Народження українського слему: купатися чи не купатись? - Новини

Автори / Вікторія Наріжна / Народження українського слему: купатися чи не купатись?

Один із моїх улюблених коротеньких анекдотів говорить (у досконалій та лаконічній формі газетного оголошення): «Куплю оверлок. Недорого. Хоч дізнаюся, шо воно таке». Є підозра, що подібною логікою керуватиметься певна частина читачів, зазираючи до цієї статті. В ролі оверлока — слем, як ви самі вже здогадалися.

Ні, в моєму серці не згасає віра, що серед відвідувачів нашого сайту є справжні літературофіли, які зараз образяться на мою самозакохану міну просвітителя й принципово не читатимуть далі. Але я, наприклад, зовсім донедавна ні слухом ні духом не відала про якусь там слем-поезію.

Історія, власне, вже звична: новим в Україні стає те, що давно усталилося на Заході. Сумно, але закономірно. В доволі вже віддаленому 1984 році поет, а по сумісництву ще й інженер Марк Сміт влаштував у Чикаго перший поетичний слем-турнір. А за кілька років той самий Марк Сміт у тому самому Чикаго став організатором регулярних слем-змагань у джаз-клубі з назвою «Green Mill Jazz Club», який став однією з найвідоміших домівок американського слему.

«Так що ж таке слем?» — запитають ті читачі, які не відвернулися одразу з погордою від мого нехитрого лікнепу. «Та наче й нічого нового», — скажу їм у відповідь я. Читання віршів, власне. Але читання, в якому важливим є не лише те, ЩО читають, а й те, ЯК. Власне, слем-турнір, що прижився з легкої руки поетично налаштованого чиказького інженера в багатьох країнах світу, є химерним поєднанням спорту та мистецтва, яке являє собою змагання поетів у артистичному читанні. Змагання в повному сенсі цього слова: з оцінками довільно обраного з-поміж глядачів журі, з чітким часовим регламентом, з штрафними санкціями за порушення встановлених правил.

На перший погляд все вкрай просто, адже вірші зі сцени читалися митцями й раніше. А проте, кому з нас невідоме це хрестоматійне твердження: поети не вміють декламувати власних текстів. Хто не знайомий із цими розхожими міфами поета як заникуватого несміливого дивака, що нерозбірливо мурмоче власні безцінні шедеври, або ж як насупленого, заглибленого в себе філософа, який читає свої творіння з такими недолугими виспівуваннями та розтягуваннями, яких порядний індуїст і в мантрах не припуститься. Слем-рух поставив собі на меті роздерти ці заіржавілі уявлення в клапті. І певно, досяг в цій богоугодній справі деякого успіху, адже академічна традиція постала проти слем-поезії доволі войовничо.

На слем-турнірах або й звичайних слем-сейшнах (на яких немає змагання як такого, а відбуваються просто читання) ви не побачите поетів, які не вміють подати зі сцени власні твори. Адепт поетичного слему в першу чергу артист, і часто тільки потім — літератор (власне, на цьому й базуються основні нарікання прихильників традиції — в слем-поезії зміст і справді часто заступається технікою читання). Дехто вважає навіть, що справжні слем-вірші й пишуться невідривно від майбутнього свого виконання, що виконання — то є останній, завершальний етап створення такого вірша, тож у друкованому вигляді такі твори втрачають свій істинний сенс. А проте чимало поетів-слемерів мають успіх із друкованими варіантами своїх текстів, незгірш як із виголошеними на публіку.

Через два десятки років таким явищем, як слем, зацікавилася врешті й українська спільнота. Мрії про слем-турніри стали блукати літературно освіченим інтернетом, деяких молодих поетів (як-от Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев та ще кількоро) стали все частіше характеризувати за манерою читання як представників слему, деякі літературні акції стали порівнювати зі слем-сейшнами (як приклад: стаття Тараса Прохаська, вміщена на цьому ж сайті), але далі справа поки не рухається.

Зрештою, наприкінці квітня, 27 числа, в Харкові відбулася акція, яка могла би стати початком тріумфальної подорожі слему вкраїнськими землями. З такою назвою, власне, сам Бог звелів — Фестиваль літературного слему, саме так називалися проведені в клубі «Остання барикада» читання.

Це були прекрасний літературний сейшн. Перелік авторів хизувався гучними іменами, тексти яких не так часто звучать поспіль в межах одного вечора: Любко Дереш, Світлана Поваляєва, Ірена Карпа, Софійка Андрухович, Андрій Бондар… Поруч із ними — поети менш відомі, хоча й не менш талановиті: Олег Коцарев, Сашко Ушкалов, Валерія Осипова, Катріна Хаддад… Читання пройшли на ура, публіка набилася, наче в трамваї, все було просто чудово, от тільки до чого тут був слем?

Ну, відсутність змагального елементу можемо опустити: фестиваль — не турнір. Але всі, хто читав того вечора, тим чи іншим чином не відповідали образові митця-слемера.

Почнемо з того, що частина авторів читала прозу, що само по собі суперечить законам жанру. Власне, «зірковий склад» — Дереш, Карпа, Поваляєва, Малярчук, Софія Андрухович — був представлений всуціль прозаїками. Один тільки Бондар рятував ситуацію, до того ж його манера виконання і справді пасує до поняття слему: на сцені Бондар не так поет, що декламує написані раніше вірші, як артистичний та дотепний оповідач, котрий з якогось доброго дива говорить верлібрами. Та ще Світлана Поваляєва піднесла прихильникам сюрприз, нагадавши, що й вона колись не гребувала поетичними слововиливами. Послухати Світланину поезію було вкрай цікаво: вона різко відрізняється від її прози й тяжіє радше до певного образного мінімалізму, всупереч складній, дещо неповороткій метафориці, що панує в романах.

З манерою читання все було ще неоднозначніше. Любко Дереш, припустимо, читає розкішно, але прозовість тексту не дозволяє включити його до піонерів українського слему. Катріна Хаддад, натомість, читала талановиті, вишукані вірші, але назвати її виконавчу манеру артистичною не повернеться язик навіть у найулесливішого та найпалкішого прихильника. З жінок-поеток читала гідно уваги, певно, тільки Валерія Осипова: її чітка, впевнена та прозора якась декламація в поєднанні з місткими короткими віршами та яскравою привабливою зовнішністю складали доволі химерну і чарівну суміш. В чоловічому заліку першість тримав, напевно, Коцарев. Сашко Ушкалов міг би скласти йому конкуренцію, якби його декламаційна манера не була сестрою-близнючкою читанню Сергія Жадана. Коли мікрофон разом із читцем зникав з очей за юрмою любителів поезії, ставало аж трохи не по собі.

Зовсім уже неслемовим був виступ Лали Багірової, яка супроводила свої вірші хрестоматійним ґотічним перформенсом з голими жінками та некрологічними алюзіями. Якщо зважити, що в цілому на слем-сейшнах читання із реквізитом заборонене (виняток становить тільки так званий prop slam, де від учасників навпаки вимагається декламація з перформенсом), то виступ Лали, хоч і порадував глядача динамікою та оголеною натурою, був чи не насмішкою над гучною назвою фестивалю.

Отож, задоволення всі отримали неабияке, от тільки слему в Україні від цього заходу не побільшало. Власне, неясно одне — якщо організатори обрали саме таку назву для дійства, чому ж не потрудилися віддати данину хоча б основним засадам руху? Можливо, наша поетична спільнота до цього ще не готова? А може, така форма творчості та її подачі просто чужа нашому літературному простору? Українці-бо взагалі живих поетів не надто люблять, а вже таких надміру жвавих… Хто його зна.

Поживемо — побачимо. Можливо, хтось іще побажає прищепити рідному літературному процесу вірус поетичного слему та підійде до трактування цього хвацько-хльосткого англійського слова більш дбайливо. І ми побачимо справжні, запеклі бої без правил. На римах, розмірах та незбагненних божественних ритмах.

Вікторія Наріжна

Фотограф Олександр Кузьмюк