Неспростовний доказ

Доки політично стурбовані громадяни сперечаються, чи є справжніми записи розмов, колись зроблені в кабінеті Президента України Леоніда Кучми, доки черговий Генеральний прокурор збирає гроші на чергову експертизу „плівочок”, мусимо відповідально заявити – ніякої експертизи не потрібно. Бо ще в 2003 році з Запоріжжя абсолютно безкоштовно надійшло підтвердження того, що записи є справжніми, а вміщені на них розмови повністю відповідають дійсності.

Строго кажучи, випробуванню на автентичність була піддана не вся фонотека колишнього майора Держохорони Миколи Мельниченка, а лише один епізод. Але цінність висновку надає та обставина, що його достеменність була підтверджена суддею,  навіть не просто суддею, а головою Апеляційного суду Запорізької області, у присутності співробітника Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Власне, мова йде про той сюжет, де персонаж з голосом, ну дуже схожим на голос Кучми, дає оцінку українським суддям, кажучи, що: „суддів, блядь, набрали, ну вони й подонкі”.

Автор цих рядків довго не вірив у достовірність цього фрагменту, оскільки вважав, що жодних підстав висловлюватися так на адресу носіїв правосуддя в колишнього Арбітра Нації не було, а тому записи, певно, сфальшували вороги Всенародно Обраного. Та ж ні, скептики були присоромлені. А сталося це 19 лютого 2003 року під час спільної виїзної місії до Запоріжжя представників Інституту масової інформації, який у ті роки уособлював в Україні міжнародну організацію “Репортери без кордонів”, та заступника керівника прес-служби Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Місія ця, звісно, була присвячена аж ніяк не знаменитим записам. Гості славного козацького міста, серед яких був і автор цих рядків,  мали ознайомитися з тим, у який спосіб запорізькі правоохоронці пильнують свободу слова та захищають журналістів від перешкод у здійсненні професійної діяльності. Була в планах місії й зустріч з головою Апеляційного суду Запорізької області Павлом Георгійовичем Кравцовим, на якій юристи ІМІ, журналісти та співробітник Секретаріату Уповноваженого з прав людини сподівалися довідатися про правозастосовчу практику, накопичену в шляхетній справі оборони конституційно гарантованого права на поширення інформації. Павло Георгійович про приїзд місії попереджений був завчасно, і члени делегації перебували в глибокому переконанні, що керманич запорізького правосуддя встигне як слід підготуватися до бесіди з посланцем українського омбудсмена. 

Одначе за пару годин до запланованої зустрічі в учасників місії виникла перша підозра, що персонаж майорових записів усе ж таки мав рацію, прямолінійно висловлюючися щодо українських суддів. Після змістовної бесіди з начальником Управління преси та інформації Запорізької Облдержадміністрації, члени місії перебували в редакції газети „Наше время плюс” та під здивованими поглядами місцевих журналістів намагалися дотелефонуватись до приймальні голови Апеляційного суду. Нарешті, співробітники редакції не витримали й делікатно так поцікавилися, чи дійсно високі гості вірять в те, що зможуть зустрітися з тверезим Павлом Гергійовичем з огляду на те, що вже була друга година дня, а в такий час голова Апеляційного суду, як правило, відвідує сауну. Якщо, ясна річ, не перебуває на полюванні. Але оскільки секретарка на тому кінці дроту впевнено відповідала, що Павло Георгійович знаходиться на своєму робочому місці, заступник керівника прес-служби Уповноваженого тільки головою похитав. Не пристало, мовляв, працівникам ЗМІ так пащекувати на адресу заслуженої людини. Акули пера й гієни клавіатури принишкли, а київські гості попрямували до храму правосуддя.

Зайшовши до приймальні голови Апеляційного суду, прибулі були дещо здивовані поведінкою секретарки.„Оцю дівчину голова суду прийме, - вказала пальцем хазяйка приймальні на чарівного юриста Інституту масової інформації Тетяну Кириченко, - а решті в кабінеті нема чого робити”.  Така сегрегація за статевою ознакою не могла не збентежити, але учасники місії твердо попрохали дозволити доступитися до тіла Павла Георгійовича всім без винятку. Секретарка знизала плечима, з презирством, наче збоченців, оглянула відвідувачів та пішла до кабінету радитися з босом. Невдовзі вийшла і, відкриваючи перед гостями двері, попередила: „Але щоби недовго”.

У кабінеті за столом, в оточенні розставлених на шафах опудал мисливських трофеїв, сидів найголовніший жрець Феміди в Запорізькій області. Замість привітання голова Апеляційного суду невдоволено скривився в бік наймолодшого з групи, оглядача газети „Вечерние вести” Юрка Космини, та процідив скрізь зуби: „Я більш, аніж по дві людини, одночасно не приймаю. А сьогодні взагалі неприйомний день, між іншим. Ви від кого?”

Коли дар мовлення повернувся до „місіонерів” і вони наввипередки стали розповідати про Інститут масової інформації, міжнародну організацію „Репортери без кордонів” та невтомну роботу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Іванівни Карпачової, голова суду голосно гикнув і скривився вдруге: „А це хто така?”. Після чого присунув до себе журнал реєстрації відвідувачів, слинячи палець розгорнув його на потрібній сторінці, і підвів на гостей очі: „Так, записуватися в журнал будете, чи як? Давайте, диктуйте адреси”.

На столі перед головою суду замість усіляких там кодексів стояла велика клітка з канарками, вихованню яких Павло Георгійович, як кажуть, натхненно віддавав увесь свій робочий час, вільний від сауни та полювання.  Вловивши настрій хазяїна, пташки, що щебетали, перестрибуючи з жердини на жердину, замовкли та й собі утупилися на столичних гостей. Гості заклякли, стали нишпорити по кишенях у пошуках службових посвідчень і примірника Закону України “Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.  Але дивитися посвідчення, а тим більше Закон, Павло Георгійович не став, натомість виголосив промову про те, що суд у Запоріжжі тепер незалежний і розмовляти він бозна з ким наміру не має. Після чого володар кабінет підвівся з-за столу, непевною ходою, наче списаний на берег моряк, пройшовся до дверей, з грюкотом відчинив їх і сказав: “Прошу”, голосно гикнувши ще раз. Розгублені гості ніяк не могли второпати, чого саме від них домагається голова Апеляційного суду, і тому продовжували сидіти, витаращивши очі на клітку з канарками. Тоді Павло Георгійович, який, повернувшися до столу, демонстративно читав якогось папірця, протягнув уперед руку, наче Ленін під час виступу на Фінляндському вокзалі, і, переходячи на крик, вигукнув: “Попрошу на вихід, не затримуйтеся”.

У приймальні секретарка пиляла нігті та перемовлялася з якоюсь дівчиною, що всілася поруч. “Ну що, - звернулася секретарка до посланця Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, - я ж Вам казала – як зайдете, так і вийдете. Не треба було всім до шефа пертися, він цього не любить”. Потім вона повернулася до своєї співбесідниці: “Це з інституту культури якогось приїхали, чи від Ніни, чи від Зіни. Кар...  Карпухіної, здається. Стали до Павла Георгійовича ломитися, а я ж по телефону отій жінці говорила – нам що Ніна, що Зіна. У нас суд тепер незалежний. Захоче Павло Георгійович – прийме. Не захоче – вибачайте.”

Зі стіни на відвідувачів дивився глянцевий Президент і лагідно так, по-батьківському, всміхався,  наче хотів сказати: “Ну, переконалися? А я що казав? – Подонкі, бля”.

Попередні глави:

Від автора http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52115.html

Анонс:       http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52105.html