Надумане серце тривожно заб’ється,
Надуманим болем заплаче життя,
Надумана мить із шістнадцяти терцій
Надумано витре безпомічне „я”.

І буде трагічна надумана втрата,
І буде надуманий дзвін по душі,
І будуть, як личить, про душу казати
Надуману правду в обіймах іржі...

Надумані квіти у вічній скорботі –
З надуманим жахом тріщить голова.
Так боязко вмерти, мій Боже...
– Та годі!
Якщо тобі страшно, то ти ще – жива!

Вийшов на люди, влитий
у базарні до крику тлуми...
На папері застигли миті,
заворожені летом думи.

Серце до дій прикути
та зійтися рубцем на рані,
пересіятись цвітом рути,
прорости у Тобі коханим,

косами розпускатись,
з неба громом летіти ясним,
чи пелюсткою, чи дукатом
горілиць на дорогу впасти.

На оберіг любові
промінь щастя, що мрії вкрали,
пробивається в чужеслові...
та тепла, як і світла - мало.

Вийшов на душу просто,
без парадної передмови:
"Відчиняй, час до Тебе в гості -
я отілений, мила, знову".

4 Січня 2008

Випий мене до дна -
жадібно і без лишку.
Зможеш? Читай мов книжку.
Мудрість вбирай сповна.

Спрагло мене вивчай,
ніби сумлінний учень.
Двері, замок і ключик -
я відчиняю рай.

Не кривдь -
вже напилася тої кривди досхочу,
навзрид
виводить арію пітьма, а я мовчу,
ятрить
глибини давніх ран твій сумнів; не ущух
цей ритм -
неначе в диво-бубни б’є старий віщун,
зітри
зі щік стійкі, як татуаж, сліди плачу,
а грим
розтікся весь, і я пригашую свічу…
ці три,
твої три слова - в упряж сну - і полечу…

Не кривдь,
якщо прийняв мене у серце і відчув

Епіграф:
"Вот уже который год
Из ума дружок не идет"
(З російського романсу)

Ти не виходиш в мене з голови!
Ти оселилась там і обживаєш:
Порядки робиш, соваєш столи
І для портретів цвяшки забиваєш.

Ти не виходиш в мене з голови!
Ти прописалась вже і нахабнієш:
Повиганяла всіх, що там були
І на моїй гарячці каву грієш.

Ти не виходиш в мене з голови!
Але тобі цього уже замало:
Дізнався нещодавно я, що ти
І серце моє приватизувала.

Чорні ріки твого волосся
Через руку мою протікають.
Раптом вперше мені здалося,
Що тебе я зовсім не знаю.
Наче книжку, яку випадково
Розгорнув, я тебе вивчаю.
Кожну крапку твою і кому
Очі жадібно поглинають.
Твоє тіло мовчить красномовно
Після довгих нічних дебатів.
Ти прокинутись ще не готова -
Буду чемно тебе чекати...

Контрольний постріл щоб ти запостив
Мене до свого журналу і нині
Я матиму сина який не попросить
Сказати правду відкриті скрині
Заповнені вдосталь спамом надалі
Я більше не видалю жодного слова
На те і спогади з запахом шмалі
Щоб як не двері то хоч підкова

НА

ЩАС-

тя не буде збудуй халабуду
Довкола себе сферичну і білу
Бо то не магія і не вуду
А лиш данина власному тілу...

Пригнулась калина, просилась до моїх рук:
- Бери стиглі ягоди, пий мій цілющий сік.
Набралась я сили у сонця і соку, що дАла земля.
Зірви повні китиці, - важко тримає гілля.
- Спасибі калинонько – ніжно промовила їй,
- І зернят насушу, і з м‘якоті буде напій.
А ти перебудь люту зиму, у сніг загорнись…
Ще кілька галузочок, люба, … ще трішки… пригнись…

Згубивши назавжди надію на світанок,
Шукаємо в смітті вологім сірники...
І ваблять упирів на шиї давні рани,
І шарпають за плащ сліпі провідники.

Коли було і ким написано сценарій?
І хто нам роздавав ганебні ролі ці?
Ковтаємо, мов хліб, зацвілий пафос арій...
Лиш номер на чолі і доля на руці.