Львів – це українське місто. Хіба зараз, на початку XXI століття, це у когось викликає сумніви? Тут, за останнім переписом, понад 88% українців, росіян лише 8,9%. Від повоєнних часів позитивний український демографічний баланс невпинно зростав від 60 до майже 90 відсотків.

Та навіть коли українці складали у цьому місті меншість, Львів завжди (!) був українським містом. Львів був українським містом навіть тоді, коли з його заледве 16% населення "wyznania greko-katolickiego" майже половина визнавала своєю рідною мовою польську. Бо хіба може місто, занурене в українське етнічне море, бути неукраїнським, навіть якщо історично склалося так, що це місто стало чужинським прихистком, наїзницьким форпостом, глибоко вкоріненим у середовище вороже налаштованого завойованого народу?

В історії завжди ставалося так, що політичний конфлікт був стимулом розвитку думки. У ворожому оточенні краще працюють звивини третинних зон кори головного мозку. Такий мультикультурний, ментально і політично конкурентний Львів був чудовим полігоном для гартування ідентичності. Для всіх без винятку: і наїзників, і підкорених.

Хіба "вшехполяки" не захоплювалися тим, що на "Всходніх Кресах" і патріотизм плекався краще, і життя культурне, мистецьке, наукове буяло на повну силу? Хто буде заперечувати, що Станіслав Лем і Станіслав Єжи Лец - кресов'яки світового рівня. А хіба не в середовищі українців (хоча й поляків теж) виростали єврейські вихідці з галицьких містечок - лауреати Нобелівської премії Роальд Гофман і Шмуель Йосеф Агнон?

А чи не споконвічний чужинський пресинг карбував видатних українців-галичан: Івана Франка, Андрея Шептицького, Дениса Зубрицького, Маркіяна Шашкевича, Івана Левинського? На 1939 рік українці  в Галичині в цілому і у Львові зокрема мали добре вишколену національну інтелектуальну еліту, але ця еліта завжди є найбільшим ворогом тоталітарних режимів. Перший і найголовніший принцип тоталітаризму - знищити під корінь інтелектуалів, а з рештою люмпенів вже якось можна порозумітися. Те, що за менш чи більш ліберальної влади утворювало суспільне конкурентне середовище, треба було зрівняти з землею, бо тоталітаризм і конкуренція будь-чого з будь-чим - речі несумісні.   

Совєтська імперія роз'їдала підкорені народи зсередини найбільших міст - державних чи регіональних столиць, осередків інтелектуального життя. І що більше і важливіше місто, то потужніше його опановувала інвазійна корозія. Зараз у Ризі 50% населення - етнічні росіяни, і це понад 90% усіх росіян, які проживають у Латвії. Натомість Литві пощастило - тут зараз лише 8% російського населення на відміну від 38-42% росіян і "русскоязычных" у Латвії і Естонії, бо совєтські росіяни вважали Литву "занадто сільською".  

Від 1939 року з українським Львовом сталося те, що мало статися. Львівські українці спочатку раділи, що після приходу совєтів в Опері показували виставу Богдан Хмельницький і актор зі сцени кричав: "Будемо гнати ляхів до Вісли і ще далі!". Раділи, що замість звиклого "przystanku tramwajowego" висіла нова табличка "трамвайна зупинка". Але це була лише наживка на гачку: до 1946 року практично всю львівську інтелігенцію знищено фізично чи вивезено до Сибіру. Дотеперішні історичні жахіття знущання з українців у Львові, які проводили найвизначніші львівські українофоби за півтисячоліття - латинський архієпископ Димітр Соліковський, бурмистер Мартин Кампіана чи галицький намісник Агенор Голуховський, видавалися раєм.

Зачистка львівської української інтелігенції до ноги пройшла успішно і на її місце прийшла інша інтелектуальна еліта - совєтсько-російська. Партноменклатурники і "технократи" з російської глибинки швидко зачистили, "відпрацювали" і освоїли екс-європейське місто, а головно розкішні помешкання знищених і вивезених. Мізерні залякані і затероризовані недобитки українства лише писали або "Плюю на Папу", або "Тобі Москва життя нове дала і засвітила сонце над тобою". Російський Львів торжествував... (у 1959 році тут вже проживало 30% етнічних росіян і стільки ж зрусифікованих українців зі Сходу)

"Нові ляхи", самі вчорашні люмпени, зловтішалися між собою з принижених українців: "Поляки их даже близко не допускали в центр города, и в средние века они жили в специальном гетто, а сегодня эти босые оборванцы приходят с "парашютами" из сёл и клянчат: "Панюсю, панюсю, додайте ще десять копійок".

Люмпен є люмпеном, але прикро, що й справжні російські письменники-інтелектуали - Клехи, Комські і Ко, ніколи, окрім зверхності і презирства, жодних почуттів не висловлювали до того народу, серед якого жили:

"В средине 70-х во Львов пришли совершенно новые люди. Пришли из окрестных сел, чтобы получить городскую прописку. Жильцов они ненавидели классовой ненавистью люмпенов: жильцы занимали вышележащие этажи, а наши герои ютились в полуподвалах...

Способ жизни горожан злил его (нового львовянина), и он вослед шипел что-то матом. Ненависть к жильцам автоматически переносилась на недвижимость. На львовские парадные легла каменеющая пыль, стекла перестали пропускать свет, рефлексы покинули некогда сверкающие поверхности, а стойкий аммиачный запах, напротив, прильнул к ним...

Обвальный прирост населения катастрофически уменьшил процент коренных горожан. Львов вздулся, переполнившись агентами иной, чуждой ему ментальности. Чего стоит один только Сыхив, этот Анти-Львов, задавивший собою все, что оставалось еще в городе европейского?"

Нащадки кирзових підполковників "из Нечерноземья", які варили в "ноцнику" зупу і вмивалися з унітаза, за якихось 20-30 років раптом стали "коренными горожанами", європейцями з європейців, органічно всотали в себе урбаністичний дух Львова з глибоченним розумінням неоренесансу, віденського класицизму і сецесії в купі з Леонардо Марконі, Юліаном Захаревичем і Тадеушом Обмінським...   

Але ж чекайте, дорогенькі! Ви, а точніше ваші батьки і діди, під корінь вирубали усю українську міську еліту, стерли на порошок все, що думало, писало, творило, розвіяли цю еліту попелом по вітру, а тепер нарікаєте на "Анти-Львов"?! Нечемно з вашого боку. А щодо національної приналежності "аммиачного запаха" в під'їздах, то вона відома кожному львів'янину без огляду на його власну національну приналежність. Після Помаранчевої революції Тарас Чорновіл розповідав мені: "Коли я читав у київських ліфтах написи: "Не мочитесь в лифте, вы же не донецкий!", то згадував запах сечі у під'їздах львівських сецесійних кам'яниць". Завжди блискучий оратор Тарас на цьому пасажі осікся, бо кому, як не йому, достеменно відомо етнокультурне походження відомих львівських запахів.

Запах сечі віє зі Сходу...

Ілько Лемко  ZAXID.NET