Учасники

Автори / Форум видавців / Нотатки Форуму Видавців — 2006

Понеділок. Після кількаденних паломництв до вокзальних кас їдемо, нарешті, на зустріч з омріяним «Трускавецьким №41П», дбайливо заховавши квитки на плацкарту, які водночас і радують, і непокоять. Їхати до Львова хочеться, їхати в напханому похмурими співвітчизниками вагоні, просякнутому пахощами смаженої курки, казенної антисанітарії та брудних шкарпеток — не дуже. Але нічого не вдієш.

Сідаємо в потяг, миттю пересварюємося з сусідами за місце, розуміємо, що ніхто не взяв ніякого читва (ну який же дурень пре на собі книжки на книжковий форум?!), ще розуміємо, що спати доведеться по черзі, пантруючи наш дорогоцінний ноутбук та фотоапарат з мільйоном примочок, від усього цього розуміння впадаємо в праведний гнів на весь світ, довго та методично заливаємося пивом, засинаємо врешті-решт всі водночас та міцно хропимо майже до самого прибуття. Цінний вантаж переживає подорож без пригод.

Вівторок. Люблю поїзди, що прибувають на місце не раніше восьмої. Тим не менше, поснідати у Львові одразу, ясна річ, не вдається, бо жодна порядна галицька офіціянтка не подасть вам бодай і кави до одинадцятої години. Закінчується тим, що ми заповзаємо до улюбленого ресторанчику «Купол» за півгодини до відкриття, рішуче окопуємося за непристойно оголеним, ще не накритим скатертиною столиком, та сидимо там із виглядом голодних, випханих на вулицю глупої дощистої ночі цуценят спаніеля. Навіть залюблене в правила й приписи львівське серце не ладне витримати цього видива, й дівчина-офіціянтка приносить нам меню дещо раніше, ніж відкривається кнайпа, і навіть приймає в нас замовлення на каву.

Ситі й усміхнені, йдемо селитися. В переддень Форуму з квартирами вже коїться суцільна булгаківська містика, твердо й завчасно замовлені помешкання несподівано самозахоплюють таємничі Воланди з Бегемотами, але зрештою нам вдається за допомогою місцевої філії друзів та приятелів знайти собі куток.

До форумного буйства ще два дні, і їх ми збираємося заповнити прогулянками Львовом, знімкуванням облупленої, але розкішної архітектури та просто спокоєм і неспішністю, які дуже швидко підуть в небуття.

Середа. По культових місцях типу «Дзиґи» або «Смачної плітки» починають потроху вигулькувати знайомі та відомі мармизи, наче моторошні провісники божевілля, яке вибухне уже завтра і триватиме аж до неділі.

Четвер. Почалося. Вулиця Коперника перетворюється на центр Токіо в обідню перерву; всі довколишні кав’ярні, бари та ресторани затрамбовані під зав’язку естетами й інтелектуалами, що невтомно глитають пиво, коньяк і розмаїті львівські смаколики; натовпи народу з висолопленими язиками курсують по центру міста кароломними траєкторіями, намагаючись встигнути на всі цікаві акції та презентації. До речі, вони даремно пнуться. Ми давно і твердо собі затямили: всі найпривабливіші події в програмі Форуму неодмінно накладаються.

За колотнечею реєстрації, зустрічей із новоприбулими колегами та складання оптимальних маршрутів удень встигаємо тільки пробігтися напівпорожніми ще коридорами виставки (поки сюди допущені тільки учасники та преса) і потрапити на презентацію нових книжок Тані Малярчук і Світлани Поваляєвої. Презентація проходить у не надто демократичному інтер’єрі студентського клубу при університеті, чемна галицька публіка зі стриманою прихильністю слухає помірковану та ліричну Малярчук та з кам’яною прохолодою — бурхливу й трохи брутальну Поваляєву. Недовге читання завершується занадто активною — як на такий неемоціний прийом — автограф-сесією, і ми знову тікаємо шукати щастя по львівських кнайпах, бо вже зголодніли.

Увечері того ж дня потрапляємо на закриту вечірку (міжусобну п’янку?) до Ляльки. Велика кількість письменників у стані сп’яніння найрізноманітнішої кондиції спонукає до розлогої фотосесії. Наливємося наливками під зав’язку та шуруємо додому баїньки.

П’ятниця. Снідаємо в незрівнянному «Ням-нямі» на Банківський та розпочинаємо черговий день вакханалії. Побродивши виставкою, виправляємося на «Дзиґу» — там Жадан в межах «Харківського проекту». Перед нами до галереї бадьорим кроком заходить велика група розгублених курсантів. От як українські митці швидко пристосовують досвід виборчих перегонів, думається нам.

Дещо пізніше в кав’ярні «Смачна плітка» знову читають Поваляєва з Малярчук. Тепер Світлана виглядає куди ліричнішою, бо Таня в художній формі звіряється аудиторії в тому, як у дитинстві нещадно мордувала безневинних комашок. Публіка захоплено регоче, і навіть самій Тані місцями смішно. Все-таки добре вона пише, це вже точно.

Надалі опиняємося на суворому та безвихідному роздоріжжі: о 18:00 в «Ляльці» акція «Обличчя української музики»; о 18:00 в клубі «Пікассо» Любко Дереш з Іреною Карпою презентують новий роман Стівена Кінга. Всюди буде спершу цікаво, а тоді п’яно та весело. Коротше, ми ж вам казали. Просто тобі восьмий наслідок закону Мерфі, курва-мама.

Вирішуємо посидіти однією дупою на всіх ослінчиках та шкваримо спершу до «Ляльки». Там богатир сучукркульту Сергій Архипчук віщає про книжку Олександра Євтушенка «Обличчя музики», подеколи погиркуючи своїм оперним голосиною на надто говірких гостей клубу. В книжці зібрані статті про всіх музикантів України, які, на думку Євтушенка, складають таке обличчя музики, з яким їй не закортить під скальпель пластичного хірурга. Ріднюсінький «Вертеп» прилаштувався приблизно третім з кінця, певно, десь на підборідді. Ми нестримно тішимося з того, розглядаючи статтю про наших любих мандрівних дяків у пущеному для ознайомлення по руках публіки примірнику, аж поки Архипчук не гримає соковито, мовляв, Дніпропетровськ, не затримуйте книжку, іншим теж треба. Добре ж бачить в темряві, стерво…

Завершивши лекцію, пан Сергій викликає до дошки… тьху ти, на сцену трохи розгублених «Карпатіянс», які похмуро та приречено валять свій неперевершений середньовічний клубняк. З таким хріновим звуком, ще й споглядаючи при цьому пустельну, на віки-вічні покинуту звукачем рубку, я б теж валила похмуро та приречено. Не витримавши цього видива, ми тікаємо до «Пікассо», і навіть майбутній фуршет не в силах нас зупинити…

Зрештою, у «Пікассо» теж фуршет. Причому вже у виглядів наїдків та напоїв на столах, а не в формі гіпотетично нарізуваних бутербродів на кухні, через які в «Ляльці» нас відмовилися годувати флячками. Все взагалі ґламурно та ґотічно; ґламурно через шампан, бутери з ікрою та зразково-усміхнених дівчаток обслуги, ґотічно — через неправдоподібно гарну Карпу, що самотньо кружляє танцполом з грацією відьми на Лисій горі та розповідає публіці в мікрофона, для чого ми так здорово сєводня сабралісь. Зібралися ми, як вже було сказано, через новий роман Стівена Кінга «Зона покриття», а точніше, через виданий «Книжковим клубом» український переклад цієї штуки. Карпа довго ґвалтує найвідоміших з-поміж присутніх на предмет того, чи мають вони мобільний, вправно гасаючи на своїх сексапільних підборах залою, ніби ведуча найпопулярнішого в світі ток-шоу з двадцятирічним стажем. Потім Іздрик, Покальчук та Дереш, повсідавшись понад краєчком танцполу на підлогу, потойбічними голосами зачитують уривок, причому не зовсім зрозуміло, по ролях чи просто по черзі. Останнє видається вірогіднішим, бо серед виконавців важко провести кастинг на роль напівбожевільної проповідниці в буклях та з Біблією в руках, яка саме фігурує в тексті. Стіл, що стоїть прямо за їхніми спинами, продовжує ломитися від смаколиків, тоді як його побратим навпроти стрімко спорожнюється. Це яскраво свідчить про глибоку повагу присутніх до української літератури взагалі та її живих класиків зокрема.

Коли всім, хто ще не знав, стає ясно, що за один той Кінг, на сцену виходять «Фактично самі» та самовіддано доводять публіку на танцполі до екстазу. Очевидно, Карпі відпочити сьогодні не світить. Нам, щоправда, теж, адже безупинно гарцювать та возліять — непроста робота.

Субота. Як не дивно, вдається прокинутися. Як не дивно, вистачає сил навіть поснідати. І зазирнути на вечір(ранок?)-тандем Тараса Прохаська та Марюса Івашкявічюса. Гість із Литви саме читає неспішною ламаною російською власний злободенний есей про історичний шлях своєї горопашної країни (як, виявляється, схожі наші витоки, проблеми та маразми!). Текст російською перекладав явно не автор, отож на розпізнавання деяких слів Марюс витрачає чимало часу, який минає у витріщанні в книгу із виразом неінтенсивного прибалтійського здивування на обличчі.

Сьогодні якийсь день гепенінґів. На проспекті Свободи безперервним потоком читає свої творіння поетична молодь з усіх усюд. Поети посолідніше пішли далі — вирішили задертися на ратушу та виголошувати свої безсмертні твори там, у безпосередній близькості до вічності, неба та Бога. Заінтриговані, ми вирішуємо задертися на ратушу також, але наші очікування не надто виправдовуються: громадяни поети зовсім не цінують власних ніжок і долають довжелезні круті сходи на вежу тільки для того, аби почитати хвилин п’ятнадцять та хутко подибуляти вниз. Ми нарікаємо на нераціональні підходи діячів мистецтва й також вирушаємо в напрямку грішної землі.

Наступною зупинкою стає все та сама надійно обжита українським письменством кнайпа «Смачна плітка». Там читають Жадан і Покальчук. Народу до кав’ярні набилося стільки, що мимохіть згадуєш про китайських нелегальних емігрантів, котрі приречено та без паніки душаться в тісних смердючих трюмах. Ні, смердіти не смерділо, а от дихати було абсолютно нічим.

Жадан читає експресивно, навіть дещо експресивніше, ніж завжди, наповнюючи пристрасними інтонаціями найдальші куточки глухого, захаращеного тілами простору. На десерт Сергій видає публіці ласий шматочок з нового твору «Український мідл-клас», який розкриває слухачам очі на історію українських растаманів та нові грані жаданячого таланту. Псевдонаукова розвідка частину зали доводить просто до істеричного рохкання та гикання. Інша частина не розуміє ні що трапилося з їхнім улюбленим Жаданом, ні чого ті придурки так нестямно регочуть.

Покальчук, як і завжди, розчулював публіку трагічними історіями з життя занедбаного українського тинейджерства. Читав щиро та зворушено, але тихо, без виразу й з гігантськими паузами, під час яких намагався зрозуміти, де щойно зупинився. Публіка дослухалася і ставилася до цих дрібних вад із розумінням.

Зі «Смачної плітки» дременули на презентацію скандальної книжки скандального письменника Міхала Вітковського. Тобто, може в Польщі він не такий і скандальний, але український читач ще не звик читати трагічні, відверті та сповнені надривного натуралізму історії про життя упосліджених, всіма забутих підстаркуватих фей — геїв, що хочуть здаватися жінками й не вважати себе геями. Роман «Хтивня» саме про це. 

Міхал виявляється молодим, доглянутим, схильним до огрядності, але поки не товстим чоловіком, пофарбованим начорно та в прикольних сріблястих кедах на ногах. Охоплена неясними підозрами, зиркаю в книжку, на інформацію про автора: «відкрито визнає свою гомосексуальну орієнтацію». Ага.

Вітковський бадьоро та артистично читає польською, слухати його цікаво, хоч я й не розумію ані слова. Бондаря я розумію, тому слухати його теж цікаво, хоча читає він втомлено й несподівано одноманітно, зовсім не так, як декламує свої вірші, власне, більше схожі на прозу. Надходить час для запитань, я внутрішньо напружуюсь, раптом яскраво розуміючи, що довкола мене сидять люди, що живуть у дивному мутованому світі, гібриді дев’ятнадцятого століття з інформаційною постіндустріальною ерою, і від цих людей в такій ситуації можна чекати чого завгодно. Але співвітчизники мене не підводять: хтось один, певно, ще не зазиравши в книжку, надсилає запитання про орієнтацію самого автора (Андрій Бондар трохи зашвидко і знічено радить купити роман, і тоді все проясниться), зате ще одна прекрасна душа, надія української нації, запитує навіть, чи не боїться пан Вітковський збурити хвилю гомофобії не надто привабливим описом геїв у своєму творі. Йду з презентації невимовно горда тим, що українці, крім слів «підар», «педрила» і похідних, знають ще й слово «гомофобія»…

На вечір у «Ляльці» знову запланована феєрія — «Ніч поезії та музики нон-стоп». Обіцяють читання від найпопулярніших поетів, а також джаз від двох команд — «Дзиґа-imagine» і «Шоколад». Приходимо до клубу за двадцять хвилин до початку і бачимо не просто натовп — бачимо нелюдську давку, в якій змішуються воєдино письменники, студенти та книготорговці. Морально розчавлені цим видовищем та втомою попередніх днів, відмовляємо собі в останньому на цьому Форумі побаченні з мистецтвом та рушаємо додому — відсипатися перед завтрашнім від’їздом. Пробачте нам, поети й музиканти…

Неділя. Потяг маємо о четвертій — що тут встигнеш? Заходимо наостанок на виставку, подивитися сумними очима на невтішну картину: щасливих книготорговців, що з самого ранку спішно складають ятки та пакують книжки. Після прощального обіду рушаємо на вокзал і розуміємо, що «Форум видавців у Львові» таки є справжнім дивом на землі й володіє чудодійною силою: після чотирьох днів книжкової вакханалії обідрана плацкарта здається райським куточком спокою та безтурботності, в якому нам даровано щастя нікуди не бігти, а дев’ятнадцять годин підряд плювати в стелю, витріщатися у вікно й читати прикуплені книжки. Мрія, їй-Богу…

Вікторія Наріжна

Фото Олександра Кузьмюка

 

Додав Art-Vertep 19 вересня 2006

Про автора

Форум видавців у Львові