| |
У пошуках мольфара - справжнього чарівника
Катерина Радченко, м. Одеса, [додано 22.03.2005]
Чи є диво на землі? Яке воно? Може ми щодня зустрічаємось з ним, хоча
може його зовсім і немає — і це лише фантазії суспільства?
Якось мені довелось познайомитись з чарівником (фокусником) — він так представився — ми їхали в одному вагоні до Львова, на Різдво. Ще з нами їхала маленька дівчинка, 11-ти років з бабою та дідом. Весь вечір фокусник розважав нас різноманітними трюками. Дівчинка сказала, що він махлює, справжнього дива не існує, і вона йому не вірить, на що він запитав:
- А чи ти віриш в Діда Мороза?
- Ні — відповіла маленька красуня, — мені подарунки під ялинку батьки кладуть, а його я ніколи не бачила.
- А в кохання віриш?
- Авжеж!
- Ось, ти віриш в кохання, але ніколи його не бачила. Головне в щось повірити, і тоді воно обов'язково буде існувати.
Карпати приваблюють мандруючих людей не лише надзвичайною красою своїх лісів, полонин, щирістю людей, а й давніми легендами, загадками, традиціями. Я ж вирушила у гори щоб знайти мольфара («мольфа» від італ. — заворожений предмет чи то на добро чи на зло), чарівника. Чомусь, коли я говорила, що їду шукати чарівника, знайомі збентежено запитували, чи зі мною все гаразд. Всі їдуть кататись на лижах, а мене несе, як завжди, в невідомі села. Де його шукати я не знала аж до приїзду у Франківськ. Але це сталось трохи пізніше, бо мій шлях пролягав через Львів...
Білі гори вкриті снігом, де-не-де пробивається сонечко крізь швидкий потік сірих хмар. Тихо-тихо... Річка, яка навесні бурлить та виходить з берегів, зараз ледь дихає під льодом.
Вже видно жовту хату — наша кінцева ціль, лишилось зовсім трохи: перейти місточок і пару метрів піднятись вгору. Тільки ми зосередились на цих останніх кроках до мети, як мета зненацька сама до нас приблизилась. І зустріч з мольфаром відбулась вже на місточку... серце сильно заколотилось... було чути як ми ступаємо на замерзлий сніг: він хрустів під вагою тіла, вітер бавився гіллям смерек, а в грудях вібрувало серце, напевне, від невідомого майбутнього. В голові крутилось купа питань «Як складеться розмова? Що я маю запитати? Як себе вести?» і т.д.
Ми сіли в невеличкій кімнаті, яка була розташована трохи осторонь від інших, на стінах висіли різноманітні написи, ієрогліфи, на столику стояла свічка, свята вода, громовий ніж, осиковий хрест, та багато іншого знаряддя для магічних ритуалів як православного, так і язичного характеру. Як пояснив Михайло Михайлович — він наполовину язичник і наполовину християнин православний, поклоняється як святим апостолам, так і силам природи: вогню, воді, землі. «Земля — друга наша мати, все дала: нас породила і нас після смерті забирає. Хто з духа, той в верх піде, а хто від землі, той в землю піде. Як запорозькі козаки йшли у бої, з собою брали горстку рідної землі, щоб як помирали на чужині, хоч трохи рідної землі було поруч».
З поколінь в покоління передаються знання та чари білих магів. Рід Нечаїв корінням глибоко входить ще в добу Запорізького козацтва, одним з найвідоміших мольфарів того часу був брацлавський полковник — Данило Нечай, який знався на травах, був цілителем та білим магом. Частину своїх знань і умінь Михайлу Нечаю передала бабця Анна Михайлівна, а інша частина «дана від Бога». Михайло Нечай:«Я один із тих знахарів, чарівників, побратими мої вже померли, тож я залишився один в Карпатах і самий наймолодший серед них».
Не хотілось говорити про проблеми, а просто слухати розповіді та легенди, які тепер аж не терпиться переказувати іншим...
Багато різноманітних явищ можна зустріти в карпатських лісах, навіть Сніжного чоловіка, якого гуцули називають Гук, бо він не говорить, а створює великий гул на всі гори, і він мисливець на дівчат — лісових бісиць, як спіймає таку, так і з'їдає. А бісиці ці можуть перетворюватись в кого завгодно: від рослинки до коханої дівчини. І заманюють до себе чоловіка, і він стає її охоронцем від Гука. Годує того чоловіка різними червами, грибами, а йому здається, що він їсть в високих ресторанах, так обманює розум його. А як почути в лісі, як вона співає тоненьким голосочком, що аж волосся дибом стає.
Так, якщо, коли пасуть вівці чи корів на полонинах, одну голову загубив, то серед ночі пастух має її шукати.... Іде вночі шукати, а йому показуються дівчата лісові, роблять стіну... спереду іде — стіна, ззаду — стіна, по боках — стіни, по 2-3 години вибратись не може з полону. Якщо не розгубиться парубок, то треба промовити:«Що перше — сонце на небі, що друге — двоє очей в голові, що третє — Трійця в церкві, що четверте — чотири колеса в возі, п'яте — п'ять пальців на руках, шосте — фуражка на небі, що сьоме — сім діл, восьме — вісім хлопців-косарів, дев'яте — за дев'ять крейсерів купив в дурня вепра».
І у той час нечиста сила дає дорогу...
«Довбушівські хлопці забирали у багатих гуцулів багатство, а потім ті золоті монети брали у казанок і закопували в землю, коли закопували казали:«Яка рука клала та хай орудує», і коли він помирав і не встигав дати своїм дітям цей скарб, то на тих грошах чахнув диявол. Як люди знали це, тай ще через 7 років іде іонізація металу і утворюється газ, який світиться — то на тому місці, де скарби зариті, було сяйво яскраве, і гори ніби горіли. Люди це замічали і йшли розкопувати скарб, то як над ним чахнув диявол, то не міг розкопати, його паралізувало, викрадало пам'ять.
В такому разі попелом треба обсипати в кругу там, де він є, на другий третій вечір дивитись який слід є на попелу, якщо птиці, то треба відрізати голову птиці і скропити кров'ю то місце і сказати:«Я тобі плачу кров'ю за ці гроші», якщо іншої худоби, чи зміюки, то так само голову відрізали. Одразу після цього вільно можна відкопати ті скарби».
Але, окрім пошуків заритих скарбів, можна ще один спосіб спробувати:
«Щоб гривня велася: взяти копійки, піти в ліс, знайти мурашник, і в першій половині нового місяця підходите, вершок розгрібаєте і говорите:«Як ці мурашки здвигаються, так щоб сипалися копійки в мою кишеню».
«Карма людини — то є доля. У лоні матері до дитини їде господня печать, у світі існують біоритми чорні й світлі.... Коли родиться у чорних біоритмах, то родиться або відьмою, або оборотнем, коли у світлих — в цей час дитина благородною стає — людиною християнином, в той же час закладається талант.
Долю не можна змінити, так само як продовження людського віку. Вона, як деревина — є стовбур і гілля, стовбур не можна зігнути чи зламати — то є доля».
Здалося ніби в домі білого мага час не існує... його взагалі немає в горах! Не відомо скільки часу ми спілкувались, може вічність, або ж усього мить? Не відчувалося часового обмеження так само, як знань чарівника. Це було щось єдине, вічне і безмежне... Хотілось взнати, почути якомога більше, зрозуміти невідоме, але з кожним словом розумів, що осягти можна лише мікроскопічну частину, тому, напевно, ми найкраще осягаємо те, що є нашим призначенням.
 на початок
| |