Так само як і добробут взагалі викликає появу комплексу меншовартості щодо мешканців, наприклад, Донецька, Дніпропетровська чи інших великих міст Сходу України. Своєю чергою, ця ж частина львів'яни схильна нині переоцінювати стан великої промисловості Сходу України, а він, за винятком кількох галузей, не є втішним.
Звичайно, частина цих львів'ян особисто пережила спад промислового виробництва, який був особливо значним у 1994-1995 роках, та скорочення зайнятості на великих підприємствах у 90-х, і вбачає провідну причину занепаду заводів, на яких вони працювали, у недолугості власних керівників та їх бажанні збагатитися на розпродажі майна підприємств. Інша частина, яка не переживала ці явища особисто, бачить причину в іншому - у невмілому керівництві містом та областю національно-демократичних сил у тих же 90-х. Визнання останнього дає тепер змогу їх опонентам (насамперед, комуністам, соціалістам та регіоналам) стверджувати безперспективність їхнього проекту.
Проте обом думкам характерний зайвий суб'єктивізм, позбутися якого можна, згадавши умови створення у Львові радянською владою великих промислових підприємств, а також загальні для всіх постсоціалістичних країн тенденції, які супроводжують перехід від планової до ринкової економіки.
У соціалістичній економіці пріоритетною галуззю розвитку завжди була важка промисловість та військовоорієнтовані галузі. Їх розвиток завжди тривав шляхом нехтування іншими галузями та встановленням для них дискримінаційних цін. Зокрема, ціни на продукцію важкої промисловості були завищеними, натомість зарплата робітників, тарифи на електрику, газ, воду, транспортні перевезення, сировину - були свідомо занижені. Ціни на продовольчі товари, своєю чергою, теж були занижені.
Доволі часто розвиток важкої промисловості в окремих регіонах СРСР суперечив їх конкурентним перевагам (у розумінні нинішньої ринкової економіки). Зокрема, у регіонах з традиційним надлишком робочої сили, де логічним було б будівництво працемістких виробництв, зокрема, легкої промисловості, створювалися капіталомісткі виробництва.
У 1940-1950-х роках радянська влада вирішила розмістити у Львові кілька нових машинобудівних підприємств, зокрема нинішні: „Завод комунального транспорту", „Львівсільмаш", "Автонавантажувач", „Конвеєр". Оскільки віддаленість міста від металургійних центрів попри дешевий транспорт не сприяла подальшому розвитку машинобудування, у Львові збудували чимало підприємств електротехнічної та приладобудівної галузей, які були частиною військово-промислового комплексу - нинішні "ЛОРТА", "Полярон" тощо. Знову ж таки, створені виробництва були капіталомісткими, що було вже значним відхиленням від ідеальної моделі розвитку регіону. Крім того, більшість підприємств машинобудування та електротехнічної промисловості працювали для задоволення потреб усього СРСР, і залежали від постачальників чи покупців з інших республік.
Перехід до ринкової економіки в Україні, який стисло можна звести до приватизації підприємств, лібералізацій цін та торгівлі, затягнувся через низку малозалежних від Львова причин. В Україні ці процеси йшли повільніше ніж у країнах Центрально-Східної Європи, нинішніх членів ЄС. На думку дослідників перехідного періоду, ключовим для спаду промислового виробництва є чинник лібералізації цін та торгівлі, тобто відмова уряду від встановлення навмисно занижених та завищених цін на продукцію певних галузей і сировину (нафту, газ, воду, електрику), а також надання підприємствам можливості вільно обирати власних покупців та постачальників.
На початку 1990-х років Львів посідав перші місця в Україні з огляду на приватизацію підприємств. Проте затягування з повною лібералізацією цін на всеукраїнському рівні спричинило спад промислового виробництва триваліший, ніж у західних сусідів. В останніх спад виробництва, що наступив після швидкої лібералізації цін, хоч і був стрімкішим, проте швидко змінився зростанням. Відомі дослідники цього явища у країнах колишнього СРСР економісти Бланшар і Кремер зробили ще у 1997 році один вагомий висновок - що складнішим або вищеспеціалізованим (у межах СРСР) є виробництво на старих державних підприємствах, то значнішим буде його спад під час переходу до ринкової економіки. Складність виробництва визначається довжиною виробничих ланцюжків, натомість спеціалізованість - залежністю від постачальників, а також покупців своєї продукції у межах колишнього СРСР. На розміщення у Львові саме таких виробництв, вказав, зокрема, нещодавно в інтерв'ю ZAXID.NET Степан Давимука, навівши як приклад проблеми з постачанням комплектуючих у ЛАЗу в 1990-х роках та брак інформації про потенційних постачальників у тодішнього менеджменту заводу.
Оскільки лібералізація цін і торгівлі в Україні розпочалася пізно (у 1994 році) й тривала поступово, а львівська велика промисловість виробляла доволі складну за ступенем складання продукцію або значно залежала від постачальників чи покупців з-поза меж України, шансів уникнути значного спаду виробництва, скорочення зайнятості, а то й цілковитого зникнення, у неї не було.
Дещо іншу картину спостерігати можна було на Сході України, зокрема у районах концентрації металургійної та вугільної промисловостей. Враховуючи географічну близькість усіх постачальників та кінцевих виробників і відносну простоту виробництва, значного спаду виробництва у цих галузях не було. Окрім того, зростаючі світові ціни на чорні метали сприяли зростанню виробництва попри неефективне використання ресурсів.
В підсумку, у Львова та Львівської області залишилася провідна конкурентна перевага - наявність дешевої як низькокваліфікованої, так і висококваліфікованої робочої сили, що дає змогу іноземним та місцевим інвесторами розміщувати тут працемісткі виробництва. Працемісткі виробництва з використанням праці низькокваліфікованих робітників були створені „з нуля", зокрема у швейній та електротехнічній галузях. Натомість, висококваліфіковані працівники (програмісти) зайняті, наприклад, у не так давно створених компаніях, що займаються розробкою програмного забезпечення для потреб іноземних корпорацій („Софтсерв", „Елекс", „Інтелліас").
На жаль, науковий потенціал Львова ще занадто слабкий для того, щоб бути його конкурентною перевагою та основою для створення у місті чи області дійсно інноваційних виробництв чи приватних дослідницьких центрів. Як наслідок - за роки незалежності у Львові чи області не створили жодного нового наукомісткого виробництва, яким би могла похвалитися місцева влада. Зрештою, від неї залежить мало: для розвитку наукового потенціалу Львова необхідно вкладати чималі кошти у вищу технічну освіту, що може зробити лише держава заклавши ці витрати у бюджет, або нечисленні приватні компанії, зацікавлені у якісних молодих фахівцях.
Фото з сайту www.ako.ru
Від редакції.
Ця стаття є позицією автора на публікації ZAXID.NET http://www.zaxid.net/article/463/, http://www.zaxid.net/article/1149/.
Коментарi
Читачу. Далі. Яким "нацдемом" можна вважати Новоженця? Зрештою, він став членом Руху, а потім УРП, перебуваючи на керівних посад на "Львівприладі", до яких доріс ще за СРСР, а керівнику державного підприємства стати нацдемом у ті часи було і "модно", і просто обов'язково - а то могли й зняти. Зразковий випускник Політеху тодішніх часів. Зразкова кар'єра радянського інженера. У підсумку - аж ніяк не ліберальні економічні погляди. Читайте інтерв'ю Дроздова з Новоженцем за 2002 р. у Поступі: останній там прибічник державного регулювання цін на сировину (електрика), високі імпортні мита на продукцію машинобудування, приладобудування - тобто прибічник імпортозаміщення. Не нацдеми частіше ставали директорами чи керівниками, а директори - нацдемами.
Читачу. От власне, враховувати людський чинник у переході до ринкової економіки можна лише на прикладі окремого підприємства, але не промислового комплексу цілого міста чи області. Ми ж, здебільшого, упереджено ставимося до міліції, вважаємо її корумпованою і ледачою. Попри це вона розкриває злочини і бореться зі злочинністю, хоча й показники могли бути кращими. Так і усіх нацдемів можна вважати непрофесійними керівниками, що в разі роботи на посаді директора підприємства могли завалити справу.
питання не в тому, що я виню нацдемів. питання в тому, що вони виявилися не готові до переформатування економіки. Скажімо, Новоженець... Ситуація на Кінескопі, Львівприладі, мотозаводі і т.д. Якщо людина береться керувати виробництвом, але не бачить шляхів його розвитку, то вона прямо несе відпвідальність за ситуацію. Нацдеми цього не визнавали, опираючись на риторику, а не професіоналізм. ось про це мова.
Читачу2. Перегнув, звичайно. "Енергоресурс-інвест" - це дійсно створене на власних наукових розробках виробництво. Вважаю, однак, що технологія ця не нова, а десь так 1980-х рр. (http://energoresurs.com/rynok98.html), що самі науковці визнають. Цьому підприємству за державної підтримки дуже пощастило стати першим українським виробником, через що воно захопило ринок та витіснило імпорт. Проте в Україні вони вже не одні. Висновок - не можна жити, використовуючи розробки, розпочаті за СРСР, а то інноваційне колись виробництво перестане бути таким.
Читачу. Звичайно, можна звинувачувати націонал-демократів. Але наведіть конкретні приклади того, що місцева влада чинили глупо. Що могло залежати від місцевої влади у 1990-х рр.? Це зараз місцеве самоврядування має трохи більше повноважень та система управління є більш децентралізованою. Нелогічно звинувачувати тодішню місцеву владу у тому, за що повинен відповідати власник (держава) з призначеним директором. Допомагати вона, звичайно могла і робила це у межах можливого.
Кваліфіковані люди в нас виростають, причому талановиті, але ж вони тягнуться туди, де для них існують можливості для швидкого розвитку.
Автор стверджує надто категорично: "Як наслідок - ...у Львові ...не створили жодного нового наукомісткого виробництва"
Як приклад, перше в Україні виробництво попередньоізольованих пунополіуретаном труб теплових мереж. Корпорація "Енергоресурс-інвест".
як би не переконував автор, але велика частка вини за розпад існуючої, нехай і не зовсім конкурентної в сучасних економічних умовах, радянської виробничої системи лежить на націонал-демократах. вони не знайшли правильного рішення, не були (і зараз не є) професіоналами, чинили глупо. а перспективи Львова в економіці вкрай непривабливі. окрім середнього приватного бінесу зі сфери торгівлі - це участь у чужих корпоративних проектах. на більше немає ні кваліфікованих людей, ні стратегії розвитку міста.