Автори / Андрій Бондар / Мої п’ятнадцять
Кожен ювілей зобов’язує до підсумків, а надто якщо ця кругла дата — день народження твоєї країни. Ні, не держави, а саме країни, яка за 15 років, поміж іншим, спромоглася на першу пальмову гілку в Каннах і літературний прорив на Захід. У державі ж культуру не створюють — там здебільшого їй заважають розвиватися. Чи то податковим тиском, чи то культивуванням несмаку на рівні найвищих осіб, чи то просто байдужістю. Хвалити Бога, немає культурних репресій і нікого силоміць не заганяють у єдино правильні творчі методи. На щастя, існує інтернет. Чудово, що розвиваються незалежні видавництва. Добре, що дають
15 років — то не жарт, а болісне статеве дозрівання й постійні проблеми з батьками. Тому й література наша в своїй мейнстримовій частині тяжіє до протесту й ескапізму. Їй хочеться подалі від цивілізації — в гори, як Тарасові Прохаську, і в Індонезію, як Ірені Карпі. Любко Дереш уже четвертим своїм романом «Намір!» намагається витворити власну систему моральних цінностей і набирає слова Добро і Зло з великої літери. Так, начебто до нього цих понять не існувало. Таня Малярчук узагалі вся зіткана з сімейних негараздів і першої (вона ж остання!) любові. Світлана Поваляєва вважає, що замість крові в її жилах тече якась альтернативна рідина.
Молода українська література — це якесь скопище вундеркіндів. Одним удається прокинутися знаменитими у підлітковій колисці уже наступного ранку після виходу журналу «Четвер», підтримуючи якісний рівень письма від книги до книги. Це я про того ж Дереша, культового в самій Німеччині, уже не кажучи про Польщу. Другим здається, що вони геніальні, але незаслужено замовчувані проплаченими тусовками та злими «андруховичами». Це я про численний сонм
Є ще й шості, і сьомі, й десяті. Їх є багато і різних. Є Живий Журнал із геніальною наївісткою Фаїною Каплан, яка досі чомусь поза інтернетом нікому не відома. Є несправедливо засуджені конкурсом «Корреспондента» «Пісьма Братана» Жені Галяса, видані експериментальною фірмою «Буква і цифра». Є несподіваний
Одне слово, маємо все для нашого підліткового літературного щастя. І вже завтра, коли нам доведеться фотографуватися на паспорт, сподіваюся, ми триматимемо як не дулю, то середній палець у кишені наших шортів. І не здамося, не забронзовіємо, не продамося. А якщо продамося, то за півтори тисячі доларів. Ми будемо вічно молодими й нахабними, тому що іншими бути нудно й нецікаво.
Головне, щоб у вісімнадцять нас не забрали в армію. Таким не можна давати в руки зброю.
Андрій Бондар, «Дзеркало тижня»
Додав Art-Vertep 01 вересня 2006
Про автора
Андрій Бондар, поет, перекладач і публіцист. Народився 14 серпня 1974 року в місті Кам’янці-Подільському. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія».
"день народження сумне свято...":(