Сьогодні кучмізм не звинувачує хіба що лінивий. Однак, мало хто із критиків кучмізму ставить перед собою питання про те, що ж він собою представляє не як лайка, а як суспільний феномен. Кучмізмом, очевидно, слід називати не просто той період в українській історії, який пов’язаний з президентством Л.Кучми, а відповідну соціокультурну та психологічну атмосферу, яка сформувалася в суспільстві в цей час.

Серед сучасних практикуючих політиків навряд чи знайдемо багато послідовників такого широкого трактування кучмізму. Пояснення цьому просте - бажання всі негативні явища цього періоду перекласти на одну особу, спрямувати енергію мас на повалення режиму, вибудувати просту для сприйняття виборців схему "добрі свої і погані чужі". Однак, сьогодні набагато важливіше розібратись у сутнісних характеристиках кучмізму, а, головно, причинах, які зумовили його появу.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття в лавах Компартії сформувався рух під назвою "Демократична платформа в КПРС", який об'єднав по-реформаторськи налаштовані сили. Цьому рухові так і не вдалося реформувати самої КПРС, і він згодом оформився в окрему політичну силу соціально-ліберального спрямування - Партію демократичного відродження України (ПДВУ), до складу якої ввійшли В.Гриньов, В.Філенко, О.Ємець, Т.Стецьків та інші. Основний акцент партія робила не на національних, а на демократичних цінностях, а тому її діяльність з обережністю сприймалась у національно-зорієнтованій Галичині. Тоді в галицькому політикумі домінував примат національного над загальнодемократичним. Заклики новоспечених лібералів про необхідність побудови не просто незалежної і суверенної, але й демократичної України так і залишилися непочутими. Ідея національного суверенітету набрала інтегрального характеру.

В перші роки незалежності всі зусилля були спрямовані на розбудову інститутів державності. Парадоксально, але символом тогочасної української державності став представник тієї політичної сили, яка ще вчора боролася проти неї, - колишній секретар КПУ Л.Кравчук.

Серед націонал-патріотів поширеною стала теза про те, що виступи проти влади тотожні з виступами проти держави; що національні інтереси вимагають консолідації зусиль навколо влади; що для досягнення вищої мети можна йти на компроміси зі вчорашніми противниками і ворогами. Маніфестом цього світогляду стала праця "Влада - Опозиція - Держава в Україні сьогодні. Думки проти течії" колишнього дисидента Ю. Бадзьо, який писав: "...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси більшовизму...". До числа "антикомуністичних більшовиків" Ю.Бадзьо відносить не тільки ліберал-демократів (В.Гриньова), а й С.Хмару, В.Чорновола, С.Головатого, Л.Танюка та й загалом весь тодішній опозиційний до Л.Кравчука Народний Рух України.

Пропрезидентською силою, яка мала забезпечити Л.Кравчуку підтримку націонал-демократів і протистояти опозиційно налаштованому Рухові, став Конгрес національно-демократичних сил, основою якого була УРП. На дочасних виборах Президента 1994 року останній таки програв, а НРУ надав право регіональним організаціям "самостійно визначитися" щодо підтримки кандидатури Президента. Згодом, оцінюючи результати виборів В.Чорновіл скаже: "...Слава Богу, ми не перейшли від опозиції до підтримки діючого Президента" ("Українські новини", 04.07.1994). А менш ніж за рік лідер Руху заявив: "Ми підтримуємо Леоніда Кучму, оскільки він робить те, що збігається з нашою платформою і з нашими ідеями" ("Українські новини", 31.03.1995).

 У 1996 році В.Чорновіл вступається за Л.Кучму, взявши на озброєння аргументацію Ю.Бадзьо. Він зазначав: "Колись ми були в тотальній опозиції до передвиборної програми Л.Кучми, але ж він її кардинально змінив. І тепер Рух вважає, що Президента не можна називати "міцними" словами, як його називають деякі нардепи. Бути спільниками в кампанії дискредитації глави держави - значить дискредитувати державу" ("Україна молода", 15.11.1996).

 9 липня 1996 р. В.Чорновіл заявив, що очолювана ним фракція у ВР підтримає кандидатуру П.Лазаренка на цю посаду. І це при тому, що згодом в інтерв'ю "Правді України" В.Чорновіл відзначав, що П.Лазаренко, перебуваючи на посаді голови Дніпропетровської облради, "все зробив для того, щоб жоден рухівець не пройшов до парламенту під час виборів". Пояснюючи позицію фракції лідер НРУ говорив: "Ось в такій катастрофічній для держави ситуації на сьомому поверсі кабмінівського будинку з'явився новий господар - молодий, енергійний, рішучий. За спиною мав досвід господарювання у другій за економічним потенціалом області України. Мав час огледітися і прикинути можливості і з посади першого віце-прем'єра. Отож почав "з порога" і рішуче. Заходи наведення фінансової дисципліни і приборкання розбещеного директорату хоч і не дали відчутного результату, але створили молодому прем'єру певний запас довіри, який і виявився під час голосування в сесійній залі ВР 10 липня" ("Час/Time", 12.07.1996).

Згодом, на VI Всеукраїнських зборах Руху В.Чорновіл охарактеризував команду Л.Кучми так: "Партія влади" пропонує нам варіант неукраїнської України... "партія влади", розвалюючи державу... несе не меншу загрозу для України, як ліві сили..." ("Час/Time", 15.12.1995). А вже в березні 1996 року лідер Руху щиро вітав делегатів об'єднавчого з'їзду ТКУ (А.Матвієнка) та ПДВУ в складі Соціально-ліберального об'єднання "Нова Україна", яка й стала прообразом тієї самої "партії влади". Головою "Нової України" став В.Гриньов. До складу Президії увійшли О.Ємець, В.Кафарський, С.Лилик, В.Пилипчук, Т.Стецьків. "Ви наші союзники. Просто до центру ви прийшли зліва, а ми - справа. Мені було приємно, коли я читав програмові документи. У вашій майбутній економічній програмі я підписався б майже під кожним абзацом із зовсім незначними застереженнями" ("Час/Time", 01.03.1996).

 У своєму інтерв'ю газеті "Независимость" В.Філенко заявив, що "Нова Україна" має на меті спробу "об'єднати зусилля всіх справді демократичних сил, тих, хто не зупинився на етапі проголошення незалежності, не зрісся з владою".

"Новій Україні" вдалося сформувати потужну фракцію в парламенті 12-го скликання і домогтися проходження на пост прем'єр-міністра директора ВО "Південний машинобудівний завод", народного депутата України Леоніда Кучми. Львів'яни С.Лилик та Т.Стецьків стають радниками глави уряду. Отримавши в свої руки виконавчу владу в державі, питання здобуття ним посади Президента було лише справою часу.

 Отримавши владу, Л.Кучма розпочав масштабну кампанію з розширення своїх повноважень. Розгорілась війна між Президентом та парламентом на чолі з О.Морозом за контроль над виконавчою владою. 25 травня 1995 р. з підтримкою зусиль Президента виступає лідер ДемПУ В.Яворівський, який зазначив, що "готовий скласти з себе депутатські повноваження" оскільки "закон про владу фактично вже провалений; якщо його не буде прийнято, то вже в травні Кучма має ініціювати референдум про довіру Верховній Раді та Президенту України", а "демократичні сили мають бути разом з Президентом" (УТН, 25.05.1995). Врешті, в результаті погроз провести референдум, розпустити парламент, спираючись на так звані реформаторські сили ("Реформи", "Державність", "Центр" та "Єдність") та Раду регіонів, Кучмі вдалося добитися прийняття парламентом Конституційної угоди, яка перерозподіляла повноваження парламенту на користь Президента. Парламентсько-президентське правління змінилося президентсько-парламентським, що і закладало правові основи кучмізму. В результаті це дало змогу Л.Кучмі здійснити "перерозподіл національного багатства на користь кількох угруповань, наближених до Президента, які оформилися в олігархічні клани" (Т.Стецьків). І все це відбувалося під акомпанемент "демократичних сил", і виключно "для блага народу".

 Говорячи про роль та місце Галичини в загальноукраїнських процесах, нинішній радник В.Ющенка, польовий командир Майдану Т.Стецьків свого часу писав: "Хіба може когось із нас задовольнити та невиправдано принижена роль Галичини загалом і Львівщини зокрема з погляду уваги і пріоритетів центру? Політична й економічна роль Львівщини в Україні за роки незалежності постійно зменшується. Ми вже не говоримо про "український П'ємонт", а його речники, які до хрипоти продовжують кричати про "П'ємонт" на клумбах, перетворюються у маргіналів: їх давно вже не сприймають на Сході, до них байдуже ставляться і на Заході. В регіоні утворився своєрідний вакуум ідеології, коли традиційних цінностей уже не достатньо, а нових ідей не запропонувала жодна з політичних сил" (Нова Хвиля, 1996, № 4).

До сказаного і зацитованого додам одне. Нам бракує моральних політиків, які б не змінювали своїх поглядів в залежності від політичної кон'юнктури, які б не спекулювали на патріотичних настроях людей лише для того, щоб отримати від них мандат на владу, а далі сміятися з їх недолугості. Говорити про биків - не те саме, що битися з ними. Зрештою, політики є цинічними настільки, наскільки такими їм дозволяють бути їхні виборці.

 Насамкінець риторичне запитання: чи маємо ми право стверджувати, що були жертвами, а не активними творцями кучмізму?

Претензії Львова на „месіанство" в новітній українській історії будуть сприйматися скептично доти, доки "національними провідниками" залишатимуться політики, які, паразитуючи на національних почуттях, самі ставали співтворцями політичного феномену кучмізму.

Довідка ZAXID.NET

Юрій Шведа - доцент кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Народився 1964 року у Львові.

Автор більш як 30 наукових праць, серед яких: "Анатомія політичної кризи" (2001), "Партії та партійна система України" (2001), "Теорія партій та партійних систем" (2004), "Політичні партії. Енциклопедичний словник" (2005), "Партії та електоральна політика" (у співавторстві, 2005), "Партологія" (у співавторстві, 2006).

Юрій Шведа  для ZAXID.NET