже засмучена тим, що не мала коштів на оплату навчання сина, хоча на ощадну книжку свого часу відкладала, сподіваючись, що гроші знадобляться на те, щоб поставити дітей на ноги, а гроші – пропали. На її материнський біль відгукнувся О.Гаркуша, голова Миколаївської обласної державної адміністрації, який допоміг синові заявниці отримати освіту на юридичному факультеті Миколаївського торговельно-економічного технікуму. Здавалося матері, що вже тепер проблема розв’язана і життєвий шлях у її дитини буде нормальний. Але влаштуватися на роботу навіть з освітою досить проблематично, що і змусило матір звернутися до Уповноваженого щодо можливості реалізації права її сина на працю, гарантованого Конституцією України.

Ще лист. До Уповноваженого звернулася громадянка Г.Лук’янчук, за освітою біолог, молодий спеціаліст, мешканка с.Чорна Кам’янка Маньківського району Черкаської області. Вона повідомила, що після закінчення інституту з метою працевлаштування за фахом зверталася в різні установи за місцем проживання та в інші районні відділи освіти, та завжди була відповідь, що вакантних місць спеціалістів-біологів немає. Заявниця пише: “А зараз почуєш і іншу відповідь: потрібні спеціалісти зі стажем роботи, якого я не маю. Зверталася у пошуках роботи в інші організації, шукала роботу і в тепличному та підсобному господарствах... Шукала в інших містах, якщо і знаходилася робота, так потрібні були прописка, житло”.

На прохання Уповноваженого Черкаська обласна державна адміністрація знайшла можливість працевлаштувати заявницю: їй було запропоновано посаду вчителя біології в одній із шкіл Канівського району з наданням оплачуваного найманого житла.

Уповноважений вважає, що сьогодні у державі є нагальна потреба у розробці заходів, пов’язаних саме з працевлаштуванням молоді, зокрема, забезпеченням встановленого законом права на перше робоче місце, адже майбутнє держави – за нею. Якщо це питання не розв’язувати, то на цьому ґрунті зростуть проблеми вже іншого рівня, які змушені будуть розв’язувати вже не служби зайнятості, а правоохоронні органи, тому що безробіття, зниження якості життя супроводжуються, як правило, моральною деградацією, цинічним ставленням до вимог закону, знеціненням загальнолюдських духовних цінностей, що зумовлює зростання злочинності.

У Конституції України закріплено важливе положення щодо гарантії державного захисту громадянина від незаконного звільнення. Проте проведений аналіз звернень громадян до Уповноваженого з приводу їх скарг на незаконне звільнення свідчить про те, що порушення права на працю у зв’язку з незаконним звільненням має досить масовий характер.

Викликає занепокоєння і той факт, що сьогодні роботодавці намагаються звільняти саме найбільш вразливих на ринку праці працівників, таких, як багатодітні та одинокі матері, особи передпенсійного віку, пенсіонери.

Так, до Уповноваженого звернулася громадянка А.Кириченко, мешканка смт. Гейківки Криворізького району Дніпропетровської області.

Заявниця скаржилася, що директор ОКЗ “Гейківський центр медико-соціальної реабілітації неповнолітніх” А.Коркошук звільнив її з роботи, попри те, що вона була вагітною.

За зверненням Уповноваженого прокуратура Дніпропетровської області перевірила наведені заявницею факти, які підтвердилися. Прокурором Криворізького району було принесено протест на незаконні дії посадових осіб ОКЗ “Гейківський центр медико-соціальної реабілітації неповнолітніх”, за результатом розгляду якого заявниця була поновлена на роботі.

Ще приклад. До Уповноваженого звернулася громадянка Г.Фесенко з с.Новогригорівки Юр’ївського району Дніпропетровської області, вчителька фізики, з проханням допомогти працевлаштуватися, оскільки вона опинилася без роботи. У райцентрі робота була, але заявниця не могла там влаштуватися з тієї причини, що живе на відстані 10 кілометрів, вранці туди дістатися нічим. Заявниця сама виховує двох неповнолітніх дітей віком 12 та 14 років (чоловік її помер). Щоб якось з дітьми прожити, полола з меншим сином у фермера буряки та гарбузи, старший син пас корів. Та заявниця з сумом зазначає: “Але підходить осінь. Заробити ніде. Та й діти часто хворіють, перебувають на обліку у фтизіатра. Їм треба повноцінне харчування. Вугілля теж ми купити не зможемо”. У селі, де заявниця проживає, є ТОВ “Новогригорівське”, але для жінок там роботи немає. Робота заявниці, звісно, не була надана, тому вона звернулася до Уповноваженого.

Це звернення стало підставою для відкриття провадження Уповноваженого і було надіслане на розгляд голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації М.Швецю з проханням допомогти автору звернення у розв’язанні її проблем з урахуванням її соціального статусу. Г.Фесенко була працевлаштована на роботу вчителем фізики у Новогригорівську середню школу за місцем проживання.

На жаль, не за всіма такими фактами є правові підстави для втручання у справу з метою поновлення порушеного права громадян, оскільки Уповноважений здійснює свою правозахисну діяльність виключно у межах, встановлених законом.

На адресу Уповноваженого нерідко надходять повідомлення громадян про те, що їх як працівників було поновлено на роботі на підставі рішення суду та через деякий час роботодавець все одно звільняв працівника, який йому не до вподоби, вдаючись до засобів “моделювання” законних підстав для звільнення. Такі випадки, на жаль, непоодинокі.

Типовим є лист до Уповноваженого мешканки м.Білої Церкви Київської області Л.Черевко. Заявниця повідомила, що після закінчення технікуму пропрацювала на Білоцерківському молочному заводі (нині – ВАТ “ВІТА”) 25 років, пройшовши трудовий шлях від простої робітниці до начальника виробництва. Та ось виникла конфліктна ситуація між Л.Черевко та головою правління. З займаної посади її переводять без згоди на іншу. Заявниця заперечує, на підставі чого виникає конфлікт. Жінку звільняють – і вона звертається до суду, який виносить рішення про поновлення її на роботі. З часом змушена знову звертатися до суду, вже про повторне поновлення на займаній посаді. Суд знову виносить рішення про поновлення на роботі. Але, як згодом з’ясовується, посаду, на яку хоче повернутися заявниця, вже скорочено, про що голова правління під

час слухання справи у суді вирішив не повідомляти. От і виходить, що заявниці повертатися немає куди. Заявниця з гіркотою пише, що “тривалі знущання, навмисне невиконання закону, тяганина, відверто незаконні, упереджені дії голови правління підірвали її авторитет як керівника і ветерана підприємства; через психологічні переживання затяглася її хвороба і призвела до значних ускладнень”. І такі прикрі приклади можна продовжувати.

Отже, Уповноважений на підставі наведеного акцентує увагу, що в Україні стан дотримання прав громадянина на працю є незадовільним, тому що переважна більшість роботодавців керуються сьогодні не вимогами закону, а, на жаль, своїми власними інтересами, що часто не збігаються з законом.

Так, за результатами соціологічного опитування населення України працівниками місцевих органів статистики, підпорядкованих Державному комітету статистики України, на запитання, чи захищені працівники на їхніх підприємствах від несправедливого звільнення, 33% відповіли, що ні.

Отже, Уповноважений з прав людини має констатувати, що мільйони громадян України не мають реальної можливості повною мірою реалізувати своє право на працю, тому їдуть за кордон у пошуках кращої долі, і це сумно.

На думку Уповноваженого, з метою створення умов для реалізації громадянами права на працю держава повинна вживати необхідних заходів з метою професійного навчання кадрів, створення додаткових робочих місць, передусім для молоді та жінок, та рівнем такої заробітної плати, яка дала б змогу людині реально забезпечити для себе та своєї сім’ї належний життєвий рівень.

Оплата праці. У Загальній декларації прав людини (ст.23) проголошується, що кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне існування людини та її сім’ї. На жаль, в Україні ще не вдалося забезпечити цю загальнолюдську і конституційну вимогу, і рівень зарплати залишається значно меншим за прожитковий мінімум.

Уповноважений вважає, що виплата громадянам України заробітної плати, нижчої за прожитковий рівень, є грубим порушенням їхніх прав. Низька заробітна плата є також однією з головних причин бідності у країні та незабезпечення вимоги ст.48 Конституції України, згідно з якою кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

За видами економічної діяльності найвищий рівень середньої заробітної плати у 2003 р. був у сфері фінансової діяльності (1419,48 грн), у працівників авіаційного транспорту (994,96 грн) та у працівників допоміжних транспортних послуг (932,43 грн).

Найнижчий за видами економічної діяльності рівень середньої заробітної плати був у працівників сільського та рибного господарства (відповідно 248, 17 грн та 330,03 грн), охорони здоров’я та соціальної допомоги (339,81 грн), сфери відпочинку та розваг, культури та спорту (344,36 грн).

Уповноважений вважає за необхідне відмітити, що досягнуті результати пояснюються стабільними темпами зростання номінальної й реальної зарплати та дають підстави сподіватися, що рівень заробітної плати у країні, нарешті, забезпечуватиме гідне людини існування, як того вимагають міжнародні стандарти і Конституція України.

Проте низький рівень заробітної плати викликає цілком справедливе обурення громадян. Так, у 2004 р. за повну норму відпрацьованого часу отримали місячну зарплату, нижчу за встановлену законом мінімальну, майже 6% працівників, а в сільському господарстві – 21–23, у рибному господарстві – 10–14, торгівлі – 7–9% .

Уповноваженим неодноразово наголошувалося на тому, що найбільш болючим питанням у сучасних умовах економічного розвитку України є порушення прав громадян на своєчасну оплату праці.

Законодавство про працю передбачає, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно, у терміни, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць. На жаль, зазначена правова норма виконується не завжди.

Звернення громадян до Уповноваженого свідчать, що затримка з виплатою заробітної плати часто пов’язана з нерентабельністю підприємств, їх скрутним фінансово-економічним становищем, з процедурою банкрутства. Та поряд з цим мають місце і випадки зловживання з боку адміністрацій підприємств, які свідомо порушують законодавство, що регулює відносини в галузі оплати праці. Наслідком зазначених правопорушень є заборгованість із заробітної плати, яка останніми роками мала масовий характер.

Хоча, як свідчать ці дані, заборгованість із заробітної плати постійно зменшується.

Так, на 1 січня 2003 р. сума заборгованості із заробітної плати становила 2313,5 млн грн. Порівняно зі станом на 10 січня 2002 р. вона зменшилася на 451,6 млн грн. Заборгованість із заробітної плати на 1 січня 2004 р. в Україні становила 1962,3 млн грн. У відсотках до суми заборгованості на 1 січня 2003 р. це становить 84,2% (табл. 5.2.3).

Основна заборгованість із заробітної плати зберігається у промисловості та сільському господарстві (табл. 5.2.4).

Кількість працівників, яким своєчасно не виплачено заробітної плати, з кожним роком зменшується. Так, станом на 1 січня 2003 р. вона становила 2152,0 тис. осіб, на 1 січня 2004 р. – 1287,9 тис. осіб.

Зроблений аналіз дає підстави Уповноваженому зауважити, що, попри ці позитивні досягнення, проблема погашення заборгованості з заробітної плати ще повністю не розв’язана і соціальна напруженість у суспільстві зберігається. Уповноважений вважає, що розв’язання проблеми заборгованості із заробітної плати має залишатися для уряду першочерговим завданням.

Загрозливу ситуацію з виплатою у встановлені строки заробітної плати підтверджують 1883 таких звернень громадян, що надійшли до Уповноваженого протягом 2002–2003 рр., у них – і біль, і образа, і крик душі, та все ж у людей ще жевріє остання надія на те, що до їхнього горя хтось повернеться обличчям, зрозуміє їхні турботи та надасть допомогу, а слова Конституції України про право на своєчасне одержання винагороди за працю не залишаться на папері.

Так, до Уповноваженого звернувся трудовий колектив житловоко-мунального комбінату Дніпропетровського цегляного заводу, основу якого становлять жінки. Вони зазначають: “Останнім часом чуємо по радіо, телевізору, читаємо в газетах, що підприємства розраховуються з заборгованістю із заробітної плати. Та ще й компенсацію виплачують за несвоєчасно виплачені гроші. А нам це здається доброю дитячою казкою. І ось чому. Ми не те що компенсації, а і заробітної плати не одержуємо за 2000–2001 рр. З січня 2001 р. почали і нам платити, але ця проплата в червні закінчилася. І то ці гроші ми одержували частинами і несвоєчасно.”

Про затримку виплати заробітної плати, регресних відшкодувань, одноразової допомоги повідомляють Уповноваженому у своїх зверненнях не лише працівники бюджетної сфери.

До Уповноваженого надійшло звернення робітників ЗАТ “Семенівський завод гірського воску” з Кіровоградщини з приводу порушення трудових прав колективу підприємства. Після відкриття провадження про порушення прав і свобод людини звернення було надіслане на розгляд прокуратури Кіровоградської області. У результаті прокурором м.Олександрії порушено кримінальну справу стосовно колишнього керуючого санацією зазначеного товариства О.Кузьменка за фактом безпідставної невиплати заробітної плати працівникам підприємства, за ознаками злочину, передбаченого частиною першою ст.175 Кримінального кодексу України.

За колективним зверненням до Уповноваженого працівників ВАТ “АК “Свема” Шосткинською міжрайпрокуратурою спільно з інспекцією праці та контрольно-ревізійним відділом м.Шостки було проведено перевірку дотримання законодавства про працю в цеху готельного господарства №52 ВАТ “АК “Свема”.

Перевіркою встановлено, що тим, хто працює позмінно, нарахування заробітної плати проводилося без додержання гарантованого мінімуму. Заробітна плата виплачувалася лише один раз на місяць. За період відпустки заробітна плата працівникам виплачується пізніше трьох днів до її початку. Також виявлено, що деяким працівникам щорічні відпустки взагалі не надавалися, а всупереч ст.50, 61 Кодексу законів про працю України норма тривалості робочого часу в деяких з них перевищувала 40 годин на тиждень.

Таблиця 5.2.3. Заборгованість із заробітної плати (станом на 1 січня 2004 р.)

Таблиця 5.2.4. Структура загальної заборгованості із заробітної плати за видами економічної діяльності в 1996–2003 рр.

За допущені порушення законодавства про працю стосовно начальника цеху О.Тенетової та провідного бухгалтера цеху В.Чурбанової порушені дисциплінарні провадження, а за наказом ВАТ “АК “Свема” їм оголошені догани. За ознаками частини першої ст.175 Кримінального кодексу України щодо директора з економіки та фінансів зазначеного товариства С.Журавльова порушена кримінальна справа, яка передана до суду.

На думку Уповноваженого, не можуть залишатися без відповіді й належного реагування з боку влади грубі порушення конституційних прав громадян, які не отримують своєчасно заробітної плати. Адже станом на 1 січня 2004 р. кількість працівників, які мали заборгованість із заробітної плати, становила 1,3 млн осіб.

У захисті цих прав має бути більш послідовною позиція судових органів. За даними соціологічних досліджень, 52% працівників у випадку невиплати заробітної плати найбільш доцільним вважають саме звернення до суду.

Так, протягом 2002 р. судами загальної юрисдикції було розглянуто 198 827 справ, що виникають з трудових правовідносин, у тому числі про поновлення на роботі – 8616 справ, щодо виплати заробітної плати – 168 488.

Протягом 2003 р. суди розглянули 177 660 справ цієї ж категорії, з них про поновлення на роботі – 7937, про виплату заробітної плати – 149 665.

Cудами загальної юрисдикції у 2002 р. було задоволено 136 569 позовів про виплату заборгованої заробітної плати, у 2003 р. – 121 373 позови (81,1% ).

У 2002 р. судом було прийнято 2500 рішень про поновлення громадян на роботі (29,0% ), у 2003 р. – 2276 (28,7% ).

Водночас потрібно зазначити, що у питаннях судового захисту права на своєчасне отримання зароблених коштів залишається ціла низка проблем. Так, громадяни скаржаться Уповноваженому, що нерідко суди не приймають до розгляду подібні позови. Уповноважений вважає, що не можна обходити мовчанням і ті факти, що суди досить часто допускають тяганину при розгляді позовів про стягнення заборгованої заробітної плати.

Серед загальної кількості звернень громадян до Уповноваженого, як наголошувалося, значне місце посідають повідомлення про те, що рішення суду про виплату заборгованої заробітної плати на їхню користь є, однак державна виконавча служба не поспішає вживати відповідних заходів щодо недолугих керівників, котрі не хочуть виконувати зазначене рішення і виплачувати своїм працівникам належне.

Тому після багаторазових, часто марних походів коридорами виконавчої служби знесилені громадяни змушені звертатися до Уповноваженого з проханням захистити їхні права та надати допомогу у виконанні судового рішення.

У зв’язку з цим Уповноважений наголошує, що Міністерству юстиції України необхідно посилити контроль за діяльністю державної виконавчої служби.

Дуже значною проблемою є заборгованість у вугільній галузі, де вона зросла з початку 2003 р. до 1 серпня 2003 р. майже на 40 млн грн. Середня сума боргу працівникові цієї галузі, якому своєчасно не виплачено заробітної плати, зросла в 2003 р. на 20% і станом на 1 серпня 2003 р. становила 2281,2 грн.

Про це пишуть і шахтарі. Так, до Уповноваженого звернувся шахтар, мешканець м.Зугреса Донецької області М.Воробець, який у своєму листі пише: “З 1996 р. мені не виплачується зарплата, шахта мені заборгувала близько 15 тис. грн. І в мене зовсім немає ніякої надії, що я коли-небудь отримаю ці гроші. На шахті “Шахтарська-Глибока” я пропрацював 15 років, за цей час я був двічі травмований, довго лікувався... Судитися з шахтою даремно, оскільки багато працівників судилися, є рішення суду про виплату грошей, але жоден працівник (а їх сотні) їх не отримав. Через поганий стан здоров’я та умови праці і через нерегулярні виплати заробітної плати я змушений був звільнитися... Матеріальний стан сім’ї дуже поганий. Діти часто хворіють, я практично не можу придбати їм ліки – немає грошей. Все це і змусило мене звернутися до Вас. На Вас вся надія моя та моїх дітей. Якщо шахта виплатить гроші, то я зможу придбати житло і за 18 років подружнього життя матиму свій куток для проживання... На шахті я працюю з 1985 р., з часу її будівництва. Житлом мене так і не забезпечили.

Повірте, більше в мене та моєї сім’ї просто немає сил.

Я знаю, що Ви багатьом вже допомогли, і тому я думаю, що і моїй сім’ї, можливо, допоможете.”

Після звернення Уповноваженого до Донецької обласної державної адміністрації з приводу листа заявника його було повідомлено, що заборгованість “погашатиметься за умови надходження коштів у достатньому обсязі”.

Наступний лист О.Сиденка з м.Шахтарська Донецької області.

Заявник повідомляє:”Пишет Вам инвалид труда, пенсионер, Сиденко Александр Петрович. Я проработал чисто “грозом” 20 лет на ш/у “Постниковское” ... был почетным шахтером, имею медаль III степени “Шахтерской трудовой славы”, но не думал, что доживу до того, что придется Вам писать, а писать заставило безвыходное положение. ...Год я уже на пенсии, и по стажу, и по инвалидности, и до сих пор не могу получить свои деньги, т.е зарплату...”

На звернення Уповноваженого до керівництва Донецької обласної державної адміністрації була отримана відповідь, що заборгованість шахти перед О.Сиденком за період 1997–2002 рр. становила 28 423,57 грн. Протягом цих років у рахунок погашення заборгованості йому виплачено 26 594,97 грн. Надалі заборгованість перед заявником, яка станом на 20.03.2003 р. становить 1828,60 грн, погашатиметься поступово, в міру надходження цільових бюджетних коштів на підприємство.

На думку Уповноваженого, листи громадян М.Воробця, О.Сиденка та ось такі “обнадійливі” відповіді керівництва обласної державної адміністрації не потребують зайвих коментарів, адже вони відображають безрадісну картину сьогоднішнього стану виплати заробітної плати багатьом громадянам України.

Ще приклад: у вересні 2003 р. до Уповноваженого звернулася громадянка Л. Торговитська з м.Красногорівки Донецької області, яка скаржиться, що її чоловік, В.Торговитський, працював на шахті імені Абакумова прохідником, був відряджений на роботу на шахту ім. Челюскінців, де 2 жовтня 2002 р. був травмований, після травми на шахті працювати не зміг, тому змушений був звільнитися. Заявниця пише: “При расчете задолженность по зарплате не виплатили ни на шахте им. Челюскинцев – 736 грн, ни на шахте им. Абакумова – 4337 грн.”

Сумні рядки з листа шахтарів, копія якого надійшла на адресу Уповноваженого: “Мы, инвалиды труда и шахтеры структурного подразделения шахта “Украина” ГП “Селидовуголь” в очередной раз обращаемся к Президенту Украины, Верховной Раде Украины, Генеральной прокуратуре, Кабинету Министров Украины, народному депутату Украины И.Н. Шкире, Министерству топлива и энергетики Украины, главе Донецкой обласной государственной администрации, так как на наши обращения в лучшем случае получаем ответ, что наши обращения направлены в Министерство топлива и энергетики Украины для принятия мер.

В обращениях мы просили содействовать нам в получении наших денег по задолженности: единовременному пособию, регрессу, заработной плате, компенсации, обязать руководство шахты “Украина” и генерального директора ГП “Селидовуголь” безотлагательно выплатить нам суммы задолженности и решить вопрос об ответственности должностных лиц ГП “Селидовуголь” в соответствии с действующим законодательством. А реального принятия мер и результатов по нашим обращениям нет. Из Министерства топлива и энергетики Украины на наше обращение от 12.09.2003 года ответа нет. Наши требования к генеральному директору ГП “Селидовуголь” – без должного реагирования и без ответов в письменном виде.

Получили ответ Уполномоченного по правам человека, что имеем право обратиться в прокуратуру по месту жительства с заявлением о привлечении руководства к уголовной ответственности по ст.175 УК Украины. Обратились.

...Прокуратурой г. Донецка на наше обращение нам направлен ответ по результатам проверки Селидовской межрайонной прокуратурой. Считаем, что данный ответ по своей сути является формальной отпиской:”За результатами перевірки підстав для прийняття рішення в порядку ст.97 КПК України Селидівським міжрайонним прокурором не встановлено”.

До звернення шахтарі додали копію протоколу спільного засідання керівників дільниць, цехів, служб та відділів з представниками профспілкового комітету та дільничних профспілкових комітетів від 8 вересня 2003 р., в якому наведено слова з виступу директора шахти О.Шевцова: ”В августе 2002 года група женщин произвела захват кабинета директора шахты с требованием погашения текущей задолженности по заработной плате. На шахту была вызвана пресса, телевидение, произведено пикетирование ГХК “Селидовуголь” и горисполкома г.Селидово. В результате путем отвлечения средств от выплаты текущей зарплаты коллективу из 22-х женщин была выплачена зарплата их мужей в сумме 75,3 тыс. грн.

В октябре 2002 г. при посещении шахты народными депутатами к ним обратились 68 человек с требованием выплатить задолженность по заработной плате. Администрация шахты под нажимом сверху была вынуждена выплатить им 240 тыс. грн.”

То ж виникає запитання: невже для того, щоб працівник отримав зароблене тяжкою працею, потрібно вдаватися до таких методів захисту порушених конституційних прав?

На жаль, Уповноваженому відомі випадки, коли ні довгоочікувані обіцянки повернути гроші, ні самі гроші шахтарям вже не потрібні. Ось що пише громадянка А.Бабич з м.Горлівки: “Мой муж, Бабич Василий Леонидович, проработал на шахте им. Калинина объединения “Артемуголь” г. Горловки Донецкой области с 1968 г., почти 32 года, а 21 января 2000 г.,

после тяжелой и продолжительной болезни, умер. На длительное лечение ушло очень много денег, занимала везде, где можно было, чтобы спасти мужа, это знают все соседи и сослуживцы на работе.

Вот уже больше трех лет стоит могила с деревянным потресканым крестом, так как у меня нет средств поставить даже самый дешевый памятник. Заработанные покойным деньги, около 5 тысяч гривен, шахта мне не выплачивает. Я много раз обращалась к руководству шахты, чтобы получить расчетные покойного, но мои заявления складируются и никто на них не обращает внимания...”

Особливе занепокоєння в Уповноваженого викликає стан дотримання законодавства про працю роботодавцями – керівниками підприємств недержавної форми власності, серед яких, на жаль, є немало таких, які ігнорують законодавство про працю. Тому Уповноважений вважає за необхідне привернути увагу до цієї проблеми, яка, на жаль, все більше “набирає обертів”.

Громадяни скаржаться на свавілля роботодавців, на неправомірні дії власників та уповноважених ними органів, що виявляється у відкритому ігноруванні чинного законодавства про працю.

Власники примушують працювати найманих осіб по 12–16 годин на добу, виплачуючи при цьому мізерну заробітну плату, часто у розмірі, набагато нижчому від встановленої законом мінімальної заробітної плати, або не виплачують зовсім.

І випадки звернення до Уповноваженого ображених “хазяїном” непоодинокі.

Ось лише один з таких прикладів. До Уповноваженого звернулася мешканка м.Суми Ю.Руденко, зі скаргою на дії приватної підприємиці В.Колесник, власника та директора приватного магазину “Вікторія”. Заявниця скаржилася, що директор не виплачує їй заборгованої заробітної плати, одноразової допомоги у зв’язку з народженням дитини та допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Заявниця повідомляла, що почала працювати у цьому магазині з 1 серпня 2001 р., але запис у трудову книжку про прийняття її на роботу В.Колесник внесла лише 1 грудня 2001 р. З 10 лютого 2002 р. заявниця пішла у відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами, потім перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, однак протягом всього часу вона жодного разу не отримала заробітної плати; не виплатила їй директор і одноразової допомоги у зв’язку з народженням дитини, відмовлялася виплачувати також допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Заявниця пише: ”В.Колесник сказала: не ходи и не проси, и нигде не жалуйся, все равно ты ничего не добьешься; у меня люди есть везде: и в суде, и в прокуратуре. Где же у нас справедливость? Ведь В.Колесник отобрала у маленькой крошечки эту копейку, так как я не могу купить ребенку даже витаминов. Ребеночек наблюдается у невропатолога, недобирает вес... ведь я прошу не себе, а маленькой крошке, чтобы каждый день купить ей молоко, а я не могу дать ей ничего, куда не пойду – везде для нас закрыты двери. Помогите, пожалуйста.”

Прокуратура Сумської області, до якої звернулася Уповноважений, перевірила факти, наведені у зверненні, та повідомила Уповноваженого, що “проведеною перевіркою стану додержання законодавства про працю в діяльності ПП “Колесник В.В.” встановлено, що період з листопада 2000 по липень 2003 р. нею було допущено ряд грубих порушень законодавства про працю. Зокрема, упродовж зазначеного часу В.Колесник оформляла табелі обліку використання робочого часу в магазинах “Вікторія”, “Мотильок”, “Продукти” із внесеною до них завідомо неправдивою інформацією щодо фактично відпрацьованого найманими працівниками робочого часу, внаслідок чого розмір нарахованої та виплаченої їм заробітної плати зменшено на загальну суму 54 815,7 грн. На порушення ст.83 Кодексу законів про працю України при звільненні працівників не проводилась оплата за невикористану відпустку; всупереч вимогам ст.106, 107, 108 Кодексу законів про працю України найманим працівникам не проводилась оплата за роботу в надурочний, нічний час, святкові та неробочі дні. Таким чином, унаслідок зловживання службовим становищем, службового підроблення та грубого порушення приватним підприємцем В.Колесник вимог ст.30 Закону України “Про оплату праці”, ст.58, 61, 79, 83, 106, 107, 108 Кодексу законів про працю України найманим працівникам магазинів “Вікторія”, “Мотильок”, “Продукти” заподіяно шкоду у вигляді порушення їх трудових прав та завдання матеріальних збитків на загальну суму 54 815,7 грн ненарахованої та невиплаченої заробітної плати. Крім того, внаслідок неукладення та нереєстрації В.Колесник у встановленому порядку трудового договору з Руденко Ю.О., що є порушенням вимог ст.24¹ КЗпП України, її було позбавлено можливості одержання допомоги у зв’язку з вагітністю і пологами за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Також їй не виплачена заробітна плата за січень–лютий 2002 р. на суму 66,8 грн.

За наслідками перевірки прокуратурою області 17.07.2003 р. стосовно В.Колесник порушено кримінальну справу за ознаками в її діях складів злочинів, передбачених ст.172 ч.1, 172 ч.1, 175 ч.1, 364 ч.2, 366 ч.2 Кримінального кодексу України”. Після закінчення досудового слідства прокурором винесено постанову про направлення справи до суду у порядку п.1 ст.7¹ КПК України (закриття справи у зв’язку з дійовим каяттям). Таке рішення було прийняте тому, що В.Колесник щиро покаялася, сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала працівникам шкоду.

Уповноважений вважає, що власники, керівники приватних підприємств мають усвідомити, що і для них завдання з ліквідації заборгованості є і обов’язком, і справою честі, а за затримку виплати зарплати передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність. У свою чергу держава категорично не повинна миритися з таким явищем; їй необхідно використовувати всі важелі державного впливу для захисту конституційних прав громадянина на своєчасне і повне отримання заробітної плати та інших, передбачених законодавством виплат.

Відповідальність за невиплату заробітної плати має відчути на собі кожен, хто порушує закон, а правоохоронні органи та суди мають зайняти безкомпромісну, принципову позицію стосовно посадових осіб, які порушують законодавство про оплату праці.

Так, посадові особи ТОВ “Фірма “Форт” (Запорізька область) за заборгованість із заробітної плати працівникам на суму 1,2 млн грн отримали безвідсоткові позики понад 1 млн грн і придбали для товариства автомобіль вартістю 119 тис. грн. За цим фактом прокуратурою Запорізької області порушено кримінальну справу. Аналогічні порушення встановлено у Миколаївській, Черкаській, Житомирській, Дніпропетровській та інших областях.

Нерідко конституційне право громадян на своєчасну винагороду за працю не забезпечується через зловживання посадовими особами своїм службовим становищем. Так, 23 квітня 2001 р. прокуратурою м.Києва порушено кримінальну справу за частиною другою ст.165 КК за фактами зловживання посадовим становищем працівниками Головної державної інспекції праці м.Києва та інспекції праці Київського міського центру зайнятості населення, які навмисно не направили до суду у 2000 р. 58 протоколів про адміністративні правопорушення із 92 складених за частиною першою ст.41, ст.41¹, 41² КУпАП. На жаль, 58 керівників-порушників залишилися не покараними, оскільки минули передбачені ст.38 КУпАП строки притягнення до адміністративної відповідальності.

Поширені також факти нецільового використання та розкрадання бюджетних коштів; мають місце випадки, коли за наявності прибутку заробітна плата працівникам підприємств не виплачується або виплачується у натуральній формі товарами, які не дозволені для виплати. Зокрема, у Гощанському районному відділі освіти Рівненської області бухгалтер та касир шляхом підробки відомостей з виплати заробітної плати вчителям ряду шкіл району викрали понад 100 тис. грн. Порушено кримінальну справу за ст.86¹ КК України. За подібними фактами порушувались кримінальні справи прокурорами Волинської, Кіровоградської, Хмельницької, Тернопільської, Сумської та інших областей.

Для розв’язання цієї проблеми необхідні спільні зусилля, насамперед усіх органів державної виконавчої влади. Проте проведені органами прокуратури перевірки свідчать, що посадовці ще недостатньо впливають на ситуацію і не використовують надані їм повноваження. Тобто зусиль лише правоохоронних органів недостатньо.

Уповноважений звертається до всіх організацій роботодавців, профспілок та їхніх об’єднань з проханням посилити громадський вплив на розв’язання цієї гострої та актуальної соціальної проблеми, використати для цього в повному обсязі свої повноваження, визначені законодавством та статутами.

Охорона праці. У ст.43 Конституції України проголошено, що кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці. Тому створення безпечних умов праці є невід’ємною складовою соціально-економічного розвитку держави, державної політики, національної безпеки та державного будівництва, однією з найважливіших функцій органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємств, організацій та установ.

Останнім часом в Україні відбувалися позитивні зміни у діяльності держави щодо поліпшення стану нагляду за охороною праці.

16 січня 2002 р. видано Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо поліпшення умов праці та вдосконалення державного нагляду за її охороною на підприємствах вугільної промисловості”.

З метою підвищення ефективності державного нагляду за охороною праці Указом Президента України від 18 вересня 2002 р. №834 утворено Державний комітет України з нагляду за охороною праці як центральний орган виконавчої влади на базі Державного департаменту з нагляду за охороною праці, що діяв до цього у складі Міністерства праці та соціальної політики України. В структурі цього комітету було створено департамент державного гірничого нагляду, до якого увійшли управління з нагляду у вугільній, гірничорудній промисловості та за охороною надр.

Кабінетом Міністрів України у 2001 р. затверджені Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001– 2005 роки та Програма розвитку виробництва засобів індивідуального захисту працівників на 2001–2004 роки, у 2002 р. – Програма підвищення безпеки праці на вугільних шахтах, виконання якої розраховано на 2002–2005 рр.

У 2003 р. у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України вперше визначено окремим розділом питання охорони праці та промислової безпеки.

Верховною Радою України 19 червня 2003 р. прийнято Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, в якому конкретизовані повноваження органів місцевого самоврядування в частині підготовки та затвердження цільових місцевих програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, у розробленні відповідних регіональних програм, здійсненні контролю за додержанням нормативно-правових актів з охорони праці.

Протягом останніх років в Україні спостерігався приріст виробництва на промислових підприємствах. Найбільший приріст відбувся в машино-будуванні, харчовій і переробній промисловості, металургії, будівництві, на транспорті. Це дало змогу збільшити витрати на заходи з охорони праці. Так, якщо в 2002 р. на ці заходи витрачено 1,3 млрд грн, то в 2003 р. – 1,6 млрд грн. Майже на чверть зросли зазначені суми і в розрахунку на одного працюючого – зі 108 до 136 грн.

Бюджетне фінансування Програми підвищення безпеки праці на вугільних підприємствах України у 2004 р. зросло до 105 млн грн порівняно з 80 млн грн у 2003 р. На поточні науково-дослідні роботи у 2004 р. з бюджету було виділено 6 млн грн.

Вжиті заходи сприяли тому, що протягом останніх років навіть в умовах приросту виробництва спостерігається скорочення травматизму, пов’язаного з виробництвом (табл.5.2.5).

Проте на виробництві продовжують мати місце факти порушення конституційних прав громадян на належні, безпечні й здорові умови праці, а також вимог ст.43 Конституції України щодо заборони використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.

За даними опитування, проведеного Держкомстатом України, у 2003 р. 26% працюючих оцінювали умови своєї праці як небезпечні, а серед працівників промисловості – 37% до зайнятих у цій сфері. Згідно з результатами атестації робочих місць підприємств промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку та будівництва, де наприкінці грудня 2003 р. було зайнято 6175,1 тис. осіб, 1614,5 тис. осіб, або 26,1% , працювали в несприятливих умовах, у тому числі 407,2 тис., або 16,7%, – жінок.

Найбільше працівників, які зайняті в умовах, що не відповідають встановленим санітарно-гігієнічним нормам, на підприємствах промисловості з видобування вугілля і торфу – 74,9% , металургії та оброблення металу – 57,4, по виробництву коксу, продуктів нафтопереробки – 52,6, а також у тих областях, де в структурі зайнятості переважають ці види діяльності: у Дніпропетровській – 38,1% , у Донецькій – 44,1, у Луганській – 42,7% .

Таблиця 5.2.5. Динаміка виробничого травматизму в Україні

Найпоширенішим серед небезпечних факторів виробничого середовища є підвищений рівень шуму, інфразвуку, ультразвуку. Під дією цих факторів працювали 704,0 тис. осіб, або 11,4% працівників (у 2002 р. – 709,2 тис. осіб, або 10,6% ). Значно вищою ця частка була на підприємствах металургії та оброблення металу – 36,9% , з видобування неенергетичних матеріалів – 34,5 та видобування вугілля і торфу – 29,5% .

Від запиленості, що перевищує гранично допустимі концентрації, потерпали 577,3 тис. осіб, або 9,3% працівників (у 2002 р. – 595,1% , або 8,9% ). На підприємствах вугільної промисловості в таких умовах працювали 56,5% працівників, з видобування неенергетичних матеріалів – 36,6, металургії та оброблення металу – 30,8% .

Під впливом шкідливих хімічних речовин, концентрація яких перевищує гранично допустимі показники, працювали 446,7 тис. осіб, або 7,2% працівників (у 2002 р. – 416,5 тис. осіб, або 6,2% ). На підприємствах хімічного виробництва, а також з виробництва коксу в таких умовах зайнята третина працюючих.

Не вдається також уникнути людських втрат і травмування працівників. У 2002 р. в Україні було травмовано на виробництві 26 168 осіб, в тому числі зі смертельними наслідками – 1285 осіб. У 2003 р. було травмовано 24 847 осіб (на 1321 осіб менше, ніж у 2002 р.), у тому числі загинули 1230 осіб (на 55 осіб менше порівняно з минулим роком) (табл. 5.2.6).

На тлі поступового загального зниження рівня травматизму привертає увагу постійне збільшення кількості тяжких трав, про що свідчить зростання з 1990 р. тривалості непрацездатності одного потерпілого (в 1,5 раза).

У 2002 р. на виробництвах України сталося 298 групових нещасних випадків, у 2003 р. – 258.

Найнебезпечнішою щодо травмування є видобувна промисловість, де рівень травматизму, пов’язаного з виробництвом, у 9 разів перевищує цей показник в Україні в цілому (відповідно, 19,7 і 2,1 потерпілих у розрахунку на 1000 працюючих).

Уагропромисловомукомплексі у 2002 р. було травмовано 4142 особи, з них загинули 315, у 2003 р. – 3494 особи, в тому числі загинули 276 осіб.

На будівництві у 2002 р. травмовано 962 особи, у тому числі 111 осіб загинули, у 2003 р. – 1182 особи, в тому числі загинули 133 особи.

Усього на транспорті травмовано у 2002 р. 747 осіб (загинули 92), у 2003 р. травмовано 1000 осіб, у тому числі зі смертельними наслідками – 130 осіб. Проте на залізничному транспорті рівень смертельного травматизму дещо зменшився. У 2002 р. було смертельно травмовано 24 особи, у 2003 р. – 20.

У соціально-культурній сфері та торгівлі у 2002 р. травмовано 1402 особи (загинуло 125), у 2003 р. травмовано 1727 осіб (загинули 129).

Таблиця 5.2.6. Інформація про кількість травмованих осіб, у т.ч. зі смертельними наслідками

У металургії рівень травматизму теж зріс. Так, у 2002 р. усього травмовано 1180 осіб, зі смертельними наслідками – 46. У 2003 р. травмовано 1184 особи, в тому числі загинули на виробництві 49 осіб.

У 2003 р. більше половини випадків загального (66,3% ) і смертельного (62,5% ) травматизму припадає на Автономну Республіку Крим, Дніпропетровську, Донецьку, Київську, Луганську, Одеську та Харківську області. Найвищий рівень травматизму зі смертельним наслідком у розрахунку на 1 тис. працюючих має місце у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Київській, Тернопільській та Хмельницькій областях. Водночас потрібно зазначити, що у 2003 р. відбулося зменшення кількості загиблих у Донецькій та Харківській областях.

Аналіз смертельних і групових нещасних випадків, аварійних ситуацій щодо причин їх виникнення, проведений Держнаглядохоронпраці України у 2003 р., засвідчує, що у 70% випадків вони сталися через порушення організаційного характеру. З технічних причин сталося близько 20% нещасних випадків та аварій, а з причин психофізіологічного характеру – 10% .

У структурі причин технічного характеру все ще переважають незадовільний технічний стан виробничих об’єктів, засобів виробництва, транспортних засобів, недосконалість, невідповідність вимогам безпеки технологічного процесу та конструктивні недоліки, недосконалість, недостатня надійність засобів виробництва, транспортних засобів. Серед організаційних причин – порушення трудової і виробничої дисципліни, порушення правил дорожнього руху та технологічного процесу.

Серед психофізіологічних причини найбільше смертельних і групових нещасних випадків та аварій трапляється внаслідок алкогольного, наркотичного сп’яніння, токсикологічного отруєння, травмування внаслідок протиправних дій інших осіб.

Підсумовуючи викладене, слід зауважити, що аналіз причин нещасних випадків на виробництві свідчить, що вони є переважно наслідком грубих порушень трудової і технологічної дисципліни, нехтування правилами техніки безпеки, безвідповідальності, недбалого ставлення деяких посадових осіб, а нерідко – самих працівників до виконання своїх обов’язків, недооцінки окремими керівниками підприємств важливості питань охорони праці, недотримання вимог Закону України “Про охорону праці”, а також недостатнього фінансування охорони праці, нецільового використання цих коштів тощо.

Уповноважений зазначає, що випадки травмування та загибелі працюючих на виробництві не тільки брутально порушують конституційне право людей на життя та здоров’я, а й завдають значних економічних збитків.

Так, за даними Держнаглядохоронпраці, щороку матеріальні збитки тільки через смертельні випадки становлять понад 100 млн грн. Від аварійних ситуацій у вугільній промисловості такі збитки становлять близько 24 млн грн, на транспорті – 1,6 млн, у гірничорудній промисловості – близько 100 тис., у хімічній, нафтохімічній промисловості – 5,5 млн, на системах життєзабезпечення – 5,0 млн, в енергетиці – близько 9 млн. Вартість зіпсованого устаткування, зруйнованих будівель, споруд – 3,4 млн грн.

Як зазначалося у першій щорічній доповіді, предметом підвищеної турботи і уваги Уповноваженого є стан дотримання конституційного права на належні й безпечні умови праці на підприємствах вугільної промисловості.

Рівень травматизму у цій галузі залишається високим. Так, у 2002 р. травмовано 12 606 осіб, у тому числі загинули 267 осіб, у 2003 р. загальний рівень виробничого травматизму дещо зменшився, проте людських втрат уникнути не вдалося. Виробничі травми отримали 10 834 особи, з них загинули – 217 (табл.5.2.7).

Уповноважений вважає, що високий рівень виробничого травматизму у вугільній галузі зумовлений порушеннями правил безпеки та надзвичайно важкими гірничо-геологічними та температурними умовами праці, яких немає в жодній країні світу. Як наслідок – майже всі шахти мають складні вентиляційні, транспортні схеми і зношене гірничо-шахтне обладнання.

Важкий фінансовий стан вугільних підприємств, довготривала заборгованість із заробітної плати, загроза безробіття призвели до нехтування правилами безпеки праці на підприємствах як керівництвом, так і виконавцями. Тому кожний 1 млн тонн видобутого в Україні вугілля оплачується життям шахтарів (рис. 5.2.1).

Предметом ретельного вивчення Уповноваженого стали причини масштабних аварій та стан дотримання прав постраждалих на шахтах ім.Засядька, “Україна”, “Краснолиманська“, куди спеціально виїжджали працівники Секретаріату Уповноваженого.

Так, 7 липня 2002 р. на шахті “Україна” Державної холдингової компанії “Селидіввугілля” Донецької області внаслідок загоряння вугільного пилу та виникнення пожару від задухи продуктами горіння загинули 35 шахтарів. Як свідчить аналіз Уповноваженого, причиною їх загибелі стало систематичне недотримання техніки безпеки та непроведення відповідних заходів щодо запобігання порушенням техніки безпеки персоналом шахти: від простого шахтаря до директора. Суттєвим фактором трагедії було і те, що забезпеченість шахти на момент аварії засобами захисту була дуже низькою. З необхідних 1465 саморятівників у наявності було тільки 605, з 1060 необхідних респіраторів – 470. Спецодяг (костюми, чоботи, рукавиці) був зовсім відсутній. Вражаючою на той час була на підприємстві заборгованість: із заробітної плати – 20 млн 133 тис грн, з регресних виплат – 665 тис. грн, з одноразової допомоги – 1 млн 712 тис. грн. І в цих умовах на шахті працювали 2,7 тис. шахтарів.

Таблиця 5.2.7. Динаміка виробничого травматизму у вугільній промисловості

Причиною вибуху метаноповітряної суміші і виникнення пожежі та загибелі 36 шахтарів 19 липня 2004 р. на шахті “Краснолиманська” теж було ігнорування правил техніки безпеки задля безоглядного підвищення видобутку вугілля та отримання додаткових прибутків. Середній вік загиблих – 33 роки. Сиротами залишилися 37 дітей різного віку. Разові виплати сім’ям загиблих становили в середньому 163 тис. грн на сім’ю.

Зрозуміло, що Уповноважений не претендує на перегляд результатів технічних експертиз і висновків державних комісій. Проте численні зустрічі та відверті бесіди Уповноваженого та працівників Секретаріату з людьми надають підстави для невтішних висновків: заради отримання максимально можливого прибутку жертвується головним і незрівнянно ціннішим – життям і здоров’ям людей.

Тому з урахуванням реальної вартості робочої сили в Україні залишати розв’язання цієї проблеми на розсуд роботодавця неприпустимо. Безпека на виробництві, захист життя і здоров’я людини відповідно до Конституції України є найвищою цінністю, і відповідати за цю цінність має держава.

Уповноважений вважає за необхідне привернути увагу і до такої проблеми. Доплати за роботу у важких та шкідливих умовах установлені майже кожному шостому працівнику промисловості, майже кожному восьмому – на транспорті, кожному тринадцятому – на будівництві. На кінець 2003 р. кожний шостий працюючий на обстежених підприємствах мав право на державну пенсію на пільгових умовах.

Потерпілим від травматизму на виробництві, членам їхніх сімей та утриманцям загиблих у 2003 р. за рахунок коштів підприємств було нараховано 15,5 млн грн, виплачено 36,1 млн грн, у тому числі 23,1 млн грн, або 64% , – в рахунок погашення заборгованості минулих років.

Крім цих виплат, здійснених безпосередньо підприємствами, страхові виплати потерпілим провадить Фонд соціального страхування України від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Станом на початок 2004 р. фонд проводив страхові виплати 309 тис. потерпілим внаслідок нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань, та особам, які мають на це право в разі смерті потерпілого, серед яких 168 тис, або 55%, – шахтарі. Страхові виплати фонду в 2003 р. становили 1,1 млрд грн.

Прийняття Верховною Радою України законів щодо запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, у тому числі від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, було цілком виправданим кроком.

Проте, як свідчать звернення громадян до Уповноваженого, потребує суттєвого удосконалення механізм розв’язання конфліктів, що виникають між постраждалими і Фондом соціального страхування України від нещасних випадків на виробництві та профзахворювань, насамперед з огляду на те, що інваліди ні фізично, ні матеріально здебільшого не в змозі витримати процедури судового розгляду спірних питань.

Залишається незадовільним фінансування Фондом соціального страхування України від нещасних випадків на виробництві та профзахворювань заходів щодо поліпшення стану техніки безпеки на виробництві. Так, у 2002–2003 pp. цим фондом профінансовано заходи Національної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001–2005 роки тільки на 22,6% , а Програми розвитку виробництва засобів індивідуального захисту працівників – на 36,9% .

Тому, на думку Уповноваженого, назріла нагальна необхідність розробки і прийняття державної концепції нормативно-правового забезпечення охорони праці.

Уповноважений вважає, що значна кількість проблем у сфері трудових прав громадян все ще залишається невирішеною.

Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України мають більше уваги звертати на проблеми, пов’язані з незадовільним станом дотримання та забезпечення права громадян на працю, оскільки їх розв’язання передусім залежить саме від злагодженої роботи всіх гілок влади, дій та рішень, спрямованих на поліпшення добробуту громадян. Для цього необхідно, на думку Уповноваженого, розв’язати низку проблем, зокрема: