| |
З Микуличина до урочища Явір
(Покутсько-Буковинськими Карпатами)
текст: Іван ШУСТИКЕВИЧ [додано 15.01.2006]
 Час походу — кінець липня. Учасники походу — четверо чоловіків різного віку, від дитячого до карлсонівського. Статус походу — «дитячий», хоча найменший його учасник (10 років) має за собою такі гори, як Маковиця, Хом’як, Петрос і Говерла. Маршрут проходив гірським масивом, котрий фігурує на картах під назвою «Покутсько-Буковинські Карпати». Загальна довжина пішого маршруту біля 70 км.
Дизелем «Івано-Франківськ — Рахів» ми доїхали до Микуличина. Спочатку треба було пройти не вельми цікавий етап по шосе від зупинки поїзда до автостанції, а відтак через присілок до лісу. Потім виявилося дві дороги: довга серпантинна (легша) і коротша, але значно крутіша пряма; другу з них і вибрав керівник походу дядько Іван. Отак, перетинаючи час від часу серпантин, ми вийшли нагору, де ці дороги остаточно зійшлися в одну. Трохи по рівному, але більше з підйомами, краєм лісу збираючи білі гриби та лисички, ми вибралися на гору Лиснів (1256 м) і з неї побачили перспективу хребта, яким далі мали просуватися — місцеві жителі кажуть на нього «Лисніви».
Хоча була тільки п’ята година, вирішили отаборитися (це ж бо дитячий похід): справа на схилі, трохи нижче дороги, стояла хатка, а перед нею джерело. Біля нього ми поставили свій намет. Навколо паслися коні, але одному з них трава не дуже смакувала, бо він з’їв мило у туристів, що окупували хату.
Другого дня шлях наш пролягав хребтом: то через горби відкритим простором, то лісистими западинами. Всі вершини чомусь з хрестами, меншими і більшими, залізними і дерев’яними. Найвищі гори тут — це Чорний Погар (1266 м), Буковинка (1310 м), а остання — Сихолка (1356 м). Спустившись з неї на стару австрійську воєнну дорогу (прокладена ще за цісаря Франца-Йосифа, до першої світової війни), ми оглянули маленьку дерев’яну капличку. Поряд стояв дивовижний камінь, в якому були видовбані зображення ока і загадкові письмена.
За годину наш мандрівний квартет зупинився скраю полонини на ночівлю. Тутешній пес, покинувши напризволяще своїх овець, крутився поблизу, натякаючи на те, що не проти перекусити чимось з нашого столу. Впродовж дня ми назбирали стільки грибів, що в начищеному вигляді вони зайняли всі казанки; отож треба було спершу їх зварити, а потім скинути в один найбільший і посмажити. Це було суттєвим доповненням до нашого меню, і так — кожної вечері. Вночі, на відміну від попередньої ночі, через спеку довелося розкрити двері внутрішньої частини намету.
На третій день ми проминули велику полонину Мунчелик, штурмували найбільшу вершину цього регіону — гору Грегіт (1491 м) і підійшли у напрямку Верховини до підніжждя гори Габорянська. Тут на схилі і влаштували табір. Цього разу, завдяки нам, ще одні представники тваринного світу Карпат поглибили свої знайомство з цивілізацією: за нашими діями спостерігали «високогірні» корови, намагаючись звузити довкола нас кільце оточення. Ці створіння досить небезпечні для туристів, бо відзначаються особливим апетитом до текстильних виробів.
Зранку, не завжди стежками, але впевнено, дорогою об’їдаючись чорницями та суницями, зійшли в село Волова. До траси Верховина-Ворохта було півтора кілометри, але додому нам ще зарано. Тому знову звернули в бік гір. Дорогу часто перетинала ріка і переправи доводилось долати, користуючись всіма можливими засобами. Зате з величезною приємністю гарно покупалися і нарешті стали скраю лісу (де ні UMC, ні Київстар знайти нас не змогли).
В останній день походу планувалося вийти до перевалу Ріжи, а звідти — вниз, короткою дорогою до шосе на околиці Ворохти. Та наш провідник дядько Іван не виявив на місцевості потрібної стежки, що була на карті, і вів нас за компасом манівцями, стежками-доріжками або й без ознак, часом непролазними (та, якщо пролізли, то «пролазними») хащами. Похід завершився, як і планувалось: у відповідний час (о 16.30) ми були в потрібному місці (урочище Явір) і «пижиком» Верховина-Івано-Франківськ з успіхом добралися додому.
Як високохудожній додаток до цього звіту приводиться віршована міні-поема (створена в процесі переписування), що оспівує навколишню красу і справжню чоловічу взаємопідтримку, не загострюючи увагу на тимчасових незручностях п’ятого дня. Отже, до нових походів в гори, тому що це ЗДОРОВО, з наголосами як на першому, так і на другому складі.
Похід у Карпати
автор: Данусь Семаньків
Хоч похід дитячим буде, -
В нього йдуть надійні люди.
Поїзд їхав три години,
Потім вверх ми йшли півднини.
Хоч і змучилися сильно,
Та ішли ми неухильно
До мети своєї в гори
В полонини, на простори.
Тут грибів було немало.
Їх засмажили ми вдало.
Подолавши кілометри,
На ніч ми вдягнули светри.
Там суниць було багато,
Більш ніж на велике свято.
І чорниці були теж.
Все це їли ми без меж.
Тут джерела під горою
Із цілющою водою.
У ріці купались ми,
Як моржі серед зими.
П'ятий день, - а він останній, -
Був присвячений "блуканню".
Проблукавши три годинки,
Ми добрались до зупинки.
У поході було класно!
Майже скрізь встигали вчасно.
Ми прощаємось з горами,
Повертаємось до мами.
на початок
| |