[24.10.06]

Автор дня – Михайло Погребинський

Днями українська влада в черговий раз продемонструвала свою “демократичність” та “прихильність до прав людини”: було проголошено, що Глібу Павловському забороняється в’їзд до України.

Звісна річ, жодних юридичних причин для такого рішення (так само, як і попереднього разу, коли йшлося про Затуліна та інших) подано не було, “органи” обмежилися вже звичним посиланням на те, що, мовляв, діяльність цієї людини суперечить “національним інтересам України”. Хто саме й на підставі яких принципів визначає цю “несумісність”, звісна річ, теж невідомо.

Наші “вільно-помаранчові” ЗМІ або вітали порушення прав людини, або, в “кращому” випадку, промовчали.

Політика заборон на в’їзд у такій брутальній і безпідставній формі є безпрецедентною для України. Принагідно нагадаю, що так званий “антинародний режим” Леоніда Кучми майже не вдавався до подібних заборон. Коли ж, напередодні виборів 2004 року, такий випадок стався - тоді заборона стосувалася людини, яка була добре відома, як міжнародний організатор “акцій протесту вільного народу” – Олександра Марича, який на той час вже засвітився як активний учасник революцій в Сербії та в Грузії - це викликало великий резонанс, Держдепартамент США висловив “серйозну стурбованість” висилкою. Цікаво було б знати, чи висловить Держдепартамент подібну стурбованість у нинішніх, набагато більш скандальних обставинах? За доби Кучми з гучних справ такого чину можна ще згадати хіба що заборону на в’їзд до Україні Костянтину Затуліну у 1996 році.

Нагадаю й про інше. Коли білоруський режим вислав з країни українців, які дійсно брали участь в акціях, спрямованих проти правлячого режиму (підкреслю: не просто висловлювали негативні думки, а брали участь в заборонених демонстраціях та мітингах), то той самий Тарасюк, який, безумовно, є натхненником, якщо не прямим організатором нинішніх “демократичних заборон”, на весь світ проголосив про порушення прав людини в Білорусі та недемократичність режиму. До речі, там він був, у значній мірі, правий. Але яке ж треба лицемірство, щоб протестувати проти висилки людей, які насправді брали участь в заборонених акціях протесту, і водночас вимагати заборони на в’їзд людям, які “провинилися” тільки в тому, що їх погляди не подобаються Тарасюку і компанії?

Не виключено, що ця провокація має цілком практичну мету, а саме: зірвати запланований візит президента В. Путіна до України, а якщо не вдасться – то, принаймні, зробити його тло максимально недружнім, запобігти будь-яким крокам з налагодження дружніх стосунків з Росією.

Чому ж Тарасюк і компанія займаються діями, які очевидним чином погіршують як міжнародний імідж України, так і відносини з найбільшим сусідом, особливо – в умовах, коли йдуть переговори про ціни на газ, життєво важливі для України?

Мабуть, саме тому, що успішні переговори з Росією – це політичний вирок для так званих “захисників” українських національних інтересів.

Якщо новому уряду вдасться налагодити відносини з Росією – Борису Тарасюку, лідеру Народного Руху, не залишається місця у великій політиці. Єдиний шанс для нього та його однодумців – будь-якими засобами переконати народ в тому, що Росія – це “ворог”. Тому чим різкішою буде реакція російської влади на провокації українських “патріотів” – тим гірше для України, але тим краще для українських націоналістів, чиї інтереси сьогодні радикально протирічать інтересам країни.