|
Теплий, вовняний, смугастий і свій
текст: Вероніка ЗАНИК
фото: Мирослав КУШНІРЕНКО
(Матеріал подається в скороченні)
«Ой, прєду ім куделечку бідка би ї прєла. Та покладу під лавицю, бо ми ручка ввєла»... Дві старші гуцулки в давніх автентичних ношах (одежі) працюють за ткацьким верстатом і співають коломийок. Це реконструкція побутової сцени, колись цілком звичної для села Кваси Рахівського району Закарпатської області. Втім, ткацтво в Квасах ще не вмерло. І тчуть тут пухнасті, теплі овечі покривала, що звуться ліжники.
«Откуда лєтом лижнікі?»
Мешканець Карпат здивується, нащо пояснювати слово ліжник. А от в інших регіонах України нині про ліжникарство як ремесло можуть і не знати. Один гість із Центральної України, потрапивши на недавній фестиваль «Барви квасівського ліжника», у розмові з місцевими зізнався: «а я єхал сюда і думал, откуда лєтом лижнікі?» Зрештою, про те, що в обласному центрі Прикарпаття Івано-Франківську, в районному містечку Косів чи туристичному Яремчі на ринку можна придбати ці особливі вовняні покривала, відомо достатньо широко. Зазвичай тамтешні (прикарпатські) ліжники називають «косівськими», хоч роблять їх не так у самому райцентрі, як у ближніх селах. Але є ще квасівські, що традиційно відрізняються у першу чергу орнаментом. Колись у цьому закарпатському селі їх ткали величезну кількість, мало не в кожній хаті. А нині «май молода (наймолодша ред.) ткаля має шісдисєт років, май стара (найстарша ред.) вісімдисєт». Молодь ставиться до цього ремесла скептично. Хоча добрий ліжник це і красиво, і тепло, і навіть лікувально. Як кажуть квасівчани: «Лігаємо в него і нема радикуліту». Та й гроші, на думку ткаль, цією справою заробити можна.
Не даремно гоноруються своїм
Отож сільський голова Квасів Василь Дімич, міркуючи, як відзначити День села, вирішив організувати фестиваль. І зробити його таким, аби гості побачили місцевий колорит, а односельці відчули, що їхнє, традиційне, сформоване століттями, складає цінність.
Почалася акція з параду. Коло церкви сформували колону, яку очолили гуцули верхи на конях. Вершники одягнені в традиційну ношу; у коней заплетені хвости й гриви, збруя оздоблена дзвониками та червоними кутасами. На бричці ткалі в розкішному гуцульському одязі, певно, вийнятому зі старих скринь. Слідом за ними квасівський фольклорний колектив, тобто музики з трембітами, цимбалами, сопілками, скрипками... Далі група лісників в уніформі, за ними гості...
Рушили з музикою та коломийками. А на фестивальному майданчику вже зібралося чимало люду. В казанах булькав боґраш (густа м’ясна юшка), над ватрою смажився баран, коло мангала у вишиваній сорочці, підперезаний широким чересом (гуцульським шкіряним поясом) крутив шашлики... афганець Фарук. Гість (чи вже свій) із Кабулу віртуозно поєднував секрети карпатської та східної кулінарії, додаючи святу колориту і екзотичності.
Кінний ескорт в’їхав у ворота, за якими починалося свято. Чуємо трембітають...
«Як вна файно ткає...»
Попри все розмаїття фестивалю, в його центрі виразно виділялася тема ліжникарства. Ткаль урочисто запросили на сцену, щоб вони гордість села показалися публіці. Їх менше двадцяти. А в Квасах 2 700 мешканців. Виголосили невеличку промову про історію ліжникарства. І от троє з жінок підходять до ткацького верстата, встановленого поруч сцени, і починають роботу, весело приспівуючи коломийок:
...Бог би тоту ткалю побив
Та й на бідку віддав —
А я з ночи не вечеряв,
Нині не обідав...
Коли телевізійники, фотографи, туристи та й місцеві надивилися, як воно виглядає ткати ліжник, одна з майстринь, 66-річна Василина Батурчак розповіла нам про минуле квасівського ткацтва, про ремесло загалом. Адже займається ним уже років сорок...
Отже. «Перше вовну стрижут, тоди помиют простим милом. Давно прали спузов (попелом ред.) з бука. Як попрали, сушат на сонци». А далі вовна чекала свого часу в мішках, в «кошарках» (коморах) до осені...
Далі вовну «чіхрали», тобто чесали де¬рев’яними щітками із залізними гачкуватими зубами. Тоді пряли на веретені нитку, намотуючи її на мотовило...
...Отже, тканє пофарбоване, і жінки стають до верстата. Працювали вони часто в парі.
Робота за верстатом над одним ліжником тривала приблизно тиждень. Очевидно, не так уже й багато ліжників потрібно було в одній хаті. Але ж їх і дарували, і давали за придане на весілля.
Та зіткати ліжник це ще не все. Далі його «купають» у так званому валилі. А це таке пристосування, яке варте окремої уваги.
Викупаний у крижаній воді
На прохання журналістів донька нашої співбесідниці-ткалі влаштувала екскурсію до валила. ...Ми опинилися на подвір’ї, розташованому поблизу дороги через Кваси. На жердях висять класичні квасівські ліжники в кольорові «партки». А он і та важлива конструкція: зі стрімкої річечки виведена залізна труба. Вона високо піднята над дерев’яною ванною, чи коритом. У цю «ковбаню» (а так гуцули називають яму, наповнену водою) через велетенську лійку падає потужний потік. У кориті купається, обертаючись, «валяючись» на всі боки, новий ліжник. Господиня пояснює, що тут йому доведеться валятися добу. А буває, ліжник у валилі знаходиться і дві-три доби. Лише тоді він може бути щільним і пухнастим. Щоправда, після того, як висохне, його ще доведеться добре розчесати. Оце валило змайстрував господар обійстя. Воно зроблене у дещо новітньому варіанті... Такий пристрій у селі єдиний. Він навіть єдиний на три села. Ліжники звозять сюди із сусідніх Білина та Ясіня, а то й райцентру Рахова. Роботи жінці увесь рік не бракує. Але з іншого боку, якщо на три села вистачає одного валила...
...А нині на тому ж фестивалі-ярмарку «Барви квасівських ліжників» виробів було не так уже й багато, особливо на продаж. Тим часом село має дві тисячі овець. І ремесло, як бізнес, має перспективу. Що вже й казати про цінність ліжникарства як етнічної ознаки місцевого побуту. Турецькі «одіяла» нам ніяк не замінять правдивих, вовняних, пухнастих, теплих ліжників.
| |