This version of the page http://artvertep.dp.ua/news/3796.html (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2008-01-01. The original page over time could change.
Про музику та себе в ній. На Львівському Форумі буде презентовано аудіо-збірку на слова поета - Новини - АртВертеп

Вы хотите выйти из системы авторизации Face2Control:

Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Дмитрий Светличный Светличный
ceny_bab
Андрей Хорсев
Antonio de Plaza
Виктор Бурлык
Міла Вольнова
Mercury
сестри Гаєві
 
Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Сергій Жадан / Про музику та себе в ній. На Львівському Форумі буде презентовано аудіо-збірку на слова поета

14 вересня на Львівському Форумі Видавців буде презентовано аудіо-альбом «Госпелс і спірічуелс» на слова Сергія Жадана. Промоцією та виданням диску займається Мистецька Агенція «Арт-Вертеп». У записі альбому взяли участь численні українські гурти, зокрема «Люк», ГМД «Вертеп», «Мертвий півень», «Калєкція», «Ойра», «Море снів», «Контрабас», «Собаки в космосі», «Оркестр Че», а також музиканти гуртів «Ступєні» та «...іДМГ». У зв’язку з цим нижче подаємо друковану версію інтерв‘ю з Сергієм Жаданом, яке відбулося на початку роботи над проектом.

- Радіо «Промінь» вітає вас...

- Глядачі, слухачі й каченята!

- І на замовлення бригади животноводів херсонської області лунає пісня Степана Гіги...

- До Степана Гіги: коли ти почав розуміти, що хтось може співати твої тексти? Хто заспівав вперше?

- Слухай, у мене була така фішка, в 1993 році мої друзі надрукували мою першу книжку. Вона називалася «Рожевий дегенерат», друкувалася на матричному принтері і, оскільки це дуже повільний, трудоємкий процес, то вона друкувалася протягом тижня. Мої друзі спали під цим принтером, серйозно.

- А який же наклад був?

- Сто примірників, 32 сторінки

- А6-го формату?

- А4-го, себто, вдвоє складений, це був А5-й формат. І вони це надрукували, і був у мене такий друг Боб...

- Чувак з «Депеш Моду»?

- Ну, не зовсім, він там такий прототип. І в нього така карколомна біографія, це до музики не має відношення, але тим не менше. Він із харківської старої єврейської родини, інтелігентної дуже родини. І, значить, коли в нього почався період статевого дозрівання, оцей пубертатний період, то він ходив спочатку в синагогу харківську. І, очевидно, він швидко розчарувався в іудаїзмі, і він подався в панк. Він створив першу харківську україномовну групу. Про неї зараз мало хто знає, але я думаю, пройде час і вона буде вписана в аннали золотими літерами. Вона називалася «Смердюки». Він взяв мою книжку, там було 30 віршів, і він за ніч написав 30 пісень. І я , відповідно, зробив їм перший виступ, потім, як потім виявилося, і останній їх виступ. Їх в групі було три: Боб співав, складав пісні і грав на гітарі, в них був барабанщик, якого звали Літл, він потім працював.. не стриптизером, а як це називається? Коли чувак позує? Не педерастом, а от коли чувак позує художникові? Нє модельєр... О, натурщиком! Натуралом. А тоді він грав на барабанах. Він був маленький, тому його звали Літл. І в них ще був басист, і на цей концерт, який ми робили, це був такий «опен-ейр», це було на подвір’ї Літературного музею, прийшло чоловік сто, це тоді було дуже багато для нас. Вони не могли настроїти свою апаратуру, їм настроїв звукооператор. Басист не прийшов, вони мусили грати удвох. І вони відіграли з оцих 30 пісень, які вони зробили, відіграли дві з половиною, після цього Літл розбив барабанну установку. Розвалив її просто, вона розкотилася по подвір’ю, по всьому цьому «опен-ейру», барабани покотились... І, фактично, це був мій перший досвід співпраці.

- Які пісні були? На які вірші?

- А ти знаєш, от з тих, які ти знаєш, от до речі там була пісня про Будду, і про мандрованих дяків, тому що цей вірш був у цій книзі і він з робив із цього якийсь блюз. Ну, панк-блюз такий, він знав мало нот. І в нього дивно склалася так біографа, після того у нього були тривалі душевні пошуки. Він потім з панку, він розчарувався в панку, пішов в автокефальну церкву. Його послали на якісь семінарські курси, він їх закінчив, розчарувався в автокефалізмі і пішов у греко-католики.

- А де він зараз?

- Зараз я тобі розкажу. Він був в якомусь монастирі якийсь час, потім його звідти вигнали, і він пішов у православну церкву київського патріархату. Потім він і в цьому розчарувався, повернувся назад в іудаїзм, я йому подарував капелюха. У мене був такий капелюх, чорний, великий. І він носив цей капелюх, його час від часу били скіни в парку. І зараз, я його востаннє бачив кілька днів тому, він ходить у якійсь такій кепці, як у Фіделя Кастро, і виглядає на повного такого єретика якогось, атеїста. От до чого приводить співпраця...

- «Мандрівні дяки» – популярний текст. Морозов співав...

- Він такий, я думаю, тому, що там ритм такий блукаючий, і на нього можна писати будь-яку музику, як мені здається.

- А що писали? Там був панк, панк-блюз. Що Морозов робив?

- Там був панк, так, панк. Морозов? Я не слухав. Морозов виконував на львівському телебаченні, наскільки я знаю, мені це розповідали, я не бачив.

- Але Морозов стверджує, що це було таке.

- Було, да-да. Мені говорили про це кілька людей, яким я здатен вірити. Насправді, знаєш, це ніби біда така, це якийсь такий статевий комплекс, це, знаєш, як от з дитинства. Я-то розумів, що насправді заняття літературою це таке, достатньо-таки маргінальне заняття, насправді мало кого цікавить, і потрібно займатися шоу-бізнесом. Але щоб займатися шоу-бізнесом, потрібно мати якісь таланти до цього.

- Це ти коли почав розуміти? В 2003-му чи в 93-му?

- Нє-нє, в 93-му. А оскільки я жодного таланту не мав, то лишалося писати вірші.

- Ти не мав таланту, враховуючи те, що ти вже тоді почав організовувати фестивалі?

- Ну, можливо це сублімативні такі речі, коли ти, не вміючи заспівати сам, запрошуєш людей, які вміють співати. І потім в кінці виходиш і кажеш: «І це був Тарас Чубай!!! А я тіпа ведучий і організатор цього заходу» і тобі плескають не менше, ніж Тарасу Чубаю, чи, принаймні, тобі так здається.

- І шо Чубай? Коли Чубай з’явився?

- Дивися, з Чубаєм така історія. В 1993, знову ж-таки році, це, фактично рік був для мене важливий, коли я якось так зрозумів, що я доросла людина. Ми з моїм другом Ігорем Пилипчуком із «Червоної Фіри» поїхали на якийсь фестиваль до Львова, і там пи познайомилися з «Півнями» і з «Плачем Єремії». Ми в них набрали тоді касет, сказали, що будемо оригінальними представниками цих двох груп у Харкові, ці касети роздарували якимось там дівчатам, я не пам’ятаю навіть кому, ясна річ, що нічого не продали, ясна річ, що вони про це забули. От, і тоді, власне, я познайомився з Чубаєм і з «Півнями». Це було знайомство, коли ти бачиш: люди співають фактично не просто пісні, вони співають складні тексти. І в дуже багатьох випадках там музика їхня просто заважає сприйняттю цих текстів. А потім, вже значно пізніше, у нас з Чубаєм була така божевільна і прекрасна ідея, я дуже шкодую, що вона не реалізувалася. Ми хотіли зробити з ним диск українського шансону. Себто, зробити альбом бандитської музики такої. Україномовної, хорошої бандитської музики, щоб це слухали водії маршруток...

- Це було в середині дев’яностих?

- Нє, це був уже початок двохтисячних. Тарас тоді жив у Києві, і ми навіть продумували якісь сюжети, навіть написали кілька текстів, але я потім кудись звалив з України і все це заглухло і залишилась тільки оця от пісня про пластунку N, яку Тарас зробив.

- А тексти де поділися?

- А тексти розчинилися, оскільки це не були самодостатні поетичні тексти, це були тексти для пісень.

- Фактично під замовлення зроблені? Ти сам зробив замовлення і сам його виконав.

- Да, да, як правило так і робиться. Так от, скажімо, ми працювали із Люком. Мені взагалі дуже подобалося, я з ними коли познайомився, українською у них пісень не було. У них була вокаліста дуже прикольна, Беті, вона була мулатка. І ми вирішили з ними зробити україномовну програму, і почали робити, і це якось дуже прикольно, бо вони чуваки прикольні виявились, багато постійно довбали траву...

- Це який рік був?

- Це був 2000-2001, коли вони були молодою групою, їх мало хто знав, і на їх концертах була дуже прикольна публіка: люди, які розуміли, що це надзвичайно прогресивна музика. Але цієї публіки було небагато. І відповідно, там в залі було двадцять чоловік, які танцювали. Всі були страшно вкурені, всім було дуже добре. Якось в таких-от умовах ми з ними й працювали. А потім ми з ними зробили в 2002 році «Мері Крістмас» – оце взагалі був такий катарсис, бо дуже хороший був процес роботи...

- Це над саундтреком?

- Да, да. Фактично, ми з ними робили цю виставу спочатку, потім вже «Арабески» почали це все інсценізувати. А ми з ними, це було якесь літо 2002 року, я приїхав із Нюрнберга, де почав писати цей текст, ми з ними ціле літо просиділи у мене на балконі, якось так надзвичайно багато курили і все це було дуже продуктивно, дуже класно було. Ми накурювалися, сиділи і придумували всілякі фішки.

- «Мері Крістмас» ніхто не перекладав?

- «Мері Крістмас» перекладено польською, є шматки, перекладені німецькою й англійською, російською й білоруською перекладали.

- Напевно, в Європі вона користувалась більшою популярністю, ніж у нас...

- Можливо, тому що там, знаєш, такі от популістські теми, от на тему Палестини й Ізраїля, всі ці такі речі. Всі ці європейські ліваки – їм би подобались такі от глобалістські штуки. Але все це треба в контексті вистави дивитись, бо сам по собі оцей текст, він, знову ж таки, театрально-музичний, він не літературний, не самодостатній літературно.

- Я гадаю, що філологи перших курсів зараз можуть з тобою досить сильно сперечатись...

- А філологи перших курсів це...

- Ну, це ті, хто, власне, люблять і слухають, і читають...

- Ну, я не знаю. Я би не дуже покладався на думку філологів перших курсів.

- А на кого ж покладатись тоді?

- Та нє, філологи нє, якщо вже говорити про сприйняття літератури, філологи ж це такі люди з поламаними біографіями, це такі психологічні, знаєш, уроди, в яких дуже багато комплексів...

- І ти один з них.

- Та, та-та, я більше того – я кандидат філологічних наук

- Один з кандидатів на поламану біографію

- Та, ну просто, бач, оскільки я безробітний, а я кинув філологію, тому що зрозумів, що це тупиковий шлях. Філологія не наука.

- Так, тобто, 93-й – був Боб....

- Да, да, а загалом дивись, ніби це ж така фішка, шо як от: насправді коли ти починаєш визначати для себе якісь пріоритети в музиці. І крім того, що ти слухаєш із музики нормальної, західної, я про це вже писав у книгах, крім того існує ніби оцей-от внутрішній простір, обмежений, умовно кажучи, радіо «Променем», і ти насправді розумієш, що існує якась така примарна реальність, якась внутрішня монголія, в якій існують такі дуже дивні чуваки, наприклад там Павло Дворський, Степан Гіга. І от вони якісь такі рептилії, які випливають в радіо ефір незалежної України, це перший-другий рік Незалежності, 91-92 рік, коли з’явився, пам’ятаєш, був такий хіт-парад «Дванадцять мінус два»?

- Ой, обожнював...

- Просто, кислота, «звєрский расколбас такий»

- Там була така Інеса Братущик...

- Інеса Братущик і Орест Хома! Та, я просто кінчав! Причому, знаєш, я кінчав більше, очевидно, все-таки на Ореста Хому, оскільки він виглядав більш дебільно якось.

- А я взагалі кінчав просто на їхні імена, на їхні імена значно більше кінчаєш...

- Тимофію, я кінчав на саму назву: радіо «Промінь»! Тому що як можна нормально послухати радію «Промінь» і не кінчити? Це круто було!

- А потім виходять ґламурні журнали, де написано: «Сергій Жадан кінчав на Горбачова!»

- Ну, старий, Горбачов це...

- Тепер можна писати: «Сергій Жадан кінчав на «Промінь»!»!!!

- Такий обкончаний промінь, да.... І розумієш, це ж, фактично, безчасся дев’яностих років, коли шоубізнес – його не було, був такий симулякр великий, коли це все ніби видавалося за присутність музичного простору, за присутність аудіо-простору в країні. Коли сама країна була насамперед таким симулякром, коли України як такої не було. Було п’ятдесят мільйонів народу, які намагалися якось щось продати, або ті самі п’ядесят мільйонів, які намагалися щось купити, і все це існувало.

- А ти в дев’яносто третьому собі міркував, думав, що можливий український шоу-бізнес..

- Нє-нє, та який шоу бізнес! Не думав я про шоу-бізнес, я думав взагалі, от шо це, як це існує. Це було надзвичайно цікаво, от, скажімо, подивитися на тих же живих «Братів Гадюкіних» або на «Плач Єремії» і «Мертвий Півень».

- А вони тоді були по силі впливу на молодь, по популярності вже однакові?

- Ні-ні, ну ти що. «Гадюкіни» – це були апостоли, а якщо вже говорити про «Півнів» і «Плачів», то це вже була така-от канонічна церква. Це чуваки, які почали ніби користатися плодами...

- Ну, ніби «Плачі» і «Півні» вони більше для інтелектуалів, а «Гади» були для всіх?

- Ну «Гади» да, я ж говорю, це як церква і апостоли, тому що апостоли вони для всіх, а церква лише для тих, хто потребує. Інші якісь знайомства – от пам’ятаю дуже яскраво десь 96 чи 97 рік і ми виступали на якомусь фестивалі, який робив Скиба у Львові і там був вечір-закриття, я виступав найперший, а в кінці закривав цей вечір молодий гурт «Океан Ельзи». Молодий англомовний гурт «Океан Ельзи», який просто ніхто не слухав, ну, тому що тоді вони тільки починали, та співали англійською, і все це було так дуже печально.

- Ти їм не пропонував свої тексти?

- Нє, не пропонував. Ну, не тому, що вважав їх якимись поганими, щось ми тоді з ними розминулися. Мені було більш цікаво, що при цьому в залі сиділи «Гадюкіни», це був якийсь останній рік їхнього існування, коли Кузя уже тіпа «почистився», вже, знач, не торчав. І це фактично коли ти виступаєш, а в залі сидить апостол Петро, апостол Андрій, навіть апостол Юда сидить, і вони сидять і слухають, і ти при цьому мусиш щось своє читати. Це насправді набагато таке важливе відчуття.

- Коли з «Калєкцією» почалося в Харкові?

- А фішка з «Калєкцією» це взагалі ціла сторінка в житті, жирний шматок життя. Одного разу до мене звернулася знайома із українського культурного центру. В Харкові є такий абсолютно психоделічний заклад, називається «Український культурний центр», в приміщенні колишньої університетської церкви знаходиться, до речі. Великий зал, ми там робили якісь виступи. Я там робив колись виступ «Кому Внизів», «Півнів», згаданих вище, «Вія», якихось харківських гуртів.

- А вони башляли?

- Нє-нє-нє, вони не башляли, за все в цій країні десять останніх років башляв Джордж Сорос! За Джорджа Сороса! І що, звернулась до мене і сказала тіпа: «Чувак, ти мусиш виступити. Я тут роблю тематичні вечори, і ти мусиш виступити на такому тематичному вечорі. Вхід буде платний». Я сказав: «Ну, добре...», а квиток коштував 5 гривень, а 5 гривень - це тоді було як зараз 5 баксів, дев’яносто восьмий рік...

- Два з половиною бакси, здається.

- Ну, зараз це як 5 баксів, себто, це були якісь нормальні гроші. Платити за якусь галіму українську літературу два з половиною бакси – та я б і зараз не платив! Я кажу: «Добре, а хто крім мене буде?» А вона говорить: «Крім тебе буде виступати група «Калєкція»! Я кажу: «О, а що це за група?». А вона говорить: «Це єдина україномовна група Харкова!». Мені якось щастило на «єдині україномовні групи Харкова». Я кажу: «Класно, а що це?».

- А їм щастило на єдиного україномовного поета?

- Ну, я не був єдиним україномовним, у нас є Спілка письменників, де їх тридцять п’ять тисяч членів. І вона мене чим купила, вірніше, я на що купився. Вона сказала, що в «Калєкції» грає чувак, який раніше грав у «Ку-ку». А «Ку-ку» для мене як «Брати Гадюкіни», це ще одна секта апостолів, себто це, скажімо, такий от пророк Мухамед, «Різні люди», «Ку-ку», харківська рок-школа і так далі. І я, власне, тому погодився, там взагалі були такі психоделічні штуки, вона мені сказала: «Чувак, ти маєш одягнути чистий одяг, ти не можеш ходити в такому засраному, зариганому одязі, в якому ти завжди ходиш, тому що у нас культурний заклад, у нас квиток коштує два з половиною бакси, п’ять гривень, і в нас буде виступати група «Калєкція». Я кажу: «Добре, я одягну щось». Я навіть щось знайшов незаригане, прийшов на цей виступ і вперше побачив людей, які прийшли на мій виступ і заплатили за це гроші. Мені страшно перед ними було незручно, я потім їм купив якусь горілку – як це так. І я познайомився там з групою «Калєкція». Група «Калєкція» грала частину пісень українською, частину російською, і вони мені страшно сподобались, вони були прикольні. Ми з ними страшно забухали тоді. І це у нас і стало ключовим моментом в нашому спілкуванні з групою «Калєкція» на найближчі років п’ять. Ми з ним якось так скентувалися і я їм відразу написав кілька текстів. Спочатку Гєнка Мясоєдов зробив кілька пісень на слова уже готові, а я їм переклав кілька їхніх пісень.

- А переклав які?

- А от якщо подивитися, там є кілька цих пісень на їхньому першому диску, «Відчуття причетно...», ну я просто вже зараз не пам’ятаю... Там де написано «Слова спільні», як правило, це був їхній першотекст, я там просто щось перекладав, мені це зараз страшно не подобається, тому що там від початку були дуже погані слова, і я їх робив не менш поганими.

- Слухай, тоді була така хвиля на «Калєкцію», на перший альбом...

- А це круто було! Це, знаєш, вони фактично ловили цю хвилю і я дуже шкодую, що все це звелося ні на що. Вони дуже класно грали такий панк-стьоб, фактичною підхопили, оцю-от хвилю, яку свого часу скажімо, ранні «Вевешки» чи ті ж «Гадюкіни». «Гадюкіни» скоріше не в сенсі музичному, а в сенсі естетичному, тобто це був такий соціальний панк, та?

- Ну, «Гадюкіни» все ж таки да, для них була Франківщина, а тут Харківщина.

- Ну да, і це було надзвичайно цікаво, тому що ми якісь такі теми брали: «Давай напишем про наркотики» – ми писали про наркотики, «Давай напишем про груповуху» – ми писали про груповуху, коли ніхто не співав про груповуху і про наркотики, тому що ніби ця хвиля спала. Або там про якісь соціальні проблеми, що мені страшно подобається. Мені от чого не вистачає в українському шоу-бізнесі, так це підняття соціальних проблем. Ти знаєш, у нас свого часу не було українського Боба Ділана - от Степан Гіга, бляха-муха, у нас був, а Боба Ділана у нас не було. Або ще в нас не було Ю-Бі 40 яких-небудь.

- Нам би ще років десять-дванадцять Кучми і всьо було б: і Боби Ділани, і українська поезія строката...

- Та чорт його знає... Я думаю, що у нас би були одні «Пісняри», якби ще б років десять Кучми – були б такі тотальні «Пісняри». Насправді дійсно, соціалкою ніхто не займається, і по-моєму дуже даремно. Чому в нас непопулярний хіп-хоп? Проект українського хіп-хопу не реалізувався, тому що хіп-хопери наші беруть лише візуальний, зовнішній ряд, вони не розуміють суті хіп-хопу. Хіп-хоп це музика соціальна насправді. Або той же ска, або той же панк, справжній панк – чому весь наш панк настільки маргінальний і уйобіщний? Тому що він насправді нікому не цікавий. От які в нас панкери були і де вони є? Ну, от той же «Борщ», ну який це панк?

- Наші вважають, що якщо воно все брудно звучить і досить-таки потужно, то це панк.

- Ну да, да, насправді знімають. У чому ж проблема ритм-н-блюзу, в чому проблема рок-н-ролу східноєвропейського, слов’янського зокрема – що вони знімають, вони калькують, у них це не оригінальна музика. І в чому мені видається фішка українського ска, українського фолку – тому що це автентична оригінальна штука. От, скажімо, те, що робить та ж «Перкалаба» або ті ж «Гайдамаки». Вони нікого не калькують, не мавпують, вони цілком самодостатні. А наші рокери, всі, починаючи від «ВВ» і закінчуючи... ну будь-ким – це, фактично, матриця, яка знімається і в них нічого цікавого немає. От, і повертаюсь до «Калєкції». Ми з ними робили якісь такі фішки, при чому ми з ним якось дуже плотно тусували, це користуючись лексикою Леся Подерв’янського. Ми якісь концерти робили, фестивалі, от я навіть пам’ятаю такий епізод: ми робили фестиваль у Харкові, знову ж таки за бабки, за грязні бабки Сороса.

- Всі ж знають, що ви жидомасони.

- То само собою! І я там списав на якусь статтю бюджету сто баксів. Сто баксів!

- Пробухали?

- Ні-ні, ми за ці сто баксів записали перший сингл «Калєкції», перші п’ять пісень. А був такий чувак, Саша, у нього була студія в приміщенні харківської консерваторії, на горішньому поверсі. Від нього можна було виходити нагору й там було видно весь Харків. Але він намагався туди нікого не пускати, бо, як правило, всі були п’яні і котилися як груші по цьому даху. І у нього фішка була така, що я працюю з музикантами, я їх пишу, але щоб вони були тверезі. І час від часу записи зривалися, тому що або музиканти приходили п’яні, або сам Саша приходив п’яний. От, і він записав їхні п’ять перших пісень, дуже погано записав, ці записи потім ніде не були присутні, наскільки я знаю. Але був такий героїчний епізод у нашій співпраці з «Калєкцією» і ми з ними працювали десь до 2001 чи 2002, не пам’ятаю. А потім там зникла зовсім якась соціальна складова і мені перестало це подобатись, коли я приносив текст, в якому було, наприклад, слово «хуй», а вони казали: «Чувак, ну ми ж мелодійна рок-група, давай ми слово «хуй» заміним на слово «чорт». Кажу: «Та який нахуй чорт, якщо має бути хуй, давайте хуй!». Або там, скажімо, було слово «блядь», а вони казали: «Давай ми це заміним на слово «ой», або ще щось таке. І мені це перестало подобатись, я дуже шкодую, тому що як на мене, це було дуже перспективно, те що вони робили в кінці дев’яностих. Це був такий гоп-стоп, справжній панк з якоюсь соціальною складовою. У них надзвичайно цікаве середовище було, чим вони мені подобалися. До них на репетиції приходило просто купа народу - якихось гружчиків, токарів, слюсарів, якихось там наркоманів, убивць. От справжня нормальна публіка, без жодного мажорства, не така публіка, яка ходить сьогодні на концерти, там хлопчики й дівчатка, хоча і це нормально, що вони ходять. Але це було справжнє життя – реальна жесть, як вона єсть. І з ними було надзвичайно цікаво спілкуватись, тому що їм подобався рок-н-рол, вони любили рок-н-рол. Це були такі старі харківські торчки, які грали рок ще в 70-х роках, а зараз їх життя сильно поламало і вони просто приходили послухати своїх молодших друзів. І в цьому було щось таке, як от клуб анонімних алкоголіків, коли приходять чуваки потертись один об одного і підтримати один одного у боротьбі зі своїми власними шкідливими звичками. Там був такий надзвичайно колоритний персонаж, у нього була кликуха «Уважаємий», тому що він до всіх звертався «уважаємий». Чувак просто.. ну я не знаю, ти тютюну стільки не куриш, скільки він курив трави. І розповідали фішку, я не знаю, правда це чи неправда, що він свого часу – він був барабанщиком у якійсь рок-групі – на якихось гастролях він підрізав чувака з радіопрограми «Радіо-няня». Знаєш, ця тема радіо у нас сьогодні наскрізна... І після того мусив щось там відсидіти, не відсидіти я не знаю, цей чувак, що зарізав радіо-няню, я думаю, що це йому таку харизму створило, принаймні, я на нього дивився – він для мене дійсно уважаємий був. І таких персонажів у них набір цілий був навколо «Калєкції» і вони дуже класно доповнювали їх. Тому що концерти «Калєкції» перетворювались на якість такі свальби, коли на концерт приходило 50 чоловік, після концерту приходило ще 50, і сто чоловік набухувались просто в зюзю. Це була справді субкультура, це був справді панк і це було справжнє.

- Слухай, а ті ж самі «Гайдамаки», або той, хто виїжджає за кордон, кого слухають в незалежності від мови – вони не цікавились текстами?

- «Гайдамаки» нє, я з «Гайдамаками» товаришую, але вони самі пишуть. У них в чому фішка - вони як футбольна команда, в хорошому значенні цього слова. Або якийсь орден такий, якась секта, тоталітарна секта «Гайдамаки». В них фішка, що вони самі все роблять. По-моєму, це правильно, бо якщо вони почнуть брати з когось матеріал, то це буде якесь розпорошення енергії. «Гайдамаки» для мене, попри те, що я з ними не працював, але для мене це якесь відкриття останніх років. Я з ними познайомився по-справжньому пару років тому, якось ми з ними кілька разів крєпко зависали в Києві чи там в Німеччині, для мене це зараз дуже важливі люди. Знаєш, в цьому мистецтві в цій країні не так багато зразків якоїсь успішної реалізації. Як правило, ця культура – культура лузерів, людей, які ламаються, не витримують, навіть маючи якісь хороші інтенції спочатку.

- Вони десять років би тримали.

- Та річ навіть не в тому, річ в тому, що для мене це взагалі ніби селфмейдмени, такі американські робітники, які стали рокфелерами. Був же «Актус», і чуваки щось там грали-грали, грали-грали, грали-грали, і хто їх слухав? І тут раптом абсолютно потужний проект «Гайдамаки»!

- Раптом, після всього на світі...

- Ну да, як правило, коли люди збухються, скурюються, сколюються, або як їх вбивають на побутовому ґрунті їхні коханки, а вони тут раптом бабах! І мені це страшно подобається.

- Так, давай сьорбнемо...

- Давай, за «Гайдамаків»!

- І скажи: з алкоголем як? В тебе якось так складно по текстам: він там десь і є присутнім, але ніде не вказано тобою, що він є якимсь твоїм добрим знайомим багатьох років, таким добрим знайомим, який би тобі, як мінімум, не заважав.

- Ну, знаєш, якщо говорити про ці треки, які будуть присутні на цьому альбомі, то там да, там алкоголь якось менш присутній, там скоріше присутні легкі наркотики, особливо те, що стосується творчості групи «Люк». Там взагалі, «Merry Christmas» – це така наркоманська (наркоманська – в хорошому сенсі цього слова) шняга, там от навіть є у них дуже класне реґі, яке мені подобається, «Мама Кока». І фішка з цією «мама кокою», я тобі можу розповісти. Я свого часу був на марші за легалайз в місті Нюрнберг, і там марш за легалайз був набагато цивілізовані ший і демократичні ший ніж в Києві минулого року, і, відповідно, менш цікавий. У них там, крім самої ходи, крім самого маршу, була ще виставка. Тематична науково-теоретична виставка, присвячена проблемі легалізації легких наркотиків і внеску легких наркотиків у світову спадщину Західної Європи і Близького Сходу. Там були якісь апокрифічні малюнки, і мене зокрема просто вбив один малюнок, де була зображена Мама Кока. Це, фактично, така апокрифічна ікона, апокрифічна не канонізована свята, яка нібито існувала. Це така чувіха, яка жила в пустелях Єгипту і з’являлася місцевим бедуїнам, коли вони обкурювалися. І нібито, коли Марія з Ісусом тікали в Єгипет, вона їх врятувала – відгодувала листям коки. В принципі, це фішка: якщо припустити, що Ісус на першому місяці свого життя вживав легкі наркотики, то на цьому можна взагалі побудувати паралельне Євангеліє, паралельний Новий Завіт. Тому що це фішка, традиційно християнство у нас асоціюється з червоним вином, яке Ісус видобуває з води. І це ніби культурний стереотип, цілий комплекс понять. Він дуже активно присутній в маскультурі, особливо в культурі ХХ століття: тут і сухий закон Америки, коли п’ють віскі з чайничків, і антиалкогольний закон Горбачова, згаданого нами вище – вирубування лози... Все це насправді дуже християнські речі, це породження християнської цивілізації. А насправді, якби було якесь растаманське відгалуження християнства, як на мене, там би могли бути набагато цікавіші речі, це могло би призвести до появи цілком альтернативного пласта масової європейської культури й американської культури. І тут можна просто придумати, тому що растафаріанство з’явилося і оформилося як явище маскультури, як явище мас-медіа достатньо пізно, коли християнська культура вже почала розвалюватися, вона була не просто сформована, вона вже розвалювалася зсередини, що, в принципі, природно. А от якби від першого року Різдва Христового в нас існували ще такі паралельні альтернативні тексти, які би базувалися на тому, що насправді Джізус був таким потенційним растафарі, і що для нього це червоне вино лише доповнення, що це лише, як говорив згаданий вище мною Уважаємий «бичий кайф», себто, алкоголь - це бичий кайф. І от якби існувала така концепція альтернативна, можна думати, що це, знову ж, не має жодного відношення до музики, але це могло би сильно видозмінити розвиток європейської цивілізації. От уявляєш: хрестові походи, які би базувалися на растафаріанстві, на растаманстві, на трав’яній культурі. Коли от ці хрестоносці, оці от ублюдки, вони не бухають, а вони курять! Ти уявляєш, в який би спосіб вони брали Єрусалим?!

- Хто побудував це місто? Аллах. То хай Аллах його і бере!

- Так, про що ми говорили? А, про групу «Люк». І от, якось тема наркотиків була присутня, а стосовно алкоголю... Знову ж таки, коли ми працювали з «Калєкцією», у нас було кілька таких речей, у нас був прикольний дуже трек, який називається «Залатая осєнь». Ну, себто, зрозуміло, асоціація з вином «Золотая осень». От, і такі речі були, там ніби алкоголь був присутній, але чим далі – хлопцям менш хотілося співати про алкоголь, а більш хотілося співати про якість гендерні стосунки. А мене більш цікавив алкоголь, ніж гендерні стосунки! І тому якось отак воно все і сталося.

- Окей, від алкоголю пішли, повернулися до фольку, який з’явився у гурту «Ойра», який вони сміливо прив’язують в куплети народних пісень.

- А «Ойра» для мене одне з найбільших відкриттів останнього часу. Це якось дуже дивно сталося. Свого часу просто з’явилася «Ойра», і «Люки» вирішили з ними записати... Нє! Не так! З’явився такий Юра, якого ти знаєш, Юра з «Ойри», який грав свого часу в «Калєкції», потім він з «Калєкції» пішов, він взагалі якісь дуже дивні речі завжди хотів робити і зараз далі робить, і мені страшно подобається, що йому ці речі нарешті почали вдаватися. І він взяв якісь мої тексти, написав якісь пісні, і я йому навіть на якусь його музику написав спеціально тексти. Він оце спочатку сам робив, потім робив з «Ойрою», потім «Ойра» з «Люком» зробила якийсь трек, а потім «Ойра» сама почала робити. Я, правда, не зовсім впевнений, що це все природно звучить – вставлення цих пісень у фолкові речі .

- Це абсолютно природно, як один трек звучить.

- Да, але якщо послухати текст – там текст абсолютно не в тєму.

- Не купальський?

- Та він не те, що не купальський, вони взяли дуже дивний текст, Юра взяв. Текс взагалі-то називається «Нью-Йорк – факін сіті», себто, «Нью-Йорк – йобане місто». І тут рапом – купальська пісня! Вони зробили цей трек, а фішка в тому, що текст такий депресивний, там про те, що насправді Нью-Йорк таке от йобане місто, і все фактично.

- А там зовсім не депресивна пісня.

- А пісня да, така ніжна, мелодична, світла. І мене самого дивувало, тому що коли вони починають співати шматок фолковий – мені подобається, а от коли там починає звучати текс про «Нью-Йорк – факін сіті», я намагаюсь не слухати його, тому що там непопадалово, але мені приємно, що вони якось заставили музичні паузи цими словами.

- Ти кажеш, що музика була готова, ти тільки написав тексти. Відповідно, в тебе гарантовано є почуття ритму, відчуття композиції, як і куди класти текст.

- Ну, звичайно...

- Це ні фіга не легко

- Ну, це не легко, але принаймні це цікаво завжди. Себто, коли тобі дають «рибу», це як кросворд складати. Не розгадувати, а складати. От ти пробував коли-небудь складати кросворди?

- В дитинстві, так.

- У мене є такий друг, поет Юрій Бедрик, дуже класний поет, який займався тим, що складав для якоїсь газети кросворди. І він знав такі абсолютно психоделічні дивні речі, котрі мене завжди дивували. Він знав, як називається, скажімо, найдрібніша монета Лаосу, тому що це було слово, яке, умовно кажучи, складається з чотирьох літер й остання літера «а» чи «о». І тому ти скутий фактично оцими от рамками, і от ми зараз з «Люком» робим якісь нові штуки, я їм зараз написав новий текст, вони мене довго інструктували, тіпа, чувак нам потрібен текст про любов чоловіка до жінки. Ну, окей, кажу, чоловіка до жінки, але ж розумієш, там все поділено на склади. Я їм написав текст, вони подивились, сказали: «Да, фігня, але ми розуміємо, що з тих-от рамок, з того, що ми тобі сказали, нічого кращого бути не може». Ми з ними зараз переробляємо цей трек.

- Ти спробував читати, не співати, а хоча б читати під музику «Оркестру Че», а до цього пробував щось таке робити?

- Так, ми робили спочатку таку штуку з «Калєкцією», і мені це не сподобалось ні з «Калєкцією», ні, за великим рахунком, з «Оркестром Че». Ну, з «Оркестром Че» не сподобалось тому, що ми ніби планували далі це робити.

- А, власне, спробувати читати, співаючи? Скажімо, так, як це зробив Андрухович?

- Та мені це не дуже подобається, насправді. Мені настільки подобаються ці тексти Андруховича, настільки подобається музика того ж Тшаски, чи музика «Карбідо», але мені це видається не зовсім природно. Тут така фішка: коли поет читає свої вірші, це вже сам по собі джаз, навіть якщо він затинається, навіть якщо не вимовляє якихось літер, або коли він п’яний і пропускає якісь слова і збивається з тексту – все одно це ніби внутрішній джаз, це самодостатній процес, самодостатній акт. І тому якщо ти вже доповнюєш музичним супроводом, це має бути якось зумовлене внутрішньо, вмотивовано. Тому якщо просто додати прикольної музики до прикольних текстів – це вже буде плюс на плюс, і буде просто замикання.

- Співати бажання не виникало?

- Слухай, у мене бажання співати виникло вперше в три роки, але не було у мене жодної можливості, тому що в мене немає ні слуху, ні голосу, ні тата-продюсера. В мене було два витки мого долучення до шоу-бізнесу. Спочатку мені батьки купили баян, себто, не той, щоб колотися, а щоб грати музику. Як зараз пам’ятаю, купили його за вісімдесят рублів, радянських, це бабло нємєряне. А фішка в тому, що я був такий худосочний з дитинства, не був я атлетичної статури, я цей баян просто розтягнути не міг. Але я вивчив три композиції: патріотичну, народну і ліричну. І ми що робили: брат розтягував міха, а я давив на клавіші. І потім я якось дуже швидко обламався і, коли я підріс, мій брат перепродав цей баян за сто рублів. Він взяв собі сотку чистого навару, тому що зі мною він, ясна річ, не поділився. А я йому допомагав продавати цей баян. А другий етап мого доручення до шоу-бізнесу заключався в тому, що я в якийсь момент вирішив, що треба купити гітару й навчитись грати на гітарі. Тоді всьо, всі дєвчонки будуть мої. Коли тобі п’ятнадцять років, ти тільки про це і думаєш, або думаєш насамперед про це. Себто, не про гітару, а про дєвчонок. Я купив гітару, як зараз пам’ятаю, за двадцять радянських рублів, записався на курси... Нє, не курси, курси це водіїв, а це як називається? Школа, школа гітарно-кройки і шиття. Я прийшов, заплатив за рік вперед...

- Вважав, що «буду ходить тепер»?

- Да, я вважав, що я послідовний, цілеспрямований, наполегливий юнак. Але я побачив викладача, викладач не просто косив, «косіл ліловим глазом», він косив двома очима в різні боки. Він попросив мене написати заяву, я написав заяву, він подивився, каже: «Ваш почерк свідчить про те, що у вас багато амбіцій, але, очевидно, дуже мало старання» – сказав він печально, пограв на моїй гітарі, сказав: «Приходьте через три дні». Ясна річ, що я не прийшов після цього. Всьо, гітару я потім теж десь перепродав за двадцять п’ять радянських рублів.

- Ти вдалий бізнесмен, виходить.

- Та я не думаю, що це вдалий бізнес – купити гітару за двадцять, перепродати за двадцять п’ять і при цьому попрощатися з мріями про шоу-бізнес. Фактично, після цього я розумів, що краще бити чечьотку, ніж співати фальшивим голосом. Але якось так сталось, що в мене дуже багато друзів-музикантів, яких я, очевидно, люблю більше, ніж друзів-письменників. Тому що в письменників проблема в тому, що вони завжди говорять про літературу. А музиканти завжди говорять про речі цікаві, вони говорять про наркотики, про алкоголь, про єблю яку-небудь.

- Письменники говорять про літературу?

- Письменники да, вони корпоративні більше, вони як шахісти.

- Кокотюха, наприклад, часто про літературу говорить.

- Ну який він письменник! Кокотюха приємний виняток із правил, власне, за що я Кокотюху дуже люблю, він про літературу не говорить.

- Він співати не хотів ніколи?

- Він дуже добре співає, він коли напивається, він так співає! Просто останній рік зробив паузу в своїй сольній кар’єрі тому що він не п’є. Скільки ми з ним переспівали!

- Так давай щось з Кокотюхою заспіваєм!

- От давай, да, ми з ним запишем дует, дует «Світязь»!

- По приїзду в Дніпро, зараз запишу собі. Ні, реально, тим більше, мотивчик же маєм написати, от і треба написати.

- Слухай, це от прийшло, заради цього варто було в цій душогубці сидіти. Позитив великий письменника-співака Кокотюхи в тому, що він знає всі куплети. У нього просто пам’ять нереальна. Це знаєш, як колись Бурлюк говорив про Маяковського: «У Володи память, как дорога в Полтаве – каждый калошу оставит». Кокотюха пам’ятає все. Він може співати «На поле танки грохотали» в стані алкогольного токсикозу о четвертій ранку, не забуваючи і не пропускаючи жодного куплету. А решта письменників... От розумієш, в чому трагедія української літератури: в тому, що українські літератори не знають, не люблять і не цікавляться музикою.

- Та хіба?

- Взагалі, говорячи якось ширше і роблячи, можливо, занадто голосні, але, як на мене, цілком виправдані висновки, проблема цієї країни в чому? Що ця країна слухає погану музику.

- Не читає погану літературу, а слухає погану музику?

- Почнемо з того, що ця країна не читає взагалі. А музику слухає, музика активно присутня. І ніби дійсно співоча нація, і люблять співати, і ніби й часто співають, але слухають дуже погану музику. Я ще далекий від того, щоб звинувачувати українські радіостанції в тому, що вони крутять російську музику, окей, хай це буде російська, але хай це буде якісна. І от в цьому початок української економічної, політичної і соціальної кризи. Не в тому, що наш президент мудак, чи наш прем’єр двічі...

- Мудак

- ...Відсидів, ну то, фактично, те саме. А в тому, що ця країна слухає погану музику, і відповідно ці люди не можуть робити щось принципово якісніше. Тому що музика діє, вона сприймається і відкладається на рівні нижньої чакри. Себто, це речі інтуїтивні, рефлекторні, не те, за що відповідає мозок. Це те, за що відповідають твої інстинкти, це те, від чого ти відштовхуєшся насамперед. Людина може раз на чотири роки напрягтися, піти до виборчих урн і за когось проголосувати, тут вона дійсно думає головою, але щоденно, щохвилинно вона переважно діє на рівні якихось інстинктів, дуже простих рефлексій. І те, від чого вона відштовхується, коли так діє, воно закладається: музикою закладається, якимось батьківським вихованням, такими речами надзвичайно інтимними і особистими. І те, що ця країна фактично поламана поганою музикою, дуже важко виправити і ніхто до цього серйозно не ставиться, про це ніхто не думає, я в цьому просто переконаний. От якщо просто прикрити і радіостанції «ефемки», що зараз діють..

- Тобто, всі?

- Всі, зробити тишу в радіо ефірі і профільтрувати радіо ефір цієї країни скажімо, на рік, я думаю, настануть дострокові вибори і на парламентських виборах переможе партія «Райдуга», яка першим пунктом своєї програми буде вимагати легалізації легких наркотиків. От. За це і вип’єм!

- За «Райдугу»! Ще з молодих. Ну, про кого ми говорили? Говорили, що «Табула Раса» співала. Коли співала?

- Які ж це молоді? З «Табула Расою» була дуже якась дивна і химерна історія. Свого часу, це був дев’яносто дев’ятий, здається, рік, може, двотисячний, на мене вийшов Віталік Климов, який їх тоді продюсував. Він сказав, що ми розуміємо, що насправді потрібно співати українською, що, співаючи російською ми в цій країні зайві, що це неправильно, в принципі. І от ми знаємо двох українських письменників: це тебе, себто, мене, і ще когось другого, якого я, природно, не запам’ятав. І він сказав: «Давай працювати». Скинули мені «рибу», сказали: «Нам треба терміново, просто на завтра потрібен текст». Я їм назавтра написав текст, вони його терміново записали, це було в якомусь збірнику, пісня називалася «Садівник» по-моєму. Якась така дивна пісна, мені не сподобалось, як врони це зробили, тому що оригінал був краще.

- Оригінал тексту?

- Ну, там тексту не було, там Лапоногов «на птічьєм язикє» щось співав. Ми потім почали з ними якось спілкуватися, вони готували новий альбом і хотіли його повністю зробити україномовним. Але спілкування було таке: вони дали ніби «риби» і сказали: «Принеси нам через місяць тексти». Насправді, так нецікаво працювати, коли тобі задають якісь речі, а ти не розумієш, що вони хочуть співати, про що вони думають, чим вони живуть. Я якісь тексти надіслав, вони, очевидно, не підійшли, а, можливо, змінилася концепція. Вони випустили альбом, «Бетельґейзе», здається, він повністю вийшов російськомовним, мені не сподобався, але не тому, що він російськомовний. Після цього «Табула Раса» розпалась на якийсь час. Така от була співпраця з ними.

- До молодих повернулись. Ті, хто тебе читають і почали писати.

- Розумієш, тут фішка в тому, що час від часу хтось з’являється і говорить, що ми от щось там робимо. В такий спосіб з’явилися «Море снів». Я їх давно не чув, я навіть не знаю, що вони зараз грають. Але коли вони почали і коли вони грали – мені це подобалось. Це був поп-рок в хорошому значенні цього слова. Себто, це все-таки був рок, але він був доволі мелодійний. Мені в цьому всьому бачився якийсь потенціал, мені здавалось, що не обов’язково вони збухаються, не обов’язково їх розженуть і заберуть всіх а врмію, а цілком можливо що з цього вийде якась прикольна шняга. Що з ними сталось – я не знаю, але принаймні вони записали якісь свої перші речі і мені це здалось симпатичним. Ми навіть позаминулого року, 2005, виступали з Бойченком Сашком у Варшаві і мене польські організатори запитали: «Давай запросим яку-небудь групу?». Я кажу: «Так от, «Море снів», нормальні чуваки, правда, кіряють багато, але, в принципі, харашо». І вони їх спробували запросити, але вони не змогли, тому що в них не було паспортів, вони не могли отримати паспорти, тому що вони всі були під загрозою військового призову, їх всіх мали забрати в армію і таких от роз’їбаїв просто боялися випустити за кордон. І їх не випустили. Я думаю, що цілком можливо, якби вони свого часу, півтора роки тому, виїхали до Польщі, зараз би це були просто новий «Океан Ельзи».

- Кльово. Повернемось до третьої версії мандрівних дякІв чи дЯків. Мандрівні дяки «Вертеп», які не знали, що ти писав цей вірш, які створили це через багато років після того, як ти написав цей вірш навіть, зробили свою версію. На твою думку, яка там має бути музика? Ти не чув версію цього гурту.

- Я думаю, що там симпатичний жіночий вокал. Я не знаю, насправді в мене немає якоїсь чіткої прозорої картини стосовно саунду вашої групи. Мені не подобаються ваші записи. Ну це природно, мені ніякі українські записи не подобаються, в Україні не можуть нормально писати, на мою суб’єктивну дилетантську думку. Але мені страшенно подобаються ваші живі виступи, на яких я був двічі: у Харкові і в Гуляйполі. Але кожного разу я був у такому стані, що можливо тому мені ваші виступи так сподобались. Хоча навряд чи.

- Ну, важко, ти не можеш сказати, що можна зробити, та?

- Я не можу. Насправді, мені цікаво, тому що, наскільки я розумію, ви ж...

- Там самба.

- Самба? Самба...

- Самба, ну так.

- Колись до Харкова приїхав на гастролі Валерій Меладзе, у нього була програма, яка називалась «Самба белого мотылька». А харківські поліграфісти надрукували афіші, де було написано «Самбо белого мотылька». Нє, цікаво буде почути, що ви зробили

- Слухай, не хочеш якусь премію імені Сергія Жадана, які будуть співати на його вірші?

- Та ні, не хочу. Знаєш, чого б мені дійсно хотілося? Щоб з’явився якийсь колектив, це знову повертаючись до того, про що ми говорили раніше, який би почав виконувати соціально значиму музику. Скоріш за все, це мусив бути таки хоп, тому що там все-таки текст дуже важливий. Або якесь регі, ска.

- Ти готовий написати для них?

- Так, я пропонував кільком колективам, як правило, чуваки зривалися. Це починаючи від «Калєкції», вони просто не розуміли, для чого це потрібно, ми робили ще кілька таких проектів, скажімо, пробували щось таке робити з кількома харківськими панк-групами. Була ця ідея з Чубаєм, це мав бути такий бандитський соціальний шансон. Україномовний шансон.

- Батярський?

- Не батярський, це мало бути щось таке...

- ...Наше...

- Навіть не наше, от що значить «наше»?

- Ну от батярське воно наше? Геть зовсім не наше.

- Це мала бути така фішка, такий критерій популярності, щоб слухали таксисти і водії маршруток.

- В той час, до речі, всі перетирали це. Я переретирав, здається, з Гєною Мясоєдовим, ще хтось з кимось перетирав, активно, активно. Ми от записали «Лозову» Курая спеціально для цього альбому ніби, і ще в планах була парочка таких. Цей шансон таки залишиться десь, і він буде у нас, в Україні, активно рости.

Ти розумієш, навіть от якщо взяти останній альбом «Півнів», там де «Брат, піва кончілась», ну це да, ніби фішка така, але я думаю, що загал то не буде слухать. Це стібонуться інтелектуали... А насправді таксисту це не буде смішно. А фішка в тому, що в цьому і є можливість великого українського шоу-бізнесового прориву. Знаєш, мені страшно подобається історія, ніби остання велика людина Радянського Союзу - це продюсер «Ласкового Мая» Андрій Разін. І він розповідав по-перше ці абсолютно геніальні історії про те, як у нього існувало шість Юріїв Шатунових і сім Андріїв Разіних, він їх розсилав. Організатор знали і замовляли: оригінал коштував втричі дорожче, а двійник коштував втричі дешевше. І купа таких історій, а крім того там була геніальна формула буму «Ласкового Мая», коли він записував їхні альбоми, приходив на вокзали Москви і давав кожному провіднику касету, просто щоб вони крутили. І от їде тисяча чоловік в поїзді, умовно кажучи, і вони протягом дороги, себто годин десять, а, враховуючи простори Росії, то там і довше, слухають «Ласковий Май». У них немає інших альтернатив, вони змушені це слухати. І так само таксі і маршрутки. Ти просто не маєш альтернативи, хіба що ти поснеш сваритися з таксистом, просити вимкнути, але при цьому виглядаєш дебілом і дауном. Тому що водій на роботі, він слухає свою музику. А в маршрутках ти і просити не будеш. Це іде таке зомбування, набагато потужніше і набагато ефективніше, ніж телебачення. Бо телеканал ти сам дивишся і можеш вимкнути в будь-який момент. Радіо ти можеш вимкнути. А радіо в таксі чи маршрутці ти не вимкнеш, бо це не від тебе залежить. І це набагато ефективніше будь-яких біґбордів, набагато ефективніше будь-яких рекордінґових фішок з промоуцією і так далі. Насправді це і є цільова аудиторія, люди, які це слухають. Спробувати пограти на їхньому полі, за їхніми правилами, але своїм м’ячем – дуже цікаво, просто на це ніхто не зважувався в українському шоу-бізнесі, хіба що ці поодинокі випадки, скажімо, «Океан Ельзи». Як на мене, це перемога української ідеї, перш за все. Тому що примусити палаци спорту слухати пісні українською мовою – це дуже круто. Можна любити, можна не любити «Океан Ельзи», не про це питання зовсім, не мова про якісь естетичні критерії, але такі надзвичайно потужні українізатори, і за те, що ця держава ще якось існує, треба подякувати Скрипці, треба подякувати Вакарчуку, Положинському, а не Ющенку і Тимошенко.

- За них пити не будем.

- Ні, чому, за Положинського, Скрипку, Вакарчука можна випити.

- За Положинського радісно!

- (бульбульбуль)

- Ну про що ми ще не поговорили? Про Морозова, давай про Морозова розкажу! Для мене Морозов завжди був людиною-легендою... Ми ще маєм час?

- Напевно, остання вже історія. Як зі старим Морозовим зійшлись, як цю класику знайшли?

- Я такий неофіт в українській культурі, я приїхав зі своєї Луганської області... І для мене свого часу були такі дуже потужні і рішучі відкриття, от коли, я згадував, я приїхав до Львова і познайомився з Чубаєм, з «Півнями», з Небораком...

- Хто познайомив, як поїхав? Сам поїхав?

- Так, сам. Я просто приїхав чотирнадцятого березня, я звідки знаю – тринадцятого березня у Андруховича день Народження, і я знав, що буде його вечір, бо йому було тридцять три роки. І я приїхав спеціально, щоб потрапити на акцію, я десь затримався, оскільки їхав електричками, з пересадками, десь на якомусь Козлятині ніч просидів на вокзалі. І я приїхав лише чотирнадцятого зранку, ішов просто по центру Львова, і навпроти готелю «Жорж» бачу, іде мені назустріч чувак, дуже схожий на фото Віктора Неборака в книзі. Він заходить в чебуречну, замовляє якийсь банальний чебурек з пивом, а я до нього підходжу, кажу: «А ви Віктор Неборак?». Йому це так сподобалось, блін, думає, мене впізнають на вулицях, каже: «Так». І так я з ним познайомився. Він виявився для мене надзвичайно важливою людиною, в нас з ним були ніби різні періоди. Я колись написав досить підлу рецензію на його книжку, за яку мені досі соромно, але Неборак завжди був для мене надзвичайно важливим і поетом, і людиною. Фактично, він для мене відкривав Львів. От він мене познайомив вперше з Чубаєм. Ми поїхали кудись за Львів, на якусь дачу, робити там якийсь перформенс, і там просто сидів Чубай. А потім я наступного разу приїхав, і здається він привів на якусь акцію, де були і «Півні», і «Плачі», теж таке дивне було знайомство, оці касети палені, Саша Богуцький, продюсер «Плачу Єремії», Чайка, який розповідає, як він бореться з усіма – він вже тоді боровся. І десь в той період, коли я ніби все для себе відкривав, я вже знав, що є такий легендарний чувак Морозов, коли там на вітрині якогось фотоательє у Львові висіло його фото. Я його особисто знав, я з ним зустрічався кілька разів, але мені було сімнадцять років, а він був культовим чуваком. Ясна річ, я не міг собі дозволити, оскільки у мене були завжди дуже правильні, як мені видається, поняття про якусь ієрархію, чого я буду діставати чувака? І коли в дев’яносто шостому році ми виступали в Америці в Канаді, в одному з цих міст, здається, в Торонто, з’явився Морозов, прийшов на вечір, і я йому тоді подарував свою першу книжку. А я тоді був страшно п’яний, і я йому просто з якимось хамським написом подарував. І, здається, він тоді відкрив ту книжку і зробив версію «Будди». Потім ми з ним якийсь час не бачились, потім почали досить регулярно зустрічатись і я до нього зі страшною симпатією ставлюсь. Себто, були оці спільні проекти з «Півнями», коли допомагали робити виступи, потім ми приїжджали сюди до вас, в 2004, коли мені було треба потрапити на київський виступ і він просто мчав годин п’ять з Дніпра до Києва, ми блукали десь там в Кременчуці...

- Там всі блукають. Капранови обламалися їхати з Кременчука до Дніпра, вони поїхали назад до Полтави, потім приїхали до Дніпра. Кременчук таке місто просто.

- Вони близнюки, їм можна пробачити. Я пропоную останній тост, на коня, випити за Морозова, принаймні, ми сьогодні прийшли до хорошої тези, що треба буде з Кокотюхою записати а-капела якусь пісню.

- Ну то що, давай тост!

- За смичку соціальних потреб і мистецької реалізації!

- Гей...

- Хто гей?...

Дніпропетровськ, зима 2007року. Розмовляв Тимофій Хом`як

 

Додав Art-Vertep 10 вересня 2007

Про автора

Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози.

 
Коментувати